Адеман. Орбітальне фентезі

Дотягнувся б до тої самої. Якби.. міг.

Що зорі уміють зваблювати, знають усі. Зваблені, ті, що кидають гральні кості, знають лиш пошепки: траєкторії визначені, швидкість зміряна, а місце падіння помічене старим білим хрестиком. Усі вірять, тому що страхаються не вірити. Не про неї це.

Я люблю її. Не тому, що знаю давно і впізнаю у пітьмі її кроки. Тому, що вона інша. Не схожа ні на мене, ані на свою земну матір, і завжди буде триматися осторонь. Якщо до цілісності склеїти усі шматки розбитого горнятка, може статись – один зостанеться зайвий. Цим уламком буде вона. Частиною від іншого і не цілого, не мого.

Я не знаю, як її називати, не знаю, чи загляну колись знов у ті піщані озера, чи обійму і скажу, що люблю і вірю в неї. Лишень відчуваю незриму її присутність у затяжних спалахах грози. Чую сміх, який обіцяє розлитися океаном, запах дорожнього пилу, прибитого першими краплями зливи і вивіряння довгого погляду – поруч із нею вона.. Спи Пустеле.. Онде кришаться твої береги.. Дитяча рука набирає гравію повні жмені.. Ану, як.. долетить.»

* * *

«Володарко, не маркуй світлом приречених на темну гру. Не сліпи тих, хто, живучи у пітьмі, не бачив ніколи тіней. Благослови оселю, ту що без вікон. Вона не видасть.

Рудокрилі пустельники, діти тихих літніх сутінків безшумно приходили зі світлої темряви, щоб позолотити вечірнім співом смугасту землю. Із тремтливими нотками в голосі скльовували із пісні слова й акорди. Несли їх Пустелі.. Те, що губилось дорогою, проростало голосом із трави і квітки, з іншого ткали свої епоси вершителі між людьми.

Уперше я почув її з дитячих вуст. Незнайомі слова покладені на старий мотив у виконанні володаря із сором’язливою усмішкою. Сукенка в горошок, рипуча гойдалка, білий кіт і нев’янучі квіти співали в один голос:

«Зимовий ранок не проспи. Відкинь липку утому – дивись за обрій, відчувай: повернемось додому. Зоря – зрадлива, що вгорі, лишень затиснута в руці навчить тебе простому…»

Той мотив і слова знав кожен жовторотий адеманин, але я їх тоді не розумів.

У дорозі з мелодією легшає чоловіча ноша, стає світлішим горизонт. Ніхто не шукає підтексту в словах. Їх автор, безликий і безіменний, давно розтанув у темних провулках старого Знайдення. Я так думав тоді.

Але іскра ще жевріла на зотлілих підмостках. Звірина заманила хлопця на хиткий мотузяний місток, латаний павутинням з історій. Щоб розум втратив опору, а серце приловчилося до бігового ритму. Вдивляючись у рятівну темряву, він побачив райдужний ореол обіцянки.

Видав погляд. Довгий, чіпкий, обрамлений попелястими віями і ламаною лінією вигорілих брів. Хижак був його двійником, а звірина його суть удаваною.

– Маю дещо передати… Відкрий для мене свою пам'ять – деякі слова повторюються. Щоб не забутись…

– Я.. лиш хочу вибирати сам, – несміле відлуння вдарилось об камінь. – Ти знаєш, ти можеш мені сказати все.

– Ні, – сивобровий повернувся спиною, щоб навпомацки знайти вій письмовий стіл. – Ми не будемо з тобою про це говорити. Я покликав тебе, як потім ти покличеш його. Лише єдиний раз. Лови! – оголилась до ліктя кістлява правиця, і холодний лоск металу навпіл розідрав завісу півтемряви. Гарячий дотик вогнем обпік долоню, а в голові спалахнула рухома картинка. Він упізнав її. Це була його обіцянка…

Він знав, що собі не брехатиме. Вірив йому, бо вірив собі. Більше було нікому. Петля більше його не лякала – рубець від олов’яної монети залишиться на згадку. А з ним іще дещо. Він ще не знає, як це – відчиняти найпотаємніші дверцята. Розумів єдине: його дорога вистелена камінням зради і скроплена чужою кров’ю. Його, неконтактного, не можливо упіймати на брехні. Його, без роду і племені, ніхто не запідозрить у причетності до справ Архітектора. Темних справ і кривавих. Заради того, щоб мотузка історії не обірвалася, щоб Знайдений світ приймав втрачених, а втрачені знаходили і поверталися додому.

Відтепер він рубатиме вузли і в’язатиме нові хитромудрі. Розуміючи причини усіх обривів, намагатиметься вдавати байдужість. Тут, на острівку пам’яті, він ще не самотній, а там, за межею невагомості думки, змагатиметься із тими, кому сам дозволить дихати і сумніватись.

Жаль було і буде цього сіроокого хлопчину. Його спадок – моя ноша, яку він мусить перейняти. І все це не заради геройських мотивів. Нас змусили повірити у власну унікальність, викрали, підмінили цінності, перейменували для ролі некласичної і для мети туманної. Я радий із того, що Рун не буде сповна самотнім. Він талановитіший за всіх своїх попередників і єдиний, хто зможе тераформувати Пустелю.

Про негероїв.. Вибір тої історії не впадає на сміливих, сильних чи розумних. Критерії відбору хранителів ті самі: захудалі дворняги, викинуті на узбіччя, яких травили і давили колесами, але вони доповзли до хідника. Не тому, що хотіли жити, просто пісня в крові так веліла.

Нехай скарби та зброя – незмінні об’єкти героїчних хронік, що пливуть до рук дужих та вправних сміливців, а приблуди і мрійники несуть у запиленій дорожній торбі крихкі знання та олов’яні відповіді. Перші візьмуть гору над життям, другі здатні вхопити за горло смерть. Кожен із них може стати героєм, якщо ітиме вузькою стежкою над велінням натовпу; чи антигероєм, якщо із цієї висоти кине камінь у пророка. Неважливо, любитимуть земні створіння своїх правителів чи боятимуться. Викарбують їхні імена чи затруть потім на каменях. Гучні імена та переможні вчинки врешті-решт зітліють. Океани висохнуть, а сонця згаснуть. Порятунок у пітьмі – одна лиш іскра.

Закони виживання у недосконалому світі породжують шаблони поведінки: якщо ти – світило, маєш бути єдиним, якщо – гора, тільки до найвищої рватимешся. Якщо вершитель – то приречений бути самотнім і безжалісним. Легенди скажуть: боги знищують суперників. Коли зійдеться клином світ Знайдення, щойно один дізнається про існування іншого, котресь із двох сонць згасне над горизонтом. Хтось видихне, втішившись прохолодою. Дивитись не жмурячись в небо – життєва потреба кожного птаха. Хтось змахне жалісну сльозу, спостерігаючи скорботний обрій, чи прокляне довгі ночі і бліді світанки. Байдужих серед вцілілих не залишиться. Це те, що буде…

Чужинець не збагне ні темної семантика старого тексту, ні дивного звичаю засмаглого народу із Медового Надмор’я – наспівувати немовлятам дикого змісту колискову. Ніхто не назве це варварством, бо нікому: приблуди – рідкість у цьому краї. Минули часи панування лиховісних гриханів. Відколи війни у Знайденні перестали горлати в сурми, світ врівноважився і більше не штормив. Дивлячись на високий кам’яний мур, ніхто більше не наважиться на подвиг. Це те, що було…

Літописні історії не дадуть забути часи страху і криваві спустошливі століття. Нащадки палених сонцями північних мореплавців зі шрамованими долонями слів на вітер не кидають: «Зоря, що світиться в тобі, запалить іскру в темноті – візьми її з собою..»

Зачувши їх, край битого шляху прокинеться зі сну чорноока макова квітка. Непоказна і яскрава водночас. Тендітна, із прихованим вмістом і силою сотень життів. Десь на далекій півночі трісне крижина, оголивши прихований від очей суходіл.. У гарячій пустелі вітер здмухне бархан над критим колодязем.. Заб’ється серце у дерева.. Пристарілий сивий ворон усміхнеться.. Зацвітуть голі скелясті береги.. Безрукий коханець обійме..

Вона – це спалах.. Якого, шукаючи, не знайдеш. Побачивши, не впізнаєш. Сліпа юність чи зряча старість.. Для декого і час – не союзник. Якщо за нею і озиратися, то в дитинство світу, якщо кудись і повертатися – не додому, а на голос.

Можливо, ідучи навпростець бездоріжжям, перестрибуючи через висохлі рівчаки, приземляючись на копиці зі скошеної кропиви, продираючись крізь колючі ожинники, приглядаючись, упізнаєш власні сліди, зрозумієш: вона стрибала з тобою поруч, співаючи. Сіяла позаду бите щастя, не оглядаючись на нього. Кружляла в осінніх листопадах, танула снігами на чорних зораних полях, поливала сльозами спалені прерії, дихала прохолодою у спекотних пустелях, сипала жаринки у скуті кригою серця.

Ту, що не відгукується на жодне ім’я, не вдасться приручити. Як чорно-біла картинка зі старого німого кіно, ковзне її тінь в сучасному мегаполісному натовпі, ніким не помічена, і розтане. Упізнавши її, не окликуй – безіменні не оглядаються. Вклонися самим поглядом і промовчи серцем. Вона відчує, якщо воно зупиниться, збившись з ритму, хоч виду не подасть. Змахне рудими горобиними крилами і знову зникне в пташиній галасливій банді. Ходу – на один квартал. Льоту – на секунди. Зауважиш сповільнений ритм міста, безвітряний день, і вдихнеш гіркуватий запах її близької присутності, відчуєш ворсинками шкіри наближення грозових спалахів у безхмарному іще небі; спинишся, щоб зазирнути у бездонно мудрі із золотавою поволокою очі, пірнеш в їх провалля, щоб захлиснутись, і стати назавжди тією маленькою піщинкою, яка ростиме і вибухатиме знову і знову. Зі знанням того, що не може бути іншої, ріднішої і більше, ніж справжньої. І, можливо, станеш сам таким – рудокрилим, безіменним, забутим, ні на кого не схожим. Із вибуховою здатністю думки руйнувати, щоб заново творити. Це те, що Є.

Правда… Без лушпиння.

Зі мною чи без мене, забута чи знайдена, тут чи по той бік, вона не перестане сяяти.»

Щелепи альфаяра

Не надто втішно прокидатись від поцілунків роси. Ночувати горілиць під відкритим небом Ева не звикла. Вологістю і прілим запахом пройнявся її дорожній вовняний хітон. Капризний шлунок вимагав сніданку, а голова волала про недосип. Верхні поверхи осіннього лісу перекликались пташиним галасом і хвилюванням. Вже перші промені білого сонця пробивались крізь рідке листя, злизуючи на своєму шляху дошкульну вологість. У світлі дня місцевість не навівала поганих сподівань. Навпаки, згори тішили око одноколійні сірі смуги поміж сухої трави, геометричні острівки прив’ялої зелені і щось віддалено схоже на штучну лісову посадку. Зі шпарин кори старого аскета вже продирались і розгортали свої прозорі крильця зелені красавки – вони відчували друге сонце.

Білогрива пішла. Так тривало від самого початку: сонце проганяло болокота, але дозволяло приходити Гелені, сурогату хижака, домашній копії дикої прирученої істоти. Це вона хрумтіла кістками бурого щезника під колючим ягідним кущем, чим видала себе.

– Смачного, кровожеро! – прокричала двонога, упавши просто з неба, і випустила з рук стебла волохатих ліан.

Кішка сполохано зашипіла повним ротом пір’їн. Ще б мить – кинулась, випустивши пазурі. Звісивши вуха, дико огризнулася, нахмурила чоло і злісно блиснула зеленими очима.

– Ну.. вибач, якщо скажу, що більше не буду – злукавлю, – Ева обережно торкнулась її перенісся. – Не сердься на дурне дівчисько. Напевно, цей приступ шалу від близького відчуття дому.. Там.. є ознаки цивілізації, біля підніжжя рудного хребта.

Люди часто бачать те, що просто хочуть бачити. Дівчина не могла знати, що видивлялася на давно покинуте поселення. Старою одноколійкою тепер користувалися альфаяри, підколінний річковий народ, який віднедавна взявся сушити весла і приручив вертиполе для суходільних мандрівок. Чіпкий погляд однієї із таких істот прямо зараз вивчав поведінку людини, вираховуючи нагоду підкрастися якомога ближче. Можливо, кішка його б відчула, якби вслухалася у голоси лісу, але її спинний мозок ще не оговтався після сказу підлітка.

– Ну ось, поглянь, – не втихала її запальна вдача. – Біла зірка злизала всю росу. Я не встигла зібрати і краплини. І дощу вже тиждень не було. Другий світанок вже незабаром, а ми тут прохолоджуємось, – звичним жестом, сповненим рішучості, Ева закинула плетений наплічник, нагнулась, щоб забрати на руки тварину. І.. скрикнула від сильного несподіваного поштовху. Ноги втратили опору і злетіли в повітря. Очей торкнувся гарячий чорний спалах. У спині і шиї почалась ланцюгова реакція зоретворення.

Удар від падіння відібрав у дівчини здатність розуміти події. Її волочило по гострому камінні і сухому листу, завдаючи нестерпного болю скроням і кінцівкам. Адеманка звивалася і несамовито кричала, обзиваючи безіменного нападника усіма відомими її віку словами. Нападник не зупинявся і не відповідав. Нарешті дівчина усвідомила справжній стан речей і припинила боротьбу.

Так, Гелена не пам’ятає себе при дні. Її заміщені інстинкти потрібні, щоб себе захищати. А вона, людина.., мусить. Зібравши розхитану мужність, адеманка збагнула, що пручання їй не допоможе – лиш додасть мук. Наважившись на відсіч, вона попустила праву руку, щоб дотягнутись до лівого нарукавного кріплення із ременей. Коротке лезо блиснуло і ковзнуло по чомусь сухому і колючому. Невдача. Друга спроба досягла цілі – власні коси. Подерта і подряпана, налякана до півсмерті, дівчина схопилась на ноги, але бігти у протилежний напрям їй завадило споглядання моторошної картини нападника.

Істота з виду химер – суцільне густе сплетіння чи то коренів, чи то щупальців не спинило бігу і продовжувало котитись, намотуючи на себе зрізану дівочу косу. Еві вже доводилось зустрічатися з альфаярами, зарослими відлюдниками-річковиками, але цього задираку, який забрався в середину вертиполя і керував ним із вправністю оператора, її око не розпізнало. Дівчина ще недостатньо оговталась після пережитого, щоб осмислити подію, але раділа із того, що істота не готувалася до повторного замаху.

Поверталося дихання, біль і тривога. Розумом вона відчувала наближення людських поселень, але чуйка била на сполох. У світлі сонць на цьому тракті їй раніше не стрічались химери із агресивною поведінкою. Створіння, що вчепилося їй у коси, породило в уяві безліч абсурдних теорій.

Щось змінилося у її світі із учорашнього дня.. Ева починала це розуміти, приглядаючись до кольорів і звуків.

Виглядаючи з-поміж сірих і бурих плям рухому білу, адеманка довго не наважувалася подати голос, тому тільки прислухалася. Увага переключилась на дрібні деталі: пташині голоси звучали якось фальшиво і непевно, поховались у щілинах кори цалики і семикрилки, стулили пелюстки горді монархи, лапаті колосянки втягнули вуса і вже не гойдались. Час ніби спинився і застиг у тривожному очікуванні. Не відаючи, що насправді відбувається, дівчина і сама впала у транс. Із заціпеніння її вивели нищівні хлисти негоди: мов ляпаси, краплі теплого дощу зненацька перетворився у навісну осінню зливу. Вона пропустила момент, коли синь світанків заволоклася сірою кіптявою, але ясно побачила зворотній процес.

Сіро-рожеві хмари розвіялись у неї над головою. Злива залишила на ґрунті живу доріжку – одноколійка стала руслом бурого струмка.

Усе поверталося на свого життя і справ: рідколісся знову наповнилося живою метушнею. Треба було шукати сліди боягузки. Шукала на стовбурах, а знайшла.. брудну і мокру в іглярковій норі поміж зітлілих коренів, звідкіля вона вилізла на голос. Обоє вигляд мали жалюгідний.

– Землерийкою треба народитись, – рука нервово визбирувала колючки із шерсті. – Навіщо котам пазури? Невже.. тепер звірячі лази більш безпечніші, ніж дерева?

В умовах дня свідомість Білогривої спала. Гел не могла ні чути, ні співпереживати, ані огризатися.

Адеманка прагнула чим швидше повернутися до рудного хребта на свій маршрут, але перед тим вона має зібрати з листків і квіткових чаш дощової води. На скелях димляться курильні, і там буде гаряче, отже і висохнуть обоє там. Узявши болокота на руки, не пішла – побігла, майже не відчуваючи, як впиваються у її плече гострі пазурі.

Хроніки Лагоса

Не шукайте його у товщах історичного пилу. Він не в скелях і не в морі, ані в крані з водою.. В овалах нічних світил змигне тінь драконячих крил і розтане. У крихтах зірок – попіл від історій Знайдення. Нехай чужинці захмелено розповідають небилиці про коливання адеманських пагорбів. Не вірте плодам змученої уяви. У Пустелі власний задум..

Цей град запетльований на повторення власних перемог і поразок. Є таке темне минуле, якого краще не пам’ятати. Піщані бурі хоронять світи. Щоб колись здмухнути ті бархани і виказати очам таємницю часу.

«Уперше пробігаючи очима списаний акуратним почерком клаптик пожовклого паперу, я мимоволі посміхався. Вимучений пафос.. Хто сіє пусте зерно і родить такі химерні тексти, щоб діти їх переписували?

Моя іронія виростала корінням із невігластва: тоді я не знав, що написане було не дитям, та й не для людини. Що то був не папір, підозра навіть не закралась..

Я так і не докопався до тої суті, бо особливо не мучився дедуктивним синдромом настирливих шукачів. Нехай буде, як є. Зім’ятий аркуш залишився лежати на підвіконні. Поруч примостилася репана попільничка-цукерниця із горсткою спалених ущент сірників, а я переключив увагу.. Ні, просто вимкнув. Слово з тексту лиш застряло в голові. Щось знайоме.., як холодне гірке паливо для протравленого нутра.

Так, раніше я уявляв теє людським іменем і причиною свого ув’язнення у круглому кабінеті. Кімнаті без дверей. Ще були вікна, або ж замасковані під них монітори, броньовані чимось таким пластичним, як мильна бульбашка, але міцнішим за всякий кевлар. Я випробував на міцність усі крісла. Усі спроби вирватись безглузді. Я бився, та жодних збитків не доніс до рівня хаосу. Живі зі мною не спілкуються, тому нікому відповідати.

У 49 (тепер я не зовсім певен стосовно свого віку) багато чого встиг підібрати, досягти і… загубити у тому місці, де дорога роздвоюється. Ніколи не думав, що буду це комусь розповідати від самого початку. Спершу довго вагався, однак без вступу наступні, описані мною, події можуть видатись не зрозумілими, тому вирішив повернутись на перехрестя. Хтось інший на моєму місці так не вчинив би, бо розповідати про свої гріхи – честь сумнівна. Втішає мене думка, що нікому мене судити і нікому виправдати, бо Суду у цьому вимірі не має.

Літери кривляться, бо я всміхаюся. Я підозрюю, що ближче до кінця цього рукопису, мені знайдеться.. заміна.

Із недавнього часу багато що змінилося. З якого часу? Із того самого, коли я подумав, що поцілив на роздоріжжі.. крутиголовку. Не плямистого сірого птаха – п’ятирічну доньку. Той випадок, що зветься нещасним і звільняє тебе від суспільної відповідальності, а на ділі садовить у найглибшу яму. Із кістками..

Виповзти із неї самому несила, тому що борсатись на її дні легше, ніж обдирати кістяшками пальців навісні стіни. Мужність програла двобій із сумлінням, а я уперше відчув присутність невидимого лялькаря. Він усе спланував, зробивши кожен мій крок схожим на сіпання маріонетки у петлі. Змагатися із ним – що воювати із власним божевіллям. Я спав, їв, ходив на роботу – виконував прості і складні рухи по інерції, без осмислення, мов сновида. Я втратив цікавість до світу, та скоро світ став мене ігнорувати і згорнувся до розміру вузенького скляного горла. Все стало неважливим, непотрібним, незначним.

Я міг би сам поставити собі діагноз, якби залишався самим собою. Від колишнього мене нічого не зосталося – втративши майбутнє, я поволі прощався із тим, що мало стати минулим. Юлька пішла – зібрала малу свою валізу для відряджень, тихо прикрила двері, і більше ми не бачились. Героїня.. Стільки витерпіти безслізно і безслівно. Вона завжди була сильною. Настільки, що мала сили не звинувачувати мене навіть очима. Якби вона плакала, можливо, не жалівся би я. Але вона просто мовчала, так, ніби забула усі ті мови, якими вміла говорити.

Колись давно я теж умів говорити, що любив. Такі, як вона, – рідкісні «мерси» поміж людей. Я підозрював, що її бос нерівно дихає і щедро удобрює любовну ниву, але мені було байдуже. Нехай буде щаслива, бо я – живий портрет її втрати і свого злочину, зі мною вона вичахне і зів’яне.

Сам би я ніколи не зробив такого кроку – Солька, її іграшки і речі не відпускали. Біля дверей дитячої гравітація відбирала ходу і розтягувала фізичний час. У війні із власним розумом допомогла надійна отрута. Горло із чистою заспиртованою правдою говорило зі мною: «Спи, убивця!». Воно – мій порятунок і мій кат. Із ним я відпустив Юльку, але не себе… Із ним скорочувались сірі моменти пробудження і відступали осінні пташині спогади. Із ним я бачив єдину ціль – забутися.

Одного такого туманного зимового дня білозубі пацюки в ділових шкурках із людей заявились на моєму порозі із розповідями про принади реабілітаційного центру «Ліга відроджених». Для бою із ними мені забракло тверезих набоїв. Потім я прокинувся під дахом із холодної синяви над нестриженою головою. Без документів, ключів і «пального». Таким чином після кількох невдалих спроб потрапити у свою «буду», побитий мокрий «пес» знюхався зі зграєю собі подібних.

Не знав, що життя на зашкарублому дні старої каструлі суспільства може бути таким.. довгим. Найбільшу живучість демонстрували актори з фізичними вадами – жебраки професійного рівня у драматичному жанрі. Найменшу – наївні сіроштанці, яких гнало із дому банальне сімейне насильство. Особи, інфіковані слабоумством, та діти-втікачі виростали у підворіттях, як дощовики після зливи. Із тою з швидкістю і закопувались..

Третина народу вірила історіям про чорних ниркорвачів, менша винуватила провладних неожидів у тотальних змовах, але більшість відмовчувалась із розумним видом. Убогі лежні-вівці, гієни в рясі, старі вовки-падальщики ставали відполірованими гвинтиками бандитської машини. Будеш крутити педалі – ще поживеш. А ні – скотишся на узбіччя. Не принизливо, коли кидаються об’їдками замурзані роми, коли спиш із дворнягами, знаєш смак міської дичини і не цураєшся смороду сміттєвих баків.. Принизливо розплющувати очі.

Згадуючи це, як сон, що тривав чотири зими, сам собі не вірю. Так довго там не живуть. Вік гризуна в природі – неповний рік, але ж він плодючий, гад. Безпритульні такі ж плідні на всяку заразу. Благо, людські щуролови негласно воюють із тим нашестям, адже чесній братії потрібні чистенькі під’їзди і свіжі лавочки у скверах, щоб дурити самих себе.

І я теє чинив. Орденами розцяцькована шкура, а татуюванням – нутро.

Із чужого досвіду знаю, що повернення звідти нема – винятки ну дуже поодинокі. Але в силу обставин мій темний тунель тріснув.

У Люськи-собачниці з’явився новий платоспроможний квартирант. Вічно твереза, але зі спухлою подобою лиця під свист ватаги п’яних бандерлогів виставила мене під зимовий дощ замерзати. Довелося шукати іншу нічліжку, і я почвалав до центру міста, осяяного святковою ілюмінацією, як мотиль під гіпнозом. Відсутність снігу та морозу у грудні нікого не дивувала, але вітер у парі з дрібною мжичкою лютішав, тому я квапився, як міг. Сповільнив ходу, примітивши біля гамірної забігайлівки піраміду з ніг та коробок. Брати слід мене навчила скрута. «Повелителька» кухні жбурнула свою ношу біля переповнених контейнерів і попливла до задніх дверей нічного «звіринця».

На тому «святі» життя бути самотнім – рідкісна удача. Мені вона оскалилась. Ще одна баба із довгими пасмами рідкого перекисного волосся – лихий знак. На очі сповзала червона в’язана шапка із товстим відворотом. Широке розпашіле лице, розмазана помадна фарба та блідий відьмачий ніс, в’язка ключів, затиснутих між червоних сосисок-пальців – типовий набір інструментів для знущань над дворнягами. Я роздивився її риси у світлі під’їздного ліхтаря, самого ж ховала тінь. Сходилось на те, що чужа присутність її мало обходила, або я надто добре маскувався. Спостерігаючи її незв’язне бурмотіння та жваву мову тіла, навіть не сумнівався, що вона несповна розуму. Тільки б не вчепилася мені в горлянку нестриженими кігтями, промайнуло в голові. Достатньо з мене на сьогодні шалених баб, а до «палацу князя» (так місцеві називали покинутий діряву халупу у парковій зоні) чотири вулиці пиляти.

Але Червона Шапка уже приміряла шати безумства. Королівським жестом стягла із себе перистий хомут, довго по ньому топталася, плювалась, по тому завмерла, до чогось прислухаючись. Десь хвилину я не дихав, здавлюючи кашель. Ритуал швидко закінчився: божевільна метнулась на дорогу, що піднімалась вулицею круто догори і помчала, немов за нею гнались дикі вовки.

Навіть у своєму колишньому кишеньковому житті я не виділявся показною хоробрістю. Існування за межею загартувало моє терпіння до бруду зовнішнього і внутрішнього, але не додало сміливості ні тверезій, ні п’яній голові. Коли я, мов тремтяче щеня, спостерігав божевільний фарс на асфальтних підмостках помийного театру, єдина думка, що прорізувала свідомість, підганяла мене до втечі. Втеча, а не бійка, вирішувала більшість моїх проблем. Ймовірно, утікачі – найщасливіші люди, доки можуть відчувати себе переможцями у перегонах. Упіймані – вже в’язні.