Оріон Золотий. Театр (збірник)

МагнітофонБув собі зайчик,В носі колупайчик,В вусі колупайчик,Хвостиком махайчик,Ніжками стрибайчик,Очками моргайчик…

Вчитель завмер. Горпина злякано сахнулась, косу вбік відставила, тяжко перехрестилась великим селянським хрестом. Пішла з велосипедом в незручній тиші, яку ще проколював дитячий голосок…

Марення Вчителя

А Вчитель вже далеко-далеко. Десь він там, в окупованій Варшаві, де в маленькій кімнаті сидить за столом Януш Корчак. Польський педагог не дивується, коли поруч себе бачить Вчителя у формі радянського офіцера. Постріли і вибухи – притулок Корчака ось-ось мають відправити в Треблінку. Януш Корчак поспішає закінчити свої записи. В кімнаті стоїть зелений прапор, прапор дитинства, прапор Корчака.

КорчакСину мій, невже я можуВсе це отак залишити?ВчительВи не можете бути убитим.Ось документи.Ось перепустка на двох осіб —На техніка і слюсаря водопроводу.Треба вийти із гетто вам, саме вам —Ви не можете бути убитим.Чого ви на мене так дивитесь,Наче я пропоную вам?..КорчакЯ не можу прийняти цю пропозицію.Хто полишить свою дитинуВ нещасті, у горі, у небезпеці?А тут двісті дітей.Як залишити їх самихВ запломбованому вагоніЧи в газовій камері?Чи можна це все пережити?ВчительАле ж усе буде знищено!Всі будуть знищені – як же не використатиМожливості вас врятувати?!Хто ж буде нестиЗелений прапор дитинства?КорчакЗелений прапор поблідне,Коли я зважусь на цей крок.Ви знаєте, у мене є надіяУ безнадії, хоч вона й остання.От вчора. Поливаю квіти.Моя лисина у вікні —Така прекрасна ціль.У вартового гвинтівка,Чому він стоїть і дивиться?Нема наказу?А може, знаєте, що —Може, ще вчораВін був сільським учителем?..ВчительВчитель прусської школи?Та він ще вчораВибивав із майбутніх есесівців,Табірних вартових і катів,Усе людське,Тікайте, учителю…КорчакНе можу дітей залишитиНаодинці з вогнем.Тільки разом!Сенс є в тому, що ви прийшли.Ви заберете усі мої записиІ зелений мій прапор,Щоб він не згорів.Все на світі – з дитини.І в дитині – кінець.Одного разу я довго сидів у полі,Слухав, як жайворонки співають.Серце жайворонка, як серце дитини, —Доводить себе до виснаженняІ відразу ж відходить.Скільки із того, що може дитина,Ми, дорослі, навіки втрачаємо:Силу і цільність чуттів,Особливе сприйняття природи й краси.Кожна дитина вперезана райдугою,В дорослого райдуга – сіра.Яке щастя для людства,Що ми, дорослі, не маємо силиСкорити дітей нашому впливові,Дидактичним замахам нашим.Діти думають серцем – не розумом.Тому так важко знаходитиНам спільну мову із ними —Ми ж об’їлися з вами розумом,Тому немає мистецтва складнішого,Як вміти з ними говорити.Дорослі, занурені в свою суєту,Дорослі, занурені в кішло своїх турбот,Ми не помічаємо дітей,Як не помічали раніше жінку,Як не помічали раніш кріпака,Як не помічали народів пригноблених.Бути добрим, не добреньким,Бути в мудрості добрим —Це найважче на світі покликання.Особливий талант – дитині.Нескінченне терпіння – дитині.Пожертвувати життя – для дитини.Дорослі, знайте: сонце – з душ дитячих,Які в Освенцімі, в Треблінці, і в Хатині,У Кортелісах, в Орадурі, в ЛідіцеПішли на дим, а сонцем стали, сонцем…Ми спалені в печах фашистських,Щоб бути безсмертними.Смертному можна ламатиДушу і кості, а спаленомуДим не можна переламати.І не можна перетрощитиНепримиренності на примирення,Чистоту у спаленогоВажко облити лестощами,Прозорість душі неможливоЗатьмарити димом у спаленого,Вірність дитинству у спаленогоНе можна зламати у зраду.Щаслива людина! КожнуМожна спалити лиш раз.Спробуй вдруге спалити мене, кате.Віртуозність твоя нікчемна.Я волаю – дишуть вуста вогнем:Добра в тисячу раз більше, ніж зла.Добро сильне, добро безсмертне.Я прошу вас – візьміть мій прапор.

Вчитель бере зелений прапор Януша Корчака. Януш Корчак виходить.

ВчительСпершу вели школу медсестер,Потім аптеки, а потімДитячий притулок Корчака.Стояла жахлива спекота.Дітей з інтернатів посадовилиНа самім кінці майдану, біля стіни.Всі надіялись в безнадії —Сьогодні їх ще вдасться врятувати,Приберегти від смерті до наступного дня.Смерте, не будь ненажерою!Соломинка для потопальника.На соломинці – зелений прапор.Вантажили без перерви,А місця лишалося й лишалося,Наче бездонні були ці вагони.Шугали нагайки над натовпами.Бийте, бийте, довше бийте дорослих,Поволі, жінко, поволі, мужчино,Поволі, старий дідугане, поволі,Кожен дорослий – задуши по секунді,Затримай дітям ще день.І раптом наказ – вивести інтернат.Ні, цього видовища я не забуду!Це не був звичайний марш до вагонів —Це був організований німий протестСупроти оргій бандитизму.Це був похід, якого не булоЗа всі віки, за всі тисячоліття!О, як у Корчака світилося чоло!І як в дітей світилося лахміття!Всі діти йшли четвірками. ВониБули добром у цьому злі розпуки.Йшов з ними вчитель з поглядом ясним,Йшов Корчак, взявши двох дітей за руки!А поліцаї стали струнко й честьВіддали – навіщо честь безчесним!Пилюка люта била з перехресть,Був цей похід безсмертним і воскресним.Гестапівці спитали: «Хто він? хто?» —«Людина», – кинув Корчак охоронцю.Як сонце не спинилось в подих той!Як треба було зупинитись сонцю!На другий день в Треблінці вони всіПішли у сонце з Корчаком за руки.Ми пізнаєм їх в зірці, і в росі,І в дереві – як в прапорі розлуки.В історії людини не було бНічого людського без цих людей високих.Хай нам ясніє його дивний лоб!Я крок його в дитячих чую кроках.Знамено зеленаве б’є в траві,Вихоплюється клекотом над нами.Дитинство – це найкращий в світі світ,Тож не прощайтесь з його снами.

Вчитель бачить, як Хор чорних марищ з білими свастиками наступає на нього, намагаючись забрати зелений прапор дитинства. Вчитель зриває прапор з древка і ховає його на грудях. Кулеметна черга – Вчитель падає. Чорні марища кидаються до нього, та коли вони виривають прапор, це вже інший прапор, наскрізь просякнутий кров’ю – червоний прапор Вчителя. Знамено вогненним птахом виривається з рук чорних марищ – вони щезають. Вчитель помирає…

ІІ ведучийЩо за зелений прапор? І навіщо?Та й Вчитель наш не був тоді в Варшаві,Все вигадки.І ведучийНе так. Не все, що відбулось,Те дійсне. І не все,Чого і не привиділось нікому,Недійсне. А зелений прапор —Дитинства символ, юності, надії.Всі діти світу відають про цеЗ «Короля Матіуша Першого».А наш радянський ВчительУзяв той прапор – він зробивсь червонимВ огні всіх битов людства за дитину.

Вересневий птах

Діють: Лікар, Дружина, Син Бляхи-Мухи з матір’ю.

ЛікарОт операції кінець. За чверть годиниВсе стало ясно – що я вам казав!Жахнутись тільки можна – та й по всьому!Покійник, правда, жахів не любив.Та вистачило б тут на п’ять смертей.На п’ять мужчин дістало б здоровенних.А він в собі носив цих п’ять смертей.І жив за десятьох, жив десятьма життями.ДружинаОдним життям він жив.ЛікарОсколок біля серця – це одне. Та не одинТам був отой розпроклятий осколок,Їх три було!І кожного задосить Піддубного звалити.А він же був як пух, ходив навшпиньках.Кишечника гангрена – теж вам смерть.І ще одна – це рак печінки…ДружинаОдмучився. Все разом на одного —Всі смерті разом на одне життя.Тут тіні було б досить. Але спробуй,Було, скажи йому, що хворий він,Як буде цілий день дивитись хмарноІ погляду постійно уникати.Хвороба – це найбільша із образ,Яку йому завдати було можна.Для себе він здоровий був – і все.Таким хотів і людям видаватись.ЛікарВін мене цим і затуманював.Дивнющий чоловік! Яка ж бо сила духу!Та, що казати, медицинаТут запізнилась років десь на десять,А то й на двадцять…ДружинаВін був фактично вбитий на війні.Та тридцять літ ще від життя узявЛиш велетенською напруженістю духу.Такий живий він був у ці роки,Яким ніхто уже не зможе бути.

Дружина плаче.

ЛікарО сльози, сльози – чи ви легші слів?Я моторошність чую – в чім я винен,А винен страшно. Як же можнаОдну людину із п’ятьма смертямиЛишати наодинці…

Заходить жінка з хлопчиком літ десяти.

ЛікарПробачте, ви до кого?ЖінкаТа я до Вчителя. Мені сказали —Він тут лежить. Хоч це й незручно!Та їхала я звіддаля із Петриком.Петрусю, поздоровкайся!Петрик(басом)Ну, здрастуйте, чого там…ЖінкаЯ – Бляшкевич Шура Минівна.Це мій синок – Петрусь Бляшкевич.Нам обіцяв УчительПрийняти його в школу. Ми з Полісся.Так нам велів наш батько – його татко.Тож ми до Вчителя.ДружинаЯ пам’ятаюРозмову цю про Петрика, й листиВід батька пам’ятаю. Все гаразд!Тож їдьте у Павлищани, щось підшукаємоДля вас, здається, Шуро Минівно…ЖінкаЯ кухаркою можу, санітаркою.Що скажете, що скаже Вчитель,Його ж мій Савка поважає так,До смерті прямо. Каже, прямо спродайсьІ на Павлищани.Ми спродалися з Петриком – і гайда.Тут дочекаємось і Савки, батька нашого.Спасибі вам, спасибі, ми пішли.То завтра можна в школу Петрику?ДружинаПриходьте завтра. Можна… Можна…(Не витримує, захлинається в риданні.)Жінка(похоплюється)Ой, вибачте! Чи щось не так сказала?ЛікарЯ прошу вас – ідіть. Сідайте на автобус.Он там зупинка, за універмагом.ЖінкаДаруйте, люди добрі! Петрику, скажи…Петрик(басом)Ну, до побачення, чого там…

Виходять.

ЛікарЩо ж, друже мій, ідіть.Вас Петрики чекають.Чого б то їх з Полісся принесло,Чого – відомо, але саме зараз…ДружинаА нині, лікарю, друге вересня.А вересень без нього вже пішов,І скільки буде вереснів без нього.Хоч будуть всі наповнені лиш ним,Цим вересневим птахом. Він же в вересніІ народився, і пішов у вирій…

Прощання

Знову – Учена Установа. Та ж декорація. На стінах портрети Крупської, Макаренка, і… Вчителя. Спочатку: Вальтер, Мар’яна, потім – Відвідувач з Хору, потім – Суханов.

ВальтерДуже рідкісні людиМешкають відразу на двох планетах:На планеті дітейІ планеті дорослих.Звичайно, той,Хто надто захопленийПланетою юних істот,Здається інопланетянином,Диваком здитинілим.Тому ж бо МещерськогоНе атакуй занадто!Мар’янаНі, мушу сказати йому:Ви, Мещерський, прискорили смерть!ВальтерБагато честі для ньогоПрисутнім бути при житті його і смерті.Мар’янаДумане мовленим мусить буть!ВальтерТак з Песталоцці було, пам’ятаєш?Замучив своїх помічників.Учителі ховались від нього.Будували собі курені в лісі,Аби усамітнитись.А от ми з тобою у курені…Вченому… а він сюди проникПортретом…

Заходить Відвідувач з Хору.

ВідвідувачВи не знаєте, де Суханов?Мар’янаА ми до нього… і до Мещерського.ВідвідувачМещерський? А хто це такий?Ага, пригадую, це той,Що критикував колись бувДиректора із Павлищан. Тільки і слави!..Де ж це Суханов?

Відвідувач виходить.

ВальтерОт тобі і маєш!

Заходить Суханов.

СухановТак от, Вальтере,Завтра від’їзд ваш. Дуже прикро.Що все так збіглося – скрутилось.

Суханов дивиться на Мар’яну. Не без жарту.

Не маю сумніву, що все жПриїхали ви недаремно.Мар’янаА де колега ваш – Мещерський?Йому я маю два-три словаСказати – дуже вже горятьВ мені оті слова!СухановЯ знаю їх, оті слова!Я їх сказав йому за вас.Коли дізнався я про смерть,Я переконаний був і сказавЙому, що він – убивця.Тепер жалкую…Мар’янаЖалкуєте? За чим?СухановОцей горе-вчений, заздрістю битий,Цей мікро-Сальєрі, гадаєте ви,З забаганками вбити Моцарта?…Та в Мещерського мозкові звивиниВсі – під лінійку прямлені,Він просто чесно критикував,В чеснотах своїх недолугий…А ви для цього лиш приїхали,Аби з Мещерським поквитатись?!Не вартий він такої честі…Мар’янаУ вас все розмежовано комп’ютером,А у мені горить ще крихта серця…СухановТож серце… Вальтеру лишіть!Даруйте. Я пішов.Бо ж непереливкиМені будуть. Салют! Я не прощаюсь!

Суханов виходить.

ВальтерМар’яно, рідна, а він має рацію,Лиши мені, тільки не крихту – серце!То як же буде в нас? Я їду!Може, й ти наважишся?Не зустрічав… ріднішої на світі!Мар’яна(не без сарказму)Аби до істини прийти такої,Багато… рідних треба було мати.Я, Вальтере, люблю тебе, напевно.Щось моторошне є у цій любові.Коли згадаю тільки, як він марив,Як Вірою була я Сулимою,А ти для нього… батьком був твоїм.Ти лиховісності не чуєш в цьому?!Я з переляку навіть і сказалаТоді тобі: ти поцілуй мене!

Вальтер цілує Мар’яну.

Не варто, Вальтере! Чи ж по смертіСвого Учителя… чи ж я маю правоЛишити все і їхати світ за очі?!Скажи мені, чи ти б поїхав?Адже у мене тут стільки душі!Ось перед ним стою – мене він народив.Його я щепа. І його – нема!ВальтерЧи ж я тобі планету іншуОсь зараз пропоную! Будьмо вдвох —На світі зараз тісно. Це ж як вдома!Мар’яна(дивиться на портрет Вчителя)Ось глянь, як він на мене дивиться.ВальтерТебе любив він – ти його кохала?Мар’янаМені ніколи словом не обмовився.ВальтерСловами – ні, та що слова!..Мар’янаНе в тому суть, мій любий, ні, не в тому!Згадай лише – четвертий клас веду.Я мушу довести їх до десятого.Це ж отой клас, який перед МещерськимВін виставив як клас без покарань.Він запросив його тоді на випуск,Він переконував, що лише практикаДоцільність його слова увінчає…Потрібні роки й роки, щоб довести,Як істина утілюється в практиці, —Це ж істина – з його душі і муки,А я ж бо учениця, чи не так?!Невже мені лишити все і їхати?Коли любитимеш, знайдеш мене і тут!..

Епілог, або Верховний Педагогічний Суд

Зелене поле без кінця-краю. Десь вдалині пасуться коні. Ластівки миготять тут і там. На полі заленому – круглий стіл. За столом сидять Песталоцці, Сковорода, Корчак, Макаренко. Встає Макаренко.

МакаренкоСьогодні по порядку чергування столітьЯ – головуючий і доповідач.Верховний Педагогічний СудСьогодні розглядає таке питання:Справа директора Павлищанської школи.Але стривайте!Там все мене стосується. От штука!Отож мені і справді неетичноВести засідання. Колего Корчак!Я прошу вас – візьміть на себеЦю місію…

Корчак забирає папку зі справою до себе.

КорчакОтож, шановне товариство,Тут звинувачують колегу нашого:Вчення Макаренка про колективВін підривав і підриваєСловами й дією – словоприкладством,Він не вчитель – проповідник-пастор.Він зводить педагогіку до проповіді,Носій моралі християнської, не менше.Він вводить в педагогіку поняття темне,Що зветься людяністю…СковородаЯк, як? Що, людяність —Це вже поняття темне?Я бачу брудні пальці на папері,Брудна душа, мабуть, у пашквілянта.КорчакКолего, прошу не перебивати.Нам важко розібратися відразу.Покличем зараз ми його.Колего Макаренко, все ж вамНайближчі ці питання, отож прошуУважно вислухати. Що ж до мене,То знаю я колегу, серцем знаю,Він посилавсь на мене часто —І стежив я за ним з симпатією.Скажу одне: учитель передовсімПовинен бути добрим, а без цьогоНі к бісу не годяться всі теорії.Багато з нас – було, і є, чи ж буде! —Своє невміння спілкуватись з дітьмиНахабно хочуть замінить наказами.А наш колега, той же прагне серцемПрийти до серця – вірити дитині.З повагою, так, з повагою до дитини.Виходить, що без цього ні до чогоВсі набундючені слова.Тож прошу, Вчителю.

Входить Вчитель. Входить Хор, він розділений на двоє – одна частина в чорному з різками, друга в білому з павиним пір’ям: Чорний хор і Білий хор.

Білий хор(помахує павиним пір’ям)Найясніша в нас мета:М’якість, ніжність, чистота.Чорний хор(помахує різками)Принесуть найбільшу користьСтрогість, жорсткість і суворість.Потім Білий і Чорний хори об’єднуються спільно:– Пеленати в пелюшки?– Ставити навколішки?– А шмагать чи потурати,Як не можна дати ради?!– Чи карати, чи без кари?– Та карають лиш нездари,А всі здібні вчителіНе виховують на злі,Бо не виростить покараБуйнокрилого Ікара!– Заохочення – мій стимул!– Як захочу, то ростиму,Не захочу, хоч ви трісніть,Словеса всі ваші – прісні!..Білий хор(помахує павиним пір’ям)Найясніша в нас мета:М’якість, ніжність, чистота.Чорний хор(помахує різками)Принесуть найбільшу користьСтрогість, жорсткість і суворість.КорчакСлово Вчителю.ВчительОдні – за м’якість, інші – за суворість,Я – за вимогливість при ніжності душі.Мене колега тяжко звинуватив.Вважає він, що я відходжуОд вірного тлумачення питаньІ класовості, і гуманності.Мене колега тяжко звинуватив.Мені колега дорікає в тому,Що я навдивовижку однобічний:Геть відмітаю начебто вимогливістьІ наголошую я тільки на повазі —У цьому сенс і мудрість дорікання?!Та досі я не можу зрозуміти,Чому це доброта і ласка до дітейУчено оголошується так:Абстрактний гуманізм – і не інакше,Ось цього я не можу зрозуміти.І вразив мене дивовижний духЯкоїсь підозріливості лютоїДо кожної дитини, так, до кожної,Дух недовір’я до людини вразив —Мене завжди недовірки вражають.І здивував ще погляд опонента,Що лиш покаранням живі ми й будем жити,Покарання – це доконечна штука,Покарання – це люта необхідність,Покаранню – осанна і осанна!Я – не картяр. Та й істина – не карта,Їх не знайдеш в колоді раз у раз.Та й козир теж – це не щаслива вдача,А це врожай кривавого труда,Безкраїй піт і крихточка натхнення.Теорія без практики безсила.Теорія могутня тільки в практиці.Та й практика без бази науковоїСтає лише незграбним ремісництвом.Ці два крила – безсилі поодинці.Я виссав оцю істину не з пальця:Дітей радянських, наше майбуттяВиховувати можна лиш добром,Лиш ласкою і зовсім без покарань.Я істину цю виплекав у муках.Ось клас веду, наприклад, десять літ, —І абсолютно жодного покарання.І стали вони справжніми людьми.Вже стали. Стануть. В цьому певен.Некарані – тому й не будуть карні!Цього досягнуто, як кажуть у народі,Горбом – трудами, роздумами,Не тільки з книгами в руках, не тільки!Але й дитячими гарячими рукамиВ моїх обох, в моїх обох руках…

Схоплюється Песталоцці.

ПесталоцціЯ з ранку до вечора був серед них.Все прекрасне для тіла їхньогоІ для їхнього духуЙшло до них з моїх рук…Моя рука лежала в їх руці,Мої очі дивились в їхні очі,Мої сльози текли разом з їх сльозами,Моя посмішка сонцем сходилаЗа їх ранковою посмішкою.Вони були поза світом, поза Станцою,Вони були зі мною – я був з ними.Нічого в мене не було —Ні хати, ні друзів, ні прислуги,Лише вони були…Колего, я за вас таки, за вас!СковородаЯ чув, як кепкував з вас пашквілянт:Тримаючи в руках скрипку,Людина не здатна сподіяти лихе, —Так каже старовинна мудрість наша,Сковорода так мовить.Справжня краса і зло – несумісні.Я тридцять літ блукавМайданами і торжищами світу,Я виніс істину, як пташку, на руках:Я восхотів Сократом на РусіСлужити – і служив учителем.Нема достойнішої справи, ніж оця.Сопілку, флейту, скрипку замість різки.Світ ловив мене, та не спіймав.Я ж світу не ловив, але спіймавДобром своїм. Ніколи і нідеДобро не можна прищепити силою.Воно тоді відразу роги виставить.То будуть роги зла…Тож я за вас, земляче!Корчак(до Вчителя)Колего, ви сідайте.Ви бачите, за вас усі, за вас.Чи ви, Макаренко, щось маєте супроти!

Вчитель сідає до столу. Зводиться Макаренко.

Макаренко(до Вчителя)У мене є одне запитання.Скажіть, колего і земляче мій,Чи правда, що ви проти мого принципуВ комуністичнім вихованні:Повага, та поєднана з вимогливістю?ВчительКоли формулював я другийВажливий принцип виховання,Свідомо я не повторив за вами:«Повага, та поєднана з вимогливістю».У чому річ, ви скажете?Я це зробив ось із яких мотивів.Переконався я не раз, не дваВ такій «залежності математичній» —Коли ви десять раз над вихованцемВжили свою безмежну владу,Аби йому довірою й любов’юПовагу до людини прищепити,То можете один-єдиний разВже щось заборонити вихованцю.Отож – на десять слів гарячихОдне холодне, але теж тактовне.На практиці ж виходить навпаки,Що десять раз кричать мов навіжені,І тільки раз по-людськи заговорять.«Діяльність повинна бути моєю,Захоплювати мене,Виходити з моєї душі», —Колись Ушинський казав.У Вашій формулі:«Повага, що поєднана з вимогливістю»,Багато з педагогів зрозумілиЛише примат вимогливості.Навчитись легше вимагати, ніж поважати.Те, що легше всім,Те і сприймається всімаІ розуміється само собою.Чи мав я правоНа таку зухвалість?МакаренкоНе тільки мали право,Просто – мусили. Ваш досвід – ваше право.Я бачу, ми в одному казаніКипіли з вами – це найголовніше,В огні любові до дітей,І не абстрактної, а дійової,Мене ж ви знаєте, як шпетили вони,Оті, що за дітей, оті, що й вам дошкуляють.Мені колись казала одна дама:– Та ви, Макаренко, солдат – не педагог.Я вірю в те, що ви – полковник царський.І взагалі, не розумію досі,Чому так з вами носяться?Я б взагалі вас до дітейІ на поріг би не пускала!.. —Хай згинуть заздрісники-пасквілянти!Тож вашу руку, Вчителю!

Вчитель і Макаренко потискують один одному руки.

Усі великі педагоги, всі,Всі як один без винятку,Всі проголошують одні і ті жГуманні істини.Століття за століттямиБорня іде, одна і та ж, здавалося б:Та кожному – своя доба.Та кожному – свої обставини.І кожен знов до істин повертається,Старі знов проголошує новими.Що істина не старіє – відомо,Лише нових підтверджень потребує.Доба нова – доба комуністичнаВчить, що добро – до зла непримиренність.Реальний гуманізм життя новогоУ наших творах сонцем палахкоче.Тож знов доводь і не соромсь повторів,Лаштуй у лави свіжі аргументи,Доскіпуйся в старому по-новому,Щоб істина та істинна була.Було всім важко.Хто й коли сказавЩо має бути легко вчителю?!Тож чисть старі джерела і новіТримай тоді, коли вода жива в них.Слова автораБолять майбутнім, школо, твої груди —Нехай святиться твій простий поріг!Це вчителі, найкращі наші люди,Готують старт для всіх крутих доріг.Так, Вчителю, вже істина ця сива,Хай все в книжках – хіба ж в книжках усе?!Бо неповторність людська, як росина,Всеможне сонце в крихточці несе.Плекає педагог майбутність долі —Яких за десять, за п’ятнадцять літНесе в собі всі долі ясночолі,Які лиш потім світлом йдуть у світ.Їм світ несе з майбутніми законами,Він, педагог, їм еталонить всеІ пальцями своїми ніжнотоннимиПлекає неповторний їх хосен.Світ клекотить. Земля йде по орбіті.А ти зімпровізуй їм свій секрет,А в цьому, у яснім дитячім світі,Годинник на п’ятнадцять літ вперед.Неси, як пташку, мрію їм безсонну,Щодня їм поклювати дай зернаІ в корінці впізнай шумливу крону,Щоб в небі вкорінилася вона.Це вчителі, найкращі наші люди,Плекають нас для всіх крутих доріг.Болять майбутнім, школо, твої груди —Нехай святиться твій простий поріг!

1977

Соловейко-сольвейг

Драматична поема

Дійові особи

Марина Турчин, скульпторка, 40 років.

Іван Савицький, архітектор, мистецтвознавець, 60 років.

Наталка, робітниця, 20 років.

Петро, шофер, 25 років.

Баба Степанида, свекруха Марини, 80 років.

Хор, який діє тільки в місячному інтермеццо, розділений на дві половини: чоловічу і жіночу.

Пролог

Марина йде з букетом сон-трави до машини, де її вже очікує Іван Іванович Савицький. Його машина поблизу. Марина займає позицію, з якої важко було б її зрушити кількома натівськими бригадами, а все ж Іван Іванович Савицький наступає.

СавицькийМарино Іванівно, сто разів перепрошую…МаринаДосить одного разу. В чому справа?СавицькийСправа в тому, Марино Іванівно,Що гіршої справи бути не може!Я розумію, ваша втеча із Києва,Намагання сховатись у волинську майстерню,І тут – на тобі! – остогидлий СавицькийСтовбичить надовбом на дорозі!Справа в тому, Марино Іванівно…МаринаЯкий ви нудний, Савицький! Що сталосьУ Києві, чом ви такий захеканий?І чом так довго-довго про таке коротке?СавицькийЯ ще не приїхав – ви вже встигли образити.Та сталось не в Києві – сталося тут.І треба ж було! Я ж таки наполягав:Не ставте її, нещасної, при дорозіНа випробу всяким п’янчугам шоферам,Поставте її на горбі над лісами —Для першокурсника рішення елементарне!Хіба ж мені зрушить було Турчина,А з Турчином і Марину Турчин —Над розвилкою тільки ставити – й годі!От і маєте – взяла вас розвилка на вилаІ мене з вами, грішного. Та вам байдужісінько!МаринаВідшмагати б вас сон-травою!(Замахується на нього букетом.)Кажіть негайно – і членороздільно…СавицькийЗбито нашу Мавку, Марино Іванівно!Марина(вона ошелешена)Савицький, ви не того…Як – збито Мавку?.. Хіба її можна збити?СавицькийМожливо, Марино Іванівно, бульдозером, танком,БелАЗом, можливо, – людство вигадливе.Зачепити плечем її біле рамено —І Мавка в болоті білим череп’ямКличе на поміч, про допомогу волає…Марина(намагається зібратися з думками)Скільки ж туди, до урочища Вовчого?СавицькийДесяток із гаком. Поїхали?!МаринаІ треба ж до всього ще й Мавку!Звідки дізнались ви, Іване Івановичу?СавицькийХазяїн подзвонив у Спілку.До вас подзвонив… Вас попередити…Дзвоник його навздогінці за вами летить —Звати його Іван Іванович Савицький…МаринаОблиште виглуплюватись, Іване. За віщоВсе так на мене за кілька цих літ навіжених:Смерть чоловіка, смерть матері… Смерть Мавки!Доле, чи можеш ти зупинитись на хвилю?Навіщо такий божевільний розбіг?Центрифуга життя, яка ж вона немилосердна —За кожен грам щастя тонну лиха відважує…

Перша частина

Весна з соловейком у пазусі

Вдалині видно довгий дерев’яний сарай над озером – це волинська майстерня Марини Турчин. З комина в’ється димок. Стежка з горба збігає вниз до гори. З іншого краю озера видно контури дивного птаха, який весь поривається злітати і злетіти не може – це радар. Внизу біля дороги, на воринні, сидить баба Степанида – Степка. Вона чекає. Зіщулена, згорблена, як вузлик життя, який меншає щоднини. Вона чогось чекає, вичікує на щось. Щось їде – це машина Марини. Машина повільно, надто повільно під’їздить до баби. Баба не ворухнеться. Марина виходить з машини, цілує бабу в руку без слова, Степка цілує Марину в лоб – без слова. Марина сідає внизу, у ногах баби Степаниди…