Адеман. Орбітальне фентезі

Як завжди, витримав недовгу паузу. Навісна баба могла повернутись, але сталося інше: ніч заскрипіла звуками автомобільних гальм. Хтось скрикнув, хтось упав. У синьому світлі вузькооких фар я спостерігав, як починає припускати у швидкості і силі зимовий дощ, бачив жіночий силует, розіп’ятий на бруківці і шапку, бачив спалах прикритої запальнички у чоловічих руках і невдалі спроби кілька разів прикурити. Глухий звук зачинених дверцят, моторне ревіння і котячий вереск..

Жителі сусідніх будинків? Випадкові перехожі і запізнілі коханці – де ви усі? Я дивився на дорогу, мене не бачили. Заросле щетиною обличчя, мокре від дощу, було мені маскою. Потім був короткий спалах. У голові, зі споду спогадів. Кудись усе попливло, закружляло у мокрому сплетінні світла і тіні, реального і минулого, і знову, мов з-за хмар, виринув далекий образ, який я давно колись прогнав від себе…

Холод і сирість – союзники нічних рвачів, які під виглядом карет із хрестиками вивозять і утилізують недолюдей, мов сміття. Навіть у думки пробрався зимовий вітер із дощем, а сирість проймала до самих кісток…

Ні тоді, ні зараз не можу зрозуміти мотивацію свого вчинку. Можливо, безумство перекисної відьми було заразним, або ж місяць тоді був уповні… Зате пам’ять не затерла жодного епізоду:

– Ти не змерз, тат? – питав дитячий, але вихолощений голос, що винирнув із калюжі. – Хочеш, я позичу тобі свої рукавиці з ведмедиками?

– Не турбуйся, Солько, у мене теплий шалик, – як ні в чому, відповідав я і намотував відьмацький хомут на холодні загрубілі долоні.

– Це змія! Скинь її, скинь! Чуєш мене! – дитячий крик розчинився у шумі автомобільного двигуна, і загойдались електричні ліхтарі.

Я не послухався, вибіг із тіні і зупинився проти «звіра» без номерних знаків, уявляючи, як швидко і безжально змете мене або його..

Коли я розплющив очі, дива не сталося. Я багато разів шукав смерть у жіночому образі, а вона лиш реготала в лице. Може, не був переконливим? І знову отак – ніяк. Ось справжня вона піднімається повільно із незграбністю, властивою її віку. Живуче стерво і набридливе. Пливе, як качур, у моєму напрямку.. Треба було тікати. Потім з’явився він.. – щойно припаркувався на узбіччі. Не заглушивши мотору, вийшов із машини, щоб відчинити пасажирські дверцята. Здавалось, мене ігнорували. Начебто нічого не сталося, або увесь цей фарс мені п’яному наснився чи привидівся.

Князь зі своєю ватагою пережовують подібні фантазії сотні разів. Чимало реальних подій із репертуару рвачів щодня чи щоночі обростають кудлатими оздобами на відігріві у головного «інквізитора». У мою ніхто б не повірив. Просто висміяли б, а самого затаврували, як невиправного галюника.

Тоді мені дуже хотілося бути не єдиним глядачем цієї бездарної і безглуздої комедійної п’єси, щоб довіряти своїм відчуттям, щоб вірити самому собі. Однак моїм спільником і свідком, і другом, і ворогом залишався тільки дощ, який намірився вигнати мене із власної одежі.

Червона Шапка теж не вшанувала мене увагою. Вигляд мала зім’ятий. Вона мовчки підійшла до розмальованого світлом салону, подарувала водію кислу усмішку, лукаво підморгнула. Або ж це сіпнулась її перекошена ліва щока. Високий чоловік у темному костюмі галантним рухом тихенько причинив дверцята і, покосившись у мій бік, вимовив вбивчу фразу:

– За вами черга, пане професоре, – опісля короткої паузи додав, – Адеман.. не чекатиме вічність.

Його слова змусили мене озирнутись: ми були самі. У пам’ять врізались не слова, а вібрації голосу, хриплого із дротяним пилянням. Тоді я не замислювався над змістом його слів, просто слухав голос і залипав на нього. Деякі слова живуть окремо від їх репродукторів. Ось про що я подумав. Але на заднє сидіння штовхнула сильніша думка: про можливість зігрітися, про теплу суху ночівлю. Дурень! Чому я не тікав?! Голос взяв мене у полон і зв’язав.. волю.

Коли дверцята захлопнулись і.. заблокувались, я вимучив дурнувату усмішку. Версії різні.. виринули. Кров пульсувала у скронях, страх – у шлунку, а пальці раділи теплу. Затаєно з-під лоба я вивчав своїх нових супутників, втішаючись тим, що органи хронічних алкоманів не вельми цінні.

Фарсова реальність перевершила усі сподівання: незнайомці виказали виняткову люб’язність: не морщили носів, не лаялись, не глумились і не моралізували. Вкутали теплою ковдрою, відкоркували пляшку хенессі. Померти із відчуттям відміряного п’яного щастя – рай для сизоносого. Ні напрям, ні мета не хвилювали. У тумані золотої ейфорії салонна парочка замінила родину, і я не пручався. Коли ще й сон погладив і обійняв.. Пам’ятаю лиш, що плакав.

Оце і все… Тепер я в’язень у силіконовій кімнаті зі стертими кутами. Споглядання картинних дверей без виходу доводить до сказу. Я перепробував майже все – вибратися назовні нереально. Більшого я не знаю: чому я тут, кому я здався, чи вийду колись і чому там, з іншого боку світу, ніколи не йде дощ? Я намагався лічити дні, але всі зроблені мною зарубки щезають, як і спроби прокопати лаз. Стіни, стеля, підлога – самолікуються. На вікні немає решіток, а скло – райдужна мильна бульбашка з немислимою щільністю. Не пробитись…

У перший день ізоляції мені здавалось, що я помер, і відбуваю покарання у чистилищі. Гадав, ще трохи і божевілля стане єдиною реальністю, глузд помахає ручкою і вороття назад не буде. Лиш чорти не забігали.

Усі мої прогнози не знаходили підтвердження: ніхто не влаштовував мені ігор з розумом, не дубасив по спині і не змушував пити пігулки. Хтось готував непідгорілі сніданки, приносив свіжу білизну у щільних пакунках, одяг, навіть витирав пил. Ніяк, виправний заклад санаторного типу.

Одного пізнього ранку я помітив перші зміни – за мальованими дверима відчинилася кімната. Іnferno-читальня із рукописними книгами на мові незнайомій. Літери-закарлючки спершу глузували з мене – стрибали і кривлялися. Після кількох струсів вгамувались – вишикувались зразковим строєм, і я почав розуміти написане. Читання врятувало від сказу. Знайомих імен, назв, історій навіть між рядками не бачив. Це були дивного змісту містичні трактати та ще історичні хроніки невідомих мені подій і держав. Серед цього старого мотлоху потрапив на очі звідкілясь вирваний і пожмаканий аркуш. Згадка про Адеман – у лукавого нема почуття гумору.

Створити ілюзію і поселити мене в неї – справа клопітка. Я вірив в існування інквізитора, але не вірив у себе. Можливо, підсвідомо надіявся, що зможу одного разу знайти вихід, якого поки не бачу. Або ж хтось у сяйві і з крилами зайде і скаже, що прогрес – на лиці, і мені можна повернутись. Але.. куди? На вулицю? Там, звідки я прийшов, у мене нікого не залишилося. Яку іще пігулку винайдуть невідомі за перегородкою?

Зміни бентежили: спрага і тривога повертались. Годинами я просиджував біля вікна з надією зустріти там людське обличчя чи силует. Однак навіть мухи не побачив. Дні за днями я спостерігав, як починається і закінчується день, як заходить дивне подвоєне сонце, зафарбовуючи небо у багряні кольори, як рухаються хмари, як тремтить на гілках дерев вічнозелене листя, як хвилями в траві накочується вітер. І ніколи не лив дощ, а незмінне літо палило, та не висушувало зелених барв землі.

Скоро я знову взявся до протестів. Щоб впевнитись у тому, що я ще живий, намагався спалити собі долоні. Жартівники залишили мені вогонь, який.. не пече, і воду, яка тече, але не наповнюється. Кожного разу, як запалював сірку, уявляв, як спалахне яскравим полум’ям моє замкнене безумство. І воно згорало блакитно-рожевим світлом, а пам’ять так прагнула звичного – жовтогарячого. Ця звичка закріпилася – спостерігати, як спалахує і гасне іскра надії. Безболісно. Якщо вода у склянці і навівала спогади про колишнє життя, то воно здавалось чужим. Тут, у своїй в’язниці, я позбувся колишніх бажань, мрій, тривог, нічних жахів і денних клопотів. Я почувався дивно. Немов і не я це, а якась додаткова запчастина від мене.

Здавалось, вічність живе поруч зі мною, і я застряг поруч із нею, не старіючи у своїх власних петлях. Якщо мені належить провести у полоні решту життя, то нехай мій час витікає у пошуках відповідей між рядками чужих слів. Гортаючи старі рукописи, що розсипалися іноді просто між пальцями, я натрапив на те, що так довго шукав: згадка про Адеман у «Невидимих серед очевидних» без помітки про автора.

«Розум не може осягнути факт існування мегатонних споруд, які ніхто не будував. У Знайденні такі виросли на адеманських пагорбах. Час їх вийде, як засурмлять вітри і здіймуться хвилі над Медовим Надмор’ям. Що зорі насправді згасли – очі людські того не бачать. Вежі враз зникнуть, а люди житимуть протяжну вічність у Пустелі.

Бозна куди може відкинути коливальна сила гордонітних пластів. Їх пороскидало Знайденням у місцях тонких і незахищених. Найбільше їх у шахтах під Адеманом.

Дивлячись, як гаснуть сонячні диски, не думай, що у тих кам’яних ущелинах закінчується світ. Плаский горизонт не обривається прірвою. Біля підніжжя високої скелі розбиваються хвилі Медового моря – смарагдового із золотистим відблиском, якого ні човном не перепливти, ні грозольотом не перелетіти – потопить дзеркальна зона. Якщо ти був на пагорбі і бачив у небі непташину зграю, що прямує до острівної імперії, ти попав.., брате.

Адеман – град без коренів. Усі споруди – житлові і фортечні, збудовані на фундаменті із повзкого гордоніту, мінералу, який мав бути джерелом фізичної стабільності.

Владу у місті ділять люди і світлокрилі. Небодержці поселились тут давно, але не раніше за людей. Вони – привілейована раса, яка тримається визначеної дистанції. Приземлені побічно уникають спілкування із світлокрилими, істотами, що ведуть свій рід від диких гриханів.

Огрумові сади – ще одна цінність гордонітного краю.. Людям не смакують огруми через неприємний терпкуватий присмак цих плодів, але в нектарі гіркота осідає на дно. Стиглі грона місцеві фермери висипають у глибокі колодязі. Те, що відбувається на дні, – магія, якої ніхто не розуміє. Із наближенням вечірніх прохолодних вітрів шостої ночі над відчиненими люками туманом підіймається м’яке рожеве сяйво. До першого світанку вологе світло тліє і піниться, а потім пірнає на дно.

Світлокрилі злітаються сюди зграями, доки нектар підходить до краю колодязів. Вигинаючи довгі шиї, припадають до джерел із заплющеними очима. Хто з людей наважиться ковтнути хоч краплю, розумітиме їх мову..»

Оповідь не закінчувалась – обривалась. Та рука, що писала, робила це впевнено і не для себе. Усі історії приходять, щоб у них вірили.

Очевидно існує хтось, кого поєднує зі мною одна і та ж вулиця. Куди ж ти мене заведеш.. До якої межі.. Де ти, жива людино, яка розкопала цей архівний мотлох?

Рибою об лід билося зусилля віднайти у тексті хоча б крихітний натяк на те, що зараз відбувається. Результат нульовий. Жодних відповідей чи підказок. Прогнозування відсотків на позитивне вирішення моєї проблеми взагалі недоречне. Ситуація безнадійна, пане професоре.

У світі стін десь мало існувати сонце. Джерело, яке не дозволяє збожеволіти і здичавіти.

«Почати» – жирна назва книги із незайманими сторінками. Я знайшов її між запилених хронік на верхній полиці майже під стелею читальні. Наступного дня на обідньому столі з’явилась.. авторучка. Я довго реготав. Я.. розучився писати.

Наповнена прозорими бульбашками, вона залишала чорнильні сліди. Ось чого тобі від мене треба, дідько.. Давай познайомимось.. Я.., хто тепер я?

Він не йшов на контакт: словесні ридання, прокльони, подяки і різного роду прохання зникали безслідно разом з брудним посудом. Ігнор тривав якийсь час.. Перша записка складалася всього лиш з одного речення: «Пиши – будеш вільний».

Щоб звільнитися, я був готовий на все. Та не розумів, про що писати. Знову прийшла коротка відповідь: «Твоєї пам’яті час не краде»

Наглядач чекав від мене сповіді. Спогади.. У мене не залишилось більшого.

Я склеїв їх із уривків нікчемних просвітлень. Я нічого не додав і не придумав. Мені більше нічого додати. Відпусти, як обіцяв.»

Лихий вісник

Рідколісся змінилось неприглядним скельним краєм. На зміну прохолодним тіням прийшов сланцевий пил і кам’яне бездоріжжя..

По обіді гладкі камінні брили сильно нагрівалися. У ландшафт не вписувалися новонасаджені між більшими плитами лунки-курильні і глинисті калюжі, що ось-ось готувалися закипіти. Життя лиш недавно утекло із цієї кам’яної сковорідки, залишивши по собі скаліченої форми повзучі стебла, трухляві обрубки коренів та згустки сірого попелу. Де-не-де визирали скелетні решки гірських хижаків і сліди моноколіс.

Гірська тропа вивела дівчину на пологе плато. Тиха безодня унизу озивалася відлунням каменепаду, але жодна пташина душа не подала ознак присутності. Здавалось, навіть вітер оминав це спустошене місце під небом Знайдення.

Канатна дорога, якою ще торік вона збігала до платформи рудокопів, як виявилось, зовсім зітліла. Схоже, копальню теж закрили, бо іншого шляху для переправи гірських кристалів просто не існувало. Довелось будити Гелену. Її видющий приятель прокинеться лиш в сутінках. Інстинкт напівкровки ще не видавав збоїв у сумнівних ситуаціях денної частини доби. Болокіт видряпав заховану під дрібними уламками більшу плиту. За нею ховався короткий видовбаний у скелі лаз, що вивів парочку на протилежний пологий схил штучного походження.

Сонця в парі немилосердно палили. Гелена ступала вальяжно і опасливо.

Дощова вода вибрала свої резерви, привал не передбачався.

Дівчина сподівалась уникнути зустрічі з місцевими рудокопами, людьми понурими і потайними. Колишні в’язні, затавровані суспільством, збудували тут гірське селище і добували у підземних надрах іллейні скарби. Енергія цих кристалі пульсувала стійким холодним світло, яке не завдає дітям опіків і дахів не спалює. Блакитні сльози ростуть у найтемніших підтоплених печерах, і дістатися до них можуть лиш затяті мисливці за коштовностями.

Лиха слава не робила честі колишнім злочинцям. Але Евена відчула безпеку цих місць, як людський вакуум. Рудокопи теж.. пішли.

Силует шпилястої вершини Сліпої гори майже пробивався крізь курильну завісу. На тих гладких скельних навісах віддавна були посадкові платформи для світлокрилих.

Спускаючись, Евена намагалася рідше дихати, але новий стрімкий підйом збивав ритм. Димова завіса густішала, і щоразу більше незримих голок боляче врізалося в легені. Гаряча задуха зовсім не турбувала чотирилапу, бо вона зупинялась лише, щоб озиратися. Силует Сліпня знайшовся на старому місці.

При основі шпилю під присадженими навісами димові стовпи закручувалися і обтікали гору молочним потоком. Увагу медоокої привернула темна глиба. Розмазавши по лиці і шиї пил із потом, дівчина зосередила увагу.. на рухомій плямі. Спека прогнала не усіх.

Здаля він нагадувала світлокрила. Однак, чим ближче вона наближалася, тим більше закрадалася у душу підозра, що на картинці присутні незнайомі раніше деталі. Очі розпізнавали звичні привітні жести, але відлуння дротяного шелесту, немов морське шумовиння із рогатої спіральної мушлі, гасило попереднє враження.

Такого кута повороту голови у світлокрила Евена не бачила. Зовні схожий на жителя висотних карнизів, відрізнявся від своїх адеманських родичів темно-синім окрасом лускатої броні і гнучкішою, хоч і вкороченою шиєю. На долю секунди розгубившись, адеманка розправила плечі і видавила подобу усмішки:

– Вітаю тебе, легіонере! – вийшло не цілком переконливо.

Синьокрил витримував паузу, уважно розглядаючи запилене обличчя незнайомки. Він сумнівався недовго. Запорошений сірий хвіст здмухнув підозри. Але дівчині було незатишно під ковпаком його пронизливого темного погляду, тому вона починала дратуватися:

– Сама знаю, який у мене.., – і не договорила.

– Честь – служити адеманському Клевріону, – як у скельну породу встромили дюжину лез, заскрипів голос прибульця. – Бойове маскування дуже доречне. Сірість не видасть тебе землі, але маєш вгамувати свою рвучкість.

– Я.. чула про таких, як ти… Люди не вигадують, – не здавалась юна адеманка.

– Можеш звати мене.. Синім, – кліпнуло ліве око прибульця. – У всього, навіть дуже рідкісного, має бути якесь ім’я, цідити з нього воду.

– Вони прислали тебе.. не по воду… Щось трапилось? – на останніх словах Ева понизила недовірливо голос.

– Біда осідлала воду, – Синій здавалось зважував свої відповіді. – Ні Клевріону, ні Легіону.. Одним словом, нікому розпоряджатися на адеманському пагорбі. Усе сталось дуже швидко. І маєш рацію: там, унизу.. Я.., я не вмію дібрати вірних слів..

– Ти можеш казати правду, якщо знаєш її, – дівчину зараз важко було чимось налякати. Вона було втомлена, зла і голодна, тому егоїстично жадала почути усі відповіді, не злітаючи з місця.

– Учора вночі я говорив із нею.., ну, твоїм провідником. Перевізники не прилетять. Надто пізно.., стрімкі події.. Є таке застаріле слово.. – війна.. Ну знаєш, коли сусіди вдаються до більшого, ніж словесні перепалки. Не знаю, що воно насправді, але то.. почалося, – крилань говорив уривчасто пошепки, так ніби його думки перескакували через якісь події. – Твоя справа – довіряти мені, чи піти, але вітер від того не зміниться.

Евена не виглядала розгубленою. Більше втомленою. І незнайомцю не хапалася довіряти:

– Ти здивуєшся: вітер кориться, коли надто припече…

– Війною, що постала із крові, керувати важче. Історія моєї раси приховала деякі подробиці життя Танала. Тобі відомо про молодшого його сина? – Синій вперше заговорив на видиху.

– Замкові печери під Адеманом ще страхають дітей тими мутними фресками. Але ж війна між людьми і гриханами залишилася в минулому?

– Тоді тобі не треба розповідати про третього.., того, хто через неврожай огрумів був від народження, ну скажімо, трохи неповноцінним і обділений здатністю літати. У всьому винна засуха і.. Пустеля.

– Якщо існують тобі подібні, значить десь живуть і нащадки третього брата.

– Існували…

– Тобто? Вони що, вимерли?

– Те, чим вони стали.. Змінились.. Іншого слова я не знаю, але воно не пояснить тих процесів. На крайньому заході Білий океан закипає і піниться, а береги його гладко блищать, мов скло. Там гиблі місця – там ніщо б не вижило. А безкрилі змогли..

– Я бачила край тої зони.. Ніколи б не повірила, що між пилом і піною можна жити.

– Не життя, а виживання. Кажуть, саме скрута змушує активізувати приховані резерви організму. Щоб вижити, їм довелось забути своє походження і родові домовленості. Ймовірно, щоб змінитися, вони доклали максимум зусиль і мінімум часу. Безкрилі підняли отруйний сріблястий мул на гребінь хвиль, а мали його глядіти. Це значить, що зміни торкнулись не самої лишень зовнішності. Світлокрилі надто пізно усвідомили небезпеку, і все ж протрубили про загрозу долині. Сьогодні перед світанком першого сонця ніч над пагорбом адеманським взялася спалахами. Ніхто із вцілілих не знає, що сталося, але… Адеману – як нема.. Ні з неба, ані з землі.. ніхто його не бачить.

Евена перейняла естафету мовчання. Тільки свердлила медовим взором горизонт, вишукуючи підстави.

– Тобі нікуди повертатися, вибач.., – пробивався пташиний шелест крізь людське заперечення.

– Як? – голос відмовлявся слугувати, ніби його душили.

– Жоден із тих небагатьох, які були за межами силового накриттям, не розуміє. Місто на пагорбі.. просто зникло. Там.. тільки сірий порох. Ні каменю, ні кістки вцілілої. Великий цвинтар на березі солодкого моря..

– Сам віриш.. у те, що бачив? – ще переміг тон удаваної байдужості. Дівчина ледве могла змагатися із хвилею, яка її душила.

– Ілюзія це чи правда, хтось згодом розбереться, але тобі залишатися тут не можна. Я маю забрати вас подалі від зони прицілу, доки… доки ми будемо готові. Безкрилі не зупиняться. Вони замахнулися на острівну Імперію, і вони переслідуватимуть вцілілих.

– Вони знають про гордонітні схрони? – Ева не зустрічалися з третім братом, але їй була відома зустріч з іншим ворогом.

– Малоймовірно, але в силу обставин наш давній невмирущий «друг» захоче скористатись вигодою. Хто зна, що він замислить: об’єднатись із ними заодно, щоб прискорити розорення Долини Гнізд, чи стояти осторонь і вичікувати вдалого моменту. І все ж у Тригора репутація деспота, але не дурня. Ділитись знаннями про гордонітні лази із будь-ким він не стане.

– Доки на ваги не покладуть щось цінніше.. Нам треба знайти Лагоса. Хранитель знає більше, ніж увесь Клевріон поколінь.

– Це той бородань, що був тобі за батька? – синьокрил замислено сколював плиту масивними кігтями. – Він – знайдений чужинець, а стосовно Клевріону.., то вже.. нема його. Ти і ще Гор’ян.. не встигли.

– Ми.. затримались, бо заблукали.., – із жахом усвідомила усю правду та, що належала до дванадцятки.

– Не знаю, що сталося із тим малим – слідів його провідника сині не знайшли.

– І ти досі вагаєшся? Хранитель – наш останній шанс.

– У двоногих із Втраченого світу своєрідні уявлення про чесноти Клевріону. Я не довірив би йому і воду варити.

– Я не прошу довіряти йому! Мені… Вір мені, – виставлена вперед долоня із агорійською вишивкою принадила погляд Синьокрила, і він здався:

– Смугастим краєм уже котяться обози… Нам треба спішити, щоб застати там твого хранителя.

– Братів твоїх, Синій, жаль. І Долину Гнізд.., і тих, кому допомогти рука не дотягнеться..

– Ви, адемани – люди ізольованої гілки Знайдення – ллєте сльози та давите жаль, а нам, грихановим нащадкам, ще не окислився залізний присмак крові, бо з пам’яті вода не стече. Ми не тікатимемо зі своїх насиджених місць. Радше сконаємо в люті.

– Чому ти тоді не з ними? Чому зі мною няньчишся?

– Я складав присягу Клевріону.., – пауза не затягнулась. – І народився не в Долині, а в тунелях, якими шастають Тригорові посіпаки – каптурники. Це інша історія.. І вона не в тему.

– Дихати, поки можеш.. – я теж присягала.. Тільки от.. дерево наше зрубали.. Гидко це, почуватися обломаним хмизом.

Мамун і кролячий лаз

«Кінцівка історії – лиш ілюзія кінця» – коротка відповідь викрадача розхитала піді мною невидимий трамплін. Сам відчував, щось несказане, недомислене витає у повітрі, як кисень… Ну, звісно, – тільки зараз блискавиця влучила у ціль, якої раніше не бачив: будь-яка ситуація, як монета, двобічна. Я не потрапив у чистилище, бо тут усе надто матеріальне. І все закінчується: як бульбашки в ручці, як олія у лампі, як день за вікном, чи.., як терпіння.

Правда про те, звідкіля усе знову приходить, додала мені впевненості для нових пошуків. Тепер я знав, що уляпався мордою у твердий сніг, але видивляюсь не на вибиті зуби. Як мінімум.., на щелепу.

Я вирішив, це має бути лаз. Вентиляційний, водопровідний, кабельний.. Віра у нього надихнула до пошуків. Читальня.. годилась. Коли я уперше пройшов крізь важкі, немов витесані із базальтового пласту, двері, то залишив на її порозі свою жагу до волі. Шукав тоді відповіді, але не вихід.

Старолущені стіни тут не відновлювались, що вже втішало. Ми довго грали в мовчанку – лови куди цікавіші. Сковтнувши подих, я палив сірку і видивлявся чогось в обрисах блакитно-рожевого полум’я. Світла-жару його мені не треба. Гойдання видай..

Пломінь таки сколихнувся, а з ним і моє серце, коли я навколішках вимолював протягу між шпарами нижніх полиць. Нестямно розкидавши старі рукописи у книгах та свитках, я його майже вимолив. Лаз.. нічного кроля. Руки затряслись, коліщата завертілись.

Темна діра була неправильної форми і розміром із дитячий м’яч. Туди зміг би пролізти найжирніший пацюк, чи малий собака. Але не людина. Нора з першого огляду здавалася глибокою і абсолютно чорнющою, але безсумнівно сполучалася із виходом назовні. Я не наважився ломитися, бо ще пам’ятав свої божевільні перші спроби. Вичікування – нагорода для терплячих, але я не такий.

Моя «покоївка», що приносила мені записки, їжу, воду та вогонь надто обережно користується цим підземним сполученням, тому має бути дюймовочко-феєю чи домо-гномом, або ж.. коброю. Думку про навчену домашню тварину я відкинув – від неї надто багато шуму.

Нехитрі мої пастки (на це слід було очікувати) не спрацювали. Дводобові посиденьки у засідці закінчилося проваллям у твердий сон. Істота посміялась: під раковиною з краном намалювалась подібна нора. Скидалося на те, що він, чи воно згодні погратися у жмурки-лови.

Партнер для гри – майже друг диванний. Дарма, що невидимий. Наситившись самотністю, будеш радіти навіть клопу. Байдуже, хто і який він із себе: голошкірий, волохатий, із клешнями, беззубий, косоокий або горбатий. Хай слухає, хоч лапами. Хай дивиться, хоч слимаком на нитці. Хай не говорить, хай тупить чи перекочує у кишенях власні мізки. Я звикну до нього і навчуся його любити.. та й ненавидіти. Як рощеного Пустелею звіра.