Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Пісні та вірші невідомих авторів

ШСНЬ СВІЦЬКАЯДівчинойко, моя голубойко,Клопочеш ти мою голов ойку!Як же ся мні да не клопотати:Ци моя, ци не моя будеш,Тілько мені серденько смутиш!Дівчинойко, не горди мною,Біднесеньким сиротою!Як ти мною будеш гордіти,Не буду я до тебе ходити!Дівчинойко, чим же ти пишна,Чом ти до мене з вечора не вийшла?Не знаю, серце, не знаю,Як я до тебе виходити маю?Отець, матка на мя нарікають,Же ся я в тобі, серце, кохаю.Як я тебе не вижу годину,Видиться мні, же сама загину,Як рибі без води трудно,Так мені без тебе нудно!Гди би-м я мав орловіє крила,Літав би-м до тебе, мила.Упав би-м я на твоїм дворі.Аби-м тебе обачив воскорі.Дівчинонько, моя голубонько,Скажи ж мені усю правдоньку:Коли любиш – дай же, що маєш,А коли не любиш – як собі знаєш.Коли любиш, скажи ж правду,А коли не любиш – я си іншу знайду!Коли любиш – люби гаразд.А коли не любиш – покинь мене зараз!ШСНЬ СВІЦЬКАСмутна на серцю хвиля наступає,Що моя дівчина мене покидає.Що я чинити тепер, бідний, маю,Коли милую з очу пострадаю?А іншой не маю.Бідна пташина і та пару має,Поки єй не знайдет, поти єй шукає.А я, нещасливий, все то уважаю,Що в своей милості користі не маю,А іншой не маю.Риба з рибою і та ся злучає,Моя слічна дама мене покидає.Вода з водою із Божого судаЗлучатися мусить для іного труда,А я терпіти мушу.І ви, орлята, соколята милі,Позичте крил полетіти мені.Нехай лечу в скали, яскині глубокі,Нехай мої сльози наполнять потокиПри нещасной годині.Ой, там же мені пребиває жити,В нещасной долі горькі сльози лити.Там моя розмова з звірятами буде,Поки моє серце любві не забуде.Лучче було не знати.Гей, будь ласкава, не чинь серцю туги,Бо я то знаю, що не буде другийНад мене щирший, богу присягаю,Нехай я твою давню ласку маю,Твоїм слугою зостануШСНЬ СВІЦЬКАВимовити мені трудно, що тя люблю,Але серцю мому нудно, що тя згублю.Що тя люблю, як свою душу,Сам тобі правду да признати мушу.А ти мене ци не любиш, ци не знаєш,Що навіки мене згубиш, если знаєш.Що для тебе, ах мені горе,Сам втоплюся да в Чорнеє море.Не завдавай серцю туги, дівчинойко,Не допускай умирати, голубонько.Дай мені місце, серце, в себе,Так мене люби, яко і я тебе.Бійся Бога, глянь на мене оченьками,Розвесели серце моє розмовами.Дай рученьку, нехай бачать люде,Що дівчинонька та моя буде.А як же ти моя будеш, будеш знатиІ навіки мою щирість пам'ятати.Дай нам, Боже, вік щасливий,Просимо в тебе, пане милостивий.ШСНЬ СВІЦЬКАНехай нагородять неба твої трудиІ тяжкого серця вздихання,Которі для мене поносить завсегдиЩирої милості кохання.Я тобі вірним серцем сприяла,Поки-м в свободі своей гулялаІ друга вірного не мала.А тепер, як милость нам руки зв'язалаЧерез поприсяги, то трудноТому, которому вірне слюбовала,В парі проводити вік любимий.Не знаю, чим би тобі платити,Хіба й вдячністю нагородитиЗа твоє прихильноє кохання?Нехай за тоє Господь свої дариЗливає з небес з високості,Щоби могли по милостной паріПовіншовати взаємності.Заки то Божа судила воля,Чили то ж то моя така доля,Що тебе моя приязнь минула.Бо то єсть образа і присягши Богу,А іншого щиро кохати;Бо то за тоє на страшнім судіТреба Богу отвіт дати.Бог буде судил, як ся справовал,Би-м за тоє пекла не досталНавіки вічні.ПІСНЬ МАНДРОВАНОГО ЛЯХА З ВАРШАВИДа йшов ляшок із Варшави,На нім бути, сукні шарі.Мам при боку канчука,Не боюся мужика.Да йшов ляшок маковиком,Надибав жінку з чоловіком.Помагай-бог не давІ шапочки не здонняв.Мужик його привітав,За чуприну вихитав.От так, ляшку, добре знай,Помагай-бог давай.Да пішов ляшок понад Бугом,Аж там оре мужик плугом.Ой, став ляшок гадати,Щоби єму сказати.Да гадав ляшок до півдня,Прийшов пішком до плуга.Бодай здоров, ляшку, був,Помагай-бог чом забув?Да подай, хлопче, батога,Буду вчити ляшка яПомагай-бог даватиІ шапочку знімати.Да біда ляшка спокусила,Прийшов ляшок до русина.Помагай-бог не давІ шапочки не здонняв.І той його привітав,За чуприну вихитав,Познав русин, що ляшок,Бо під носом порошок.Гей, пішов ляшок дорогою,Надибав білу гусь над водою,Помагай-бог, біла гусь,Навчила мене тая Русь,Леч ось ідет медвідь кусий,А він мовит, що й то русин,І зняв шапку хутненько,Уклонився низенько.Медвідь мовит: що, лях, грати?Почав з ляшком жартовати.Медвідь з ляхом попігравІ чуприну обідрав.

Поети XVIII сторіччя

Левицький

ПІСНЯ СВІЦЬКАА хто ж ся на світі без долі уродить,Тому нігди людська ценсура не шкодить,Людем-бо і щастя на світі дарує,А мені і тоє життя одіймує.Волів би-м не знати, що в себі світ може.За що мя караєш, ах, мій моцний Боже!Ей, трудно ся мені на тоє подняти,Всім моїм ворогам писки згамовати,Трудно з ворогами, да ніщо чинити,Прийдеться як камінь в воду утопити.Встають і близькі сусіди судять,По дорогах мя неслушні гудять.Отця на мя і матку завше направляють,На невинность мою би на мні не дбають.І що ж я учинив тим ворогам важко?Скарай їх, о Боже, на душі їх тяжко.Розкажи ж, о Боже, землі мя пожерти,Альбо позволь мені всі вороги стерти.Ци навіки кажеш той біди терпіти,Що вороги чинять, аж тяжко глядіти.Ей, бодай вороги тії скаменіли,Котрії на моє життя ся скупили!Бодай зуби, очі собі вибрехали,І як камінь в воду, бодай так пропали.

Григорій

Гей ти, горда дівонько, на що ти дуфаєш:Ци на вроду, ци на багатство, ци стан пєнкний маєш?Не вважай на брови, бо не собольові,Ні на стан статний, бо не бардзо ґречний,Ні врода хороша.Розважаєш ти, миленький, гордость мою дармо,Бо я ходжу смутная, трачу літа марно,Бо щастя не маю, долю проклинаю:Кого вірне люблю, того не видаю.Тужу безпрестанно.І хоч би я не рада сердечне тужити,Же не найду іншого, з ким би-м мала жити,Я тебе кохаю, всегда споминаю,Ані вдень, ні вночі я спання не маюЧерез твою вроду.Годі мене зводити, і так час немалий,Більше не буду терпіти через те слави.Коли мене любиш, не пускай нікому,Бо я присягаю лиш тобі самому,Мой милий, сердечно.О, зрадливоє кохання, що мя ізрадило:За того мушу пійти, що серцю немило.Та я із нелюбом літа свої згублю,Як того обачу, що я його люблю,То ревне заплачу.Розступися, земле, нехай пойду в тебе,Бо я плачу безпрестанно, мой милий, без тебе.Доле нещасная, що єсь учинила?Хоч я сяду їсти – вечеря немила.Мушу перестати.І то жаль мні не помалу друже мой миленький,Зриш предивне оченьками, як сокол сивенький.Завше поглядаю я на твою вроду,Же сам єсь хороший і пєнкного роду.Тугу мні заводиш.І так з жалю тяжкого і з туги немалойНе знаю, що чинити головоньці своей.Прийди ко мні вскорі, утіш мя, смутненьку.Розвесели тугу у моїм серденьку,Додай ми утіхи.

Юліан Добриловський

(1760–1825)

Народився на Волині. Поет і проповідник. Врав участь у редагуванні почаївського «Богогласника» (1790). Видав переклад «з славенско-рускаго на простий и посполитий языкрускій» книги проповідей «Науки парохіалнія». У 1796р. він прибув до Львова, де був проповідником.

Автор кількох поезій.

ДАЙ ЖЕ, БОЖЕ, ДОБРИЙ ЧАСДай же, Боже, добрий час,Як у людей, так у нас,І щасливу годинуРозвеселім родину.Приспів: Ой ну-ну, ой ну-ну,Розвеселім родину!Ви, малії пендраки,Витинайте гопаки,Ну же живо, ну же ну,Розвеселім родину.Ви, дівчата з хлопцями,Поставайте враз з нами,В так щасливу годинуРозвеселім родину.Ви, матері з бабками,Поставайте враз з нами,Візьміть дзбанок всердину —Розвеселіть родину.А так станьмо всі в коло,Заспіваймо весело,Най Бог в кожду годинуРозвеселить родину.* * *Днесь пора і той час,Охочий день для нас,Всі станьмо в коло,В тім колі весело,Заспіваймо враз.Бог нам той день дав,Всіх нас ту зібрав;Але ж просім його,Щоби нам свойогоДуха даровав.Од тя просим враз,Щасливе дай для насДень той пережити,В нім ся веселити,І на каждий час.Нехай нас вспоможеЛаска твоя, Боже;Бо без тебе, Бога,Ані до порогаНіхто не може.В всякой потребіДай ласку і в небіТебе оглядати,І враз оддаватиЧесть, славу тебі.

Бурлескна поезія

* * *Любо то я мало що вмію,А предця, що-м витовк, то і розумію.Юж би-м я і много до тих час того письма знав,Коли би ми дяк частенько їсти давав.Але часом два рази або раз,І для того ми в серці на дяка ураз.І так з лиха голова дуріє,Хоч нерада душа, та говіє,А через неповольнії постиПосхли у мені жили і кості.Правда, часом рад дяк щиро дати,Тілько біда, же нізвідки взяти!Бо з віршем з двадцять хат оббігну, мало що достану,А, прийшовши до школи, ледве дяка в душі живого зостану,Бо який такий біжить з губою, як з халявою, до горщати,Аж на остатку ніщо і мені посьорбати.І так вони у мене з горщаток деруть,Власне, як пси стерво, і рвуть.Але коли би Бог дав весни дочекати,Мушу ся з тими поганцями пожегнати.А коли ся буду з ними розлучати,Буду вас, усіх парафіян, на бенкет прохати.* * *Христос воскрес, ба, правда, народився!Не дивуйтеся, панове, що я помилився,Бо часом чоловіку фрасунок голову сушить,Розум заворочає, здоров'я мучить!Спомнив-єм собі, яких-то бід школа приймує,І хто в ній для науки нендзи коштує!Бачите, моя чуприна, як круч, вгору встала?Тьфу, пек, либонь на вітер, бодай пропала!Ба чомусь ми ся і черево одуло —Либонь тут празник у когось почуло!Ой, смійтеся, як хочете, бо вам, виджу, сміх, —А коли би котрий дав сірячину, хоч як міх!А хоча й би котрий дав шеляжинуАчей би собі припрятав хоч на злую сукманину!Приходять свята альбо юж настали,Принаймні би-сьте нам хоч по грошу дали!Такий же бабам підчас шлють і пироги,А до нашої школи, либонь, не знають дороги!Ану-но, гди ся вам трафить з пирогами, і нас не забувайте,А дороги до нашої школи добре ся питайте!А іще вам щось хотів-єм оповісти до скуткуТілько ви те майте у своїм розсудку!Мав-єм шату дорогую, що-м її сім літ латав,Як же-м прийшов до вашого міста, то-м її подрав.І мав-єм штани, що-м їх півроку латав,І так наш пан дяк прибрав та їх у мене украв!Я, неборак, у штанах добрих хотів піти на вечорниці,А наш пан дяк, приоздобившися у моїх штанах, пішов до молодиці.І юж виджу, же межи вами тяжко ся зарятувати,Хіба мушу в інші краї вандрувати!Ось дивіться, панове, який на мені кожух!Власне, як у спасів піст подраний лопух!Надувся, як доробало, що в нім сидять квочки,Власне, як в ямі із пір'ям бочки!Егей, виправа, виправа, власне, як луб!Тільки що не до строю краяно, власне, як чернечий кублук.І от з лихом йому – як лізе докупи!Власне, як руно козяче, коли вкинуть до ступи.Але потреба би його полатати,Коли би тільки єдвабу достати!Бо шкода би його шити нитками, хіба купити валовини?Офримарчив би-м його межи купцями, не бавивши і години,І усіх би-м вам на могорич великий запросив;Хоч би-м цілий лабець з нього пропив,Не жалував би-м вас пошанувати,І ведлуг приятельства уконтентувати.* * *Христос воскрес, щаслива година!Благословенная ковбаса і солонина!А порося до сокола би ся рівняло,Бо коби крила мало, то би попід небеса літало!Так-єм того дізнав,Гди-м печеню, і ковбасу, і порося добре затинав.І так мя тая ковбаса розібрала,Аж мя матуся водою одливалаІ мовить: «Синку, іще борщику ізварю!»А по хребту добре києм, по ребру!Вчорам був пішов тілько під єдно окно співати,А отой чоловік почав на мене з собаками гукати:«А улю, люлю, ловіть котюжого сина!Коби піймати, добра у нього чуприна!»А я, неборак, широко ногами ступаю,А іншим нищим неборакам голосом подаю:«Утікайте подалеку тої хати,Бо той чоловік псами і києм хоче нас забігати!»Я кричу, а он мя києм став зогрівати,Мусив-єм, панове, на дорозі лечи одпочивати.Ґвалт, ґвалт, люди добрі, рятуйте,Або мя старою солониною шмаруйте!Прошу вас, панове, до доктора мя дайте,Ачей би-м до здоров'я прийшов, каші з молоком присилайте!* * *Помагай Бог вам, панове міщане,І тобі рокови, пане Іване!А чи знаєш, коли-м до тебе прийшов хліба просити,А ти мене хотів заправити ячмінь молотити?А я, теє зрозумівши, і хліба не чекав,Але-м з хати, як опарений, умикав?Прибіг-єм під другую хату і там не дали нічого,Але і там сказали: «Го-го-го! Маю я співака такого!»Я, бігаючи, аж шалений, би-м голодним не зоставІ ледве-м аж на Хоминім городі дві моркви дістав.Аби чим-кольвек свій галдун напхав.А певне, не буду служити,Бо трудно ся з богом бити,Коли ся не хоче робити.Волю я, панове, дівчину якую за себе заживати,Ачей би і я де міг паном попом зоставати.Правда, і першая небіжка за мною розкоші заживала,Завше сьомого дня пастернак з хріном їдала.Але я її не хотів любити,Бо не хочувала нічого робити.Правда, вона не пряха і я не косар, —Не потреба би присмаки, хоч би і поцвілий сухар.Привандрував я до міста Козина,Аж там школа пирогами накривана.А почав дощ на мене сметяний іти,А я, неборак, почав рот підкладати.Аж зараз почав іти і пироговий град,І тій пригоді барзо був рад.Там-то, панове, місто снігу бринза, як сніг, з міха ся сиплеть,А з-межи неї масло плястрами ся ринеть.Там-то доми з самих сал муровані,А лоєм, замість вапна, шмаровані,Книшами, пирогами побиті,А паляницями зверху накриті.Двері з полтів, а ковбаси до неї защіпки,А вмісто колодок – пшеничнії галушки.Там душа моя прагне, там я іти маю,Допоможи, Боже, о що я гадаю,Бо ви, господиньки, на нас не барзо ласкаві.Не даете нам хліба, ані жадної страви.Але ви, панове мужеве, ліпший на нас респект майте,Коли прийде нищий, хліба і страви давайте.Бо як ви нам старання не будете давати,То скоро по воскресенію будемо собі деінде місця шукати.А із'ївши паску,Не стоїмо о дівочу ласку.* * *Гой, гой, подпив-єм собі горілкою нині добре,Хто мя хоче слухати, повім йому охотне.Хвала Богу, юж і свята прийшли! Хто їв паску,А я її не видів, тільки свою НасткуАле то ви хочете, як бачу, всі о тім знати,Хіба аж вам мушу пальцем показати.Хвала Богу, тішимося, окрасити яйця наступили,Але бо ся і дівчатам личенька запалили.Чи не хтять вони лікаря альбо доктора?Я правдиве доктор, приїхав-єм з міста Надвірної.Бретери добрі мію, хто хоче зажити?Але перше хтіте мя просити.Правду мушу признати, паска мя минула,Бо то ж моя Гасенька ноги завернула.Моя то ж Олена ходила на губи,Настрашилася лиса, закленула зуби.І я, панове, о собі страх великий маю,Коли бік правий на голій землі, а я лівий складаю.Моя небіжка мати, если знаєте, стара Кулина,Два рази в рік до церкви ходила.На різдво і на Великдень варила кашу з хріном,Пастернак з росолом, з дубовим корінням.І я часом тієї потрави заживив-єм,Але ж і голос добрий мав-єм.О, тепер-то я, панове, охрип, бо-м на горі співав,Чути мя було по самий Ярослав.Іще-м ся був гарячої браги напив,І од того часу голос-єм утратив.Чи чували-сьте, панове, що я іще вмію?Як піду до корчми, то голос мію!А в церкві – не питай, щоби співати.Чи не волю я помежи пекарки хліба прохати?І ви теж, панни, ласкаві на мене бувайте,Паски, перепічки з хріном давайте.«Христос воскрес», дяки, заспівайте,А ви, дівчата, за тую вірш писанку дайте.І ви теж, панни, ласкаві на мене бувайте,Паски, перепічки, солонини з хріном давайте.І я теж на вас буду ласку мати,Де буде музика грати, мушу вам давати знати.ОЙ, ЯК МЕНЕ МОЯ МАТИ ДАЛА ДО ШКОЛИОй, як мене моя мати дала до школи,Ой, зазнав я тяжкої неволі:Казав мені бакаляр говори «аз»,А як же я не вимовив – гоп в писок раз!Крикнув же він другий раз: «Говори «буки»,Іще-м не вимовив – вже-м впав в його руки.Крикнув потім в третій раз: «Говори «віде»,Уже ж його рука по чуприні їде.А як сказав учетверте: «Говори «живіте»!Тепер його, хлопці, на лавку кладіте!»Ой, просив я ся і молив я ся;Ні мені ся випросити, ні ся намолити.Ах, ти мій учителю, ах, ти мій крілю,Отпусти мені сей раз, бо уже млію.Тридцять раз я омлівав і тридцять ожив,А він щораз лучче руки доложив.Пішов я додому та й татові скажу:«Так мене учитель збив, що я ледве ляжу!»Іще-м собі гіршого лиха набавив,Що учитель не добив, то отець доправив.Побіг же я до мами та й і до сусіда,Куди ся не оберну – всюди мені біда:Матір мене коцюбою, сусід – цибухом,Аж мені набігла грушка за ухом.Пішов я до корчми позбути тугиЛигнув-єм горівки кубок і другий.Мислю си: «Горівка моя потіха,Як вип'ю з квартину – позбудусь лиха».Випив я квартину, прийшов додому,Аж ліпше було серцю мойомуВід кварти горівки, доброї сивухиСтанув ми світ, як банька, а люди, як мухи.

Описи Львова і Львівщини

Ян Альнпек (? – 1636)

Купець, аптекар, львівський міщанин, багатолітній лавник, райця та бургомістр Львова. Народився у Львові. Вчився на аптекаря за кордоном, у 1582–1586 pp. перебував у Вроцлаві, навчався в Падуї. Під час навчання Альнпек отримав пропозицію зробити опис Львова для німецького видання про найвизначніші міста світу. У 1597-му Альнпек після навчання повернувся до Львова і потрапив до в'язниці через майнові проблеми. З 1602р. Альнпек боровся разом із львівськими міщанами проти узурпації влади патриціатом, за що двічі зазнавав ув'язнення і був за образу магістрату позбавлений громадянства Львова, яке йому повернув король у 1607р.

Під час пошесті у 1623 р. Альнпек втратив дружину і доньку. При другій епідемії 1625 р. Альнпека було призначено бургомістром. Крім «Топографії міста Львова» (1616), Альнпек є автором мемуарів про виступи львівських міщан проти міського патриціату, опису епідемії 1623 р. та інших записок.

Перекладено з латинської.

Опис міста Львова

Це місто має найкращі каменоломні в порівнянні з іншими містами Польщі, чотири цегельні, багато печей для виробництва вапна, а також велику кількість дерева, придатного для будівництва. У навколишніх горах є також поклади гіпсу і гарного прозорого алебастру, якого мало де можна знайти. Місто має архітекторів і найдосвідченіших будівничих – поляків, німців, італійців, і в кожній професії настільки чудових майстрів, що ніде в Польщі не можна б краще озброїти військо, як тут…

Ринок служить як для справ громадських, де вирішуються адміністративні питання і суперечки, так і для купецьких, де виставляються на продаж всі потрібні товари. Він становить велику квадратну площу, оточену чудовими високими мурованими кам'яницями; у східній стороні ринку височить вишуканий будинок архиепископа. Можна побачити натовп купців усіх народів, які напливають до цього міста майже з цілої Европи і Азії, найбільше греків, турків, вірмен, татар, волохів, угорців, німців та італійців. Тут розбещений натовп бездіяльних гебреїв – вигнанців цілого світу, – тут – майже їх «земля обітована». Саме вони, спокійно дрімаючи на міських бруках, заробляють своєю запобігливістю більше, ніж інші купці… Хоч внаслідок сусідніх воєн Львів, як торговельний центр, дуже підупав, однак сюди продовжують приїжджати купці з Туреччини, переважно греки, які перебувають під пильним наглядом присяжного міського товмача, щоб запобігти обдурюванням. Щороку вони продають приблизно 500 бочок малмазії. Це місто в достатній кількості постачає цілому польському королівству різні шовкові тканини, килими і пахуче коріння. У Львові також є воскобійні, які зайвий віск постачають німцям, італійцям та Іспанії. Восени солять тут також варті похвали щупаки, які можна порівняти з тими, які колись ловили між двома мостами у Тибрі і дуже їх цінили римляни. Навколо є багато великих ставків, де ловлять коропів, піскурів та окунів; вони смачні і дешеві. Привозять сюди угорські і молдавські вина, але вони дуже дорогі, тому населення п'є переважно солодкий мед, заправлений хмелем, і пиво – напої не тільки смачні, але й корисні для здоров'я. Є у Львові також міделиварня, де відливають військову зброю. Є великий арсенал, заповнений всякого роду військовою зброєю. У громадському шпихлірі зберігається такий великий запас зерна, що його вистачить на довгі роки. Місто це має друкарню і папірню і все, що тільки потрібно для людського упожитку; до того ж тут незрівнянно низькі ціни на продукти, що притягає до міста велику кількість людей різних національностей і професій, а одночасно запроваджує також різноманітні пустощі і розваги.

Місто має дві брами: краківську, звернену на північ, і галицьку – на південь; стільки ж є передмість, де збудовано приблизно 1500 будинків, які магістрат наказав будувати з цегли, щоб у випадку нападу неприятелів могли бути легко знесені. На тих передмістях височить багато римо-католицьких і грецьких храмів. Місто огинає річка, яку звичайно називають «Полтва» і яка випливає з малого джерела біля цегельні Гольдберга (на Кульпаркові). Вона перепливає попід мури міста, від півдня до півночі, далі тече між горами, через гаї і долини і, круто повертаючи, широким розливом впадає до ріки Буг під містом Буськом. У місті є сади, повні різних і розкішних фруктових дерев, декілька виноградників, які постачають ледве 100 бочок терпкого вина, багато пасік і родючі поля…

Юст Юль (1664–1715)

Юст Юль – данський посол у Москови при Петрові Першому.

Лемберґ

Місто оточене великим високим валом: стіною ж – невеликою, старовинною, з вежами – укріплена тільки внутрішня його частина. Саме місто прекрасніше за усі інші міста подібного розміру. Тут багато красивих палаців: майже усі будинки п'ятиповерхові, з великими колонами з кубічних каменів і прикрашені прекрасними статуями; вікна забезпечені залізними віконницями або ґратами. Особливою пишністю вирізняється будівля Єзуїтської колегії з церквою. Кажуть, ніби король шведський, якому при взятті і розграбуванні Лемберґа дісталася найбагатша здобич, сказав, що в усій його державі нема стільки золота і срібла, скільки він знайшов в одному цьому місті. Шведи узяли між іншим золоті і срібні прикраси з усіх церков і монастирів і всюди чинили насильство; втім, після штурму життя людей щадили. Чоловіки в Лемберзі носять польське вбрання, жінки французьке. А загалом у місцевих жінках нічого польського непомітно. У Лемберзі є замок на дуже високій горі, яка височить над найвищими церковними шпіцами, оточений стінами і вежами і може обстрілювати усі міські вулиці.

Цікаво, що львів'яни симпатизують більше шведам, ніж московитам. Шведи з'явилися сюди як вороги і узяли з поляків великі побори, але отримавши, що хотіли, дозволили їм володіти іншим їхмайном спокійно, в безпеці, як у наймирніші часи. Навпаки, московити з'явилися як друзі, проте теж зажадали з поляків податків, а тепер, отримавши їх, все-таки, як і раніше, грабують, крадуть, відкрито чинять усілякі насильства, забирають усе із зайнятих ними будинків; без всякої совісті навіть під час посту, коли не можуть їсти м'яса, вбивають худобу тільки для того, щоб продати шкуру, а тушу кидають собакам і виробляють багато інших безчинств.

Ян Томаш Юзефович

(1663–1729)

Народився у родині багатого міщанина у Львові. Його предки були видатними постатями в історії Львова.

Вихованець і викладач Ягеллонського університету в Кракові, канонікримо-католицької капітули у Львові. Автор латинської хроніки «Зауваження про життя львівських архиєпископів», яка містить відомості про події в Україні, зокрема у Львові.

У 1704 p., після захоплення Львова Карлом XII, Юзефович небезуспішно виконував дипломатичну і посередницьку місії. Уривки з хроніки перекладені з польської і опрацьовані укладачем.

Образа дзвону

Під 1659 роком Томаш Юзефович записав таку історію.

Якось польська перекупка, почувши, як дзвонить великий дзвін Успенської церкви, якого в народі називали Кирило, сказала українській перекупці:

– О, як же грубо звучить ваш Серило!

Українка сприйняла те, як вона обізвала її дзвін, за особисту образу і собі збештала польку, вигукнувши:

– Якщо наш дзвін Серило, то ваш кафедральний Гаврило!

Слово по слові перекупки добряче пересварилися і врешті-решт постали перед судом.

Суддею на той час був консул Варфоломій Зиморович, який, вислухавши сварку обох жінок, видав такий вирок, звертаючись до польки:

– Слухай, жінко, щоб ти ніколи не важилася давати такого легковажного назвиська такому великому дзвонові, а під карою штрафу завше додавай титул «Пан Серило дзвонить!»

Почувши цей вирок, полька розсміялася, а українка втішилася так, мовби виграла справу.

Навіть духи покійних єпископів молилися за Львів

Вже кілька місяців 1648 року Львів жив у тривозі й чеканні облоги. А одного теплого вересневого дня примчали до Львова на змилених конях обшарпані, в пилюзі вояки, розбиті під Пилявцями. Незабаром за ними з'явилися й біженці. Місто наповнилося жіночим плачем, жидівським лементом і галасом збіглих вояків.

Усі церкви стояли відкриті навстіж денно і нощно, священики на зміну правили служби Господні. Побожні міщани цілі ночі проводили у молитвах, а коли з першими променями сонця втомлені шукали спочинку, то місце поснулих людей займали духи.

Якогось ранку на останній сходинці великого вівтаря у катедрі люди побачили трьох єпископів у святих плащах та шапках-інфулах на головах. Єпископи правили службу і просили Господа відвернути від міста лихо. А коли кількоро міщан захотіли зблизька придивитися до них, святі отці враз позникали.

А іншого дня на світанку з'явився в катедрі львівський єпископ Гроховський, що вмер був чотири роки тому, і теж усі бачили, як він молився за Львів.

Петро Алабін