Оріон Золотий. Театр (збірник)

Іван Федорович Драч

Оріон Золотий

Театр

© І. Ф. Драч, 2016

© І. С. Рябчий, упорядкування, 2016

© П. М. Перебійніс, передмова, 2016

© О. А. Гугалова, художнє оформлення, 2016

Дорости до Драча

Поет народжується в небі, а співає на землі. Душа поезії – метафора. Душа поета Івана Драча – мегаметафора.

Цитувати Драча неможливо. Кожен рядок його таїть затамовану вибухову силу. Що вибирати? Ось непомічений професійною критикою давній вірш «Десь на дні моїх ночей». На тому дні «Горить свічка біла». Горить – не згасає. «Йшов вечір не погасив… / Йшов танк навшпиньках / Йшов літак з парасолькою неба / Не погасили не погасили». Може, хтось би на цьому й зупинився. Але тільки не Драч. І вже метафора нестримно, динамічно переростає у мегаметафору: «Кожен свою засвітив / Йшов вітер свічку ніс… / Йшли віл танк літак з свічкою з свічкою/ Йшов величезний скляний палац / З маленькою свічкою / І маленький сивий комарик з великою свічкою…»

Що тут можна додати? Все сказано. Все просте і складне, як сама природа. Бо це – Мегаметафора. Бо це – Драч!

Немає потреби перелічувати всі творчі іпостасі небосяжного Івана Драча. Він – Поет. Поет у всьому. Його поезія – драматична. Його драматургія – поетична. Його «Ніж у Сонці» півжиття стримить у моєму серці. Бо це не просто бунтівна феєрія. Це планетарна драма людовбивчої епохи. Тільки Драч відчув її агонію. І в похороні голови колгоспу шекспірівськими мазками показав грядущий похорон жорстокої імперії. Але перед читачем і досі відкриваються нові й нові глибини цього багатовимірного твору. Ніж у сонці – пророча метафора. В ній поет закодував трагічне передбачення глобальних катаклізмів уже нинішнього, Двадцять першого століття. Вчитайся, наш сучаснику, і ти переконаєшся: «Ніж у Сонці» – предтеча небувалої у світовій літературі поетичної драматургії Івана Драча.

Недарма літературна критика так обережно споглядає стрімке вознесіння Драча-драматурга. Важко всім, важко мені збагнути серцем і душею це істинно українське і всесвітнє творче диво. Десь там, у небесах, незримо витає наді мною, щебече мені загадковий, недосяжний, невловимий «Соловейко-Сольвейг». Як мені заманити його в сіті звичного людського розуміння? Я не чарівник якийсь. Я просто читач. Мені складно зорієнтуватися в цій незнайомій галактиці борінь і пристрастей, думок і почуттів.

Але слово за словом – і перед тобою відкривається веселково-барвиста «Весна з соловейком у пазусі». І тебе зачаровує чоловічими й жіночими голосами «Хор, який діє тільки в місячному інтермеццо». І вже ближчою, ріднішою стає тобі розтерзана душа скульпторки Марини Турчин, яку в місячному сяйві обступають ненароджені з каменю її діти. А схожа на Марину вирізьблена і розбита Мавка – докоряє, вимагає, нагадує:

Ти поклялась нас в глині воскресити,Звільнити з каменю, у мармурі відбити,Сповити в гіпсі, вилити у бронзі…А я стою і досі на порозі…

Мабуть, жоден скульптор не зміг би заглянути у таємницю свого дару так, як це зумів зробити поет у драмі Іван Драч. Героїня його – не просто скульптор, а прекрасна Жінка. Жінка із плоті і крові. Їй хочеться жити, любити, родити. Родити не кам’яних, а рідних діток. Скам’яніле її серце волає до коханого:

На світі нікого немає. Ми двоє. На цілому світі.Бери мене і люби мене. Візьми мене, візьми на руки.Візьми на руки хоч раз у житті…

І знову – осяяне видіння у стилі Драча: «Дід Лісовик дивиться невинними, щойно видовбаними очима, куди Петро поніс Марину, а потім одвертає очі». Це ж треба десь побачити таке! Дерев’яна скульптура… соромливо одвертає очі…

Німуєш, торопієш перед планетарною мегаметафорою Драча. Жахи концтабору. Жінка-гестапівка. «Красива, як сто чортів… Очі сам Бог малював. Волосся пшеничне. Злі губи». Замовляє ув’язненому скульптору свій портрет: «Виліпиш – будеш вільний». А він клянеться подумки: «Я ж тебе виліплю, суко!» І виліпив кентавра: «Голова есесівки в кашкеті, а тулуб – вівчарки». Він був готовий до всього – «свою смерть ліплю». А вона – «Кулю за кулею… всадила в обличчя скульптурі, своїй подобизні, кулю за кулею».

Якщо це й вигадка, то вона правдивіше за правду. Такий закон великого мистецтва. Саме за цим законом вершив поет і зорянисту свою «Гору». Документальну драму-колаж «за листами, спогадами та віршами, доносами та розпорядженнями, які стосувалися Т. Г. Шевченка і його похорону на Чернечій горі». Не вірмо авторові, коли він дещо іронічно зауважує: «Крапки, коми, знаки питання та знаки оклику… – мої, решта – все до останнього слова – невигадане, належить давньому часові та обставинам». Не вірмо, читачу! Ми є свідками не просто унікального творчого експерименту, а сміливого прориву у сфері документальної драматургії. І щастя наше, що здійснив цей прорив не хтось інший, а відчайдушний Іван Драч. Прорив у вічну таємницю Тараса Шевченка.

Так, багато що тут начебто відоме, читане й перечитане. Жадання хати і кімнати, коханої жінки. Туга-жура за недосяжною Вкраїною. Листи, нотатки, свідчення, документи… Все це було і до Драча. Але віртуозний Драч зумів із розмаїття історичного матеріалу виткати на диво цільне полотно і прошити його золотою ниткою глибоко символічної наскрізної метафори. Ця метафора дихає неймовірною напругою. Кожен поетичний відступ, кожна авторська ремарка стають настільки ущільненими, що врешті вибухають, немов загадкова космічна речовина. І настає трагічний апокаліпсис великої душі…

«…Ликера тримає в руках білу вінчальну сукню. Макаров підпалює її. Ликера одвертає голову»…

«Хата на горі розвалюється. Падають крокви. Дошки з гуркотом летять донизу. Бряжчить шкло».

Але це ще не завіса. Це лиш фінал першої частини, яка має назву «Хата, або Страсті Тарасові за Варфоломієм Шевченком». Друга частина – «Гора, або Страсті Тарасові за Грицьком Честахівським» – наскрізь осяяна монументальним рядком: «ГОРА, вона ж – майстерня Т. Шевченка».

Ось вона – символічна дійова особа цієї істинно драматичної дилогії! Гора свободи і неволі. Українська Олімпія…

Портрет нашого класичного митця має чітко визначені національні і вселюдські риси. Його конгеніальні переклади могли б заповнити не один том у зібранні творів. Його поезія квітне яскравими образами всіх країв піднебесного світу. Вірним цій благородній місії залишається Драч і в драматургії. Ще в минулому столітті усміхнулась йому Мельпомена. З-під гарячого ліричного пера Івана Драча вийшла грандіозна драматична поема «Зоря і смерть Пабло Неруди». Відомо, які були часи. Задушно. Страшно. Рік вісімдесятий. А тут – алегоричні характеристики дійових осіб, за якими впізнається щось дуже знайоме: «Капітан – професор секретної поліції… слідчий з твердими губами, чорний, жорстокий, віртуоз… слідчий з м’якими губами, солодкий, улесливий, підлий…» Ще лютують нещадні морози. Ще навісніє пролетарська диктатура. А Драч таранить випуклим чолом бетонні мури більшовизму. Дарма, що тема «забугрова». Все видно. Понесло вже драматурга!..

Навіть сьогодні, в епоху безоглядної свободи і тотальної демократії, вражає творча звага тогочасного Драча. В його багатоплановій драмі-панорамі болем відгукуються усі недуги розтерзаної людською ненавистю планети. Тут немає вже конкретних документів. Тут владарює поетичне слово. Тут поети «Сіють ножі», солдати «дивляться автоматами», а незрячі кулі «заплющують очі».

Вражають фантасмагоричні образи вселенського зла, які лиховісно нависають над приреченими жертвами у промовистих рефренах драматурга: «Входить Величезне Вухо. Воно слухає… Виходить Величезне Вухо. Воно слухає». У «чорному карнавалі» пропливають перед нами жахливі маски-привиди: «Маска-Кабан, Маска-Кажан, Маска-Гієна…» І як апофеоз карнавалу – «Над усіма масками верховодить Маска-Смерть…»

Особливо відчутне в цій драмі всесвітнє відлуння багатоголосих перекладів Івана Драча. Образ воскреслого у слові Пабло Неруди змальовано настільки правдиво і художньо переконливо, що в деяких епізодах важко відрізнити, де чилійський Неруда, а де український Драч:

Ну що ж, я закінчую, друже.Я віддаю тобі те, що змоглаДонести до тебе моя поезія.Все це я залишаю тобі.Твоєму дню.Твоєму вечору.Твоїй ночі.Залишаю тобі на завтра…

Хтозна, може, це небесна заповідь усіх нескорених поетів на Землі…

Читати Драча – відкривати Драча. Відкривати Драча – доростати до Драча. Народжений посеред антагоністичного століття, він уперше побачив небо над собою у глибинному гніздищі Українського Трипілля. Його колиску колисали вітри шумливого Дніпра. Його стежину зігрівала зелена київська околиця. Отак і зростав цей начитаний теліжинський очкарик. Від жахів найбільшої планетарної війни – до чудес найвищого інтелектуального злету в епоху науково-технічної революції. Не дивно, що саме Іван Драч перший побачив паростки прогресу і побував «На дні роси». Його «Внутрішній діалог з приводу випуску енциклопедії кібернетики» пролунав як грім у темній хмарі:

О ця свята жага енциклопедій!..…Немов якісь невидимі гарматиЧи міномети били по селуІз вікон школи білими книжками, —Мов білі лебеді, вони злітали в небо,Тисячокрильно б’ючи сторінками,І розбивались, в пилюзі конали…Я підібрав одного птаха…Важкий він був – було мені п’ять років…

Цей птах виявився томом великої енциклопедії. Хлопчик «відігрів його у пазусі» – і здобув собі крила. Не випадок це, а закономірність. Ось тут, напевне, слід нам пошукати таємничий ключ до вселюдських цінностей космічної за своєю природою творчості Івана Драча. Україна у світі – світ в Україні. Саме в цьому сонячному спектрі загадково зблискує над нами невідкрита, непізнана поетична планета Богом даного Драча.

Читачу мій! Тобі – мої слова.Які мої і не мої, читачу.Та ними розквітає голова,У них живу – і розкошую, й плачу.

Такими болючими рядками починається легендарна драматична поема «Дума про Вчителя». Присвячена вона Василеві Сухомлинському. Але за своєю масштабністю це поема про Вчителя Світу. Ми бачимо конкретні персонажі: Макаренко, Сковорода, Песталоцці, Януш Корчак, Вальтер Функе. Та все ж головною дійовою особою є Автор. Не просто Автор, а Вчитель учителів, який проникливо заглядає в душі усіх педагогів на землі. І хоч безіменний Автор намагається зійти зі сцени, заховатися у тінь, його незрима присутність відчувається у всьому велетенському калейдоскопі драматичного дійства.

Симфонічного звучання набуває в цьому синтезованому творі «Епілог, або Верховний Педагогічний Суд». Навчителі різних часів і суспільних формацій ведуть непримиренну дискусію про майбутнє світової педагогіки.

«Дума про Вчителя» з’явилася услід за «крамольною» поемою про Неруду. Це був 1982 рік. У передчутті неминучого краху комуністична система особливо люто реагувала на щонайменші вияви якогось вільнодумства. Ось чому під фінал із тривожного затінку несподівано виринає Автор і виголошує «виправдувальне» слово, яке по суті анічого не міняє. Дивовижа, але тільки завдяки цій своєрідній творчій дипломатії загрозлива для тоталітарного ладу драматична поема не була заборонена. Хоча про сценічну постановку її тоді не могло бути й мови. А втім, «Дума про Вчителя» – це насамперед велика література. Як, до речі, і вся елітарна драматургія нашого поета.

Нестримне тяжіння Івана Драча до театру дедалі наростає. Ще недавно мені доводилось читати перші начерки його п’єси про Володимира Сосюру. А вже вона повністю з’явилася у серпневому числі журналу «Дзвін» 2015 року під назвою достоту золотою: «Оріон Золотий». Нова п’єса ще раз підтверджує: як драматург-новатор Іван Драч – невичерпний.

На цей раз документи у творі відіграють лише допоміжну сценічну роль. Воно й не документи навіть, а скоріше побіжні уривки з інтернетної павутини. А все інше – навіяне уявою, але до щемливості реальне, відчутне на дотик і на смерть. Реальні обставини: доноси, табори, червоні кулі. Реальні люди й нелюди: Сосюра, Марія, Корнійчук, Ванда, Ворошилов, Хрущов, Судоплатов і, нарешті, вождь над вождями – Сталін…

Містичним даром володіє ясновидющий цей Драч. Коли читаєш – виникає враження фізичної твоєї присутності на місці дії. Під стіною смертників, у задушливому бараці і навіть у криваво-зоряному Кремлі. Але що там у Кремлі! Ось на засіданні парткому сталінської спілки письменників не таке ще можна побачити. Братове по слову розпинають Сосюру за вірш «Любіть Україну». Доля поета висить на волосині. Та вривається непрошена Марія Гаврилівна і розлючено гукає: «Володька, ти чого тут? Ану марш додому!» А втішений Збанацький по-партійному хреститься і полегшено зітхає: «Слава богу, виручила нас Марія…»

Читаєш і мимоволі задумуєшся: от би побачити все це у магічному світлі рампи! Але тут якраз і ховається найдивніше диво загадкового нинішнього часу. Не доріс театр до Драча. Лякає лицедіїв небезпечна символіка драматурга-новатора, який сповідує вселюдські ідеали і на цілу епоху випереджає сучасників. Тож надіймося, братове-співвітчизники! Може, відкриють Україні славетного класика імениті гранди світової сцени. І тоді рідний наш театр почує Драча. Прочитає Драча. Доросте до Драча.

Петро Перебийніс, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв України

Оріон Золотий

Дума про вчителя

Драматична поема

Присвячується видатному українському педагогові В. О. Сухомлинському

Слово до читача

Читачу мій! Тобі – мої слова.Які мої і не мої, читачу.Та ними розквітає голова,У них живу – і розкошую, й плачу!У кожного з нас вчитель є, читачу,Усі ми – тільки учні й вчителі.Усі ми у добрі своїм і зліНесем чийсь холод чи любов гарячу.Я вперше так пишу, де нагість слівТака газетна і така солона,Де клекіт буднів клекотом орлівМені рідніший притчі Соломона.О вири виховання! О нуртиПедагогічні, о академічність!Ти не січи з своєї висоти,Хоч меч – нагий, та у меча – двосічність…Я просто намагався шал думокПодати в слові й повести сюжетом —Це шал морський чи висохлий струмок?Тож будь з поетом! Будь мені з поетом!

Слово до режисера

Вчитель може виступати на тлі Бухенвальда. Документальні кінокадри рейху можуть бути сіллю. Шкільна прибиральниця Горпина ходить то з мітлою, то з косою – вона може бути скрізь, в усіх епізодах. На кожну зустріч Вальтера і Мар’яни вона реагує активно, але за сценою – шумом мітли, брязкотом коси, колисковою піснею. Коли Душа-Хлопець з Хору розповідає про зірки, Хор може носити великі карнавальні зорі в руках – Вчитель з гвинтівкою серед них. За Мещерським і за Сидоруком може ходити Сидорова Коза, Березову Кашу теж можна варити – за необхідністю. Бубон теж, до речі – давати бубни.

Епілог можна розв’язати дуже просто – звільнити з рам портрети видатних педагогів і посадити за круглий стіл.

Слово до редактора

До тебе, мій редакторе, слова,В яких не гасне істина жива.

ТВЕРДЖЕННЯ АРІСТОТЕЛЯ: «Завдання поета говорити не про те, що справді сталося, але про те, що могло б статися, отже, про можливе за ймовірністю або за необхідністю».

ПАРАДОКС ШІЛЛЕРА: «Я не бажав би жити в іншому столітті і працювати для іншого».

ВИКЛИК МАКАРЕНКА: «Нещасть, нещасних людей не повинно бути. Неможливо бути нещасним. І щасливою людиною неможливо бути випадково – виграти, як в рулетку, – щасливою людиною треба вміти бути».

РОЗДУМИ ВЧИТЕЛЯ: «Я згадував сотні відповідей хлопчиків на запитання: якою людиною тобі хочеться стати? Сильною, хороброю, мужньою, розумною, винахідливою, безстрашною… і ніхто не сказав: доброю. Чому доброта не ставиться в один ряд з такими доблестями, як мужність і хоробрість? Чому хлопчики навіть соромляться своєї доброти? Адже без доброти – справжньої теплоти серця, яку одна людина віддає іншій, неможлива душевна краса».

Події відбуваються у десяти картинах з прологом та епілогом

Пролог

Вчитель з НДР

Кабінет Ученої Установи

Зустріч з Бляхою-Мухою

Хліб і стаття Мещерського

«Казка про любов» у шкільному театрі

Жива книга вражень відвідувачів

Павлищанської школи

Психологічний семінар

Вчитель у лікарні:

Мати з казкою

Дружина з хлібом

Мар’яна і Вальтер з любов’ю

Горпина з косою

Марення Вчителя

Вересневий птах

Прощання

Епілог, або Верховний Педагогічний Суд.

Дійові особи

Автор.

Хор (І ведучий, II ведучий, вчитель Сидорук та інші. Хор у різних картинах стає то Хором учителів, то Хором учнів, то Хором відвідувачів).

Вчитель.

Його мати.

Його дружина.

Мар’яна – вчителька, Дівчина-Казка (вона ж у маренні Вчителя – Віра Сулима).

Вальтер Функе – німецький педагог (він же в маренні Вчителя – гестапівець Функе).

Суханов.

Мещерський.

Бляха-Муха.

Дружина Бляхи-Мухи з сином.

Горпина – шкільна прибиральниця, мати Мар’яни.

Макаренко.

Сковорода.

Песталоцці.

Януш Корчак.

Лікар.

Пролог

АвторЯ – автор цієї кантати,Цієї сурми колажу. Не слів.Субординація сюжету лише моя.А все, що сталось, – не в мені, а в логіціПодій живих, які пішли від нього —Героя нашого. Я ледь гамуюВсі вчинки хору й дійових осіб,Які на диво просто суверенні.Чому без себе я не обійшовся?Чому потрібен Дантові Вергілій?Коли себе відчую зайвим – зникну геть.На себе хукну – і мене нема.Тож прошу – хор.

Входить Хор. В ньому – І ведучий і II ведучий.

I ведучий

Тут все можливе.

Поему можна просто розсюсюкати.Роман розвергати на тисячу сторінок.Але от драму? Або ще трагедію?Даруйте, Авторе, – не та основа!Та й надто все ще… сьогоденне надто,Все клекотить, але не ті параметри…II ведучийТаж кожен вчитель – це суцільна драма.Це вузол всіх вітрів, що дмуть зівсюди.А ще такий, як Вчитель наш.Таж кожен крок і кожен його намір —Це вибухівка, стиснута, спресованаХарактером тонким і волею могутньою.Давайте, Авторе, поволі розберемось.Тож чим бомбардуватимемЯдро характеру? Який прискорювач сюжету?АвторТак от – беру Учену УстановуІ слухаю розмову найбуденнішу.Ви, Хор, мені допомагайте з тактом,Щоб чули всі, бо це важливо надто.Бо ж скоро гість з Німеччини приїде,Той вчитель молодий у Павлищани.Отож Чистилище Учене перед ним.Тож, прошу. Голоси.

З Хору виходять голоси.

I голосТа це ж фантом!Та це ж суцільна вигадка!Такий собі маяк!Надували його, надували —І от, бач, надули! Світиться вже. Є!II голосСтрашенно суперечлива людина.Якось до нас приїхав – в Установу.Замовили в готелі йому місце.Ви знаєте, він там не ночував,Він просто на вокзалі переспав!Коли ж поїхав був на Кубу,Собі нічого не купив, дивак, —Ані дружині, ані дітям власним, —Лише книжки в шкільну бібліотекуТа цілий чемодан мішечківЗ насінням – для рослин і для деревОранжерей усіх шкільних. Ростуть!III голосТа він не стільки скупуватий був,А скільки по-селянському ощадний,Аби добро ніде не пропадало.А так – ніякої системи не було.Суцільні гасла! Він на них і спав!Вкривався ними – теж. Він надував їх!На кулях на повітрянихПливе над школами, ті ж очі витріщають.II голосНе просто це. Двоїстий дуже він.За всім уважним, усім обов’язковимЗавжди жаріє лінія одна —Твори, твори індивідуальність,Твори людину скрізь і над усе.А що дітей любив – то ні до когоВін так не ставився, як до дітей;Було щось в цьому просто дивовижне.А що вже діти – ті світились просто,Коли з’являвся він…I голосТаж кар’єрист був. Все для себе.Села не кидав, та лише тому,Що знав: зрубає дерево,На якому сидить. ТримавсяЦупко за село! За Павлищани!II голосВін весь з «Лебединої пісні» Песталоцці.Був різний. Жив двома життями.Одним – простим, буденним, денним.Іншим – вночі, коли творив,Коли фантазував. Отак-то!А Віри Сулими – то не було і духу,Суцільна вигадка – та Віра Сулима!

Автор не витримує. Він втручається трохи безцеремонно, але обов’язково.

АвторТаж всі дослідники один в одинДоводять, що таки вона була.Таж і архіви обласні – погляньте,В архівах – документи, не легенди.I голосОт, бач, він все по знаковій системі.І він за це вхопився, Автор наш.Кажу вам переконливо – там більш легенди,Ніж дійсності!III голосВін белетрист був. Був письменник.Напівписьменник, кажуть, хай і так.I голосПоляки його не визнають.Суцільний сентименталізм!II голосА німці скільки видали —І видають! Зібрання творів!III голосА німці щось не втямили…II голосЯпонці теж не втямили? Теж видають.З сучасних авторів – це ж найвідомішийРадянський педагог у світі.А от угорець Карваш, що, здається,Живе у Пешті, твердить, що такого,Як він побачив там, у Павлищанах,Ніде у світі більше не побачив.Все унікальне й дивовижно просте:Учням ставили ночви, звичайні ночви,Щоб вони, в школу заходячи,Мили взуття собі на подвір’ї!I голосОто вже сьоме диво світу!Це в кожній школі на селі побачиш…II голосА район ОникіївськийНе дуже то вітав Учителя.Показники були не дуже важні.Ніяких тобі переможців олімпіад,Ніяких відмінників особливих!

Автор знову втручається.

АвторТа Оникіївський районЙого ж на руках просто носив —Навіщо вигадки оці стереотипні!II голосА я кажу вам те, що знаю.Він фантазер був, мрійник і фантаст.Його дружина – повна протилежність.Саме життя – це точність і конкретність,Її я поважаю.III голосДвоїсте в ньому все. А от системи —Нема. А як же без системи —Видатний педагог?II голосОт зустрічалась я з випускникамиАнтона Семеновича.Виникла буденна ситуація:Треба було допомогти якосьДружині Макаренка в одній справі,Ті відразу про все домовились —Просто, по-демократичному.Випускники цього ВчителяПросто так не зуміли б!АвторЩо ж це виходить по-вашому:Вихованці Макаренка – колективісти,А вихованці Героя нашого —Індивідуалісти, чи як?II голосПриїздив до насОдин педагог із Риги.Все доскіпувався: скажіть та вкажітьРізницю між Макаренком і цим Вчителем?Кажу йому: нема антагонізму.А він мені своє, нарешті:Макаренко кував людину,А Вчитель – цей ліпив її. РізницяМіж ковалем і скульптором!III голосІ це несправедливо. Вчитель нашУ кращому – Макаренко сьогодні.На новому етапі. Саме так!АвторТа годі вам. Спасибі за відвертість!То ж творимо Учителя ми образ.Мене найбільше вразило колись«Слово до читача німецького».Все в ньому запеклось!Легенда й дійсність, біль і чистота.Тож почнемо із нього. ВчительВ Німеччині… Вчитель – на тліБухенвальда…

Вчитель в НДР

Вчитель за умовною трибуною. Хор сидить на лавах – зараз це сучасні німецькі вчителі. Серед них – Головуючий. Серед них – Вальтер Функе.

ГоловуючийСкажіть нам, товаришу Вчителю,У настановах ваших етичнихЄ і такі гуманні слова:«До людських слабостей терпимі будьте».Тим часом ви самі непримиренні!Десятки літ вже по війні минуло,А Ви ще повні ненависті вщерть.Звідкіль вона у вас?ВчительПослухайте, звідкіль вона у мене?Ненависть до фашизму?Колега посоромивсь це означити,Так, я окреслюю – так, саме до фашизмуЯк до машини людиноненависництва.І не якась, а люта ненависть у серці.Я хочу, щоб німецький педагогЦе зрозумів. Багато ж як від ньогоЗалежить, ким дитина будеВ двотисячному році. І чи добро чи злоВін покладе їй зараз в юну душу?..Голос із хоруПо-менторськи говорите ви надто.Але, пробачте, на якій підставі?ГоловуючийШановний, де твоя тактовність?ВчительНі, правильно колега так доскіпливоЦіну складає цим важким словам,Бо ці слова не просто появитиНа білий світ.Даруйте, коли буду велемовнимІ прописними істини здадуться, —Та в цьому – весь я, в цьому – сенс життя.ГоловуючийМи знаємо поважного колегуУже віддавна – шана наша щираІ щирою увага буде наша.Так просимо, колего.ВчительПочав я свій педагогічний трудУ тридцять п’ятім році.А в сорок першому моя коханаВіра Петрівна СулимаСкінчила Кременчуцький педінститут.В тій школі, де я досі працював,Збирались ми життя своє почати,Сповиті райдугою юності й жаги.Та вдарила війна – і щезла райдуга.Я з перших днів пішов на фронт.Коли прощались, мріяли про те,Що буде в нас чи син, чи донька.Я вірив: скоро повернусь додому.А тижнів десь за п’ятьФашисти вже були на берегах Дніпра.Село, де Віра у батьків жила,Невдовзі вже окупували.Війна, розор, зневага і ненависть.А Віра Сулима з двома подругамиНенавиділа – любити ж бо хотіла;Ненавиділа – і листівки всюди,Що наші льотчики скидали з літаків,Вона розклеювала на хатах і клунях;Ненавиділа – і ховала хлопців —Оточенців, радянських полонених;Ненавиділа – і ховала зброю,Щоб потім партизанам передати.І от – арешт. Гестапо.Кілька днів її нелюдськи, тяжко катували,Кілька днів допитувались в неї, хто керує.Допитувались прізвища кілька днів.Відповідала Віра тільки: «Віра!»Дівчата теж відповідали: «Віра!»І це було єдиним їхнім словом,Бо вірили вони, жили у вірі.Та Віра спородила сина.В катівні мого сина спородила,Надію ту, якою ми жилиІ вимріяли, Віра спородила.Життя їй лицеміри обіцялиІ злочин готували, хижий злочин.І досі в мене серце палахкоче,Вже чверть століття моє серце стогне,Коли бодай на мить я уявлю,Що сталося в гестапівській катівні.Було синочку кілька днів од роду!До ніжки столу прив’язав гестапівецьМаленьку душу, Віру ж бо до ліжкаЗалізного безжально прип’яли.Фашисти познущались над дружиною —Вона ж була красунею чарівноюЗ гарячими циганськими очима.Гестапівець підніс дружині синаПід ті зґвалтовані і непокірні очі.Допитувався, хто керує ними.«А ненависть!» – відповіли ті очі.«Смертельна ненависть!» – відповіли вуста,Запечені, змордовані до краю,І німо знов мовчали, німували.Закатували сина за мовчання.А Вірі викололи дивні карі очіЙ повісили там, у дворі тюрми.Це сталось саме тоді,Коли я був поранений під Ржевом.Прострелені у мене груди,А декілька осколків досіСидять в моїх легенях і під серцем…Коли звільнили рідний наш районВід окупації, приїхав я додому,Дізнався про лиху трагедію.Я слухав допитиОтого поліцая-зрадника,Що видав їх і був при катуваннях.І втік від помстиФашистський офіцер.Лишилось в пам’яті моїйЛиш прізвище його – Функе, Франц Функе.Та ще оця в кишені, гляньте,Його сімейна фотографія…

Вчитель дістає з кишені маленький білий конвертик, виймає звідти фото і пропонує подивитись присутнім. Фотографія йде по руках.