Оріон Золотий. Театр (збірник)

ВчительІ от, як попіл КлаасаСтукоче в груди Тіля Уленшпігеля,Так ця сімейна фотографіяСерце моє палить щомиті,Нагадує мені кожної миті,Що в світі є фашизм.Ніколи не затьмариться в свідомостіЦей моторошний злочин звіра-нелюда.Голос із хоруБагато з нас, із старших вчителів,Даруйте, що вас так перебиваю,Пізнало на собі катівні таборів,Багато вистраждало – то чи ж вартоКонцентруватись на страхітті, Вчителю?Так можна вчадіти од жахів.Хіба не досить вже, колего?ГоловуючийНе перебивайте. Це ж не ґречно.Та й досить лиховісна ця історія.Даруйте, прошу вас, продовжуйте.ВчительКонцентруватись на страхітті – ні.Концентруватись на пам’яті – інше це.Ось що газети пишуть нині:Закінчився у Кілі, в ФРН,Суд над есесівцем Ріделем,Творцем «поліпшеної» душогубки.В неї потрапляли мешканціОкупованого Могильова —І за одну хвилину гинули.А «експерти» судові заявили,Що смерть в межах хвилиниНе є болісною і, отже,Не варто звинувачувати РіделяВ жорстокості… Ви чуєте – не варто?!Суд виправдав «раціоналізатора».Серед присяжних вчителі були…

В залі заворушились. Фотографія поволі переходить з рук у руки і знову повертається до Вчителя. Той ховає її у конверт і кладе в нагрудну кишеню.

Так от. Про вчителів.Про ненависть з любові.І про любов з великої ненависті.В пенати рідні повернувшисьІ переживши стільки, я хотівЗнов йти на фронт.Хотів зустрітися лице в лицеІз Функе, з Францом Функе.Комісія медична жоднаНе могла визнати менеНавіть «обмежено придатним».Я знов пішов у школу.Я забуття шукав од горя.Тож працювати, працювати, працювати —Бодай крихтина забуття у праці.Я цілі дні із дітьми був, із дітьми.Та м’яко ніч приходила —Я прокидався о другій чи о третій,Вивітрювався сон, як не було, —І працював я, працював затято,Щодня чекав я з нетерпінням ранку,Щоб утопитись у дитячім щебеті,Щоб захлинутись у дитячім вереску,Як щастя є – воно поміж дітей.Як шолоховський той герой,Я взявся за німецьку мову,Я вірив (навіть зараз вірю!),Що станеться отак, що я зустрінуГестапівця, що катував дружину,Що вбив її і сина-крихітку,І зможу я сказати по-німецькиЙому все те, до крапельки все те,Що так виношую запеченоУже чверть віку,Що не забудетьсяЙ не проститься ніколи.Я вивчив німецьку мову.Я володію нею досконало.А потім взявсь за польську і за чеську,Англійську і болгарську,Французьку та іспанську,І за японську мову взявся.Я вивчив всі ці мови.Але ж часу таке безмежжяВід другої години ночі аж до ранку —Це ж ціла прірва часу.ГоловуючийЦе та пора, шановний друже,Коли ви пишете свої книжки —Від другої години ночі і до ранку?Голос із хоруЯк вам вдалося написатиПедагогічних праць за цілий інститут?Так, справді забагато:Опубліковано триста десять наукових праць,Тридцять дві книжки з-поміж них?ВчительЯ ще раз, ще раз хочу повторити:Моє натхнення – два чуття глибоких —Любов і ненависть.Любов безмежна – до дітей.І до фашизму – ненависть бездонна.Голос із хоруЧи не здається вам, колего,Не за адресою тут деякі емоції?ВчительЯ декілька разів уже бувавВ Німеччині Демократичній.І коли вперше я ступивНа землю на німецьку,Коли заглянув я упершеУ сині очі піонерів-тельманівців,Мені зітхнулося з полегшенням:Це – новий світ, це – світ соціалізму.Сама непримиренність до фашизмуУ всіх його субстанціях…Гуманність справжняПолягає в тому,Що треба комуністом бути всюди —І в економіці, і в науці,І в душі людській.Коли учитель не прийде у душу,Тоді чия вона буде, душа?І неможливо бути гуманістом,Коли не маєш до фашизму ненависті,А він це зна, як щупальця пускати.У цьому ваша вища компетентність.І ще хотів би я наголоситиОсь на такому, друзі дорогі:Виховуючи людяність, і чуйність,І почуття людської гідності,Не можна забувати ні на хвилю:Фашистські вбивці,Що надлюдьми себе проголосили,Теж всі дітьми були.Теж раділи сонцю.Теж листи писали і сповідалисьСвоїм коханим матерям.Теж наречених ніжно обіймали,Оте розпрокляте все – теж, і теж, і теж,Садист отой, убивця,Що голову дитячуРозбив об кам’яну стіну,Він же голубив, гладив по голівціСвого синочка,Донечку свою, —На фото – ви вже бачили його, —З яким ніколи я не розлучаюсь,Він же не сам – він вірний сім’янинІз дітками двома й дружиною.І взагалі – нема гуманності абстрактної,Нема людяності поза боротьбою,Шаленою борнею політичною,Яка заповнює всі наші дні по вінця.Людину можна справжньою назвати,Коли вона людей насправді любить —Це Ленінові золоті слова.До серця людського навікиПерепинити доступ звіра – ось в чім змістПокликання учителя, колеги.ГоловуючийСпасибі вам, шановний наш колего,За щиру сповідь, що ми тут почули, —Ця сповідь йшла від глибини душі.Тепер ми знаєм, звідки сили брали ви,Щоб так прожити ув однім життіЖиттів багато, повно і натхненно.Хай радість супроводжує вас всюди!А ми вам поклянемось, наш колего,Обпечений жорстокою війною,Що нас веде ідея комунізму,Яка в крові вже клекотить у нас.Ми всі, антифашисти і борці,Вчимось із ваших книг – вони нам радістьПізнання найдорожчого в людині:Народження людини в малюку.Прийміть подяку! До нової зустрічі!

Німецькі колеги розходяться. До Вчителя підходить молодий чоловік, русявий, синьоокий, з папкою під рукою – один з уважних слухачів. Бере Вчителя за руку і його пальцями несподівано гладить себе по голові. Вчитель вражений.

ВальтерПогладьте мене ось так, по-батьківськи.Так гладили мене в дитинстві.А потім убили синочка вашого,Закатували дружину вашу.ВчительВи що, товаришу,Ви, може, нездорові? Навіщо так?ВальтерДозвольте відрекомендуватись:Учитель Вальтер Функе із Потсдама.Це ж прізвище для вас знайоме!ВчительВи справді – Функе?ВальтерТак, я справді Функе.Посвідчення моє вам – ось.А ось моя вам книжка:«Гуманізм в системі Януша Корчака».А ось вам дубль із фото.

Вальтер виймає з нагрудної кишені кілька фотографій, серед них і наче справжня копія з тої, яку показував Вчитель.

ВчительЦе неймовірно. Просто неймовірно.

Вчитель дістає фото з своєї кишені і дивиться на обидва знімки – вони тотожні.

Так у житті насправді не буває.Це сон якийсь – і приголомшливий,І лютий водночас. Це я, мабуть, нездоровий.

До Вчителя і Вальтера підходить старий німецький педагог, що вів розмову. Він звіддаля стежив за діалогом і тепер підтримує Вчителя, що заточується.

ГоловуючийНі, ви здоровий, друже дорогий.Я теж буквально приголомшений.Єдине, що посвідчити я можу:Це – здібний молодий колега нашЗ Потсдама, Вальтер Функе.Він закоханий у вас віддавна —Все марить Павлищанами. І те потверджую,Що батько його був гестапівцемІ воював на Східнім фронті.Ми все це знаєм. Це знання – гірке.І в синові ця гіркота важкаГорить під серцем – але щоб аж такЗвести вас вдвох на цій вузькій дорозі?

Кабінет ученої установи

В кабінеті – Мещерський і Вальтер, потім – Суханов.

МещерськийМене дивує, що і ви схопилисьЗа цю фальшиву ниточку.Та це ж фантом!Та це ж суцільна вигадка!Такий собі придуманий маяк!Надували його, надували —Надули, бач! Ви – їдете, чи ж варто?ВальтерНе можу не поїхати. Я чувПро ваші погляди. Така полярністьЛиш інтригує, звісно.В мене тема дисертації«Корчак і радянська педагогіка».В його книжках про КорчакаНе раз читав я – та і в його поглядахБагато корчаківського, – хіба не так?МещерськийВ нього потроху звідусюди.Найменше – від самого себе.У ньому компілятор аж заснидівся!

Входить Суханов. Кладе папки на стіл. Підходить до Вальтера і по-дружньому стискує за плечі.

СухановНу що, готові? На Світловодськ «ракетою»,А там автобус будь-який у ПавлищаниВсього за півгодини вас домчить.Поїхав би я з вами, але ніяк.Я завантажений, колега мій МещерськийТеж в клопоті – статтю якразГотує проти вашого улюбленця,А то б він ґречно супроводив вас.МещерськийЦе – ваша Мекка. Я ж туди – ні кроку.Я розвінчати цей сучасний міфВважаю необхідністю і честю.СухановСмішні, їй-право, ваші ці претензії.Та він же в польоті живе,Птах радості – цей Вчитель!А ми, грішні, з вами, колего,Лише павуки-раціоналісти.Згадайте «Новий органон» Френсіса Бекона.Ми створюєм тканину павутинки з себе,Бджола ж – живе в оточенні квіток,З них створює для світу мед і віск,Дає йому тим солодощі й світло.Тож Вчитель наш – та золота бджола,Схоластика ж сухих розумуваньХіба для мух лиха.ВальтерХіба ж бджола, бува, не потрапляєУ павутиння?..МещерськийВи – гість наш. Вам усе неспроста.А Вам, Суханов, мушу нагадати:Сарказм годиться як приправа страви,Та можна захлинутися сарказмом.Тож граю з вами у вашу гру.Згадайте-но його сентенції,Ці пасторські солодкі замовляння.

Мещерський стає у позу пастора і «глаголить», як йому видається, під Учителя:

«Тримаючи в руках скрипку,Людина не здатна сподіяти лихе, —Так каже старовинна мудрість наша,Сковорода так мовить.Бо справжня краса і зло —Ось тканини несумісні.Дитині кожній скрипку дайте в руки!»

Мещерський бере уявну скрипку і перекривлює Вчителя, а потім, уже звертаючись до Вальтера, сухо резюмує:

МещерськийТак згадується доктор ФранкЗі скрипкою, його обличчя пиховате,Самозадоволене, масне од натхнення,Стоїть у крові по коліна, на скрипці грає!Браво! Браво! Браво!І так – до безкінечності.ВальтерДля нас, німецьких вчителів,Цікаво бути в курсі всіх дискусій,І ми не маєм бути одностайні.Яскраве «за» є і яскраве – «проти».Я з тих, що хочуть просто розібратись,Помацати усе, відчути все,А потім вже за когось обставати.У Веймарі мене він просто вразив.І я домовився про зустріч в Павлищанах.Він радо згодився.Тож їду, їду!СухановТам є в школі Дівчина із Казки,Котра казки складає з малюками,Найправовірніша із учениць його,Тож бережіться, серце бережітьІ знайте, що дівчата на ВкраїніНайкрасивіші там, у тих краях,Ви ж молодий, обачний будьте, друже…МещерськийВи зводите на жарт.А в ньогоТакі лихі слова про вчителів.Він підрива своїм розумуваннямВчення Макаренка про колектив.Він ґрунт готує, аби знятиПроблему колективу взагалі.Ви цього не догледіли, Суханов.Вальтер(делікатно заперечує Мещерському)Мені ж бо якось трапилась до рукОдна з книжок вашого опонента,Що зветься просто, недвозначно:«Мудра влада колективу».Там автор гаряче обстоюєСистему виховання через колективІ посилається на Крупську,На Макаренка…СухановКонтексту не цурайтеся, Мещерський.А за Макаренка ховатись зараз можна.Багато тисяч з нас таки поміститьсяВ тіні його педагогічного мізинця!Що ж, слава богу, знаємо Макаренка!Могли б не знати, а хіба не так.Хіба ж його «Педагогічна поема»Не могла обернутись педагогічною трагедією?Згадайте-но «апостолів» од педагогіки,Чи хто не з ваших родичів, бува,Волав в тридцятих про його систему:– Се неприйнятно! Се недопустимо!А потім аж коліна пороз’юшували,Так закликали всіх інакомислячихВже іменем його! Всіх на коліна ставили.МещерськийДаруйте нам, геносе Функе,Ці дебати, але колега наш СухановДразливий надто.Ви – конкретніше!СухановЯ був у вашій школі в п’ятдесятому.Ви захлиналися, про працю говорили,Про виховання працею – все на словах.А праця в оту пору, пригадайте,У школах корчувалася до пня.Було?МещерськийБуло. І в нас. І в вас. І скрізь.СухановВсі говорилиПро самостійність учнів.Але щоб без учителяБодай хоч збір відбувся піонерський?Було?МещерськийБуло. Було! Але ж тепер немає.СухановЧиї ж на те пішли зусилля?МещерськийДоходили до всього не без мук.СухановХоваємось тепер тут за Макаренка.А він же ж то колись ризикував,Він не боявся зводити у колективіЗіпсованих дівчат і хлопців.А ми ж ходили із його щитом,Аби дівчат і хлопців розділитиУ різні класи… Не було? Було.МещерськийУ всьому винен я. Як вдалоЗнайшли ви винуватця, просто браво!СухановВи – безіменний. Ім’я не одне у вас.А справді винні отакі.Минуле щоб забути – ані крихти!Прекрасного не можна забувати.Погане забувати – просто злочин.Тож пам’ятаймо: іменем його,Який виховував яскравих одиниць,Нівелювали часто особистість,Підручники були трафаретні,Форми уроків – теж усі стандартні.Стандартні плани самостійних творів.А хто хоч кашляне супроти цього,Відразу крик – він антипод Макаренка.Макаренко ж всіх кликав на дискусію,Він кликав сперечатись з ним не раз,Він сам шукав і часто суперечивСобі самому – ви ж його в ікону,В сухий реєстр незаперечних аксіом,Його, де сонце в кожнім слові граєІ кличе до співтворчості, колего…Коли ж Учитель з ПавлищанЩось розвиває із того ж Макаренка,Так, розвиває, не лише цитує,То Ви його щитом по голові —Цитатою з Макаренка!МещерськийСуханов, Ви мене переконали.А до сьогодні я ще сумнівався,Чи варто вдарити по ньому – і прицільно —З усіх гармат, аж бачу – необхідно.Він ціле покоління вчителівПотроху зводить з розуму. Ось колегаНімецький – теж до Павлищан.Я просто мушу, мушу розвінчатиЦей міф сучасності. Щасливо, друже!І не забудьте перед від’їздомЗаглянути до мене. Прощавайте!

Мещерський виходить.

СухановО заздросте людська!ВальтерТака проста розв’язка?!СухановДалеко не проста. Хай вам щастить, колего!І справді – при нагоді завертайтеДо нас… Вітання павлищанам!

Зустріч з Бляхою-мухою

В кабінеті – Вчитель і Вальтер Функе.

ВчительЯк влаштувались?ВальтерТа ґречно дякую! Мене Мар’янаДо мами завела своєї, а та жінкаБула у нас в Потсдамі років зо дваКолись, в мою непам’ять, в час війни,То все мене розпитує про місто,А ставить борщ, то перець – у словах,Неначе добра, але оком – голить.

Раптом двері здригаються од стукоту. Входить шкільний сторож Яким Чухно з невідомим чоловіком. Той скинув кашкета, під яким стрижена під нулівку голова. Сторож тримає в лівій руці дробовика, а правою, міцно зціпивши пальці, викручує руку невідомому.

НевідомийТа відпусти, нарешті, розкаряко,Ти бачиш – я вже сам.ЧухноТа бачу, що ти сам. Але чогоВночі заглядать до директора?Накрив я на гарячому його:Смородину геть потрощив і ринвуПогнув, як до вікна він перся.ВчительВи хто такий? Чого вам треба?НевідомийХай пустить дід, а то махну навідліг —І буде мокро в кабінеті.ЧухноТи бач, яке! Пострижене й небрите,А ще, пащекувате, пащекує.ВчительПустіть його. І йдіть собі, Чухно.ЧухноТа я пущу. От ви вже не пустіть,А то втече ця пташка пересильна.

Чухно виходить, кричить вже за порогом:

А я дробовку зарядив не сіллю.Тож на жакан на вовчий не підлазь!ВчительВи хто такий, питаю? Вам чого?НевідомийА з вами оце хто? Хай вийде!Я прошу вас.ВчительНема йому чого виходити. Це – друг мій.А ви – брутальний, грубий чоловік.

Невідомий сідає і починає плакати. Плаче надривно, розвозячи сльози мокрою кепкою. Вальтер оторопіло дивиться на нього, а Вчитель вже хоче підійти до невідомого, щоб заспокоїти його, аж раптом того прориває:

НевідомийОце мені так варто було мучитись,Щоб ви мене ошпарили словами.Ви, ви, сам Вчитель.Та знаєте, я скільки поїздів міняв,Аби до вас дістатись.Я півкраїни од АрхангельськаПроїхав, аби вас уздріти.Так, в’язень я. Що витріщили очі?Це хто такий? Я прошу – нас лишіть.У мене пильна справа є до Вчителя.

Вальтер поривається вийти. Вчитель зупиняє його очима, потім каже:

ВчительСидіть, я прошу, Вальтере. А ви кажіть.Це – вчитель теж. І вчителеві – можна.Ми слухаємо вас.НевідомийЯ – Савка Бляха. Я – в’язень.І втік до вас, як вже тікав не раз,Та все мене ловили там, то тут,А цього разу врешті пощастило.Ви знаєте, мені п’ять літ добавлятьЗа оцю втечу, та не міг дозволитиСобі я з вами не зустрітись.ВчительЗ кумедними замашками в’язень?Чого тікали? І за віщо сіли?БляхаЧого тікав – то ясно. Сів за віщо?То вже складніша і лихіша штука.Та ви гадаєте – чого сюди принеслоАж з-під Архангельська? До васЧистенькі їдуть більше, ті, облизані,А тут таврованець приперся – та ще як!Та це все кусанина – більш себе.Отож розповідатиму, бо чую, чую вжеВ своїх слідах вівчарок запах.Отож – коротше, хоч коротше – довше.Я віддавна схиляюсь перед вами.Здивовані? Я прочитав у «Комсомолці»«Бачити себе», не прочитав, а декількаРазів буквально пив запоєм.Та й іншим в’язням вголос теж читав.Я вражений був тонкістю очейІ серця вашого – для інших недосяжнаОця кмітливість у розгадуванніУсіх відтінків людської душі.Розумнішого і повчальнішого яНе зустрічав нічого.Я бережу ці витинки. І от якосьМене осяяло – я стільки вже тікав,І, думаю, ще раз втечуЙ дістануся до Вчителя,І розповім йому про себе, і подякуюЙому за те, що він дітей шанує,Щоб не були вони такі нещасні,Щоб все життя не мучились вони,Як я катуюсь, – я всього лиш жертваПотворного й гидкого виховання.Писав до вас я, і не раз.ВчительЯ пам’ятаю. Вам іще сидіти.Здається, одинадцять літ за вбивство.БляхаУчителю! За вбивство? Як ви можете!Та вже не одинадцять – вже шістнадцять.П’ятірочку добавлять – будьте певні.Над нарами у мене – ваш портрет.Як віруючі з Богом розмовляють,Так сповідаюсь перед вами я.Бо я вас розумію більше всіх,Бо ви в мені побачили таке,Та не в мені як в Блясі, а людині,Чого не бачать інші і не хочутьПобачити. А це мене засмучує і гне.Я знав, я знав, що є причини,Які мене в тюрму запакували.Шукав, шукав я. Віднайшов Ушинського.Там теж все є, але якось розрізнено.Та коли ваші я статті читав,Там, наче в чистій крапелині,Відбилось все лихе моє дитинство,Зі всіма злигоднями й хвилюваннями.Я побачив, я знайшов себеІ те, що загубило так мене, —Ви вдвоє мені стали ближчі,Дорожчі всіх мені ви стали,Розкривши мені істину мою…ВчительВи почали були про батька?

Заходить дружина. Вона наполохана, хустка накинута на плечі, в очах розгубленість і нерозуміння.

ДружинаЩо тут сталось?ВчительНічого особливого, сідай послухай.Це – моя дружина.БляхаДаруйте. Та я буду далі.

Дружина сідає на дивані, кутається у велику пухнасту хустку, сторожко позирає на Бляху.

Я виріс в селі глухому на Поліссі.Бляшкевич – моє прізвище. А Бляха-Муха —Це вже звідтіль, там охрестили.Учивсь я в школі абияк.Ходив я в школу тільки з переляку.Коли ж приходила неділяІ діти всі гуляли так, як діти,Наш батько нам вигадував роботу,Аби не били байдики ми – діти.І так було гидотно і нестерпноЩось колупати на городі тому,Коли всі хлопці за м’ячем гасалиЧи грали у «чапаєвців» та «білих».І я тоді навчивсь дурити батька —Ховавсь у бур’янах, не йшов у школу,Приходила вчителька – і костіМені боліли люто з тих відвідин.З дітей ніхто не розмовляв із батьком,Ми між собою спілкувались пошепки,Він йшов у спальню, ми тікали в кухню,У кухню він, а ми тоді у спальню.Дрібних на зошити просили ми у матері,Вона ж згиналась перед ним.Не вірите? Не сміла голови підняти —Він бився люто.

Бляха закашлюється. Дружина Вчителя встає і подає йому склянку з водою. Той продовжує:

Ну що я міг з такого вихованняСобі узяти у душу, ви скажіть?На людях ми були усі пригніченіІ замкнуті якісь і вовчкуваті,Не вміли ми ковтати з тої радості,В якій жили і хлюпалися інші.Не міг я вийти з того кола гніту.І ніс в душі завжди образи тінь —Тінь розчарованості у житті…І знаєте, що якось сталося,А статись воно мусило доконче:Якось напився батько і в хлівіЗаночував, а я, побитий, луплений,Облив з каністри хлів з усіх боківІ – сірником… Який вогонь там був!Попікся батько, а мене до суду.І почалось – не вистачило силиУ мене вийти з тюрем. Тільки строкОдин закінчувався, другий починався…Та не про те я, а про зовсім іншеХотів сказати, і таки скажу.І ви скажіть усім, що Бляха-МухаВ душі не підлий, а в ділах – не кат.Так от: дві, дві таки причиниМене примусили ввійтиУ світ злочинницький. Тож по порядку!

Стукіт у двері. Знову з’являється сторож Чухно.

ЧухноВ район я подзвонив.Зараз будуть. Порядок єсть порядок!

Чухно виходить.

Бляха-МухаУ, вишкребок, ще не дадуть скінчити!ВчительПродовжуйте. Ми слухаєм.Бляха-МухаПерша причина – це розчарування.Я бачив, відчував на кожнім кроці,Я усвідомлював на кожнім словіСвою відсталість, недорозвиненість свою,Свою неловкість, дикість, замкнутістьСупроти всіх людей навколишніх,Їм все дається легко від природи!Од виховання людського з дитинства.Поговорити, повеселитися серед дівчат,Мені це не давалось ні за які гроші,А гроші – це грабунки і крадіжки,А потім розум свій останнійВбиваєш алкоголем, щоб зрівнятись з ними,Та тільки потрапляєш мимоволіУ дико незручне становище —І більше болю і досади більше.Ви знаєте, нестерпно як до смертіНедорозвиненість свою відчути.Свою відсталість, боже, як це тяжко!ВчительНе можна було вискочити з цьогоСмертельного кільця? Не можна булоДесь зупинитись? Ви ж бо розумієтеУсе, соромитеся, мучитеся тяжко?Бляха-МухаЦе ж – своєрідний алкоголь, чефір.Є насолода хвороблива – йти по грані,Пройтись по гострім лезу бритви,Раз, два, а потім іншого й не треба,Все інше вже стає буденним, нецікавим,Затягує у цей бездонний вир —І лише інколи ось так світліє,Тоді знов кидаєшся в авантюри.Об заклад я побився з хлопцями —Помру, а все ж дістануся до вас.Бо в мене на свободіСинок росте, тож втік я перш до нього.І вже я був у нього, вже зустрівся.А після нього – вже до вас дорога,Дорога задля сина, для дитини.Дружина ВчителяА скільки йому? И де він?Бляха-МухаЙому десятий рочок. В третім класі.Так от. Щоб по порядку. Тож теперПро найстрашніше. Ви мені повірте!Це найлихіше у моїм житті.Це ж бо не те, що ваш школярЗа пташку пережив, чи за шпаргалку.Я їх просив: не убивайте, хлопці!Я відмовляв їх – не послухали.Таки його убили по-звірячому.А потім убивця сам того не витримав —Наклав на себе руки. На судіЯ приголомшений був, все мовчав.Все інші говорили – все на мене.Усі вони давно уже на волі,Попереду у мене ж – ціла прірва!

Знадвору чути шум машини. Заходять дружинники з міліціонером, з ними – Чухно.

МіліціонерДаруйте, добрий вечір, Вчителю!Ви знаєте, хто це такий?ВчительЦе мій знайомий – Бляшкевич.МіліціонерВін вже тікає п’ятий раз.Він батька убивав і вбивУчителя – пенсіонера, нумізмата.Все через гроші…ВчительУперше чую, щоб учителяВбивали через гроші. Це так?Бляха-МухаОт бачите, який я!Зверху наче правда, та немаТієї правди всередині. Годі!Беріть мене. Я вже готовий!І ще найголовніше. Ось адреса.Ось фото. Це дружина. Це синок.Дружина вже готова, дайте згоду,Щоб син мій вчився тут, у Павлищанах,У вашій школі. А то вже біда!Безбатченко він. Забіяка лютий.Всіх колошматить – Мухамед Алі!Боюсь, щоб не зломився хлопчик,Вірніше, щоб на звірстві не застиг.Ви розумієте?ВчительВи напишіть мені. А яДаю вам слово забрати сина.

Забирає у Бляхи-Мухи фото і адресу.

І обіцяю вам достоту,Як ви мені розповідали,Все написати у Верховну Раду.Бляха-МухаНі, не за тим я прошкував до вас,За чим – сказав! На цьому досить.Спасибі, що не погребувалиМоїм високим товариством,Тож пробувайте у здоров’ї, Вчителю!Прощавайте!

Виходить. За ним – дружинники з міліціонером.

Вчитель(до Чухна)Щось ви сьогодні дуже спритний!ЧухноА я завжди такий! ПорядокЄ порядок.ВчительІдіть і зачиніть ворота!

Чухно виходить.

Дружина Вчителя(до Вальтера)Оце оказія. Відразу вас – в окріп.Стражденний чоловік – йому я вірю,Хоч перекручений, з важких дітей.ВчительЯ прошу тебе,Подай мені…(хапаючись за серце)ВальтерЩо з вами, Вчителю?ВчительМовчіть, мовчіть!

Дружина подає йому валокардін. Вчитель п’є.

Візьмем цю жінку з хлопчиком, хай їдуть.Я знаю отаких дітей, в яких батькиП’яниці чи злочинці… чи безбатченків.Як правило, завжди важкі це діти.Причину, бачте, він шукає в батькові,В оточенні, а забува про себе,Про відповідальність перед іншими,Перед вимогами суспільства.ВальтерВи вірите йому?ВчительЯ вірю особливо в те,Що він про батька розповів.ВальтерІ вірите, що він тікавЗаради сина? Що – не міг листомВас попросити?ВчительО ні! Ви ж бачите – які замашкиДивацькі в цього Бляхи-Мухи.Тип дивовижний. Я йому повірив,Як він почав про сина говорити —Як зайнялись його хитрющі очі,Як руки задрижали…Діти, діти!ВальтерЯ зустрічав таких – і в нас, і в вас,Які «добреньким» вас вважають.Цей Вчитель, вони все кажуть,Ростить злочинців з підлітківСвоїм погладжуванням по голівці.Сучасний педагог, вони вважають,Собі дозволити не можеДітей погладжувати по голівці.Вчитель(усміхається)Коли ж такі шовковисті голівкиВ дітей, коли ж рука самаТак безконтрольно тягнеться до них!Я так люблю цей відділ людства, —Казав колись Макаренко.Гадаю я, що опоненти наші —Прихильники «ламати» і «тиснути».На досвіді переконавсь я, що дітей,Та ще важких, «ламати» і «тиснути» —Це недотепна і безнадійна справа.Ти розберись, чому вони такі!Допоможи ти їм задуматись про себе,Ти виклич їхню совість як суддю!Дружина ВчителяТи все невтомно гостя атакуєш,А він же – гість, ти ж відпочинь,Схолонь!ВчительТа ні, геносе Функе розумієМій запал, він же вчитель, він…Він Корчаком захоплений. Так от —Найлегше виставить за двері.Міліціонером погрозити старшим.Хіба для цього треба розуму?Дитина буде нас лише боятись,Ми ж, вихователі, наглядачами будем,Як буде діяти лише покара,Ми звільним вихованця нашогоОд муки найсвятішої – од совісті.Йому тоді залишиться єдине,Як цьому Блясі-Мусі, аристократу, —«Места не столь отдаленные».Коли ж ми здатні, як порядні люди,Як справжні вчителі, на самокритикуЛиху, нищівну, може, і нещадну,То і таке сказати не завадить:Важкі діти – це діти, од якихМи, дорослі, ми, вчителі,Ухилились, відштовхнулись, відмовились.Діти, яким ми не знайшлиНі часу, ні серця, ні совісті.Коли дитина шукала нас,Ми займались нікчемною белібердою.Важкі діти – це діти, яких ми зрадили!

Вчитель знову хапається за серце. Дружина кидається до нього, він відсторонює її і йде до дверей.

Я зараз… зараз… я на хвилю!Ти, рідна, побудь із гостем —Так неґречно вийшло.

Вчитель виходить.

ДружинаВи знаєте, він дуже хворий.Та не дай вам божеЙому про це сказати.ВальтерРани війни?ДружинаРани війни і рани…миру.Він все сприймає серцем.Та й перетруджений до краю.Неможливо його від столу відірвати.ВальтерВітання Вам від Суханова.Теж запальний.ДружинаА його антипод – Мещерський?ВальтерЛаштує на Павлищани гармати.ДружинаХоча б не зараз! Бачите, який він!Боюсь за нього. Він же, як дитина,Так вірить у безмежність сил своїх,Вони ж у нього вже – на волосинці…