Проект «Україна». Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі

Незважаючи на те, що Народний з’їзд 1928 р. свідчив про необхідний наступ по всьому фронту національного життя, в УНДО відбувалися зміни на користь «реальної політики» і налагодження відносин із польською стороною. Цього потребувала ситуація в освітньо-культурній та господарській галузях українського суспільства. Виразніше вимагали цього представники господарських кіл, пов’язаних з УНДО, зокрема Центробанку, Земельного гіпотетичного банку «Сільський господар», «Дністра» і «Карпатії», Українського педагогічного товариства «Рідна школа» і «Просвіти».[166]

На цю тему розгорнулися дискусії у Львівському міщанському братстві та інших організаціях «легального сектору». Помірковані діячі висловлювали незадоволення політикою Центрального комітету. Така ситуація склалася в час виборів 1928 р., однак ці голоси були ще слабкі й поодинокі. Про це, зрештою, свідчив спокійний перебіг ІІІ з’їзду, на якому підтримано попередній політичний курс. Серед тих діячів, котрі дотримувалися «еластичного» ставлення до польського уряду, можна назвати А. Горбачевського, В. Охримовича, В. Децикевича, А. Говиковича, Д. Лопатинського, О. Луцького, В. Мудрого, С. Біляка та ін. Проти «реальної політики» та її прихильників рішуче виступала група на чолі з Д. Палієвим. Молодь, близька Д. Палієві, припускала можливість актів терору. Доходило навіть до зневаги поміркованих діячів. Жертвою побиття став 15 жовтня 1928 р. В. Мудрий.[167] Про тих, хто був схильний до «реальної політики», Д. Паліїв говорив так: «Це ті люди з нереальним мисленням. Фантасти, які живуть духом австрійських взаємин, і мріють про т. зв. реальну політику у вульгарному значенні слова. Нехай пам’ятають, що ґрунт для такої політики перестав давно існувати і в майбутніх взаєминах ніколи не заіснує».[168]

Наприкінці 1920-х років ситуація ускладнилася у зв’язку з подіями в Радянській Україні. Змінилися відносини з петлюрівською еміграцією. Хоча ІІІ Народний з’їзд відзначив факт національного розвитку українського народу над Дніпром, однак розкритикував плани політиків наддніпрянської еміграції, які робили ставку на Польщу та збройну інтервенцію на Україну.[169]

УНДО критично оцінювало домовленості польської влади з петлюрівцями, із членами еміграційного уряду УНР, яких фінансувала Варшава. Постійними посередниками між еміграційним урядом УНР і польським урядом були Р. Смаль-Стоцький і журналіст М. Ковалевський. Посередником з ІІ Відділом Генерального штабу став генерал В. Змієнко, колишній заступник шефа штабу в Корпусі січових стрільців. Важливу роль у переговорах відіграв голова уряду в екзилі А. Лівицький, який підтримував контакти з поляками і галицькими українцями, зустрічався з Л. Василевським, С. Стемповським, Я. Бодун де Куертеном, С. Лосем, С. Папроцьким, Г. Юзерським, С. Бараном, О. Луцьким, В. Кузьмовичем, Д. Левицьким, Є. Коновальцем. У постійному контакті з ним був І. Кедрин-Рудницький – кореспондент «Діла» у Варшаві, член клубу парламентських журналістів.[170]

А. Лівицький у листі до генерала В. Сальського писав, що 1928 р. розпочав розмови з Д. Левицьким і В. Целевичем, котрі мали приготувати ґрунт до порозуміння галичан із урядом. Уряд вимагав від Українського клубу в Сеймі заяви, де українці б стали на позиції визнання Польської держави. Президія клубу мала висунути низку вимог у господарській та культурно-освітній галузях. Після їх виконання Д. Левицький мав розпочати відповідні кроки в межах клубу. Звичайно, розмови членів УНДО з А. Лівицьким мали характер політичних консультацій.[171]

Зауважмо, що зв’язки діячів УНДО з наддніпрянцями були досить близькими, часто родинними (напр., О. Луцький був шваґром Р. Смаль-Стоцького). А Лівицький писав також, що між президією Українського клубу і Безпартійного блоку співпраці з урядом є деяким чинником порозуміння, який, однак не перешкоджає перебуванню УНДО в опозиції до уряду. Проте до цього твердження, як і до всього листа, можна мати застереження в аспекті його автентичності. Є й інші джерела, що підтверджують контакти лідерів УНДО з представниками урядової команди. Відомим фактом є зустріч Д. Левицького з К. Світальським 10 листопада 1927 р. у Львові.[172]

У польських джерелах напередодні виборів 1928 р. дискутувалося питання політичної боротьби між урядовою командою та опозиційними польськими партіями на території Східної Галичини. УНДО мало забезпечити дотримання зобов’язань «очистити» територію Східної Галичини від впливів польських народно-демократичних і селянських партій і залишити за собою свободу політичної діяльності. Натомість українці мали проголосити із сеймової трибуни свою лояльність Польській державі.[173]

М. Галущинський мав авторитет у післятравневому 1926 р. політичному таборі. Начальник відділу національностей МВС Г. Сухенек-Сухецький поважав його як відповідального політичного діяча, із яким можна підтримувати зв’язки. Звичайно, ці контакти мали неофіційний статус і без повноважень ЦК УНДО не були обов’язковими. Більшість розмов лідерів УНДО з польською стороною (навіть згодом, коли вже були повноваження ЦК УНДО) були таємними. Учасники розмов зберігали таємницю, заборонялося друкувати у пресі інформацію про ці зустрічі. Тому оцінити характер і результати цих розмов складно.[174]

Зусилля уряду щодо пошуку співпраці з УНДО не дали результатів, хоча після ІІІ з’їзду виразно зміцніла поміркована група, яка схилялася до проведення «реальної політики». Д. Паліїв називав намагання порозумітися з урядом виявом легкодумства і надмірної довіри. На запитання редактора «Варшавської інформації пресової» у середині 1929 р. про цілі та наміри уряду щодо пошуку порозуміння з українцями він відповів: «Перший раз чую про такі намагання. З дотеперішньої політики післятравневих урядів заявляю, що таких старань немає. Проте є старання схилити українців до капітуляції. Але вони до цього часу безрезультатні».[175]

Зростання антирадянських настроїв

Злам 1929–1930 рр., поза складною економічною ситуацією, позначився зростанням антикомуністичних та антирадянських настроїв в українському суспільстві. Восени 1929 р. УНДО провело інтенсивну вічеву й призовну кампанію проти комуністичного уряду в Харкові та комуністичного руху в Польщі.[176] Активність у цій акції виявила Греко-католицька церква в окремих публікаціях і під час богослужінь. Відповідно до листа митрополита А. Шептицького до вірян, який зачитувався на богослужіннях 1930 р., греко-католицькі священики заявляли: «Бог хоче війни проти Радянського Союзу» (Ватикан закликав до «хрестового походу» проти Радянського Союзу. Папа Пій ХІ визнав 1930 р. за слушний момент для початку боротьби проти комуністичного руху під патронатом церкви. У 1937 р. Пій ХІ видав енцикліку «Про безбожний комунізм»).[177]

Міністр Г. Юзевський разом із директором Політичного департаменту МВС К. Стаміровським і начальником відділу національностей у цьому департаменті Г. Сухенеком-Сухецьким приїхали до Східної Галичини у травні 1930 р. У Львові міністр розмовляв із митрополитом А. Шептицьким, у Станіславові – з єпископом Хомишиним. Бесіди про проблеми православної Церкви було використано для ширшої дискусії про питання українсько-польських відносин. Розмову з А. Шептицьким згадував Г. Юзевський: «Митрополит порушив проблему стану польсько-українських взаємин у Східній Малопольщі. Митрополит признався, що полагодження взаємин вимагає довшого часу і не можна вимагати розв’язання проблеми в цю хвилину! Залишається таємницею, чи митрополит виступив у ролі медіатора між групою прихильників реальної політики (у цьому близькозв’язаними з католицькими діячами і митрополитом) в УНДО і представниками МВС. Якщо брати під увагу рішучі виступи митрополита на захист УНДО у період пацифікації в другій половині 1930 р., то це припущення не можна відкидати».[178] Однак дії Г. Юзевського не дали очікуваних результатів. Провідні діячі УНДО не довіряли ні Юзевському, ні Сухенеку-Сухецькому. Польська сторона, оцінюючи цю місію міністра, заявила, що українці поставилися до неї з «поблажливим зацікавленням» і вважали це «капризами уряду».[179]

УНДО було зобов’язане співпрацювати з польським урядом під час парламентських виборів, пізніше – у сеймі. Партія мала зміцнити структуру організацій «Луг» і «Січ» як осередків підготовки офіцерських кадрів для майбутньої національної армії, що змагатиметься за Велику Україну. Польська преса дуже гостро відреагувала на зарахування «Лугу» і «Січі» до паралімітарних організацій, указавши на ворожу Польщі атмосферу, яка в них панувала. Прихильниками використання цих організацій у майбутній війні виступала частина офіцерів вищого командування Війська Польського. Підтримував цю ідею генерал М. Карашевич-Токаржевський, котрий виступав за створення у складі Війська Українського легіону. Таку концепцію він репрезентував І. Кедрину-Рудницькому, який поставився до неї критично. Генерал також вважав, що компетентними в цій проблемі були б військові частини з табору петлюрівської еміграції. У першій половині 1930 р., поза розмовами з представниками галицьких українців, мали відбутися зустрічі з генералом В. Сальським – представником еміграційного уряду УНР, про що повідомляв перемишльський «Український голос».[180] Ці факти заперечила «Газета польська». Відкидаючи факт переговорів з УНДО, часопис обмежився запереченням описаних вимог у пресі, які мали «міжнародний характер».[181]

Після арештів керманичів під час пацифікації і парламентських виборів восени 1930 р. УНДО опинилося у складній ситуації.[182] Бурхливе обговорення тогочасного політичного життя відбулося на засіданні Президії ЦК УНДО 13 і 14 жовтня 1930 р. Було визнано, що таким знаком готовності до зміни могли бути вміщені в «Ділі» статті, присвячені проблемі ідеології, політики і тактики УНДО та УПР. Вони мали виявити легальний характер УНДО, його відчуття реалізму, а також виразно окреслити антикомуністичний і антирадянський характер партії. Порозумівшись із М. Галущинським та іншими прихильниками «реальної політики», І. Кедрин-Рудницький, котрий заступив заарештованого В. Мудрого на посаді головного редактора «Діла», опублікував цикл статей (21 листопада – 3 грудня 1930 р.) під загальною назвою «Українська парламентська репрезентація на порозі нових завдань».[183]

У першій статті, «Небувале важке становище», він схарактеризував ситуацію, в якій опинилася партія, президія була заарештована, а увесь тягар випав на 10 послів, котрі перебували на свободі. Перед ними постало складне завдання – визначити політичну тактику представництва УНДО в Сеймі. Ті специфічні умови, як писав І. Кедрин-Рудницький, фізична відсутність усіх членів партійної влади і неможливість провести нормальні повітові та крайові партійні наради зобов’язали новообраних послів і сенаторів брати на себе ініціативу.[184] У наступних статтях фахово проаналізовано парламентську діяльність представників об’єднання. У статті «Один чи два парламентські клуби?» автор критично оцінив поділ українського представництва в попередньому Сеймі та обґрунтував потребу в єдиному клубі українських послів національних партій.[185]

Хоча ЦК УНДО не зайняв офіційної позиції щодо статей І. Кедрина-Рудницького, ці матеріали стали предметом дискусії на засіданні 31 січня – 1 лютого 1931 р. за участю послів і сенаторів. Дебати розгорнулися навколо парламентської тактики репрезентації УНДО. Члени ЦК не мали одностайної думки стосовно згаданих статей І. Кедрина-Рудницького. Прихильники лінії Д. Палієва вимагали засудити автора. Голова засідання – В. Мудрий визнав єдине: статті з’явилися в невідповідний час. Офіційна резолюція ЦК УНДО у справі діяльності УПР не віщувала зміни тактики. Наголошено, що репрезентація «виконувала своє завдання захисту найістотніших прав свого народу», водночас наказувала «бути в майбутньому непохитною у зайнятих позиціях і гідно вести цю надзвичайно важливу і відповідальну працю».[186]

Зауважмо, що на початку сеймової каденції окремі посли та сенатори проводили лінію прихильників «реальної політики». Парламентські виступи членів УНДО в Сеймі на початку 1931 р., незважаючи на заяви про брак довіри до національної політики уряду і відповідні голосування проти бюджету, виразно свідчили про бажання українців отримати територіальну автономію. Це питання вперше порушив О. Луцький. У дискусії 9 січня 1931 року стосовно бюджету Міністерства внутрішніх справ О. Луцький від імені УПР заявив: «Територіальна автономія є обов’язковим постулатом практичної політики, від якої не відступимо».[187] Вимогу територіальної автономії висунув 20 лютого 1931 р. Я. Олесницький під час нарад комісії закордонних справ Сейму. Із такою самою умовою виступив 4 березня 1931 р. на засіданні сенатської комісії (під час обговорення бюджету) і А. Горбачевський.

Осуд пацифікації

На початку діяльності Сейму другої каденції (1931–1932 рр.) найголовнішим питанням репрезентації УНДО була справа пацифікації. Відповідний законопроект щодо Львівського, Станіславівського і Тернопільського воєводств у вересні-листопаді 1930 р. оголошено 17 грудня в Сенаті. Документ складався із 75 сторінок машинопису, містив описи ревізій, перелік зловживань, а також аналіз діяльності уряду й відповідних міністерств в українському питанні. Уряд закликано усунути зловживання і покарати винних. Цей документ у формі петиції було надіслано до Ліги Націй. О. Луцький у згаданому виступі 9 січня 1931 р. висловив чимало претензій до поліції та війська під час пацифікації.[188]

Питання оголошених петицій українцями Польщі в Лізі Націй стало поштовхом до офіційних переговорів уряду з УНДО, що супроводжувалися активними діями тимчасової президії УПР, мета яких – пом’якшити наслідки пацифікації. Президія УПР звернулася до Т. Голувка і Я. Єнджеєвича з проханням скасувати всі репресивні накази, що й надалі залишалися чинними. У середині січня 1931 р. М. Галущинського й О. Луцького заслухали у справі звільнення заарештованих послів УНДО (головно – Д. Левицького) у маршалка Сейму К. Світальського. Ці факти використала президія ББСУ, яка запропонувала розпочати переговори з парламентською репрезентацією УНДО. Вони мали порушити важливі політичні, господарські й культурні питання з метою сприяння покращанню українсько-польських відносин. Пропозицію було прийнято в ЦК УНДО, що уповноважив президію УПР розпочати переговори.[189] Громадськість цікавив обсяг повноважень, отриманих президією УПР для ведення переговорів. Комунікат ЦК УНДО, опублікований у «Свободі» й «Ділі» в середині березня 1931 р., уповноважив президію УПР до початку переговорів з урядовими чинниками у справі відшкодувань для українців. Проте 17 березня 1931 р. «Діло» опублікувало статтю «Як то було насправді», де йшлося і про повноваження УПР обговорити, як Польща виконує міжнародні зобов’язання щодо українців.[190]

Переговори розпочали 25 лютого 1931 р. з українського боку – М. Галущинський, О. Луцький, В. Загайкевич, з польського – Т. Голувко і Я. Єнджеєвич. Українці вимагали звільнити ув’язнених послів, відкрити ліквідовані гімназії, надати фінансові державні субвенції українській суспільності.[191]

Після оголошення цих вимог члени президії УПР пропонували створити узгоджувальну комісію, до складу якої б увійшли посли Українського клубу ББСУ та члени уряду. Своєю чергою, Голувко і Єнджеєвич поставили умову – Український клуб має оголосити декларацію лояльності уряду та відкликати петиції з Ліги Націй. Однак українці пропозицій не прийняли.[192]

Для УНДО таємні переговори мали зондувально-інформаційний характер. Умови польської сторони не були прийнятними для партії в момент, коли справа пацифікації набрала розголосу й мала стати темою дебатів у Лізі Націй. Ще один важливий привід – відсутність заарештованих керівників партії, без яких прихильники «реальної політики» не могли ухвалювати важливих політичних рішень. У подальших офіційних повідомленнях, президія УНДО і УПР акцентували на браку доброї волі й небажанні польської сторони реалізувати оголошені законопроекти щодо «пацифікації».[193] Т. Голувко писав про спроби порозумітися з УНДО: «Щире визнання українським суспільством польської державності, визнання польським суспільством українського за співгосподаря краю – це платформа польсько-української угоди в Східній Малопольщі. Виразом зміни засадничого становища повинна стати заява клубу українських послів про лояльність і активну співпрацю».[194]

Інформація про переговори у пресі спровокувала атаку на прихильників зміни політичного курсу УНДО. Проводячи акції в Лізі Націй, В. Панейко вимагав припинити переговори з поляками, адже їх використовував міністр закордонних справ А. Залєвський. Ці переговори могли зашкодити вирішенню українського питання за кордоном. В. Панейко попереджав, що українсько-польські переговори можуть вплинути на рішення Комітету трьох, котрий розглядав українські скарги. На повідомлення про переговори з поляками відреагувала українська еміграція на Заході, зокрема в США і Канаді.[195] Її представники звернулися до М. Галущинського з проханням припинити переговори з урядом. У цій справі з’явилося чимало листів і звернень. Зокрема, М. Галущинський і О. Луцький отримали листи з вироками смерті «за свої контакти з ляхами». Критично оцінювали зміну тактики об’єднання ОУН, УСРП, УСДП. Критична оцінка лунала в повітах Східної Галичини у Стрию, від якого обрано до Сейму О. Луцького, негативно сприймали співпрацю з ББСУ на локальному ґрунті, навіть під час виборів до органів місцевого самоврядування.[196]

У квітні 1931 р., щоб не дати підстав для подальших звинувачень в угодовстві, президія ЦК УНДО видала розпорядження утриматись на певний час від офіційних контактів з урядовими колами. Водночас 15 квітня 1931 р. УПР видала комунікат, знову роз’яснивши питання українсько-польських переговорів (також надіслано до Ліги Націй). Ішлося про те, що українці як скривджена сторона розпочали переговори, сподіваючись, що уряд – як інституція державної влади – конкретними фактами стане на шлях нової політики у ставленні до українців. Проте ці надії виявились марними. Українські представники були змушені відкинути умови польської сторони щодо ведення переговорів.[197] Однак прихильники порозуміння в УНДО наполягали на продовженні діалогу з представниками уряду для того, аби знайти вихід зі сліпого кута в польсько-українських відносинах.

Нові українські ініціативи

На початку червня 1931 р. В. Мудрий ініціював створення спеціальної комісії, перед якою постало завдання – опрацювати пункти найважливіших українських вимог.[198] Комісія досить швидко сформулювала вимоги, а уряд, виконавши їх, висловив добру волю і бажання порозумітися з українцями. Серед вимог – звільнення під заставу до часу суду заарештованих ундовців (Д. Левицького, Л. Макарушку і Д. Паліїва); легалізація осередків організацій «Лугу» і «Січі» за статутами, на які українці дадуть згоду; відкриття закритих гімназій у Тернополі, Рогатині та Дрогобичі; швидке закінчення судових процесів над українцями; виділення концесій українським установам (переважно в експорті товарів); надання субвенцій культурно-освітнім й економічним товариствам («Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар»); заснування кафедри української історії у Львівському університеті; створення двох-трьох державних українських шкіл; заснування середньої господарсько-технічної школи, перенесення Сільськогосподарської академії з Подебрадів; призначення кваліфікованих українських політиків до урядів першої та другої інстанцій.[199] Опріч того, провід УНДО виступив з ініціативою сформувати міжпартійний Комітет порозуміння українських партій.

Аналіз внутрішньої ситуації в Польщі, здійснений на засіданні екзекутиви ЦК УНДО й УПР 2 липня 1931 р., викликав сумніви щодо можливості реалізувати українські вимоги. За відхилення переговорів з урядом до вересневої сесії Ліги Націй виступила М. Рудницька. Під її впливом вирішено надіслати петиції до Ліги Націй у справі національно-територіальної автономії. Про скерування такої петиції до Ліги Націй нагадував В. Панейко.[200]

Обговорення 2 липня 1931 р. виявило розбіжності в керівництві УНДО. Група на чолі з М. Рудницькою наполягала на тому, щоб посилити міжнародну акцію і не проводити переговорів (навіть приватних розмов) із представниками уряду до вересня 1931 р. – від часу відкриття наступної сесії Ліги Націй. Поміркована група на чолі з М. Галущинським і В. Мудрим не погоджувалася на загострення конфлікту. Вони вважали недоцільним надсилати петиції про автономію і очікувати рішення Ліги Націй.[201] Прихильники «реальної політики» схилялися до проведення переговорів з урядом, якщо їх підтримає польська сторона. Цю позицію схвалив В. Мудрий під час неофіційної розмови з довіреною особою МВС. Водночас він застерігав, що в разі пасивності уряду в УНДО зміцниться прагнення шукати способи вирішення українського питання на міжнародній арені. Начальник відділу національностей МВС Г. Сухенек-Сухецький, аналізуючи ситуацію в УНДО, визнав, що керівництво партії зазнало впливу закордонних осередків, які хотіли розв’язати польсько-українське протистояння через Лігу Націй. Відзначаючи пасивність поміркованої групи в керівництві партії, він наголосив, що уряд не має жодних намірів виступати з ініціативою безпосередньо порозумітися з цією групою.[202]

Зауважимо, що Г. Сухенек-Сухецький не мав авторитету серед українців, передусім через свою діяльність у постпацифікаційний період. За інформацією, поширеною серед українців, він здійснював спроби схилити заарештованого Д. Левицького (ціною звільнення) до подальших переговорів з урядом. Натомість голова УНДО відмовився це зробити і заявив, що саме уряд повинен виступити з ініціативою переговорів.[203]

Начальник відділу національностей МВС покладав надії на розв’язання проблем українсько-польських відносин саме на Д. Левицького. Для цього було опубліковано документ, де розкривалися зв’язки президії УНДО з УВО-ОУН і німцями. «Ілюстрований кур’єр годзінни» 11 вересня 1931 р. умістив листи двох урядників Міністерства закордонних справ Німеччини до генерального консула у Кракові – Клемана. Автори листів (одним із них, припускають, був барон ван Гахн) писали про фінансову й політичну залежність українського підпілля від берлінського уряду, а також про тісний зв’язок керівництва УНДО (тобто й Д. Левицького) з УВО-ОУН. Польська газета зробила закид о. Л. Куницькому, котрий 1926 р. проводив переговори з німецьким Міністерством закордонних справ у питаннях співпраці й фінансової допомоги.[204]

Провід УНДО 12 вересня 1931 р. опротестував ці повідомлення. о. Куницький відреагував на них листом до редакції «Ілюстрованого кур’єра годзінного» у Кракові. Д. Левицький стверджував, що сам факт його розмов із німецьким консулом ще нічого не доводить, і додав, що ініціатором діалогу була німецька сторона, однак змісту його він не пам’ятав.[205] На оприлюднені у краківській газеті (згодом їх було опубліковано в інших польських газетах) документи відреагувало пресове бюро німецького уряду, яке заперечило згадані контакти з українськими політичними партіями. Проте після цих публікацій у пресі вже 13 вересня 1931 р. німецький уряд на певний час припинив фінансування пропагандистської й організаційно-партійної діяльності УНДО. Офіційно у «Свободі» В. Мудрий висловив сумнів у правдивості опублікованих документів, а також вказав, як негативно вплинули атаки польської преси на майбутнє польсько-українського порозуміння, що вже з другої половини 1931 р. не видавалось таким близьким.[206]

На львівському рівні переговори консультативного характеру ініціював П. Дунін-Борковський. У середині березня 1931 р. відбулося три такі зустрічі у приватних помешканнях прихильників порозуміння (в УНДО їх названо «чорними кавами»). Подібну зустріч 13 червня 1931 р. провели у приватному помешканні Д. Лопатинського. У комунікаті президії УНДО і УПР від 20 червня 1931 р. стверджувалося, що на зустрічі 13 червня З. Пеленський виступив із рефератом про економічну політику в Західній Україні. У зустрічі не брали участі керманичі поміркованої групи УНДО – прихильники порозуміння (М. Галущинського і О. Луцького).[207] І. Кедрин-Рудницький, який присутній на цій зустрічі як звичайний член ЦК УНДО, пояснив, що «керманичі УНДО не брали участі в зібранні, оскільки з польської сторони були репрезентовані кола, які не відіграють політичної ролі в політичному житті. Українські чинники звертали увагу на нав’язання взаємин з урядовими колами».[208]

За формування modus vivendi в польсько-українських відносинах, що зняли б напруженість після пацифікації, виступили угодовці, які не потрапили до в’язниці і керували політичною діяльністю партії на межі 1930–1931 рр. У період відсутності угодовського керівництва, УПР порушила питання про територіальну автономію. Її впровадження вимагали в сеймових комісіях О. Луцький (9 січня 1931 р.), Я. Олесницький (20 лютого 1931 р.). У сенатській комісії з цією пропозицією виступив А. Горбачевський (4 березня 1931 р.).[209]

Законопроект про автономію