Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

В Белзькім та Дрогобицькім вірує сільський люд, що коли чорна градова хмара над суне над село та поле, нічого не потреба робити, лише ждати на перше зернятко граду; тоє зернятко кинути до перехованої йорданської води, а град перестане падати.

В воду кидає вдосвіта на Різдво ґазда срібний грош та миєся в тій воді, думаючи, що тим способом він з цілою своєю сім'єю стане богатирем.

Але згадаймо звичай, розповсюджений не тілько по нашій Руси-Україні, але й по других слов'янських землях на Великодні свята, коли то парубки обливають водою дівчат! Є села по нашій землі, в котрих дівчина не борониться, добровільно даєся зливати студеною водою, тихо і покірливо стоїть вона при вербі над рікою, коли тим часом парубки одну коновку води за другою на неї ллють. Вона ж не борониться та не втікає, бо вірує, що тота вода надасть їй краси, здоровля, черствоти, а вконци принесе їй жениха та змінить не раз лукаву долю на ліпшу.

ТУЧА, ДОЩ ТА СНІГ

Так само, як річна вода, так само дощ та сніг почитує наш люд в своїх вірованях, казках та забобонах за святий, та односиться до него начеб до якого святця. В Грушови коло Дрогобича між дітьми записав я співанку, котру вони літом співали запрошуючи, щоби перестав дощ падати:

Не йди, не йди, дощику!Я ти звару борщику;Поставлю тя на дубки, —Вип'ють твої голубки!

В Равськім представляє собі наш люд, що на чорних хмарах, під самісіньким небом, сидить страшно старий дід, борода у него аж по самі костки на ногах; скулившися ховаєся він перед ясним поглядом золотого сонця, бо боїться, щоби жарке сонце у літні дні посухи та спеки не висушило ему его мокрої бороди, у котрій дощ криєся. Коли повіє буйний вітер і потрясе бородою того старця, тогди пускаєся дощ. Деколи і тому старому діду забагаєся погуляти та розвеселити свої старі кості, тогди бере він за руку свою стару сестру – тучу, ослонює ясне сонце темними хмарами тай пускаєся у танець полями, степами, лугами та лісами.

В Руденськім кажуть, що дощем, градом, снігом та тучею володіє святий Ілія та св. Миколай. А тогди, коли в хмарах гоготить та гримить, сі два святі огненими колесницями розвозять калачики та кидають ними на землю.

Тихий, супокійний та тепленький літній дощ, котрий скрапляє селянські ниви, у вірованях, називаєся чистим, святим дощем. Бурю та дощ уливний називає наш люд нечистим, і тим дощем володіє нечистий дух або лиха сила.

В Дрогобицькім в Літині я чув такий опис дощу: «На вершках дерев сидить чоловік та тримає на плечах шкіряний міх дощу. Як тілько захмариться та вітер повіє, летить той чоловік попід самісінькі хмари, бере сито та зо свого міха ллє на него воду. Деколи вітер свариться з тим чоловіком, тогди віддирає від него шкіряний міх, теліпає ним з цілої сили тай тим способом спроваджує на землю тучу».

Дрібненький та легенький дощ, котрий довго не йде, називає сільський люд в наддністрянській дрогобицькій стороні дощем «сліпим». Коли сонце світить, а дощ падає, тогди чарівниця масло робить, а дощ той не є дощем чистим, бо єго накликала чарівниця. Взагалі ворожбити, чарівники та знахарі зі злости або з якого завзятя можуть спровадити на село не тілько дощ, але навіть хуртовину, град та тучу.

В людових віруваннях віщунами дощу та тучі бувають кури, ворони та ластівки. Загально відоме тоє вірованє, що на дощ кури піють та встають зі свого сіданя дуже рано; ластівки звіщають тим дощ, що вганяються високо попід самі облаки; ворони же на тучу та заметіль пхаються до села та людських жилищ.

Крім вірувань про чистий і нечистий дощ можна також подибати в декотрих сторонах нашого краю поговірку між нашим людом про камінний, сірчаний та огненний дощ. Дощ огненний буде падати при кінци світа, запалить цілісіньку землю, залявши єї перше огненною водою. З дощем у літі та на весну з самого неба спадають на землю жаби; особливо належиться згадати тутка про маленьку зелену жабу, котру люд простий в сторонах Дрогобицьких уважає за дар неба, відноситься до неї дуже дружно, бо вірує, що, приложивши тоту зелену жабу до посідалих та попуканих од буйного вітру уст, ніг або рук, тим способом вилічиться їх, а при тім охорониться на будуче од посіданя та попуканя. Після віруваня тамочного люду ся зелена жаба не любить дуже річної води, а коли серед літа настане страшна посуха і всі калабані висохнуть так, що ся жаба не має дрібочки води, чим могла би закропити свою спрагу, тогди вилазить вона на вербу і так, як каня рохкотанєм просить у Бога дощу. Тому люд по деяких селах уважає рохкотанє тої маленької жаби за признаку слоти. Серед літа та погодної осени з дощем спадають на землю також миші, котрі одтак розлазяться по полях, споруджуючи в зимових засівах чималу шкоду; з дощем спадає на пшеницю руда і др.

Маєвий дощ надає хлопцеви росту та сили, а дівчині краси та вроди; тому декуди по наших селах посилають матері своїх малих дітей на маєвий дощ, щоби їм той надав краси, сили та росту. Єсли на весілі парубка та дівчини падає дощ, тогди в деяких сторонах нашого краю, загалом всі весільні разом з молодятами тішаться, бо вірують, що той дощ принесе молодій парі щастя та долі; в Дрогобицькім же я чув, що дощ падає по найбільшій часті на весілю того парубка чи тої дівчини, котра любила за свого дівування поїдати ласощі, а в Груді я бачив, як молода княгиня заливалася дрібними слезами на своїм весілю, бо в тім дни, в котрім вона шлюб брала, падав рясний дощ. Стілько, отже, сліз – після її вірованя – прийдеся їй небозі вилляти в житю зо своєю парою. Які два суперечні вірованя та які суперечні погляди на ворожбу про будуче житє молодих!

Крім дощу на тім місці належиться згадати про росу, котра серед погідної літної ночі такими гарними каплями вкриває поля, луги та луки. В Дрогобицьких сторонах вірить люд, що росу самі «янголи» змітають на землю з ясних звізд; а на Солтисах од старої баби я чув, бутьтоби роса мала бути тими дрібними слезами, котрі Пречиста вилляла за своїм сином тогди, коли его жиди били та розпинали, тому щорана ясне сонечко збирає росу із землі та ховає у золоту скриню. Колись визбирає сонечко всі слези Матінки Божої із землі, поскладає їх до скрині, замкне золотим ключем, а тогди горе буде людям! В Теглові од одної старої жінки я чув, що росу ронить проклята од Бога дівчина за тоє, що на самісінький Великдень різала на вінець зелений барвінок. Тому теперка од Великодня (од весни) аж до пізної осени вганяє вона по ночах та ронить слези-росу на дрібненьку траву, зіля та дерева.

Роса назбирана з ячмінних зелених колосків у святоянську ніч помагає на очи; вночи на св. Юра, Онуфрія, Івана Купала збирає чарівниця з трави, з зіля та з дерев росу до відерця та робить з неї масло та сир. Хто щорана буде вмивати своє лице, той ніколи не постарієся, дівчина же, котра часто обливаєся свіжою ранньою росою, охорониться од рябини, чиряків та струпів, єї лице буде завжди гоже, румяне та свіже.

Найменше я зміг зібрати вірувань по наших селах про сніг. Докладно про єго генезу, про єго близші свойства, про его персоніфікацію, не був я в силі помимо моїх старань та допитів нічого ясного та докладного розпорпати. В Михайловичах в повіті Руденськім чув я од одного чоловіка, що сніг змітають на землю святі щозими, а в многих селах нашого краю вірує простий люд, що добре та здорово є натиратися мартовим снігом, бо сніг той надає краси та здоровля навіть старому лицю. Серед снігу в ночах по Різдві до Щедрого вечера уносяться душі нехрещених дітей, опирі, чарівниці та другі нечисті сили в повітрю. Коли острий стулений зимовий вітер бовдурить та закручує снігом, як у літі, порохом, тогди лихий жениться та заводить крутий танець.

ОЗЕРА ТА БАГНА

Нема ані однісінького, може, села на нашій просторій Руси-Україні, в котрім би простий люд не нав'язував якось якоїсь казки або оповідання до озера або до багна, яке в селі знаходиться. Мені вдалося в протягу моєї чотиролітної мандрівки та бурлацтва по Галичині зібрати та списати чимало таких розказів про озера та багна, але подавати їх всіх на тім місці, було би неподобно. Тому я згадаю для одної цілості про озера в людовій вірі поверхово, сподіваючися, що колись про них подам більше цікавих вірувань та казок.

На озера, багна, опарени та баюри глядить наш люд з жахом та трепотом, уважаючи ті місця не чистими, бо в їхній воді по найбільшій часті пересиджує страшний обійник, мань або блуд, топельник та другі лихі духи та чорні сили. В Вороблевичах на просторих, рівнинних сіножатях знаходиться великий став, зарослий тростиною, очеретом та татарським зілєм. Не дуже далеко од того ставу веде бита дорога одна до Дрогобича, а друга до Медини, котрою день-денно майже вечерами ідуть люде або з недалеких міст, або вертають з панських дворів з заробку до дому. Кілько я наслухався розлучних оповідань та розказів про той став! Одні оповідали мені, що бачили, як з глибокої води ставу вилазив величезний кінь у ясну місячну ніч, ішов на дорогу, ставав на високім мості, полоненім на Тисмениці і пив з ріки воду, витягаючи свою довгу шию. Був се обійник – (злий дух) – володітель і пан того ставу. Давно, дуже давно впилився он так у темну осінню ніч до вертаю чого з углем з летнянських лісів грушівского коваля, затуманив его цілком, потім водив его майже цілісіньку ніч по сіножатях а в кінци над раном завів его разом з конем і возом над став, тай утопив его на самісінькій середині ставу.

На середині сего ставу, серед густого очерету та осоки є закляте місце – говорили другі – на котрім не змогла до сего часу жадна нога чоловіка удержати ся, бо щоби на тоє місце човном приплив не знати який плавак, сей час погибати мусить. Там бо власне в тім місци сидить сей страшний обійник.

По озерах, по багнах та баюрах пересиджують чорти та дияволи, а в сторонах Дрогобича, Стрия, Белза та Рудок вірує люд, що озерами та багнами можна дістатися до самісінького пекла.

На інші озера та баюри вказує наш сільський люд з страхом та тривогою тому, бо вірує, що на тих місцях стояли або богаті оселі, житла або палати, але вони за якийсь гріх запалися під землю. І нині серед погодної та тихої ночі можна чути голоси людей в тих озерах. Я наведу лише один розказ записаний в Теглові од Юрка Дідуга про невеличке озеро, що лежить посеред Хлівчанського ліса: «Давно колись стояла тутка красна палата, що належала до старого багатого воєводи. У воєводи було три сина; тому, як умирав, розділив цілий свій маєток межи них з тим, щоби вони разом в палаті всі три сиділи. Але середущий захланний брат не хотів пошанувати батьківської послідної волі, єму забаглося захопити у руки ціле батьківське майно. Тому раненько в неділю запросив він своїх двох братів на мід солоденький. П'ють брати медок, та не знають, що братчик досипав до него отруї. Напилися тай поумирали. Похоронив брат братів про людське око красно, побивався та плакав, ідучи за їх домовиною. А вернувшись з цвинтаря, з утіхою взявся до того, щоби уладити палату по своей волі та вподобі. Та ба, зараз над вечором того самого дня як не зірвеся вітер, як не закрутить, як не сипне дощем, то аж страшно зробилося окаянному братчикові. Вконци під землею щось загуділо та загриміло, і ціла палата ринула під землю. На тім місци виступила лише вода та сталося тото озеро. І тепер поночі можна видіти, як окаяний брат ходить берегом озера, ломить руки та плаче за потроєними рідними братами».

Подібних вірувань, оповідань та казок про різні озера гомонить дуже много між нашим людом; а бувають вони цікаві, бо дуже часто малюють собою дуже докладно сей здоровий погляд на світ, на суспільність та на життє чоловіка.

На послідок ще скажу, що наш люд уважає воду так як вітер, воздух та огонь майже за святу і дуже часто в своїй щоденній бесіді виражаєся про воду «свята водиця»; він тремтить перед її могучою силою особливо тогди, коли вона розіллєся повенею, та забирає єму єго поля. Не належиться, щоб вночі, пробудившися зі сну, пити воду, бо можна набавити якої слабості або з водою проликнути гадину або ящірку, котра потому в чоловічі розростеся. Для тих, хто хоче вночі воду пити, нехай єї перехрестить та мовить Отче наш.

Вода одіграє вельми важну ролю в житті нашого люду. Я чув віруваня в Дрогобицькім, Самборським, Равськім та Ярославськім, після котрих чоловік перекидуєся зараз в звірюку, скоро з єї сліду нап'єся. Оповідали мені селяни, що чарівниця не конче потребує іти до корови до стайні, щоби їй молоко одібрати, вистарчить чарівниці коров'ячого сліду, з котрого потребує вона лише набрати води, а тоді молоко єї! Чорт скроплений свяченою водою розливаєся у мазь або смолу. Така то сила води і такі то вірування зміг я зібрати про ню між нашим сільським людом. Вконци водою послугуються знахарі, ворожбити в своїй медицині, своїх забобонах та розлучних нечистих ділах.

Вірованя про чорнокнижників

Будучи іще школярем, мешкав я в Дрогобичі у старих міщан К., мали вони там при вулиці Бориславській свій власний домик з досить красним садком та городцем на ярину Старому Василеви могло тогді дотягати до 70 літ; вона, маленька, худощава, була може трьома або чотирма роками молодшою від него. Була то жінка тим замітна, що добре шила чоботи, виспівувала хриплим голосом над своїм малим верстатиком нераз довгими зимовими вечерами дуже много пісень, знала багато казок, а – що найважнійше – приймала у себе щопонеділка тьму селянського жіноцтва та ворожила з карт і вичитувала їм будучність зі старої книжки, котру бережно ховала в старій комоді.

Була то жінка побожна, майже щоднини ходила до церкви; про себе рідко що говорила. Моя покійна мати-селянка, котрій старенька К. також читала зі своєї книжки про єї будучу долю, оповідала, що моя ґаздиня має дуже стару книжку, котра була колись власністю чорнокнижника. Що то за одні були ті чорнокнижники, мати моя не знала, а питатися моєї ґаздині я не смів. Аж якось пізніше розказала мені вона сама про ті казкові постаті.

«Чорнокнижники були то лицарі, яких нині нема вже нігде на світі. Вони воювали зі своїм ворогом і убивали змії, що то з'їдали людей та кормилися людською кровію. їхні палати, замки та доми були розкинені по неприступних місцях в горах та вертепах».

Після людових віровань чорнокнижники були не тілько добрими лицарями, а мали також в своїх заклятих недоступних палатах множество різних книжок, з котрих можна було довідатися про судьбу і долю так поодинокої людини, як і всеї землі. Ті книжки були писані інакшими знаками, як теперішні письма; для того рідко найти тепер такого чоловіка, щоби знався на тім писанні. Моя стара ґаздиня нераз, показуючи на старі книжки, зложені в парохіяльнім костелі в Дрогобичи, казала мені: «Дивіть, кілько там грубих книжок! Всі вони від чорнокнижників. Що таму них написано, Господи! Кобихоч сотну часть знати з того! Та що ж?… Нині ніхто їх не перечитає!»

Чорнокнижники мали якусь зв'язь зі злими духами і чортами; від них мали вони свою силу і маєток, а їхні княгині свою красу і уроду. В Летині, в повіті Дрогобицькім, чув я від одної старої баби ось яке оповідане.

«Буде тому зо двадцять літ назад, як вибралася раз в неділю рано моя посестра Маруся – вона давно умерла – до лісу на гриби. Іде, іде лісом, заглядає під кождий корчик; уже перейшла зруб і знов пустилася в гущавину. Приходить над велику трясавицю, зарослу зеленою високою різійкою та різним зілєм, дивиться: а по тім озері ходить красна панна, що такої ще Маруся ніколи не виділа. Ходить тая панна та збирає зілє. Як же тілько побачила Марусю, стрепенулась, знітилась тай щезла. Маруся прийшла додому, зачала від того дня щось слабувати, хиріла-хиріла тай за вісім неділь опісля умерла».

В нинішних часах в найбільших лісах і вертепах не можна вже знайти замків та палат чорнокнижників; всі вони зо своєю силою, мудротою, зо своїми скарбами, достатками та красою провалилися під землю. Але простий люд вірує свято, що ще й нині можна би чоловікові дістатися до тих запалих, заклятих палат, можна побачити тих чорнокнижників, сплячих у своїх кімнатах або шкляних домовинах. Під кінець світа виринуть вони знов з-під землі зо своєю силою, зо своїми багатствами та запанують на землі. Але їхнє панованє не буде довге. Чорнокнижників зженуть з землі такі манюсенькі люде, що дванадцять їх буде молотити в нинішній селянській печи.

Дорогоцінною спадщиною по чорнокнижниках для ворожбитів, знахарів та знахарок суть їхні книги та письма. З тих книг можна довідатися всего: в них суть записані різні зела та ліки на найтяжчі слабости, в них є написано і про долю людини, у них суть подані ради і способи, як можна дійти до маєтку та багатства.

В повіті жовківскім знав я одного знахаря, про котрого говорили люде, що має книжку від чорнокнижника. З тої книжки вичитував він про усі зела та ліки. Щовесни, скоро тілько розцвився ліс, ішов він до лісу збирати зілє; одно сушив на сонци, друге мочив у горівці, а все тото бережно переховував у своїй коморі, цілісенький Божий рік ішли до него люде Бог зна звідки просити старого о пораду то на вроки, то на лупане голови, то на інші хороби. Старий знахар давав кождому трошечки зіля, наказуючи, як его уживати.

Я знав навіть одну інтелігентну жінку, котра як могла допомагала селянам в слабостях; та люде в селі говорили про ню, що вона має книжку по чорнокнижнику, з котрої вичитує ліки.

Дуже цікаве оповідане записав я торік від одного селянина в повіті дрогобицькім.

«Наш дідич дуже був збіднів через повстане, – розказував мені Олекса К. з села В. – Бо ж то щодня якісь гості, якісь панове; все одних привози, других одвози, кождого нагодуй, та ще й на дорогу дай! Бідні пани так через тото підупали, що одно село мусіли продати, а на решту маєтку наробили тілько довгу, що моя дурна голова і сказати не годна.

А був у нашого пана дідича дуже учений брат. Бувало день і ніч все над книжками: читає щось, шукає межи старими книжками та паперами. Знайшов він межи старими книгами також книжки по чорнокнижниках. Зачав у них читати тай дочитався, чого потребував. У сам Великодній четвер запросив до себе нашого панотця та казав єму посвятити муку на паску. Панотець уволили панську волю, посвятили муку та ще й покропили йорданською водою. У Велику суботу вечером замісив сам пан з тої муки тісто, обліпився ним від ніг до голови, а коли уже добре змерклося, взяв книжку по чорнокнижнику і пішов під ліс на роздоріжжя. На роздоріжжі сів собі, отворив книжку та зачав до місяця щось читати. Читав довго-довго. Коло півночі у лісі щось зашуміло, зірвався вітер, дерева затріщали: аж перед паном станув маленький хлопчина в червоній з ріжками шапчині, з однов баранячою ногов та з світлячими ґудзиками.

– Здоров! – заговорив хлопчина.

– Здоров, антипку! – каже та смієся пан.

– Чого ти прийшов та сів на моє місце? Гони звідси, а ні – скручу тобі голову!

– Се моє поле і моє роздоріжжя, – каже пан і так слово по слові розпочалася сварка, а далі чорт береся до пана. Та що ж? Що прискочить до пана, то знов одскочить, як опарений. Вкінці пан знітився, виважив добре, присунувся ближче до чорта та як не злапе єго по-під сили!

Чорт в крик, рвеся, скомлить, а пан щомоци тримає. Далі чорт зачав просити:

– Пусти, будь ласкав, бо згину!

– Не пущу, здихай зараз!

– Пусти, бо печеш мене собою гірш пекельного огню. Пусти! Що хочеш, дам тобі.

– Ні! Здихай, лукавий чорте!

– Дам чвертку червінців: пусти!

– Мало! – каже пан.

– Дам дві: пусти!

– Мало!

Згодилися на три. Пан схопив чорта за руку, держить єго міцно тай каже:

– Сип червінці, а ні – не пущу, хотяй би-м мав сам зубами затяти.

Чорт рад не рад насипав величезну купу червінців, вирвався з панської руки тай пігнав. Пан тогді перехрестився, обцирк-лював червінці свяченою крейдою, пересидів до рана, а рано заїхала фіра, забрали гроші тай завезли до двора. Від того часу станули наші пани на ноги і спродане село одкупили, і довги поплатили, та ще й грошей чимало лишилося».

В Довгім мав бути такий мудрий хлоп, що мав таку книжку по чорнокнижнику та умів з неї читати. Для того ніхто, так як він не оджене граду чи хуртовини від села; він і дощі задержить і відгадає, кілько літ хто буде жити, де поділася конина сусідови, чи на чистім місци будинок стоїть чи ні. А все з тої книжки.

Яким однак способом тоті книжки дісталися між нинішні люде, про се докладно годі довідатись. Видно, що люде, повторюючи сі казки, глибше не застанавляються над ними. Я тілько раз, будучи в Добромильськім та оглядаючи старі звалища замку, чув від одного селянина, що в тім замку в підземних пивницях мають знаходитися книжки по чорнокнижниках, однак їх дуже тяжко дістати, бо книжок тих стережуть самі чорти.

Одна стара баба в Теглові згадала мені раз, що якийсь хлоп дістав був таку книжку; але коли я її просив, щоби докладно про то оповіла, сказала баба: «Не годиться духовним таке розповідати, бо тото би був неспокутований гріх».

Крім книжок, які походять від чорнокнижників, людова віра розказує також про старі образи, що колись були власністю тих казкових осіб. Тим образам приписують однакову силу, що і книжкам. Одна баба з Літиня оповідала мені, що коли тому десять літ назад украли злодії у неї пару коней, вона удалася до Стрия до знайомої на цілу тамошну сторону ворожки. Прийшовши до невеличкої з одним вікном ворожчиної хатини, баба достерегла відразу середньої величини образ, завішений на стіні. Образ був так старий, замазаний та чорний, що годі було на нім розпізнати що. Перед ним горіла лоєва свічка, а стара ворожка, розвідавшись у неї, в якім ділі вона прийшла, обернулася до старого образу, шепотіла щось до него довго, наче б молилася, а опісля обернулася до баби тай сказала їй:

– Коні ваші украв недалекий; але ви їх не одпитаєте, злодій давно їх продав; колись сам вам признається.

– Тай так сталося, як сказала, – скінчила баба. – Коні пропали, як камінь у воді. Але коли старий Яким умирав, признався сам передо мною, що вивів мої коні зо стайні вночі тай продав жидам в Роздолі за песі гроші.

Я чув, що оден знахар потирав старим образом хорим людям, що приходили до нього, твар (лице), голову та другі часті тіла і тим способом привертав недужим їхнє здоров'є.

Давня поезія

Григорій Чуй Русин із Самборо

(1523–1573)

Народився в родині симбірського шевця. У Краківському університеті здобув ступінь бакалавра вільних мистецтв. Був ректором ліцею в Перемишлі (1547–1550), потім ректором Львівської школи (1551–1553), з 1563-го став професором Краківського університету.

Писав поеми, панегірики, еклоги латинською мовою (Уривок, що подається, переклав В. Маслюк).

Еклога

(уривок)

Й нивам поспішно почне посилати свої подарунки;Тільки одягне у шати нові вона голі дерева,Зараз же десь там під деревом в тіні стрічаються разомКастор і Поллукс, гірські пастухи, обидва сармати.Хлопці на вроду красиві і в співі митці знамениті,Розумом рівні й однаково також вони красномовні.Силу однакову думка у кожного серці леліє,Різний, проте, в них вогонь, хоч однакове гріє їх місце.На мураві приліг Кастор, об дерево Поллукс обперся.В Поллукса вигляд веселий, а Кастора серце в скорботі,Мовчки в задумі сидить він, а Поллукс увесь час говорить,Першим почав він, звернувшись до Кастора-друга словами.ПоллуксДруже, чому ти сумуєш, підперши обличчя рукою?Чом же байдужа правиця твоя до сопілки дзвінкої?Горе яке ж то в обличчі твоїм сумовитім засіло,Що не промовиш ні слова й нічого мене не питаєш?Завжди, бувало раніш, вигравав на сопілці гладенькійЧи виплітав ти віночок собі із зелених листочків,Зараз же мов остовпів і сидиш на землі непорушно!КасторТи вже не скоро побачиш мене, як співаю веселуПісню, як радісно бігають пальці мої по сопілці,Як я корзини плету, увінчавши віночками скроні, —Інші турботи у мене тепер, не до втіх мені зараз:Пастир мій Дафніс, якого любив я безмежно всім серцем,Щойно пішов із життя, і печаль мою душу терзає.Тільки один він давав моїй музі натхнення до пісні,Я ж всі таїни його невідомі скривав і, востаннєГолос звернувши до нього, закрив свої очі поблідлі.Скорблять по ньому сільські божества: ореади, дріади,Флора і німфи лісів та полів, нереїди й русалки,Часто до нього приходять сільвани й сатири із Паном,Навіть худоба сумує, побачивши нашу скорботу,Трави толочить ногами та воду в річках каламутитьЗ горя й печалі, бо втратила радість свою невимовну.ПоллуксЧи ж дивуватися треба? Ось кажуть, що навіть небесніПлачуть, коли, очевидно, дощі ллють із хмар безустанно.КасторСмерте ганебна! Усе щонайкраще серпом пожинаєш!Жодна чеснота не може твоїх оминути стріл гострих!Кожен чимшвидше іде уперед своїм кроком почесним,Швидше прибуде до зброї, якої уникати потрібно.ПоллуксСправді щоденно нещастя чигають усюди на смертних,Тільки всевишні судьбу свою впевнено завжди тримають.КасторНам, пастухам нещасливим, з'явилося віще знамення,Й серцем відчули, що скоро зустріне нас горе безмежне:Саме коли почали із вівчарень виходити вівці,Камінь, раптово зірвавшись з великої скелі, додолуЗ гуркотом просто на стадо котився, й жахнулися вівці.Справді це був отой камінь, що мав укріпити вівчарню.Впав він додолу, о горе! Пропали і наші надії!ПоллуксЧасу, одначе, немало прожив він тут разом із нами,Пам'ять лишив по собі, що не ганьбить його честі.КасторДолі страшної бажання – життя нам лишити й померти,Тож бо рушаймо і ми, куди наш відійшов милий пастир.ПоллуксЯк я хотів би отут, на зеленій травичці, присістиРазом з тобою, якщо ти мене побажав би послухать!КасторЧасто мовчанка – не поміч стражданням, давай поговорим,Завжди людині від милих розмов на душі стає легше.ПоллуксКізонька, голос сопілки почувши, від радості скаче,Більше радіє, одначе, якщо двоголоса заграє.Геть свої думи! Поглянь: уже хмарами вкрилося небо, —Це утікає зима й золоте наближається літо.Разом із ним після хмар грозових до нас радість приходить.Та не тебе одного, але й нас не один друг покинув:Друзів багато прекрасних ми втратили зовсім недавно.Ось плугатар із дідуських полів у Перемишлі славнімТруду чимало віддав, орючи там широкії ниви.В місті оцім ще не бачив ніхто йому рівного мужа,Пастирську службу латинян щоб знав так, як він, і щоб вірнимЗавжди ласкаво сприяв, ворогів же умів відганяти,Вдень-бо й вночі недалеко овець його й біля вівчарніЛюті грабіжники й різні злодії постійно блукають.Зараз його (лише прах) ця могила, що там ось, тримає,Хто ж в ній похований, свідчить про це нам віршований напис:«Тут спочиває вівчарні підгірської пастир побожний,Всюди відомий Іван, що з дідуської ниви походив».Далі, між друзями нашими був і той Вовчик блаженний,Що вовноносних прекрасно зберіг наших кізок жадібних,Також йому підкорялась тоді уся руська громада,Тигри вірменські боялись його, хоч і був він ласкавий,Руськії леви дрижали, хоча справедливим вважався.Тож, бородаті цапи, ви скажіте усім, хто питає,Де отой Вовчик тепер і в яку він вівчарню подався,Прахом він тлінним вже став, очевидно, і так спочиває,І не воскресне (о доле!) тепер, у біжучому році.Знову ж Старецький, мій друже хороший, славетна людина,Чи ж про заслуги його не дійшла вість до самого неба?Гори, що славитесь буйними травами, вас я вітаю!Він мав садибу у вас, і для наших овечок поживуЩедро давав, і відкрив там для них життєдайні джерела.Тож застеляйте тінисту печеру під листям пахучим,Ладан паліть на могилі, скропивши себейським напоєм,І додавайте постійно цілющий бальзам по краплині,Вдосталь хай буде ще й тут, на могилі, плакучої мирри.Хай же зберуться всі тут, де така спочиває турбота,Стадо лишивши, нехай прославляють чини його гідні.