Оріон Золотий. Театр (збірник)

Хліб і стаття Мещерського

Учительська. Спершу – Вчитель і Вальтер, потім – Мар’яна, Хор і Горпина.

ВальтерУкраїна – це хліб. Так в уяві моїйВона поставала. А тут,У школі у вас, із хліба усеПочинається. Звідки і якПрийшло вам це в голову?Дивне питання. Та все найпростіше —Найважче. Дуже ж просто це —З хліба почати. Ніхто ж не почав. Ви!ВчительОт диво дивне. Наче все і знав,Наче знав тисячу літ.Та саме тоді осяяло, освітило.Якось у школу завітав дідусьІван Степанович Савчук —Пастух колгоспний літ під дев’яносто.Старий витягнув з-за пазухиМаленький вузлик.Розгортає хустину білу.Бачу – хліб засохлий,Черствий і мацаний вже перемацаний.«Ви знаєте, що це таке?Так, хліб-то хліб, але який?Я, як і ви, не вірю в Бога,Та називаю хліб святим.А ви, учителі, про це забули.Що ж це виходить?Чотири внуки в мене,Чотири лютих розбишаки.Всі – ваші учні, ці мої кровинки.Якось приходжу ввечері із поляІ застаю їх за таким заняттям:Шпурляють вгору цей черствий шматокІ з дерева збивають хлібом груші.Забрав я хліб. Стоять переді мною,Схилили голови, перезираються.Я їм кажу вже з притиском:Таж він святий – цей хліб!В нім піт, мозолі в нім – а ви,Ну, бешкетники, цілуйте по одному!Підходить кожен; я його за вуха,Та добре натягнув, до сліз таки.Пішли вони – заплакали від болю,А не від сорому, від сорому я плакав,Коли вони бомбардували грушуУже не хлібом, а таки ломаччям.Подумайте лишень: це ж що таке?Хіба ж то діти виростуть людьми,Як в них до хліба та нема поваги?Чому ж це вашу школу не турбує,Щоб хліб був для дитини дорогий,Немов саме життя, мов мати рідна?»Так присоромив мене Іван Степанович.Пройшли роки, та й досі ще лежитьУ мене в шафі камінець-сухар.

Вчитель дістає з шафи білу хустину і розв’язує її – черствий хліб на долоні.

Ось воно звідки почалося.Помер старий, дивлюсь на цей сухар —І бачу очі строгі і тривожні.І почалось відтоді – стали дітиХліб сіяти самі. Це вже традиція.

Заходить Мар’яна. Вона стурбована.

Мар’яна(звертаючись до Вчителя)Вас просять вийти.ВчительГаразд. А я саме почавПро свято Першого хлібаГостеві розповідати. Мар’яно!Це ж вам з руки.Ви ж саме третій клас ведете!

Вчитель виходить. Мар’яна сторожко позирає на Вальтера, потім хоче зав’язати хліб в хустинку, але з хвилювання бере одну з газет, що лежить на столі.

Мар’янаЯ маю вам про свято розповісти.А чи усе спочатку?ВальтерВи чимось схвильовані? Що сталось?Мар’янаАнічого. Отож спочатку —Як ми вирощуємо власноручно хліб.Колгосп нам виділив ділянку —Пів класної кімнати розміром.Засіяли озимою пшеницею.Весною учні чергували,Од горобців оберігали, од курей,А восени, тепер, коситимем самі —В нас є косилочка маленька.Самі його і обмолотимНа дитячій молотарці,Насипемо зерно в мішок,Піднімемо всім класом на причепІ гайда до млина – молоти…

Мар’яна дивиться на газету, в яку хотіла загорнути хліб старого Савчука, і оторопіло кидає Вальтерові слова:

Дивіться, і тут ця стаття:«Хто бореться, а хто проповідує!»ВальтерЯка стаття?Мар’янаСтаття Мещерського. Даруйте!Мене просили,Щоб я вам не казала, ви ж бо – гість.А тут – прорвалось в мене…ВальтерМожна глянути?Мар’янаОсь – прошу.(Подає йому газету.)

В учительську входить Хор вчителів, серед них – Сидорук з газетою «Голос учителя».

СидорукЯ що казав! Та тут не скажеш слова,Лише подумаєш – відразу по тобіЗ усіх гармат усі гуртом ударять.Ось, дописався янгол наш!Яка стаття! Який розкішний тембр!І все по суті. Це не емпіреї,В яких витає наш дивак-директор.ВчителіЯка стаття?Чом ця поквапна радість?Як Сидорук радіє – жди біди!Давай сюди,Давай сюди газету!Сидорук(стримуючи гарячі руки своїх колег, відходить вбік і, не стримуючи свого захоплення, декламує)

«…Ви тільки вдумайтесь, як автор формулює свій погляд на завдання виховання, погляд, який домінантою пронизує його наступні, дуже сумнівні, як на мене, роздуми: „Справжній майстер педагогічної справи, – пише він, – формує у того, кого він виховує, передовсім вірний особистий погляд на зло, неправду, безчестя“. Він недооцінює ідею колективу цими словами. Він часом проявляє тенденцію до абстрактного протиставлення „природного життя дитини“ „нівелюючому життю суспільства дорослих“.»

ВчителіТа це ж суцільна демагогія!Мещерський – ну й дожився, ну й ганьба!Словами як жонглює, святотатець!

В учительську входить прибиральниця Горпина. В руках у неї газета «Голос учителя» з цією ж статтею. її не завважують. Сидорук тішиться собою і ситуацією.

Сидорук

«Яку ж програму пропонує директор Павлищанської школи? Виявляється: „Гармонійна, всебічно розвинута особистість немислима без міцного морального стрижня. Основне в людині комуністичного суспільства – це людяність. До цього морального стрижня мусить прив’язуватись все“. Товариші, вдумайтесь: замість конкретної і чіткої програми, вводиться туманне поняття, що зветься людяністю, до якого начебто все треба прив’язати…»

Прибиральниця Горпина підходить до Сидорука і рвучким рухом забирає газету, потім підходить до кожного з учителів і робить те саме, забирає газету і у Вальтера Функе. Мар’яна кидається до неї.

Мар’янаМамо, що ви робите?

Горпина не відповідає. Витягує сірники – газети вже горять. Вчителі ошелешено дивляться на прибиральницю.

СидорукЯка ганьба!Мар’янаЩо ти робиш, мамо?!ГорпинаТе, що ти думаєш!..Я спалюю наклеп.

Знадвору чути сирену автомашини. Мар’яна кидається до вікна.

Мар’яна«Швидка допомога».

З Хору виходять – І ведучий, II ведучий.

II ведучийТа цього ж не було!Хіба, скажіть,Палив би хто в учительській газети,Хай навіть і обурення було,Вогонь пускало, попелило душі?Принишкли всі, очікували всі,Чим все закінчиться.Павлищани, Павлищани,А все ж село, провінція, хоч Меккою йогоВже охрестили педагоги наші,Та, правду кажучи, лиш деякі.Ось так.I ведучийНе так. Не все, що відбулось,Те дійсне. І не все,Чого і не привиділось нікому,Чого не мало бути й не було, —Недійсне.Та й суть Мещерського – демагогічна суть.Бо погляд класовий повинен бутиІ особистим поглядом. МещерськийБезглуздо все протиставляє, ділить.А Вчитель людяність і громадянськість —Все гармонійно, органічно поєднав.Адже мораль комуністична нашаМістить в собі загальнолюдські норми,Що виробило людство за століття.Добро і правда, честь і людяність —Це ж основні моральні наші норми,Поєднані з нещадною суворістюДо ворогів суспільства комунізму.Громадянськість і людяність —Ось Вам Учитель.II ведучийА Мещерський – він теж за громадянськість?I ведучийМещерський одягає машкаруВульгарно трактованої громадянськостіІ б’є в Учителя статтею-підступом.II ведучийВін хворів не од того. Все війна.Нема чого спирати на статтю.Та мушу визнати – оту лиху статтюОбком хотів було перепинитиЙ газету не пустили в Павлищани,Але Учителю якась «душа добренька»Статтю привезла з Світловодська…І ведучийЧи ж битви миру ранами не зяють?Чи ж слово не бува лихіше кулі,Бо куля з ніг – відразу, а словаЖивуть отруйно роки і віки…Слова – свинець, і золото – слова,І ми в словах, і слово в нас затятоЖиве, пече, ми всі – слова, слова…

«Казка про любов» у шкільному театрі

Діють: Вчитель, Вальтер, потім – Мар’яна, Хор.

ВальтерЯ – син гестапівця. Мене виховувалиУ дитбудинку. Мати з сестрою загинулиПри бомбардуванні.Батько зараз у – ФРН.А тут він панував —У вашій школіБула ж тюрма для пересильних,Він тут ходив, всеможний і нещадний.Я чую стогін в кожній цій стіні,Дитячий щебет всіх десятилітьНе може оцей стогін заглушити!Наш час лихий у павутинні цифр…ВчительДуші не даймо числам цим,Душа хай буде пам’ятлива, але чиста…ВальтерЧи ж це можливо поєднатиІ пам’ять отаку лиху, і чистоту душевну?ВчительУ вас, в НДР, згадують часто Брехта:«Труднощі гір – вже позаду.Тепер починаютьсяТруднощі рівнин».Та, мабуть, справедливішеЦі гори, що минули в минулім,Вважати лиш горбами,Попереду – ото вже справжні гори!Чи ви не альпініст?!ВальтерЗвідкіль у вас, Учителю,Такий потужний струмінь оптимізму,Мені буває лячно за людину,А у вас – якась любов глибинна.Як ви її навчились? Де і як?ВчительНавчитись можна всьому:Твердості, терпінню, мужності,Любові не навчишся, друже.Любов повинен дати хтось —Мати, батько, вчитель,Бабуся, може, хтось живий живому!Якийсь заряд – як естафету.По ланцюжку століть – одне від одного.Яка важезна ноша —Любити, співпереживати,Співчувати, за когось постраждати!Але яка людська – найлюдськіша!Мені дали бабуся й мати оцю ношу.

Заходить Мар’яна. Обличчя Вальтера світліє. Вчитель не то жартівливо, не то серйозно звертається до Мар’яни:

А я вже все не донесу – отож потрохуПерекладаю вам на плечі цей тягар,Найважчий…Може, вдвох піднесете?Мар’янаДень добрий!Це ж який тягар,Який ми вдвох зуміємо підняти?ВчительЦе наш секрет із Вальтером,Вірніше, ваш із Вальтером…Отож про школу й про любов.Мар’янаМи ж боїмось відвертоКазати те, чим всі живуть давно.Дев’ятий і десятий класиВсе знають, любляться, страждають,А ми, святенники, лиш палець на вуста!Мені двадцять другий пішов,Вчора почула я про себеШепіт дев’ятикласниць:«Стара діва, заміж ніяк не вийде,А наша Люська…» і таке сказалиКруте і дуже точне слово – я здригнулась!Вальтер(не без гумору)Мені тридцять другий пішов,На десять літ я більше наздригався,Як нарубок старий, мушу сказати,Що ми безсилі справитись з цим валом,Отож і досі не одружувавсь.ВчительМені, старому, вже п’ятдесят другий,І мушу сказати ось таке:Не вал цей страшний, він – органічний,Не раннє дозрівання нас лякає,Але безсилля наше в оцю пору,Коли життя квітує і буяє,Коли парується весна з весною,Ми лиш дратуємось чи рота роззявляєм.Де ж наша мудрість? Тонкість наша де?Наш такт – безсилий,Мудрість наша – куца.Звичайно, сексуальне вихованняПотрібне.Але ж як забутиПро виховання мудрості любові!Тут йдеться і про чистоту дівочу,І про відповідальність юнака.Яке б життя було красиве, цільнеІ віяло б пахучою гармонією,Якби ж то всі дівчата й юнакиКохання мудрість осягнули!Так, саме мудрість,А не зблиск миттєвий,Що враз спарує й миттю розпарує.Мар’янаВ театрі нашому шкільномуЙде репетиція мікровистави«Казка про любов» за текстомВчителя. Вальтере,Я вас запрошую.Хор, підготуватись!ВальтерЯ з радістю. Не знав,Що ви і п’єси пишете, а ви,Мар’яно, ще й режисер.ВчительТа бавимось потроху. Але хочуЗакінчити розмову нашу.Навчитися людина можеБудови найвеличніші споруджувати,Космічні кораблі найкращі,Човни підводні атомні,Коли ж вона любити не навчиться,Все ж дикуном залишиться, і годі.Освічений дикун в сто разівСтрашніший неосвіченого.І найстрашніші прорахунки наші:За все, за все відповідає вчитель.Й за прорахунки матері природи,Й за бога, як колись сказали б.

Входить «Бог». Входить «Архангел Гавриїл». Входить Хор з дівчат і хлопців. Входять «Адам» і «Єва».

Мар’янаДавайте, не соромтесь.Це наш гість Вальтер Функе із НДР.А це – театр наш. Бог. Адам і Єва.Архангел Гавриїл. Це – хор.

Хор – двоє дівчаток і двоє хлопців виступають наперед. Всі сідають, тільки Мар’яна намагається дати лад виставі.

ХорКоли ще бог творив цей білий світ,Навчив зорю родити він зорю,Навчив він квітку народити квіткуІ дерево навчив родити дерево,Усе живе продовжувало рід.І бог послав мужчину й жінку в поле,Мужчина був Адам, а жінка – Єва,І бог навчив їх будувати хату,Мужчині дав лопату бог у руки,А жінці дав він мірочку зерна.

«Бог» виводить «Адама» і «Єву». «Адам» з лопатою, «Єва» з мірочкою зерна.

«Бог»Живіте і продовжуйте свій рід.А я піду собі по господарству.Прийду десь через рік аж – подивлюсь,До чого ви догосподарювались.

«Бог» виходить. «Адам» і «Єва» беруться за руки. Хор вносить і ставить перед ними колиску, а в колисці дитина – лялька. «Бог» знову входить вже в супроводі «Архангела Гавриїла».

ХорОсь рік минув. Бог – на поріг.Прийшов він рано-вранці, на світанку.І бачить бог: Адам і Єва біля хатиСтоять і дивляться у вічіОдне одному, спіє хліб на ниві,Колиска – поряд, і дитя – в колисці.Адам і Єва дивляться на сонце,Та сонця більше в карих і блакитних.

«Бог» заглядає їм у очі, та вони нічого не бачать – «Адам» і «Єва» стоять, міцно сплівши руки.

В ті миті дивні, коли очіЇх зустрічались і не мали силиОдне від одного на мить відстати,Бог бачив там, в очах,Якусь незнану силу,Красу для нього ще не осягненну.Краса була прекрасніша від неба,Краса була красивіша від сонцяІ від пшеничної красивої землі —Прекрасніша, чарівніша, від всього,Що вже зліпив і змайстрував Господь.Краса оця до того здивувалаІ приголомшила навіки бога,Що затремтіла від страху і заздростіДуша його – душа всеможна бога.«Бог»(звертається до «Архангела Гавриїла»)Як же це так?Створив я твердь земну,Зліпив людину з глини,Вдихнув життя у неї,Але не міг, не зміг створитиКраси такої дивної?Звідкіль така краса?І що воно таке – краса?«Архангел Гавриїл»Краса – це любов!«Бог»А що таке любов?Мар’янаЧекай хвилину.Архангел Гавриїл повиненКазати це із незнанням. Він самНе знає цього почуття. Це так —Його відмовка. На питання бога,Який доскіпується і страждає.А зараз бог підходить до АдамаІ просить його – й забагато гордостіЩе в цім проханні, адже він – ще Бог.

«Бог» підходить до «Адама», доторкається до його плеча і зверхньо просить:

«Бог»Навчи мене любити, чоловіче.

«Адам» не бачить «Бога». Він бачить сонце в очах «Єви».

ХорМужчина не відчув святого доторкуВсесильної господньої десниці —Він в сонце Євине дивився.А бог був злим, пімстливим дідуганом.Він був жорстоким,Він кричав з безсилля.«Бог»Ах так, людино!Значить, ти не хочешНавчить мене любові?Постривай, навікиМене ти згадуватимеш!З цієї миті – старій!Година кожна у життіВбиває твою молодість і силуПо крапелині – буде так, і годі!Тож перетворюйся в руїну,А я прийдуДесь літ за п’ятдесятІ подивлюсь,Що лишиться в очах твоїх, людино.

«Бог» з «Архангелом Гавриїлом» виходить. «Адам» одягає собі бороду, «Єва» закутується в хустку – вони знову завмирають в попередній позі. Знову заходить «Бог» з «Архангелом Гавриїлом».

ХорІ бог прийшов десь літ за п’ятдесят.«Архангел Гавриїл»Дивись: вже не халупа,А хата ясноока поміж вишень,Де був пустир, який садок веселий,Пшениця ген на нивах дозріває,Сини орають в полі,Пшеницю доньки жнуть,Гасають внуки на лугах.ХорПід хатою на призьбіСидять дідусь з бабусею – Адам і Єва —І дивляться то на ясний світанок,То в очі одне одному.І бог в очах побачив,Таку красу побачив богВ очах і чоловічих, і жіночих,Величнішу, ніж досі в них горіла,Могутнішу, ніж досі в них палала.Побачив не лише Любов,А й Вірність запримітив,І бог розгнівався,Аж руки задрижали.«Бог»Так мало тобі старості, людино!То помирай же, помирай у муках,Ставай землею,Прахом стань і тліном.А я прийду невдовзі й подивлюсь,В що перетвориться твоє кохання.

«Бог» виходить. З ним – «Архангел Гавриїл». Щезає і «Єва». «Адам» залишається один. Потім – передня ява.

ХорТри літа проминуло —Знову бог прийшов з архангелом.І бачить бог:Сидить дідусь біленькийНад невеличким горбиком могили,І бачить бог:Смутні в людини очі,Та в них палає жаромЩе, ще могутнішаІ вже неосягненнаКраса людська —Така страшна для бога.Не тільки там Любов,Не тільки Вірність,А й Пам’ять серця бог побачив.І затремтіли в бога руки з ляку,І од безсилля серце затремтіло.

«Бог» підходить до людини, падає перед «Адамом» на коліна і починає благати.

«Бог»О, дай мені, людино, цю красу!Що хочеш, те й просиВ обмін на неї – дай лише.«Адам»Не можу.Надто дорого вона мені дісталася,Їй ціна ж бо – смерть,А ти безсмертний, кажуть.«Бог»Бери безсмертя,Молодість бери,Віддай мені лише Любов!«Адам»Мені нічого не потрібно.Ні вічна молодість,Ані докучливе безсмертяНе можуть дорівнятись до Любові!

«Бог» встає з колін. На тлі пшеничного поля і ранкової зорі стоять в золотих колосках юнак і дівчина, міцно сплівши руки, і дивляться то на сонце на небі, то на сонце в очах одне одного.

ХорНайбільше диво світу – це Любов!Схопився бог за голову рукамиІ геть пішов на небо.І відтоді людина сталаБогом на землі.«Адам»Нема нічого кращого від сонця,Яке в твоїх очах для мене сходить.«Єва»Нема нічого кращого від сонця,Яке в твоїх очах мені палає.ХорНема нужденнішої на землі людини,Яка нікого у житті не любить.Хай славиться Любов – це вічне сонце,Яке людину творить із людини…

Жива книга вражень відвідувачів павлищанськоі школи

Виконують учасники Хору.

I учасникЯ – пан Вільох, Ян-Тадеуш, професорЗ Варшавського університету.Ваша школа може бути взірцемДля сільських шкіл Польщі.Війнуло на мене свіжим вітерцем.Сповідуюсь тут мигцем.Розберусь – слова будуть довші.А все ж якась лавина озонуШугнула в мою скептичну персону.II учасникЯ – Калмоші Шандор, доцент з Угорщини,З педінституту, із міста Печа.Читав я книги ваші, друже,А зараз тут бачив те,Що в книгах ваших, юне й дуже,Весняним проліском цвіте.Ось в чому суть – тут віра в серцеДитяче є понад усе,А віра – те священнеє зеренце,Що стебла в небо понесе.Бо з найніжнішого ніжніший —З роси й води – дитячий світ.Коли ти добрий – будь добріший,Коли жорстокий – будь мудрішийІ вчись добра під старість літ.Нова людина – буде, буде!Її у кільчику зернаПобачив я в цей тихий будень —Із ваших справ встає вона!Із ваших книг встає вона!Мов колос з кільчика зерна!III учасникЯ – Мировицький з Мирослава.Сюди мене пригнала славаУчителя цього. Я – вчитель сам.Йому не вірив ні на грам.Із Сумщини велосипедомСюди пришпарив. Моїм кредоЄ те – помацав, то повір,А так – не вірю я в папір!А він зумів-таки, зумівПідняти всіх учителівДо рівня вчених і дослідників!А я собі одним з нахлібниківТепер ввижаюсь. Срамота!А вчились разом. Де ж метаМоя? На дні в чарчині!А дні скотились по стежиніКудись в яри, в тартарариІз юності, немов з гори.Скажи ж тепер мені, Учителю,Чи я звестись ще маю силу,Чи даром гнав велосипедДо тебе – шпальтами газетМене ти вистьобав без імені.Жилось в добрі, як у багні, мені.У мене сімдесят кролівІ сто курей – це біля хати.Це царство біле пелехате.І в класі – сорок теж голів —Це вже дівчачих і хлопчачих,Насмішкуватих і ледачих…Тож за кролями і курмиСобі здавався між дітьмиЯкимсь чужим, дивакуватим!Спішив буркун кролям я рвати,Хапав зерно в комірника,Дружина в мене теж така,Так зіп’яли ми зо дві хати,А далі що – вже третю пхати!А далі що – в машину пертиІ так доперти аж до смерті!Дітей нема своїх. А в школіНа серці, на душі мозолі —Бо ж стали ми як чужаниці,Нас заклювали кляті птиці,З нас душі виїли кролі —І стали ми лихі і злі.Я якось прочитав тебе.Те царство куряче рябеМені в очах заряхкотіло,Сміялось з мене знахабніло,Ще й та розпроклята свиняПідсміювалась навмання…Я був збісився. За ломакуТа й ну на неї у атаку.А там зчепився із дітьми,Тут жінка бахнула двермиІ ледь ухоркала проклятого —Боялась дуже за зарплату…Отож пригнав велосипедІ вже назад ані впередНе рушу. Звівся нанівець.Невже нам з жінкою кінець?А може, ми ще маєм силуПідвестися з багна, Учителю?!

Входить молода жіночка, вся – сиропна, щаслива, капелюшок на бочок, під пахвою – купа книжечок.

ЖінкаЯ – Палазя Гарбуз. Я заочноСкінчила вуз. Я приїхала.Така віхола була. Та це ж Мекка.Я приїхала дуже здалека.Я – приїхала.Я – познайомилась. Я – була.Тепер розказуватиму для свого села.Була. Дихала. Руку не митиму —З ним поручкалась – говоритиму.Інтелігентні дуже вони. Ерудовані.Губи в них для жінок зачакловані.Сісти хотіла на стіл. Коліна виставила.А вони мене за двері виставили.Мабуть, жінка дивилась в щілину.Дуже вчені вони.Серцем до них – лину, лину, лину!

За нею входить Хор хлопців і дівчат. На грудях у них значки з портретом А. С. Макаренка.

ХорМи – студенти різних факультетівКоломенського педінституту Московськоїобласті, члени макаренківської бригади.За три дні, що ми були в стінах цих,Взяли ми те, що не спізнати і за рокиНавчання. Скільки лих і лихНас обмине! Який у нім глибокийЗаряд добра, любові, чистотиУ намірах створить людину!О, як сердець дитячих досягти,Зуміть, як він, бодай наполовину!За три дні ми спізнали три істини:А це – Народ. Це – Труд. Це – Хліб.Священна трійця.Це не – молитва.Істини окріп.Тож повторіть. Не бійтесь.Повторіться.Це ж істина – Народ, і Труд, і Хліб.

З Хору виходить жінка.

ЖінкаЯ – не студентка вже давно.Я – завуч п’ятсот тридцять сьомої школиЗ Ленінграда,Ротмістрова Рената Олександрівна.Я вірю кожному слову в цій школі.«Волати» треба про неї – не сперечатись,Не скромно писатиВ журналах для адміністрації.Я – щаслива. Переконалась на практиці —Виховувати треба добром,Щирим ставленням до вихованців.В школі не мусить бутиЖодної краплі брехні і злості,Гучних непотрібних фраз і наказів.Лише атмосфера довіри повної(А в школі я побачила довіру)Родити може справжню людину,Що вчиться не для кар’єри майбутньої,А для створенняГармонійно розвинутого суспільства.Спасибі вам, що ви є, Учителю!Я вірю кожному слову в цій школі.В таких школах потрібноСкладати програми, перевіряти експерименти.Адміністрації треба вчитись тутГлибині пізнання проблем,Творчості, працелюбності,Великій скромності, любові до людини.Я просто захворіла«Білою заздрістю»,Я вірю кожному слову в цій школі.Вірю!

Входять двоє в чорних масках.

Двоє в чорних маскахА ми не з книги, ми не з книги,А можна – ми підсипем кригиНа ваші голови гарячі,На ваші сліпаки незрячі,На ваші слинені цитати —Нас не хотіли записати,Ми вам дозолим – бійтесь до5золу.Бо ми вриваємось без дозволу!Перший в чорній масціЦе він старається все для слави.Багач— за свій рахунок музей собі робить.Ти знаєш:У нього в швейцарському банкуЛежить два мільйони!Другий в чорній масціА мати ходить старцює!

Входить Хор, наступає на двох в масках.

ХорАну геть звідси! Забирайтесь, наклепники!Щоб і сліду вашого не було!

Двое в чорних масках щезають. Та з Хору виходять двоє інших, вже без масок. Вони представляються.

Двоє з хоруМи вологодські вчителі.Прекрасна школа. Дивний Вчитель.Але дивує дещо нас.I вчительЯ – фізик сам.Коли б він фізиком був, то не писав би,Що в оранжереї вони створюютьШтучний грім, і блискавку,І штучний дощ. Се ж нісенітниця!II вчительЯ сам – біолог.Або – гній на поле по трубах.Сконструювали, пише, учні.Що? Насосами? Пульпою?Все вигадане до кінця.Неконтрольованість фантазії.

Виривається з Хору третій вчитель, солом’яний бриль тримає в руках.

III вчительВи, знаєте, мене спровокували.Я сам з Одеської області,Я сам, я сам його обожнюю.Аж раптом отаке: читаю якось,Що учень його виростив пшеницю —Шістдесят центнерів з гектара.І я благав у долі: пронеси,Щоб не довідавсь Ремесло про цеА чи Лук’яненко, – який скандал!А йому це навіть байдуже —Десяток центнерів туди,Десяток сюди – великим легкоЇх перекидати?!Або ще таке пише:Дерево в саду виростилиІ все прищепили на ньому:Сливи і груші, яблуні і абрикоси.Подумайте! Просто – дерево життя.Просто – груші на вербі.І я благаю в долі – захисти,Пронеси його од фантазій,Ізціли його реалізмом,Дай йому в чисту душуЯсності і прозірливості —Не занось його на поворотах!

Влітає на крилах болоневого плаща журналіст, весь – ентузіазм, весь – порив, весь – клекочучий і гнівний, Власний кореспондент Захоплення (чи Істини).

ЖурналістТа як ви можете, шановні!Дрібнитись як ви можете, шановні!Умийте он ракету – в неї сопла замурзані!Корабля підсушіть – він океанами йде!Сонцю прочистіть протуберанці!Це вічна людська драма:Ми не вміємо розпізнавати велике,Коли воно надто близько до нас,Нам ліньки задирати свої голови,Щоб Арарат побачити за хмарами,Нам зіркості бракує,Щоб обриси його пізнати розумом.Життя його і творчість —Це ж багатство національне,Тож бережіть його, немов зіницю ока.Коли ще родиться такий, як він, учитель.Десь літ за п’ятдесят, а може, і всі сто!А може, і пізніше, вчителі!Хіба ж книжки його – це інвентарна книга,Де можна все помацати рукою?Хіба у вченім мрійник не живе?Яка ж духовність – так! – високогірнаПанує в його школі, в його книгах,За цю духовність сонячну, за радість,Що ми його сучасники, —Так, всі: і друзі, й опоненти,І ворогове, воріженьки – теж,Ми всі – його сучасники!

Слово вченому – спокійному, врівноваженому, резюмуюче слово.

ВченийВін довго дратував мене. Чим?Може, дидактизмом сухуватим,Може, велеслів’ям необточеним,І важкуватих прикладів неорганічністю,Повторами безмежними, та і стилістикаКульгала тут і там – все не без цього.Та все ж мене манило щось сюди.Почув я тут биття його душі,І все простив, і все забув одразу.Концепція його, її практичне втілення —У ній знайшов я нелегке підтвердженняВсім вимученим пошукам своїм.Марксистський гуманізм у вихованні —Ось в чому суть його!Хай не лякають перехрестя нас!Не завжди переконливі нехайДорожні знаки, ми ж першопрохідці,Та напрямок се ж головний.Адже, скажіть мені, колеги юні,Хіба ж таки не з цього,Хіба ж не з розуміння й співчуттяДо чужого життя, до болю чужого,Не з намагання зробити йогоСправою свого життя,Хіба не з співчуття активногоДо пригноблених,Хіба не з протесту проти принижень людейВиріс могутнійКомуністичний рух?Хіба не в цьому, друзі, найвищий проявМорального апофеозу людини?!

Входить учасник Хору з газетою.

Учасник хору

Газета «Правда»:

«Придивіться уважніше, що характеризує стиль роботи директора Павлищанської середньої школи. Педагогічний труд його знайшов визнання в науці, відзначений урядовою нагородою… Свій вплив на педагогічний колектив, на учнів він здійснює як політичний, ідейний наставник, спираючись перш за все на свій моральний авторитет і високу викладацьку майстерність. Особистий приклад – найдієвіший інструмент виховання».