Оріон Золотий. Театр (збірник)

МаринаЩо то за димок над комином?СтепкаЩоб тепло було, щоб зима вивітрилась.МаринаМаєте щось на душі – кажіть, Степанидо Іванівно!СтепкаВсього відразу не можна – вже краще по крапелині.МаринаТоді ходімо до майстерні – там слова вийдуть кращі.СтепкаТам слова вийдуть гірші, тут – трохи вітром візьмуться.МаринаХочу диму, хочу вогню, он як куріє. Ходімо!СтепкаМарино, Марино, і воно тобі треба – і стільки?!Чого ти на мене дивишся пильно і моторошно?Гадаєш, відьма знову пісеньку свою заводить.Гадаєш, напророкувала, наврочила – і по всьому.Ні, не по всьому – на мене ланцюг свійДоля твоя накидає, на мене… Марино, Марино!МаринаХочу диму березового, хочу вогню малинового —Мене уже та й по всьому нічим уже не збентежиш:Слово клади до слова, як дрова на зиму складають,Спалимо їх в каміні разом з дрівцятами вкупі,Слова горять, наче паліччя, полляті бензином розпуки.СтепкаМарино, тримайтеся цупко, бабі дурній не потурайте.В слові більше вогню і диму, ніж у сухому дереві.Слухай, Марино, слова всі ховай у пазусі,Бо коли не захочеш, то можеш не чути і краплі.Біда в мене: позавчора було весілля…МаринаГосподи, як ти говориш! Біда… позавчора весілля…Наталка… Без мене… Та як ви так посміли!СтепкаНі з того ні з сього весілля оте взялося…Взялося проти волі моєї, можу заприсягтися.Ці паровані ще зі школи – Петро і Наталка.«Наталка Полтавка» давно їх попарувала.Служив Петро у морфлоті – Наталка його чекала.Два роки був у Вірменії – Наталка його вичікувала.А це був подався в Норільськ – терпець дівці урвався.Загуляла вона із тим Копачем, аж дим закурів.Губи сухі щодня, а очі – аж дим валує.Докотилося аж до весілля, таке-то, Марино!Не дівка, а прірва, пройдисвітка – рідна онука.Весілля отут розпаношилось, Копачам прямо – цілий розор.А туди вона, бач, телеграму в хуртовину оту, в морози,Бо од Петра цілий рік – ні півслова.Телеграму таку йому дівка сковерзувала:«Так як я без тата і без мами, то разом з бабцею СтепоюІ разом з нареченим моїм Василем КопачемПросимо тебе на весілля. Твоя Наталка по „Наталці Полтавці“».Коса зачепила за камінь – Петро приїхав.МаринаУявляю собі, що тут сталося…СтепкаВ тім-то й річ, молодице, що зась твоїй уяві.МаринаЩо, Петро приїхав… і убив…СтепкаНе убив, а украв…. серед білого дня…МаринаУкрав… серед білого дня… що украв?СтепкаНе що, а кого, Наталку украв з весілля!Степка ридає. Марина її заспокоює.МаринаНе плачте, моя дорога мамо, не треба.Не плачте, їй-богу, вони знайдуться.СтепкаБодай би вони пропали, чого їм знаходитись!Зараз такі, молодице, безбожні часи настали,Зараз дівка без її власного дозволу не крадеться.А як украв уже, щоб ти був запропастився,То колись уже ховалися на край світу —На Сахалін чи десь на Вогненну Землю,А зараз оце – під спідницю до баби…МаринаЯк це – до баби? Вони що – у нашій хаті?СтепкаВ тім вся біда, що не в моїй вони хаті.Колись то було, років, мабуть, з п’ятдесят,Це було за Польщі, коли я дівувала,Так украв був один дівку таки з весілля,То аж в Америці опинився був з нею.Тепер оце аж приїхали – пан такий, хоч куди,Миє вікна в ООНі і, кажуть, якось без ганчірки.Так приїхав оце в село і думав, що мирно буде.А той, у кого вкрали, не забув-таки, не простив:Сидір, що сторожем на конюшні; на вухо недочуває,Вибив американові переднього золотого зуба,Замірявся й на другого – сільрада притримала.Одсидів своє за напад на іноземця.Та який він йому іноземець, коли першу жінку украв?А цей, бач, Петро, украв, то ховайся в Сибір, як у пазусі,А вона його, внучка моя, приконвоїрувала до баби.Та й як ще украв, хіба по-людськи украв?Машину чужу на цугундер, сидить в кабініІ до Наталки виморгує: «Давай, мовляв, скільки чекати!»Дурепа моя розвісила вуха, молодого – рукою,Свекруху – ногою, а свекра – вже чим попало,І нумо до нього в машину, в весільнім вінку.Петро таки на БелАЗі, а Копачі – легковими за ним,Така тепер молодь, господи, женеться – спитай, куди?!Летіли, то збили (Марино, тепер тримайся) Мавку,бортом зачепили.Що воно тепер буде! Смерть – Копачі сказали!..

Марина тільки тепер усвідомлює зв’язок всіх останніх подій, без слова підводиться, підходить до машини, відкриває багажник, виймає забруднений брезент – на брезенті одбита голова білої Мавки.

(Сахається.)Господи, це ж чия голова?Марина(зовсім пригноблено)Моя!СтепкаМолодице, Марино, чи ти при умі?!МаринаПри повному, на який спромоглася за сорок років.Це моя голова, коли було мені двадцять.СтепкаТвоя голова при тобі. На в’язах. Ясна.Не дури стару Степку, Марино ласкава.МаринаРада була б здурити, та ніяк. Це головаДвадцятилітньої буйної дівчини,В яку закохався скульптор Михайло Турчин.Де ж вони зараз, твої втікачі?СтепкаУ найпотаємнішому закутку, де їх не знайде ніхто.Не хто-небудь їх сховав – бабця Степка.(Пильно дивиться на Марину, потім все ж таки наважується.)В тебе вони у майстерні, Марино…МаринаА я щойно кричала, немов навіжена,Савицький мене ледве якось гамував:«Винних знайдіть негайно, знайдіть мені винних!»Наче відродиться Мавка – Михайлова і моя,Наче Михайло знову постане живісіньким,Наче мої двадцять літ засвітятьсяТакими ж бездонними, як це Затишне озеро.Глупота людська, а бабська таки безконечна.Треба давати відбій, треба себе гамувати.Треба дзвонити і все на гальмах спускати.Поїхали – познайомите мене з молодими,Чи то пак з втікачами… Поїхали, мамо!СтепкаНе піду я, Марино, набулась я із ними.Та і не знала, що ти ось нагрянеш,Ти ж ніколи, ніколи об цій порі…МаринаА це щось пригнало, бач, наче навмисне.Невпокоєність, туга, якесь очікування.Я ж не можу туди не йти, Степанидо Іванівно.І йти мені у майстерню просто-таки непристойно…СтепкаА ти йди. Йди, молодице. Мабуть, так і треба.Іншу я схованку їм налаштую. Ти йди, Марино!

Марина поволі загортає голову Мавки в брезент, поволі кладе загорнуте в багажник. Стоїть, думає, видно, вагається. Потім рвучко сідає в машину. Машина рушає. Степанида довго дивиться їй услід – туди, де димок куріє над майстернею, куди між негустим лісом тягнуться електричні і телефонні проводи.

Щось є в цій молодичці дуже-таки принадливе.Недарма мій Михайло так ввивався,Аж поки не сконав таки з-за неї. Диво!Таке сухе, розгонисте, таке мужчинське наче.Як вона теше з тих пеньків фігури,Сокирою орудує як, господи! Як гупотить по каменю!Хіба це бабська, людоньки, робота?!Таж вона цілу ніч, бува, все гатить, гатитьТо долотом, то рашпілем, то свердлом,А вранці мокра – сто потів посходило.Хіба ж оце, скажіть, жіноче, бабське діло!А ця Марина – хіба ж природа нас для цього сотворила?Хіба для молотка? Для рашпіля? Чи, може, для зубила?Бодай би вас, чоловіків, пропасниця побила!А молодиця – просто-таки з неба, хоча б очима!А що ж мені з Наталкою робити?Привіються-таки до мене зараз, ось побожусь,Украсти дівку – о, на це він годен!А далі що? До баби під спідницю! Така романтика!

Волинська майстерня Марини Турчин. Високо на похилій стелі сарая впасовано великі вікна зі свіжими сосновими рамами. В майстерні світло. Поруч з майстернею невеличкий закритий закуток, де стоїть ліжко і дубовий столик. Невеличка кухонька. В самій майстерні вибудовано антресолі, де стоять погруддя, закриті то целофаном, то брезентом, а то і зовсім розкриті. Найбільше скульптур з дерева, переважно з липи, з каменю – з білого мармуру, сірого граніту. Переважають мадонни – відома «В’єтнамська мати» з руками, сплетеними назад, мати сама розстріляна, дитина – жива, визирає з-за спини; «Мати-балерина», «Мати-шахтарка», «Праматір всього сущого», «Майбутня мати», «Мати космонавта», «Матері молодогвардійців»; багато дитячих скульптур, прекрасних чоловічих торсів. На стінах «Піета» і «Давид» Мікеланджело, «Мадонна» Рафаеля, «Мати Хорватія» Івана Мештровича, кілька репродукцій Мура і Архипенка, «Заньковецька» і «Леся в Ялті» Галини Кальченко, «Княгиня Ольга» і «Соломія Крушельницька» Теодозії Бриж, скульптури Мухіної і Голубкіної. Кілька робіт Михайла Турчина – окремо. Над усім – його «Мавка», сама безпосередність, юність, чистота і одвертість. Тахта стоїть в кутку. Торшер. Магнітофон. Приймач на столику. Телефон з довжелезним шнуром. Поруч – багато пеньків і колод, кілька мармурових і гранітних брил. На одній із скульптур, можливо, саме на Мавці, весільний вінок з усією райдугою весільних стрічок. На чоловічому торсі – хвацько накладена парубоцька кепка. Із кутка виходить босоніж, солодко потягуючись, Наталка в куценькій нічній сорочині, чорне волосся розметалось по плечах, вона щулиться од холоду – солов’ї знадвору збудили.

Наталка(підходить до кошика, що стоїть недалеко біля дверей, – кошик зверху запнутий старою хусткою)Дивись, і яблука, і пиріжки, узвар у глечику.Таки бабуся в мене – зі знаком якості і перший сорт!Чи яблука тобі, а чи узвару, Петь?(П’є з глечика узвар.)

Виходить з того ж таки закутка Петро, він в самісіньких плавках, зверху, правда, накинутий робочий халат Марини, він де-не-де пропалений, замурзаний глиною і гіпсом.

ПетроОце я трохи, Натко, підіспав. А то дорогаГеть замордувала, клята. Костоломний шлях!НаталкаЧим нахваляється сьогодні молодийПо першій шлюбній ночі з молодою —Тим нахваляється, що трохи підіспав!Гляди мені, проспиш – вкрадуть твою покражу…Петро(береться за пироги, за яблука, запиває узваром, апетит подорожнього долає незвичність ситуації)

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.