Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

(1824–1896)

У книзі «Чотири війни. Похідні записки» (1888) з великою симпатією описує галичан, яких він побачив, беручи участь в поході російської армії, що йшла придушувати революцію в Угорщині. П. Алабін згодом став відомим російським державним і громадським діячем, військовим письменником і журналістом.

Переклав укладач.

Галіція

1 травня 1849 р. через Волочиську митницю ми вступили в Австрію.

Багато хто з нас сподівався зустріти тут безліч предметів, які своїми різкими особливостями приємно урізноманітнили б наше трудове життя. Але край, через який ми йшли, був мовби продовженням Поділля і цілковито на нього схожим. Ті ж красиві краєвиди, ті ж плодоносні долини, грайливо прорізані відрогами Карпатського хребта і струмками, що мальовничо звиваються квітучими галявинами, вкритими надзвичайно буйною рослинністю і облямованими густими хащами кущів або перелісками різноманітних листяних дерев. І тут ті ж хати, що яскраво виблискують своєю білизною в тіні густих садів черешень і слив, що й у нас, на Поділлі; той же одяг чоловіків і жінок; та ж мова, традиції, звичаї, що й у подільського простолюду; те ж уніатське віросповідання, якого були змушені дотримуватися і жителі Поділля до незабутньої пори возз'єднання їх з нашою церквою.

Жителі міст, містечок, сіл збігалися натовпами дивитися на нас. Що глибше проникали ми в Галіцію, то привітніше зустрічали нас не лише селяни, але й інтелігенція. Офіцерів у Галіції оточували такою увагою, що ця привітна гостинність ставала іноді нам тягарем. Міщани один поперед одного просили нас до себе на квартиру, – явище, до якого нас зовсім не привчили походи по вітчизняних містах; у менш-більш заможного хазяїна офіцер знаходив приготовану для нього найкращу кімнату, свіжу воду, зручне ліжко, каву, закуску, а за чаєм товариство порядних людей, миле і, нерідко, дуже добірне.

Цей край густо населений і земля чудово оброблена, чим, по суті, вона і відрізняється від сусідньої подільської землі. На значному просторі не бачиш клаптика землі, на якому не було б слідів праці і зусиль людини; втім, за помірну навіть працю, тут природа, звичайно, і винагороджує сторицею. Край благословенний, схожий на найкращі куточки нашого Поділля і України, тільки в поліпшеному вигляді.

Дорогою на Лемберґ ми ночували в м. Єзерно (Озерна), в якому колись був оборонний замок, і минувши кілька гарненьких сіл, вступили в повітове місто Злочів, дуже живописне і чистеньке. Не доходячи міста, праворуч від дороги, посеред напівзруйнованих земляних укріплень, височіє древній замок Яна Собєського, якого він збудував за допомогою полонених турок і татар.

У Злочеві нас зустріли дуже гостинно: його люб'язні жителі навперебій прагнули передбачити найменше наше бажання. На чужій стороні дуже приємна подібна увага; приємно хоч на кілька годин поміняти бівуак на затишну вітальню, сиру землю на м'яку канапу і грубу балачку своїх товаришів на жваву бесіду вишуканого товариства.

Наступний нічліг ми мали у поважного ксьондза села Винники і здивувалися, як славно живуть в близькому сусідстві з нами духовні особи. У господаря поєдналося усе, що тільки можна забажати на сільському обійсті: дивовижний сад, наповнений квітами і фруктовими деревами; комфортабельне помешкання з вітальнею – в оранжереї; велика бібліотека; картини неабияких майстрів на стінах. Мати і сестри ксьондза служили прекрасним доповненням хатнього затишку нашого хазяїна.

Але якою б приємною не була розмова в благовонній оранжереї, все ж ми змушені були проміняти її на похідного коня і того дня проминули так звану Печенізьку могилу насипану як розповідають, на місці битви печенігів з нашими предками.

Нарешті, пройшовши ще досить великий простір по мальовничій місцевості, ми піднялися на узвишшя, з якого в долині на мальовничих пагорбах побачили Лемберґ в усій його красі.

Натовпи народу оточували нас увесь час, поки ми відпочивали, чекаючи наказу вступити в місто. За увесь час перебування у Лемберзі не виникло з боку жителів жодної скарги на солдатів. Що стосується офіцерів, то їм відвели квартири в найкращих будинках, де хазяї прийняли їх у свої сімейства, запропонувавши їм окремі кімнати, прекрасний стіл, готовий екіпаж для оглядин міста, словом – гостинність цілком слов'янська.

Ми обійшли Лемберґ у всіх напрямках і дійшли висновку, що коли не за обширем, то за витонченою своєю зовнішністю, за надзвичайно різноманітною архітектурою – то новітньою європейською, то середньовічною готичною, – за величиною прекрасно обставлених площ, за шириною вулиць і тротуарів; за великою кількістю садів і взагалі за переважаючими тут чистотою і порядком, він може бути зарахований до найкращих європейських міст.

Вражала будівля Оссолінського з картинною галереєю і чудовою бібліотекою, основу якої поклав імператор Йосип II, подарувавши Львову одну з Віденських публічних бібліотек, зауваживши при цьому, що для віденців забагато і однієї бібліотеки, бо вони не люблять читати!

Заможні крамниці Лемберґа займають велику частину нижніх поверхів будинків на кращих вулицях міста і головній площі. Товари в крамницях виставлені з великим смаком. Тут усе можна знайти найрозкішніше, наймодніше, найвитонченіше, але, зрозуміло, усе це предмети нам недоступні, оскільки з нашою появою торговці швиденько підняли ціни. Місцеві жителі дивувалися, звідки росіяни беруть стільки грошей, щоб за усе платити утридорога, – а ми дивувалися у свою чергу: як у цих освічених європейців вистачає совісті за те, що ми принесли їм мир і тверду надію на відновлення в країні спокою і порядку, оббирати нас! Але нам слід було пам'ятати, що тут уся торгівля в руках жидів, для яких ми представляємо собою тільки щасливу нагоду зробити добрий гешефт!

У найкращому ресторані міста ми за відносно високу ціну знайшли не надто вишуканий обід і за дві пляшки поганої мадери заплатили півімперіал.

Ресторан заповнювали лемберґські міщани й австрійські офіцери. Одні з відвідувачів грали в доміно, в карти, на більярді, – інші, слухаючи непоганий жидівський оркестр, попивали прекрасне пиво з чудових високих склянок і поганеньке австрійське вино, яке подали у маленьких пляшках.

У театрі, в якому кращі актори Лемберґа немилосердно спотворювали Шіллерових розбійників, глядачі сиділи в капелюхах; але коли ми, увійшовши до партеру, скинули каски, публіка, хоч, мабуть, і здивувалася, узяла з нас приклад і оголила голови. Таким чином Лемберґський театр завдяки нам уперше побачив парики і лисини своїх відвідувачів!..

А далі ми попрямували на Самбір, проминувши гарненьке містечко Добромиль, де на нас дивилися, як на диво, бо ми були першими з росіян, що тут з'явилися. Але, натомившись дорогою, ми навіть не оглянули тут старовинну солеварню, що стоїть над глибоким джерелом солоної води, і усе, що бачили в Добромилі, то це костьол, заснований 1513 p., з портретом будівничого на стіні. Праворуч від Добромиля між горами на високій скелі вимальовуються величезні руїни древнього замку згаслого нині роду Гербуртів, які колись володіли і цим містом, і околицею. Цей замок, що викликає нині своїми руїнами якусь романтичну привабливість усієї околиці, прославився тим, що витримав сильні облоги шведів і трансільванців.

За верст 15 перед Самбором ми побачили збоку від дороги містечко Старе Місто. Кажуть, що тут і був спочатку Самбір, заснований в прадавні часи руським князем, і що тільки згодом якийсь польський король, полюючи в лісових околицях древнього Самбора, убив оленя на місці нинішнього Самбора і в пам'ять цієї події заклав місто, давши йому в герб поціленого стрілою оленя. Герб збережений Самбором досі. Насправді Самбір перенесений на його справжнє місце в 1241 р. після пожежі, яка знищила первісне місто. Польські літописці – великі вигадники, пишуть, що Самбір заснований у IV ст. якимись саборами.

Верст за п'ять, не доходячи міста, нас стали зустрічати натовпи самбірчан, кількість яких збільшувалася з кожним нашим кроком, і разом з нами посувалися до міста, навіть заважаючи рухатися нашій колоні.

Самбір невелике, але красиве містечко. Шкода тільки, що Дністер протікає не під самим містом, а верстах в трьох від нього; річка ця хоча ще дуже вузька і мілководна тут, але все-таки прикрашала б місто і додавала б йому багато зручностей.

Міська площа, що лежить під моїми вікнами, – найкращий закуток міста, – квадратна, обставлена прекрасними дво– і триповерховими каменицями, чиста, гладко вимощена. Посеред площі – міська ратуша легкої і витонченої архітектури; вулиці впадають в площу вузькі, як в усіх старовинних західних містах, але прямі і чисті.

Самбір, можна сказати, колиска щастя Дмитрія Самозванця. Тут уперше визнали його царевичем; тут він закохався в Марину Мнішек; тут він уклав відомий контракт з її батьком, тут вона названа його нареченою і звідси поїхала в Москву; тут в ім'я Дмитрія зібралися польські полки і звідси вони рушили захоплювати для Самозванця Московський престол. Самбір ще відомий в історії поразкою під його стінами: шведів (1656), трансільванців (1657) і турок (1672), нарешті ще тим, що жиди, які раніше, як і тепер, тримали в Польщі усю торгівлю в своїх руках, були позбавлені до 1732 р. права торгувати в Самборі!

Ми прожили в Самборі недовго, але весело, і я упевнений, що самбірчани довго з любов'ю згадуватимуть нас за пожвавлення їхнього міста, за різноманітність, яку внесли ми в їхнє тихе життя. Так, щовечора ми імпровізували велике гуляння на міській площі, де незалежно від музики, яка лунала, щовечора влаштовували «зорю з церемонією».

Наші гарні стосунки з самбірчанами спонукали їх дати бал в нашу честь. Ми усі були запрошені на цей бенкет. Бал вийшов на славу: він вирізнявся багатолюдністю, витонченістю і водночас простотою костюмів, безліччю гарненьких жінок, щедрим почастунком і повною невимушеністю, яка викликала непідробні веселощі.

У один з останніх днів нашого перебування в Самборі ми були свідками, і деяким чином, навіть учасниками, католицької, церковної, народної урочистості – свято Божого тіла.

В цей день на чотирьох кутах головної площі влаштували вівтарі, прикрасивши їх квітами, іконами, зеленню, барвистими тканинами, корогвами, статуями святих і картинами духовного змісту. Після літургії з католицького собору потягнулася процесія. Попереду йшли довгою низкою діти, попарно, підібрані за зростом, найменші попереду; за ними потягнулися півчі й інші служителі усіх міських церков, далі в блискучому одязі усі священики міста і його околиць, вони несли парчевий балдахін, прикрашений золотими шнурами, китицями, позументами і страусиним пір'ям, – під яким йшов старий ксьондз зі святими дарами. Услід за цим священиком йшла наша полкова музика; потім загін австрійських солдатів і великі натовпи народу, вирядженого в найстрокатіші і найяскравіші костюми. Під час ходу наша музика грала безупинно різні духовні п'єси.

Але найоригінальнішим було те, що в найурочистіший момент церемонії, коли ксьондз, зупинившись перед вівтарем, возніс догори дароносицю з дарами і благословив тілом Господнім народ, який вклякнув, причому австрійські солдати віддали честь святим дарам триразовим рушничним залпом, наші музиканти грянули «Боже Царя храни»!

Після закінчення процесії народ тріумфував протягом усього дня. Натовпи жінок і дівчат, у квітах і яскравому вбранні, ходили строкатими вервечками по місту, притягаючи своїми тужливими піснями кавалерів, які пригощали їх дешевими ласощами. Отут таки можна було надивитися на красунь! У Самборі багато красивих жінок, але в селах їх ще більше, а до дня «Божого тіла» зібралися тут жителі з усіх околиць, ніби навмисно влаштувавши для нас виставку красунь. Та й те сказати, якби нам довелося постояти в Самборі довше, то немало наших опинилися б у вічному полоні самбірчанок; але сурма вже гриміла вдалині; її чарівливі звуки вже почали долинати до нас, заглушаючи солодкі пісні галичанок.

Володимир Броневський

(1782–1835)

Публіцист, мемуарист. Був військовим моряком, командував дрібними кораблями Чорноморського флоту. Видав «Подорож з Трієста до Санкт-Петербурга в 1810 р.» (1828). Цікавий також його «Огляд Південного берега Тавриди в 1815», де описана історія та етнографія Криму. (Наведений уривок переклав укладач.)

Подорож з Трієста до Санкт-Петербурга

Лемберґ, 30 травня. При вступі в Галіцію, мене усе тішило: схожість жителів з нашими малоросіянами вражаюча: їхні свити і шапки такі самі, які носять у нас в Україні, говорять же так виразно, що я, не будучи малоросіянином, усе міг розуміти без труднощів; і сама природа здавалася мені чарівнішою і щедрішою, ніж бачив я її учора.

Проходячи повз Уніатську церкву і почувши спів, зайшов помолитися. Служба йшла на слов'янській мові, і я не помітив жодної відмінності від нашої служби, окрім того, що на актенії згадують Папу. Священики ходять без бороди, стрижені, і в такому ж вбранні, як католицькі приходські ксьондзи. І церковне облачения уніатських попів таке саме, як у наших.

В міру того, як, минаючи довге передмістя, я наближався до Лемберґа, предмети швидко змінювалися, цікавість зростала, стукіт, гамір наростали; і раптом від сільської тиші, від скромних дерев'яних будиночків я перенісся, наче завдяки чарам, в галасливий, багатолюдний натовп, і перед жадібними моїми поглядами виросла громада будівель – одні кращі, прекрасніші за інші. Прекрасні коні, прекрасні екіпажі, багаті крамниці, кваплива хода людей, чисті тротуари, широкий бульвар, милі веселі обличчя, строкатість і смак дамських нарядів, дивували мене поперемінно і утворювали дивну протилежність з довгими каптанами, конфедератками, червоними або жовтими чобітьми польських чепурунів, і особливо з бідною зовнішністю черні, що тіснилася на вулиці. Я заздалегідь знав, що дорогою від Трієста до Петербурга нам зустрінуться тільки два великі міста, Буда і Лемберґ; але ніяк не уявляв, щоб цей останній був такий багатолюдний, такий багатий. Завтра Трійця, і з завтрашнього ж дня почнуться контракти, на які з'їхалося безліч купців та шляхти, щоб укласти різного роду родинні й торговельні угоди.

Лемберґ схожий на маленьку столицю, в якій чого забажаєш, те й просиш. Крамниці наповнені усілякими товарами, обабіч вулиці видно золочені і розписані вивіски, що рекламують різного роду мануфактуру й ремесла. Скрізь повно народу, всюди по гладкій бруківці котяться багаті екіпажі, і польські улани у святкових мундирах скачуть на гордих конях; самотні красуні снують по тротуарах або, сидячи біля чистого вікна, ваблять і запрошують прихильною усмішкою. Розкіш і розпуста йдуть пліч-о-пліч. Поляки люблять забави майже настільки ж, якщо не більше, ніж італійці. Будучи неробами усе життя і заможними без зусиль, вони не знають, як убити час. Тут є гарний театр, а бали і вечоринки майже щодня то у генерал-губернатора, то у інших знатних панів. Академічна бібліотека містить сто тисяч книг.

Вулиці добре вимощені, розташовані правильно і перетинаються трьома великими площами; будинки в три і чотири поверхи; кращі з них оточують площі, прикрашені трьома величезними церквами, спорудженими посередині. Я заходив у найдавнішу, побудовану королем Іоанном Собеським. Це готична будівля дуже добре збережена. Склепіння її високі, церква не надто велика, але в ній стільки прикрас, стільки чудасій, що саме ця відсутність смакуй безлад здавалися мені кращим достоїнством цього пам'ятника хороброго визволителя Відня.

У центрі міста збудована висока чотирикутна вежа, на якій щогодини сурмлять і сповіщають, що в місті усе спокійно. Я піднявся на неї, але нічого особливого не помітив, окрім дахів, що займають великий простір. З усіх будівель понад усі інші сподобалася мені головна гауптвахта, оточена іонічною колонадою, на якій легко лежить важкий карниз, багато і зі смаком прикрашений військовими гарматами і прапорами.

Лемберґ гарний, але не може похвалитися вдалим розташуванням, він розкинувся в ямі поміж двох пологостей, так що і під'їжджаючи, побачиш місто не раніше, як опинишся вже на його передмісті. Лемберґу ще бракує судноплавної річки; Полтва, що його зрошує, не годиться для міста з 50 000 жителів, які займаються значною торгівлею. Французи, за прикладом древніх греків, перейменували його на Леополь.

У Трійцю стало ще тісніше на вулицях, ще галасливіше, і коли я йшов на обідню, то вже зустрів багатьох напідпитку, а багато й таких, що валялися. Це давно не бачене мною явище нагадало, що рухаюся на північ у і що з усіх тварин людину можна вважати за найупертішу, бо всупереч природі упивається найдужче там, де земля не родить винограду.

По обіді я вирушив до міського парку подивитися, як стріляють у ціль. Там знайшов я численне товариство, музика гриміла, відлуння повторювало постріли. Міська міліція або інакше цивільна варта щонеділі, промарширувавши з прапором і музикою по головних вулицях, приходить сюди для стрільби в ціль.

Хто поцілить в яблуко, того називають Царем стрільців і вдягають йому на шию золотого півня на ланцюжку, а окрім почастунку вручають йому невелику нагороду. Я увійшов до галереї, з якої стріляли в щит, але що з тридцяти пострілів жоден не поцілив, то знудьгував і подався в інший парк, прозваний Єзуїтським.

Парк прекрасний, і ще прекрасніший тому, що тут прогулюється найкраща публіка. Обійшовши усе, я не знав, чим милуватися: прекрасними кущами чи красою квітників, оксамитовими лужками чи розфарбованими будиночками, що миготіли серед свіжої зелені. У одному з будиночків була чудово умебльована ресторація, в інших – кав'ярні і галантерейні крамниці. З підвищення і з фігурної альтанки видно найкращі міські будівлі і чути віддалений гомін людей, що веселяться, перестук карет і бричок, які під'їжджають до воріт саду. Звикнувши до постійних німецьких мод, я був приємно здивований різноманітністю, багатством і смаком вбрання тутешніх пань, а ще більше тим, що між ними дуже багато красунь з блакитними, млосними очима; одне мені не сподобалося, що рум'яна занадто грубо накладені на нерівні місця і приховують у молодих дівчат надто багато природних принад. Втім такий обман дозволений, бо дуже приємно бачити у всіх однаково свіжі обличчя. Я давно чув про люб'язності польок, яких багато хто називає північними француженками, але тут застав щось геть відмінне. Одна за однією скромно і тихо йшли вони розміреними кроками і на питання кавалерів відповідали, потупивши очі і ледь розтуляючи рожеві вуста, і жодна прекрасна голівка не ворухнеться, щоб зиркнути набік.

Сонце сіло, і на усіх доріжках стало так тісно, що довелося проштовхуватися. Голова у мене закрутилася. Мені набридло блукати назад і вперед, безупинно остерігаючись, щоб не заплутатися у вуалях або стрічках.

У сутінках я перейшов на бульвар, що розкинувся на зруйнованому валу посеред міста, і тут такий самий натовп, навіть ще більша тіснява, але скоро стали усі роз'їжджатися по балах і в театр. Німфи веселощів, досі непримітні, зосталися в перших рядах. Проходячи, вони кланялися, зітхали, сміялися, і відводячи за собою кавалерів, бажали подругам, які залишалися, доброї ночі.

Лемберґ, 3-го травня. У Духів день я обідав у руській корчмі, найкращій в усьому місті. Не дарма дали їй цю назву: серед гостей було чимало наших офіцерів. Одному з товаришів моїх геть не до речі спало на думку запитати у польського офіцера, у французькій службі, притому ще російського підданого, запитати: кого поляки краще люблять: росіян чи австрійців? Звичайно, російських, відповідав поляк, тому що із ста одного можна полюбити, а австрійців і з тисячі жодного не знайдеш.

Ввечері, не знаючи як провести час, пішов в театр; при вході подаю п'ять гульденів, замість квитка отримую дві лотерейні карти, і захоплений натовпом, що тіснився в коридорі, сідаю в партері на лавку. Скоро театр наповнився, і жодної ложі не залишилося порожньою. Жадність до виграшу множила нетерпіння глядачів, між якими помітив я більше застареньких і взагалі більше літніх, ніж молодих жінок.

При першому русі смичка в оркестрі шум, стукотня і розмови почали зменшуватися; коли ж завісу підняли, усі раптом замовкли, і наступила урочиста тиша. Посеред сцени стояв великий стіл з колесом; по обидві сторони його дві чорні дошки. Замість акторів виступили Магістратські або які інші цивільні чиновники у супроводі поліцейського офіцера. Навкруги розставили вартових; старший з чиновників поклав пук асигнацій на стіл, наказав прочитати, скільки зібрано грошей і які призначаються виграші. Найбільший з них в 500 гульденів; але мене запевнили, що можна п'ятьма флоринами придбати до п'яти тисяч. Чиновників зустріли оплесками; вони скромно і важливо вклонилися, і усе знову затихнуло. Після прочитання звіту визнали номери, змішали в урні і поклали їх в порожнечу колеса. При кожному зверненні випадав номер, який повторювали кілька разів і виставляли його чіткими цифрами на дошці. По мірі, як дошка списувалася номерами, що вийшли, увага збільшувалася; потім, коли почали скрикувати то тонкими, то басистими голосами: Амбо! терну! катерна! потрібно було подивитися на обличчя тих, що втрачали надію до виграшу. Ледве вимовили смертоносне для багатьох: куля моя! – я залишив театр, радіючи, що, наближаючись до своєї межі, ніколи не витрачатиму час на лотерею; бо крім того що не знаходжу в тому ніякого задоволення, для мене зовсім не забавно бачити порочну пристрасть, явно і без сорому що виявляється.

Марно, проте ж я так розсердився; лотереї усіма майже європейськими урядами прийняті і складають важливу галузь фінансової системи, доставляючи казні щорічний дохід.

Ярмарок почався на Трійцю, а разом з ним і контракти; крамниці відчинені, скрізь сяють продукти смаку і розкоші, ваблячи очі, прості ж твори природи, якими завалені магазини, ледве звертають на себе увагу. Такої моторності, такої кількості мішків із золотом і бочок зі сріблом мені не доводилося бачити ніде. Опівдні ми вирушили на біржу, де купувалися і продавалися товари позаочі, і здійснювалися акти різного роду за умовами. Там у великих залах для мене було найцікавішим і найприкрішим бачити, як чепуристий ставний ясновельможний увивався, лестив і принижено кланявся до землі перед розпатланим євреєм, який гонорово вимагав погасити вексель у сумі двісті тисяч злотих.

Поляки тільки платять або позичають, усе золото, усі оборудки, усе багатство Лемберґа в руках десяти тисяч жидів, які своєю зовнішністю скидаються на жебраків, трохи не сказав – шахраїв.

Покидаючи Леополь і піднявшись на висоти, які оточують його, я зупинився на хвилину, щоб оглянути польові укріплення, збудовані минулого року і уже наполовину зруйновані. Звідси місто має найкращий вигляд, зате всередині його немає місця, звідки б можна було бачити що іще, окрім безладної купи будов. Роззирнувшись довкола, я відразу помітив, що для захисту Леополя потрібно багато війська; воєнний його стан дуже незручний і відкритий з усіх боків.

З командної висоти я вклонився Леополю і попрощався з ним, як із мислячою істотою.

4 червня. Містечко Глиняни населене жидами. Поява моя у призначену корчму вигнала усіх пияків і торговців пивом та горілкою, але не могла проте вигнати жидівського смороду і нечистот, від яких мене нудило і голова крутилася. Не лише підлога, але й стіл такі брудні, що можна б зорати, посіяти овес і бігме б виріс; на щастя, товаришу по сусідству дісталася порядна хата, і я до нього перейшов на житло.

Білий Камінь. З усіх селищ, які траплялися на нашому шляху в Галіції, не було більшої і, можливо, кращої за цю станцію; але злива загрожує Ноєвим потопом, і я поневолі ковтаю жидівський сморід. Повірте, що кажу правду: до найохайнішої жидівки навіть у святковий день підійти неможливо без того, щоб найгрубіший нюх не здивувався запахом гіршим, ніж зі стайні.

Залишившись один в хаті з розбитими вікнами і освіжаючи заразливу атмосферу курінням люльки, розповім вам дещо про жидів. Вони, мов відчужені, живуть завжди окремо і не мають жодних стосунків з християнами. У всякому жидівському містечку, де, якщо є церква, єврейські будинки зазвичай будуються навколо квадратної площі, а селянські хати у бічних вуличках. Жидівський квартал обнесений шнурком, і цей кордон під час сабаша (субота у них те саме, що у нас неділя) жоден жид не сміє переступити.

Селянські хати позаду дворів мають город і невеликий сад, але ні в одній з них не знайдеш шматка хліба; навпаки у жидів, які землі не орють і займаються продажем вина та іншою торгівлею, знайдеться усе що завгодно. Кожен жидівський будинок – корчма для проїжджих. Пристрасть до накопичення поглинає увесь їхній хист. Немає такого низького ремесла, з якого б вони не витягнули для себе користі; але мало хто з них насолоджується придбаним: усі скупі до огиди. На них, здається, лежить тавро гніву Божого, яке очевидно й досі виключає їх з людського роду. Проте, де тільки християни живуть з ними у сусідстві, то стають їхніми рабами, потрапляючи у хитромудру залежність, стають жебраками, а усі плоди праць їх збагачують жидів.