Проект «Україна». Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі

У міжвоєнний період діяли також політичні середовища воєнно-політичної еміграції УНР, котрі прагнули налагодити діалог із представниками центральної та місцевої влади Польщі, прихильниками концепції прометеїзму (тобто федерації визволених народів СРСР з Польщею), виступали за культурно-освітні преференції для українців, мілітарну підтримку Варшави під час наступу нацистської Німеччини у вересні 1939 р..[27] У ті критичні дні у лавах Війська Польського воювали близько 120 тис. українців, серед них – недавні старшини Армії УНР.

Навесні того року кривавий смерч війни відчули на собі українці Закарпаття, прихильники Карпатської України, територію якої за допомогою зброї і завдяки політичній підтримці Берліна включено до хортистської Угорщини. У середовищі українських науковців-археологів побутує думка, що до розстрілів вояків Карпатської Січі на Верецькому перевалі були причетні польські прикордонники.[28]

Пакт Молотова – Ріббентропа 1939 р. не лише санкціонував розчленування суверенної Другої Речі Посполитої, а й початок радянізації Галичини та Волині – ліквідацію багатопартійності й ринкової економіки, репресії проти польської і української опозиції, депортацію польських урядовців і військовиків, українських і польських громадських діячів. Хоч як дивно, але в 1939–1940 рр. прикарпатська нафта і ліс транспортувалися не лише у східні регіони УРСР, а й до нацистської Німеччини.[29]

Вибух німецько-радянської війни 1941 р. став новим випробуванням для українського народу, його державно-політичних сил. Не менше 6 млн українців мобілізовано до Червоної армії. Щонайменше 250 тис. українців (здебільшого зі Сходу), ворожих сталінському режиму, вступили до бойових і тилових формувань Вермахту. Понад 100 тис. бійців УПА (здебільшого членів ОУН) прагнули відновити самостійність України у боротьбі проти німецьких, радянських, угорських, румунських військ, а також формувань Армії Крайової і Армії Людової. Щоправда, на початковому етапі війни німецьке командування намагалося домогтися координації зусиль із відділами УПА у боротьбі з Червоною армією і радянськими партизанами й навіть надало українським повстанцям зброю.[30] Реальним ідеологом українського визвольного руху в той час був не Степан Бандера, котрий у 1934–1939 рр. перебував у польській в’язниці, а в 1941–1944 рр. у гітлерівському концтаборі, а Петро Федун «Полтава» (двотомник його праць «Концепція самостійної України» нещодавно видав Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України у Львові).

Українці також воювали в європейському русі опору, американській і канадській арміях, окремих чеських і польських формуваннях. Наприкінці Другої світової війни провідники українського й польського підпілля прагнули досягти координації зусиль у боротьбі проти Червоної армії та інших силових структур СРСР. Утім, після кількох спільних збройних акцій у 1944 р. супротивні сторони не зуміли порозумітися, особливо в територіальних питаннях. Не досягнуто компромісу й у воєнно-політичному протистоянні на Холмщині та Волині, де в 1942–1944 рр. загинули десятки тисяч поляків і українців, здебільшого цивільних осіб.[31] Однак цей конфлікт мав, на нашу думку, не лише етнополітичну, а й соціальну складову, боротьбу за землю, якою з початку 1920-х років володіли чимало польських осадників.

У повоєнний період (1944–1951) за сприяння комуністичної влади Польщі та СРСР із українсько-польського пограниччя депортовано майже 2 млн поляків, українців, чехів, що змінило як демографічний склад, так і культурно-історичну спадщину поліетнічного регіону – втрачено сотні церковних об’єктів, раритетів сакрального мистецтва, архівних і бібліотечних колекцій, частину з яких вивезено до Росії.[32] По обидва боки кордону не вдалося зберегти польські та українські військові меморіали, зокрема поховання Першої та Другої світових воєн, – їх почали відновлювати лише після краху тоталітарних режимів у Польщі та СРСР.

Проте після Другої світової війни значно конструктивнішим став діалог польської та української еміграції як у Європі, так і за океаном. Особливо толерантну позицію щодо України та українців зайняла редакція польської «Культури» в Парижі, яка пропагувала єдність антикомуністичних сил у боротьбі з тоталітарними режимами у Східній Європі, обґрунтовувала непорушність повоєнних кордонів, зокрема України та Польщі. Відчутною була допомога польських інтелектуалів – діячів «Солідарності», журналістів, науковців, церковнослужителів – українським дисидентам у 80 – 90-ті роки ХХ ст., коли в Україні подолано комуністичну диктатуру й розпочато перші демократичні реформи.

Сучасна Україна знову потребує зовнішньополітичної, матеріально-технічної, військової і моральної підтримки сусідньої Польщі та інших країн. Важливо також об’єктивно досліджувати нашу спільну історичну спадщину. Історична наука, зазначав відомий німецький науковець Йорн Рюзен, – це культурна практика детравматизації.[33] Власне, пропонована книга нарисів – це толерантний погляд на українсько-польські відносини міжвоєнної доби, уроки та наслідки яких є актуальними й сьогодні.

Руслана Давидюк

«Весь сенс нашого перебуванняза кордоном – у праці для України»:

Наддніпрянська еміграція у Східній Галичині та Західній Волині

«Страшенно сумую за Україною, за рідними, яких там залишила, але тут я можу вільно і голосно заявляти, що я українка, що маю право бути людиною… Весь сенс, усе оправдання нашого перебування за кордоном – в праці для України»[34] – ці слова Софії Русової яскраво віддзеркалюють думки і надії наддніпрянської еміграції міжвоєнного часу. Опинившись на території Польщі внаслідок утвердження в Україні більшовицької влади, вони переживали почуття ностальгії за батьківщиною, за домом, який залишили на радянській стороні. Сподіваючись на швидке повернення, намагалися селитися ближче до кордону, «здебільшого у прикордонних повітах коло Збруча, щоби при першій нагоді, коли територія України буде звільнена від більшовиків, повернутися до рідного краю».[35] Визначальним мотивом для вигнанців було проживання у Польщі української спільноти, яка становила переважну більшість у Східній Галичині й Західній Волині. Відтак, існувала спільність мови, культури, а щодо Волині, то й православної віри. Харитя Кононенко говорила: «Цікавить мене поїздка до Польщі ще й з іншого боку. Їду до цієї держави вперше, а там живе така велика частина нашого народу… А потім, бажаєш хоч на хвилину відчути, що ти стоїш на тому клаптику земної кулі, яка від тисячоліть належала нам… Для емігранта це особливий чар, особлива принада… І ось за вікном нарешті і вогні славного города Великого Льва. Якась солодка туга, хвилююча радість охоплює єство. «Серед своїх! Серед своїх!»[36]

Західноукраїнське населення, незважаючи на власну бідність і економічну скруту, долучалося до допомоги наддніпрянцям. Голова Українського центрального комітету (УЦК) Андрій Лукашевич зазначав: «Українське і білоруське населення східних теренів – нема чого й казати – ставиться до емігрантів цілком прихильно, як до рідних братів. Емігранти провадять своє життя настільки скромно і поводять себе настільки тактовно, що досі ніде не було чути про якісь поважні непорозуміння чи конфлікти між емігрантами і місцевим населенням».[37]

Системну допомогу емігрантам надавали організації, створені у Східній Галичині, зокрема Український горожанський комітет (УГК) у Львові.[38] Наприкінці червня 1921 р. при ньому з’явилася секція допомоги емігрантам з Наддніпрянської України на чолі з Ростиславом Лащенком. У її складі діяли підсекції: культурно-просвітня (проф. Л. Білецький), театральна (М. Садовський), допомоги дітям і молоді (М. Лащенко), фінансова (Р. Лащенко).[39] Тимчасова допомогова секція при УГК була створена в Тернополі, яка збирала необхідні речі, організовувала безкоштовні обіди для емігрантів.[40]

У листопаді 1921 р. у Львові було зареєстровано філію Українського товариства допомоги емігрантам (біженцям) з України та їх родинам у Польщі.[41] У різний час очолювали Товариство М. Варчук, Л. Янушевич, Л. Білецький, В. Дорошенко, Ю. Магалевський та ін. У 1930 р. виникло Товариство українських емігрантів, яке з часом змінило назву на Клуб українських емігрантів (КУЕ). Тут працювали О. Кузьмінський, О. Доценко, М. Корчинський, А. Жук та ін..[42] Названі організації розгорнули допомогову, благодійницьку, культурно-освітню роботу, однак зазнавали багато труднощів як внутрішнього, так і зовнішнього характеру.

Створені у Львові допомогові організації не поширювали свою діяльність на Волинь, що ускладнювало тут ситуацію із захистом прав емігрантів. Подекуди їхні інтереси намагалися захищати українські посли, обрані до польського парламенту під час виборів 1922 р., котрі долучилися до роботи, пов’язаної з розселенням емігрантів, забезпеченням їх працею у Польщі чи виїздом для працевлаштування в інших країнах. Показово, що посол від Берестейщини Василь Дмитріюк, будучи членом комісії суспільної опіки Сейму, зміг домогтися виділення 30 тисяч злотих допомоги інтернованому українському вояцтву. Наступного дня до Сейму приїхав генерал Олександр Загродський, який від імені УЦК висловив вдячність В. Дмитріюку.[43]

На Волині роботу з підтримки емігрантів проводив колишній командувач Північної групи військ УНР Володимир Оскілко. За його допомогою у 1924 р. отримали карти азилю полковники Української армії, уродженець Поділля Ананій Волинець та житомирянин Йосип Біденко.[44] За дорученням Оскілка квартира Миколи Новицького (звільнений з калішського табору, фельдшер на цементному заводі у Здолбунові) перетворилася на місце перебування українських емігрантів: тут постійно проживали кілька осіб, окремі з них жили по два-три місяці, а пізніше виїжджали.[45]

На сторінках рівненського «Дзвону», контрольованого В. Оскілком, вміщувалася спеціальна рубрика «До організації української еміграції». Зусиллями колишнього отамана та за участю емігрантів 16 березня 1924 р. у м. Рівному виник Український громадянський комітет допомоги емігрантам у Польщі.[46] Члени комітету влаштовували вуличні акції під гаслом «Волинь – емігранту», проводили пасхальні збірки, засновували бібліотеки, організовували аматорські вистави, розважальні вечори. Однак подібні акції не давали очікуваних результатів. Оскілко вважав це наслідком загального зубожіння українського населення. Хоча іншою причиною був невеликий авторитет колишнього отамана, про що засвідчувала його поразка на перших парламентських виборах у Польщі.

Із квітня 1921 р. виразником інтересів української політичної еміграції в Польщі став Український центральний комітет у Варшаві. Зусиллями його діячів, із дозволу польської влади, серед західноукраїнського населення збиралися пожертви, значна частина яких організовувалася Церквою. З УЦК були пов’язані перші спроби самоорганізації українських політичних емігрантів, призначення уповноважених на воєводства й повіти, створення місцевих філій, хоча цей процес йшов складно та повільно. На Волині перший відділ УЦК виник у жовтні 1923 р. в Острозі на чолі з Костянтином Смовським.[47] У 1924 р. уповноваженим УЦК у Станіславівському воєводстві призначили П. Холодного,[48] у Волинському воєводстві – Д. Ковпаненка,[49] у Тернопільському воєводстві – В. Зарудного, у Бориславі – В. Синклера,[50] у Збаразькому повіті – Я. Водяного[51] та ін. Відділ УЦК у Львові виник лише на початку 1929 р. на чолі з О. Кузьмінським.[52] Організаційна робота відділів УЦК ускладнювалася нестачею кадрів, постійною ротацією уповноважених, пильним контролем влади. Не завжди призначення керівників філій були успішними. Зокрема, уповноважений УЦК по Здолбунову Лотоцький, працівник місцевої книгарні «Відбудова», 10 листопада 1924 р. разом із Михайлом Калюжним та Василем Чуднівським (заступник міністра народного господарства уряду УНР, зять Іллі Шрага) виїхали до Радянської України.[53]

Емігрант Антон Стрижевський, голова Бюра біженців у Ченстохові, що з 1923 р. працював на Волині, так означив організаційні проблеми відділів УЦК: «Польська влада і УЦК намагалися організувати облік емігрантів УНР, однак він проводився лише через філії УЦК, а вони реєстрували не всіх. Я, як багато інших, ухилялися від цього, тим більше, що закону про таку реєстрацію не було».[54] З огляду на це, варто розуміти, що багато емігрантів залишалися поза впливом УЦК, намагалися самостійно вижити та адаптуватися до нових умов життєдіяльності, хоча зробити це було надзвичайно складно.

Роботі відділів УЦК перешкоджали внутрішні суперечності, що послаблювали українську політичну еміграцію впродовж всього міжвоєнного періоду. Як відгомін суперечностей періоду революції, вибухали словесні звинувачення між уповноваженим філії УЦК, керівником трудової колонії емігрантів у Бабині Євгеном Білецьким та згаданим Володимиром Оскілком. Останній, ведучи боротьбу за вплив на місцеве населення, також критикував діячів місцевої «Просвіти», обіцяв надати поліції «компрометуючий матеріал на Нивинського і Домбровську» (Галина Журба – письменниця, емігрантка. – Р. Д.).[55] Водночас, перебуваючи серед українського оточення, діячі філій УЦК часто ставали ініціаторами урочистостей і культурних імпрез та брали участь в академіях і святах, які організовувала місцева громадськість.

Справою честі емігрантів було впорядкування могил загиблих побратимів, вшанування їхньої пам’яті. У міжвоєнний період збиралися кошти на встановлення надгробків Б. Магеровському у Здолбунові, О. Алмазову у Луцьку, К. Вротновському-Сивошапці, В. Тютюннику у Рівному та ін. Важливою була допомога в організації поховання, адже багато з померлих, залишивши родини у Великій Україні, жили одиноко. Не всі витримували моральні, фізичні, психологічні труднощі, тому траплялися випадки самогубств. Хвороби, старі рани, важкі умови життя та праці вкорочували вік емігрантів. «Замість радости, утіхи, все частіше лунають похоронні дзвони, відправляють панахиди, улаштовуються жалібні академії»,[56] – писав «Тризуб».

Процес адаптації наддніпрянців до нового місця проживання тривав болісно, супроводжувався злиднями, обмеженням політичних, економічних прав. Зокрема, вони не мали права самостійно, без співучасті з поляками, займатися підприємництвом, створювати торговельні чи фінансові установи. «Ці емігранти, з яких більшість емігрувала з причин політичних, перейшовши Збруч, не гарантуються правом особистої свободи рухів – не мають права вільно переїздити, вони приковані розпорядженням влади до даної місцевості – не мають права вільно обирати місця свого осідку, вони позбавлені змоги зайнятися роботою відповідно свого становища, працею, яка б давала їм засоби до існування» – підкреслювалося у «Меморіалі про положення українців-емігрантів з Наддніпрянської України, перебуваючих на терені Східної Галичини».[57]

Розпорядженням Міністерства внутрішніх справ Польщі від 8 червня 1921 р. обмежувалося проживання емігрантів на території Східної Галичини, Західної Волині, великих міст тощо.[58] Для поселення на означених територіях потрібен був спеціальний дозвіл староства. Навіть на тимчасовий в’їзд до східних воєводств чи прикордонної смуги вимагалася спеціальна перепустка.[59] Прохання про постійне перебування емігранти мали складати через староство до воєводи, пояснюючи при цьому мотиви (служба, робота, родинні справи). В окремих випадках дозвіл міг отримати УЦК через МВС, але карти азилю видавалися з великими труднощами, а чимало емігрантів, як згадувалося, вели ізольоване життя, не контактували з УЦК.

Неврегульованість юридичного статусу емігрантів супроводжувалася свавіллям місцевої влади. На початку 1920-х років траплялося багато випадків «репатріації» чи депортації емігрантів до УСРР. Найбільшу заповзятість у цьому виявляли старости східних воєводств. УЦК наголошував: «З правного та морального погляду українська еміграція перебуває у сумному стані. Особливо важкі умови еміграції спостерігаємо у глухих кутках провінції і в першу чергу на кресах, звідки весь час ідуть скарги на утиски з боку нижчих агентів адміністративної влади».[60] У травні 1921 р. були арештовані й відправлені до Львова без повідомлення владі УНР полковник А. Долуд і поручник Пасічник.[61] На початку 1922 р. поліція заарештувала Гната Куприйчука, у минулому начальника 18-ї української дивізії Північної групи армії УНР, звинувативши у «зраді Польської держави і вбивстві поляка під час українсько-польської війни 1918 р.».[62] У серпні 1922 р. вислали з Кременеччини Марка Трепета, Якова Грабова, Івана Романченка, Василя Біднова.[63] Також залишив межі Польщі Аркадій Животко, котрий, працюючи у кременецькій «Просвіті», організував дитячий садочок, активно проводив культурно-освітню роботу.[64] Перед колишнім віце-міністром УНР Миколою Литвицьким, кооператором, поставили вимогу негайно залишити Польщу із погрозою, що «в іншому випадку його віддадуть більшовикам».[65]

У листі до М. Шумицького С. Петлюра писав: «Наших людей, що навіть отримали право «азилю», виселяють з «кресів», а часто виселяють з Польщі. Це курс сучасної урядової політики, а ще більше сваволя місцевої адміністрації, з якою собі не можуть дати ради в центрі. В результаті все це підготовляє балканізацію «кресів» і копає психологічно прірву між українцями і поляками…»[66] Крім висилання, польська влада всіляко переслідувала емігрантів, проводила в них обшуки. У Ковелі поліція здійснила трус у будинку Миколи Пирогова, заарештувала його, однак за кілька годин, за браком доказів, змушена була відпустити.[67] За безпідставним звинуваченням у сприянні «поширенню комуністичних ідей» було звільнено з посади директора Луцької української гімназії Івана Власовського. Лише під тиском громади його повернуто на посаду.[68] Упослідження емігрантів відчувалося у здобутті права на громадянство, яке свідомо не надавалося вчителям, православним священикам. Яскравим прикладом обмеження прав емігрантів було позбавлення у 1923 р. уродженців Наддніпрянщини М. Пирогова та В. Комаревича депутатських мандатів.[69]

Особливо насторожено місцева влада поставилась до появи в Західній Україні колишніх інтернованих, «людей військово вишколених і з цього погляду небезпечних»,[70] намагаючись «виселити їх у глибину краю, адже той елемент згідний підтримати кожний заклик, а вишколені солдати стануть на чолі української маси, формуючи з себе сильні кадри військових керівників».[71] Інтерновані військові отримували дозвіл на виїзд до східних воєводств за умови працевлаштування. У жовтні 1923 р. до цукроварні Бабина, поблизу Рівного, прибуло близько 100 українських вояків, переважно старшин, під керівництвом генерала Євгена Білецького.[72] Трудові осередки емігрантів були у селах Шпанові, Оржеві Рівненського повіту, Цумані.[73] Умови їхнього життя і праці були дуже важкими: «Бабинська цукроварня має сумний вигляд напівзруйнованого, закинутого в степу, городища… В кімнатах, ледве вистарчає на 8 – 10 осіб – міститься до 50 інтернованих юнаків. Крім того, у «кімнатах» цих немає підлоги, мало світу».[74] До цих проблем додавалися виснажлива робота по 14–16 годин на добу за мізерну зарплату, нестача одягу, ліків. Незважаючи на побутові проблеми, групи колишніх інтернованих військових вирізнялися організованістю, активною культурно-освітньою роботою.

Таким чином, інтеграція емігрантів у місцеве середовище не була легкою: брак необхідних документів, незнання законів, а часто й польської мови, відсутність зв’язків у місцевому суспільстві, безробіття чи важка фізична праця, сваволя чиновників ускладнювали їх непросте життя.

На початках надії наддніпрянців на швидке повернення додому пов’язувалися з організацією походу в УСРР, де навесні 1921 р. розгорнувся повстанський рух. Поширення цього руху зумовило створення п’яти контрольно-розвідувальних пунктів Партизансько-повстанського штабу (ППШ) поблизу радянсько-польського кордону – у Тернополі, Крем’янці, Корці, Рівному, Сарнах, із 14 підпунктами, поточну діяльність яких контролювала польська розвідка.[75] Однак Другий Зимовий похід закінчився трагічним розгромом під Базаром… Після цього емігрантську спільноту поповнили повстанці, котрі вціліли після розгрому військ Ю. Тютюнника, та інтерновані, які поодинці чи партіями виїздили на роботи чи просто втікали з таборів.

Радянська сторона у першій половині 1920-х років здійснювала у прикордонні т. зв. активну розвідку. С. Петлюра у листі до В. Кедровського писав: «На польсько-совєтському кордоні большевики систематично роблять «нальоти» організованими озброєними бандами. Мають вони плян викликати заворушення на місцях, щоб, як пощастить їх роздути, приєднати і Галичину і Бессарабію, і Волинь і Білорущину до Союзу С.С.Р.».[76] Таємна постанова ЦК РКП(б) від 25 лютого 1925 р. передбачала перекидання на територію Польщі диверсійних військово-підривних груп, які постачались, забезпечувались зв’язком і вказівками з Москви.[77]

У другій половині 1920-х років ситуація дещо стабілізувалася, однак Державне політичне управління (ДПУ) не припиняло активної діяльності, одним із напрямів якої стала організація терористичних актів проти діячів УНР. Найбільш резонансним було вбивство 25 травня 1926 р. Симона Петлюри, а менше, як за місяць, 19 червня, у с. Городок Рівненського повіту був убитий очільник проурядової Української народної партії Володимир Оскілко. Проводячи слідство, поліція дійшла висновку, що «вбивство Оскілка має політичний характер і, як свідчать факти, було виконане з доручення ГПУ (ДПУ. Р.Д.)».[78]

Завербований ДПУ житель с. Самостріли Павло Підстригач у 1927 р. вчинив замах на життя Івана Трейка-Хойнацького. Поранивши колишнього сквирського отамана в обличчя, більшовицький агент перейшов до СРСР.[79] Зауважимо, що рідний брат Павла Підстригача, Іван, працював війтом у с. Межирічі й мав тісні контакти з еміграцією УНР, а третій брат Василь був активістом українського культурно-освітнього життя в умовах Польщі. Приклад цієї сім’ї вкотре засвідчує, що ідеологічні погляди та внутрішня боротьба торкалася рідних людей, часто розділяючи родини.

Після травневого перевороту 1926 р. мережею контрольно-розвідувальних пунктів у польсько-радянському прикордонні опікувався полковник армії УНР Іван Литвиненко. Під його керівництвом діяли розвідувальні пункти УНР у Могилянах, Корці, Костополі, Острозі, Ланівцях, з 1928 р. – у Гусятині, Барсуках. Дислокація цих пунктів періодично змінювалася, до 1935 р. діяв лише один пункт у Рівному.[80] У другій половині 1930-х років, у нових суспільно-політичних умовах, спецслужба УНР сповільнила роботу, очікуючи на слушний момент для антибільшовицького повстання.

Певне пом’якшення у ставленні до наддніпрянських емігрантів почало відчуватися після повернення до влади Ю. Пілсудського. Це, зокрема, виявилося у дозволі проживати на території Західної Волині й Східної Галичини колишнім урядовцям УНР.[81]

З 1 січня 1927 р. заборона проживання у східних воєводствах була скасована, однак 18 листопада 1927 р. поновлена.[82] Прихильники маршала ставилися до емігрантів як до колишніх союзників, надавали їм фінансову, моральну підтримку, сподіваючись за їх допомогою цілковито інтегрувати західноукраїнські землі до складу Польщі. Окремі емігранти обіймали адміністративні посади, зокрема Дмитро Барченко був віце-президентом м. Ковеля, а у 1929 р. його обрали бурмістром м. Олика.[83] Функції лавника магістрату в Луцьку виконував Олександр Ковалевський, у Рівному – Данило Ковпаненко.[84] У січні 1927 р. до складу луцької міської ради увійшли шестеро українців-емігрантів.[85]

Зразковий приклад співіснування в одній державі поляків і українців протягом десяти років намагався реалізувати волинський воєвода Генрик Юзевський, спираючись на групу емігрантів, що консолідувалися навколо газети «Українська нива», переведеної у 1928 р. з Варшави до Луцька.[86] З ініціативи близьких до воєводи наддніпрянців Петра Певного, Сергія Тимошенка, Степана Скрипника, Миколи Маслова та ін. у червні 1931 р. з’явилася регіональна партія Волинське українське об’єднання (ВУО) та низка проурядових культурно-освітніх, громадських організацій. Допомагаючи втілювати у життя «волинський експеримент», будучи послами і сенаторами парламенту Польщі, ці діячі подекуди підтримували плани, що перешкоджали спільній українській справі, зокрема, політику регіоналізму чи ідею «сокальського кордону».[87]

Таким чином, на діяльність наддніпрянської еміграції у Волинському воєводстві впливала як політика Генрика Юзевського, так і слабший, порівняно зі Східною Галичиною, рівень національної самосвідомості місцевого населення, пов’язаний з попереднім перебуванням цієї території у складі Російської імперії.

Поява «групи П. Певного» спричинила подальше розмежування в еміграційному середовищі краю. Відтак, «петлюрівський» табір за ступенем лояльності до Польської держави поділився на окремі групи. Одні сприймали її як даність, не протидіяли їй: національно-демократична група – М. Багринівський, І. Карнаухов, А. Кентржинський, О. Карпінський, М. Черкавський, Б. Козубський; ліберально-демократична група – Є. Білецький, І. Литвиненко, А. Долуд, О. Волосевич. Інші активно співпрацювали з польською владою – Горемика-Крупчинський, Володимир Оскілко, «група Петра Певного». З останньою, за словами М. Лівицького, не підтримував відносин уряд УНР в екзилі, обмежуючись комунікаціями лише зі С. Скрипником та С. Тимошенком, водночас контактуючи з багатьма галицькими діячами.[88] Зауважимо, що емігранти змінювали свої погляди, очевидно піддавшись тиску, вмовлянням або переоцінивши ситуацію. Прикладом є діяльність Олександра Ковалевського чи Олександра Калюжного.