Адеман. Орбітальне фентезі

– Ясно, мов учора.. Від твого писклявого вереску жовтобрюшники з верхніх гнізд повипадали – такий-сякий, але ж наїдок.

– Дражнишся, як дворовий пес. Ту ніч я слабо пам’ятаю, але те, що ми ходили цією дорогою три роки тому, мене більше хвилює. Так раптово усе помінялося. Зізнайся нарешті: ми заблукали, – Ева упритул підійшла до грізного звіра, щоб прочитати згоду у її хижих очах.

Болокіт зберігав удаваний спокій, а вигляд мав жалюгідний: зів’ялі довгі вії тривожно посіпувалися, краплини нічної вологи скочувалися і лоскотали їй вуха, від чого Гелена пхикала і нервово здригалася.

– Ніколи не знаєш, що можеш знайти, шукаючи втрачене, – звір знову говорив загадками, – у цьому місці внутрішній голос – єдиний дороговказ.

– І що він цього разу тобі підказує? – дівчина вже могла глузувати, а Білогрива, нагостривши вуха, виглядала щось у темряві.

– Як ти дивишся на поживну білкову вечерю? – вишкірилась голодна її натура.

– По горло сита твоїми гризунами, – скривилось від огиди гарненьке личко.

– Завжди маєш вибір: смажені равлики або у власному соці, – глумливий важіль настрою осікся: – І Симка-волоцюгу лапами своїми людськими не пинай – живий бо, не машина.

– Спасибі, переб’юсь! – другий параграф Евена проігнорувала.

Велика кішка зникла в густій імлистій ночі. «Симко», симулятор макрооптичного типу, виріс іскоркою із темряви до розміру котячого ока. Евині голосові команди шельма вибірково ігнорував, бо керувався алгоритмом собачої вірності болокоту. Срібляста сфера граційно виростила прозорі крильця і завібрувала у вітанні всіма кольорами веселки. Зазвичай вона вираховувала оптимально безпечний курс. Свого шпигуна Гелена частенько залишала за няньку, коли саму її кликали справи. Вона знала: крагуни до завтра дадуть їм спокій.

Ева не розуміла такої потреби, наглядач її дратував, однак Білогрива не втомлювалася демонструвати власну домінантність.

Із неудаваною люттю двонога пнула ногою сріблясту пульсуючу сферу. Куля метнулась, закрутилась-забарахталась, вибухаючи у гніві сліпучим світлом. Піднялась над землею вище і ненадовго зависла. «За що це мені?» – могла вона спитати, якби уміла. «У нас так сік чавлять з огрумів, – відповіла б зі злістю медоока. – Уночі, любчику, світла не буває забагато!».

Випромінюючи м’яке ображене сяйво, Симко поплентався десь у східному напрямі, залишаючи позаду срібну імлисту доріжку. Видихнувши лють, адеманка подалась за ним. «Мстивий усе ж» – подумала дівчина, спотикаючись між грубим корінням. Вона вирішила, що волоцюга навмисно вибирає горбисті ділянки і стрімкі підйоми.

Гостре, мов лезо, каміння виповзало і кидалось під ноги, колюче гілля карликових дерев витягувало нитки із її в’язаного хітону. Коси застрявали в липких клешнях лисих чагарників.

Нарешті те, що дасть спочинок втомленим ногам і очам, виповзло з рідкого туману – високий столітній аскет з розлогим товстим гіллям буде її нічлігом. Сяюча сфера зависла на рівні вищому людського зросту і безшумно розтанула у листяній кроні. Трапиться згадати безтурботне дитинство: в умінні видряпуватись по стовбурах медоокій заздрили усі дворові друзі. Та цього разу не довелось напружувати сили, оскільки на корі знайшлися і старі рукотворні виїмки, і природні нарости. Легкий підйом ускладнювався лише слизькою опорою – товстезна галузка, до голизни обідрана чиїмись пазурами, кілька разів підступно вислизала з-під ніг, але дівчину рятували порослі праворуч стебла повзучих деревних ліан. Просуватись далі їй завадили сторонні звуки.

Напружити увагу, Ева завмерла і не дихала. Вона намагалася щось розгледіти у світлі пульсуючого світла уже видимого Симка, але це щось рухалось зі спритністю тіні і не давало себе розгледіти.

– Когось виглядаєш? – завчене зміїне шипіння розрізало застиглу тишу, наполохавши зграю нічних метеликів і ще когось.

– Ти…? – Еві вже відлягло від серця. – Коли ти туди встигла..? – з удаваним спокоєм двонога шукала поглядом свою супутницю.

– Після тебе, – сухо обізвалася кішка, звісивши донизу кудлату голову і оголивши при цьому сліпучо-білі ікла. – Бери вище – місце для ночівлі впору обом, – хитрувато примружила великі очі і метнулась поміж гіллям кудись убік, немилосердно шматуючи пазурами вікову кору аскета.

Старий велетень смиренно прийняв непроханих гостей. Очевидно, робив це не вперше. На його горищах літували десятки видів птахів, нижче поверхом вмостились кошлаті ліани, смоляні колонії грибів і лишайників. Під корою мігрували і досиджували свого часу цілі армади личинок та зрілих комашиних особин. Більша частина цих квартирантів давно дрімала. Менша – ворушила лапками, вусиками, хобітками, прислухаючись до звукових вібрацій у їхньому домі.

– Після тебе, моя принцесо, – в ігровій манері прогнулася Білогрива, витягнувши масивні передні лапи. – Найкращі привілейовані місця для королівських осіб.

– Мені б твій грайливий настрій, – Евена втомлено позіхнула, вмощуючи на твердих епіфітових коренях.

– М’якенької ковдри тобі, любонько, – і собі позіхнула Гелена, із напускною байдужістю накриваючи сонне людське дитинча своїм великим пухнастим хвостом.

– І нехай нам присниться коротка дорога до дому.

– Кому – зорі, кому – гравій, – удруге зівнув болокіт.

– У дитинстві я лічила кроки на схилі від сплетених старих липників до мідної скрипучої брами. Їх було 39, і ще 44 до біленої пекарні тітки Сірої Золи. Зелену покрівлю нашого дому можна було бачити з відусюди. Її золотили світляки, і вона сяяла і вдень під сонцями, і вночі під зорями.

– Скучаєш за старими днями із Лагосом… безумним.

– Запах, чуєш? Відчуваєш.., горить сухе листя огрумів? Ми близько від наших садів.

– Вітер із дому? Це неможливо, бо надто далеко… Спи і не сумнівайся: скоро ти будеш мріяти про інше. Зовсім.. скоро.

Присівши у позі сфінкса, кішка напружено вслухалася у темну тишу, що дзвеніла під кроною прадавнього старця.

– Солодких снів, Агель, – дівчина почувалась втомленою, але заснула не одразу. Крильця Симка ще довго деренчали у кроні, а запах палених листків врешті загасився нічним туманом.

Гелена вичікувала, нагостривши слух. Її великі весняні очі час від часу мружилися, а хижий відблиск спалахував від найменшого шелесту у сивій і темній долині. Все таки друга половина ночі видалась насправді доброю, тихою, безпечною, немов прозорі Евині сни.

Спостерігаючи тонку вразливість недорослої людини, Білогрива не переставала щоразу дивуватись химерній вдачі матінки природи, що вирішила захистити людину від мороку на свій лад. Ні лють, що закипає в жилах, ні гострий пазур, навіть не ікло – ніщо не увійшло у перелік захисних механізмів. Оці лиш завитки відмітин на долонях.. – ключі до внутрішньої порохівниці..

Напівкровка надто довго жила серед людей. Вони вважають, що технічні розумні штуки зможуть їх захистити. Від себе.. ніщо не захистить. Від жадібності людської не винайшли ліків. Гелена служить не людині – Лагос щось підозрює. Це Пустеля натягла їй повідок, змусивши носити маску тригорового ордену. Не за горами – за хвилею час її звільнення. І вона визволиться, поселиться у якомусь покинутому будинку на сухому горищі, що пахне гризунами, а неподалік десь гратимуться дітлахи…. Її дітлахи. Вона їх навчить, вони виростуть і покинуть її, щоб витоптувати власні болотяні стежки, які ніколи не пересічуться із людськими.

І Знайдення, і Втрачений світ повняться ряженими клоунами в масках, які дурять інших на потіху лялькарям із закулісся. Вона – один із них. «Правда про тебе дає мені надію…» – що старий міг знати, якщо сам такий же..

Гелена перевела погляд на зморену сном дівчину. На світанку її чекатимуть перевізники. Можливо, тільки один… Там, у верхній смузі, щось трапилось. І це щось прискорить хід подій.

У той час, коли білокіт осмислював власну унікальність, молочний імлистий порох поволі роздмухувалась і піднімався у нічне небо. Необізнаний вирішив би, що назріває буря, спостерігаючи, як згущуються під зорями хмари і сповнюється люті вітер..

Крізь мряку око хижака вловило ознаки наближення не вітру. Над землею групувалися віддалені зоряні скупчення, набираючи форму чи то птаха, чи то ящура. Іронічна усмішка повзла по котячій пащі і обірвалася, коли в густій кроні струснулась тиша. Хмара світляків пилом осипалась у тій частині епіфітового гнізда, де спала Ева, позолотивши їй коси.

– Тихі-і-ше, – протяжно по-зміїному прошипіла Білогрива.

Той, до кого вона зверталася, продовжував розхитувати гілляку прямісінько над обличчям дівчини і видавати звуки, що неприємно врізалися у слух, наче заточували лезо на камені. Прибульця маскували кошлаті повзучі стебла ліан, густа деревна крона і темрява. Судячи з того, як тремтіла під ним опора, розміри цієї істоти переважали котячі. Після чергової хвилі іскристого пилу освітлена темрява оголила масивні кігтисті лапи, що гнучко обіймали обідраний шмат кори. Доки світляки наповнювали стривожену тишу золотистим дзвоном, Гелена вирішила не мовчати.

– Втягуй кігті нарешті! – в її голосі наростало напруження. – Аскет не оцінить твоїх зусиль, Синій.

– І тобі доброї ночі, любко темряви, – а голос літуна звучав, як шелест вітру.

– Не час для церемоній і не місце. Приніс, що я просила?

– Вари з мене воду, Гел, але дай спершу пояснити…

– Он воно.. як, – Білогрива не давала йому цієї можливості. – Пояснення, яке задовольнить мені розум, малу не врятують, Синій. Цей факт додасть функції ще одного.., або кількох. Ти не винен, що складеться все по-іншому.

– Ти знаєш… Як ти це можеш знати? – недовірливо косився крилань.

– Кожному своє, ящірко. Хтось бачить світ згори, а дехто – з нутра. Кажи вже!

– Нема.. гордонітного кар’єру більше. І це не тиха вода підійшла з глибин землі. Не знаю, як це пояснити, але хвилі.., вони завихряються: фонтанує так, немов океан виливається із прірви. Згори це нагадує виверження отрути. Нова вода.., воно ні на що не схоже – жовта ядуча піна із чорними острівцями блискучої плівки і щось сріблясте у ній, наче живе…

– Значить, молодший брат підняв голову? – перепитала зеленоока.

– На власні очі бачив. Темне озеро уже охрестили Зміїним шляхом. Знаєш, що це означає?

– Рвати кігтями твою підстилку…

– Що?

– Що таке звіра викурювати з його нори, знаєш?

– А то.. Ці тварюки, хоч і безкрилі, отрути не пошкодують своїй рідні..

– Гадаєш, це назріває війна?

– Що ж іще? Із такою чисельністю вгості не ходять. Світлокрилі вже оголосили евакуацію.

– Мокрий час – вдалий вибір для нападу. Але ви з братами помиляєтесь.. Справжня війна – не ця. Чорна хвиля виросла у дуже особливий спосіб. Видовище – для відведення очей, – велика кішка замружилась, схиливши голову набік. Кілька секунд її заплющені очі свердлили темний, нікому невіданий простір.

– І ти, як завжди, більшого не скажеш.. Звичайно, це не моя справа.., – прибулець зрушив паузу, – і все ж… я б радив повертати до Геолії.

– Від наших дій мало що тепер залежить. Ти правильно сказав: це не твоя справа, але незворотні зміни торкнуться усіх химер Знайдення і не тільки його, – Гелена явно щось обдумувала і несвідомо нанизувала на випущені кігті світляків, що повзали скрізь і всюди.

Обоє деякий час мовчали, дивлячись, як шукають захисту уві сні Евині руки. Білогрива тим часом зиркала поміж гіллям, вишукуючи місце, щоб забратися чим вище. Примітивши місце, подерлася догори, щоб краще роздивитися Синьокрила.

– Скільки тебе знаю, Синій, ніяк не можу звикнути до твоєї мінливої подоби, – Гелена з цікавістю розглядала старого і водночас нового Синьокрила. – Як часто ти скидаєш шкуру?

– Про зміни хто б казав, сама живеш за першим сонцем. У Зміїному каньйоні спека така, що мізки плавляться, не те що тріскає луска.

– Постережеш її, доки мене не буде? – стріпнула вухами напівкровка.

– Вари з мене воду на тихому вогні! Ти що задумала, мара! Із мене нікудишня нянька. І ти, певно, не зрозуміла – рибоголові не в черзі стоять. Їм човнів тесати не треба, а океан – їх рідна стихія без загонів. Старший за народженням не винесе хліба-солі молодшому – гриханська кров співає на свій лад у кожному із нас. Голошкірі це розуміють, бо від західних воріт Адеману коридор зачинили. Кажуть, місцеві замурували всі входи-виходи, а поселяни з околиць до Геолійських гір подалі від узбережжя тікають. І не тільки вони. Навіть альфаяри покидали свої рогові корита. Мігрують на вертиполях – скажений народ. Наслідниці твоїй не місце на цьому тракті!

– Скажи їй про це сам. Завтра…

– Завтра? Топи з мене лід!

– Люди вважають себе розумними. Де логіку по морді відшмагають, там нутро котяче пригнеться. Безкровні війни – ти віриш у таке? Той, хто штовхає валун, чекає побачити збиті ним тіла. Адеман.. – наспіх збита загорожа для травоїдів.. Ніколи не повірю у його стратегічність.

– Адеман – не ціль, а лише перешкода. Вони підуть далі на північ. Острівна імперія – ласий шматок для безкрилих. Хтось знав, хтось добре знав, якою вразливою зараз стала Долина Гнізд. Надто вдало вибраний час. Не здивуюся, якщо зрадником виявиться голошкірий.

– Це тому, що ти належиш до того лицарства. Хоч… і не до кінця світлокрил, однак їхня кров, що у твоїх жилах, визначає твоє бачення. Ти не віриш в них.

– У двоногих? Ні…, я просто плавлюся від любові до голошкірих. Не хизуйся: фінал описаний смутно, і хранителі не вирахують усіх версій.

– Пустеля його знає.. Може ще поміряємось із тобою кігтями та зубами, коли зміниться світ, який ми знаємо. По-людськи це якось – гратися словами. Тиша мудріша..

– Якщо ти знаєш більше, ніж говориш, може поділишся геніальним рішенням? – у голосі криланя скрипіли нотки роздратування.

Гелена втомлено подивилась у його темні, позолочені зоряним відблиском, непташині очі поглядом далекої відсутності:

– Кип’яти свою воду, гриханю.. Завтра.., на плато Сліпої гори.., коли друге сонце поділить білий день.

– Підступне місце.. Обережно там, на канатній дорозі – нею не часто користуються двоногі.

– І я так гадаю.., що менше свідків, то надійніше. Не зганьбися, брате, – витримавши паузу, блиснула оком велика кішка. – Норов у малої дикий, коритися тобі не буде.

Синій добре знав цей спалах, тому не барився:

– Доброї ночі, володарко болотяних пацюків, хай береже тебе велика Пустеля, – зірвавшись з місця, крилань знову сколихнув принишклу у деревній кроні тишу. Огорнутий золотавим пилом, ледь торкнувся темною тінню землі, щоб розчинитися поміж хмар у мутному небі.

– Будь впевнений: вона тебе почула.., – кішка говорила з лісом – ніхто з її оточення не міг назвати її приязною.

Із рукопису негероя. Куди пропадають люди?

«Струшувати із дерев яблука, чи рвати їх зеленими.. То був хробачливий сад. Я зачинив за собою хвіртку, кинув з рук почорнілого сікатора, бо зібрався додому. Тихий вечір обіцяв мені скласти пару, але з діри у небі вилилася гроза. Вручила мені символічний двозубець, накресливши ніч на обрії. «Воюй!» – додала, і я підкорився, опустивши плечі: пішов з ним у бій косити нетрі і русла відводити. Невдовзі молоді яблуні, розкішні і щедрі, розквітли новим Еденом.

Потім приліз варан зі сльозливими очима, роззявив землисту пащу і став хлебтати живильні соки. Я кинув двозубця. Поцілив. Голову ненаситного прищемило лещатами до яблуньки. Звір вигинався, клацав зубами і бив хвостом. Ні піти, ні вмерти він не міг. Я залишився його стерегти. Знову чекатиму вечора і нової грози, і рум’яних яблук, омитих дощами. Доки їх стерегтиму, цвістимуть нові дерева, і нові садівники не проситимуться додому..

Що люди бачать уві сні, хранителі виловлюю із пилових бурь і гроз. Бачать і пишуть подібні історії. Про себе і для подібних собі. Слідами негероїв вистелені і блудливі стежки Знайдення, і швидкісні траси Втраченого світу.. Моїй в’язі довелось довго плутати.. у формулах між чисел і знаків, у Тригорових лабіринтах, між барханами штучних пустель, у трясовинах смугастих земель, в рядах крагунських легіонів, між горянських стріх Геолії і злітних смуг агорійських грозольотів.

Задуми прагнуть тиші, а люди, які беруть на зберігання чужі таємниці – чистого сумління. Звичка спокушених – не розголошувати деталей незакінченої справи. У Знайденому світі стратегічно цінна гра у стару мовчанку. Чи легше змусити грозу випити сироп від кашлю, ніж забілити вуха стінам? Чотирма руками погоджуюсь. Гроза вилікується, людина від тієї жаги – ніколи.

Танали, тригори, олівії – вінценосці і претенденти на кровний їх спадок, які тиражують вухастих нишпорок. Кожному мариться змова, кожен змагається з власними демонами, але викошує буйні сади і вітряні довгокосі діброви.

Правду шукати у рядках красиво кривих і між ними – гідна справа книжників, та оманливий її післясмак. Бо повірять вони у власну мудрість, одурені вродженим хистом поводиря.

Запах – спокусник звиватиметься між руїн мертвого міста. До підземної кав’ярні – лиш пригнути голову. З порогу пригощатиме фісташковим пломбіром, приправленим стронцієм. Смоляну кіптяву назве квітковим пилком, оплавлений чорний камінь – скандинавським стилем. Чиюсь зігнилу кінцівку цілуватиме і слухатиме убогу мелодію іржавої гітари-труни. Убога кліть примариться шипшиновим садом – не бійся зів’ялих голівок, вони – людські.

Поводир на тих руїнах – сутулий спеціаліст по зв’язку із суспільством, облисілий на скронях, але з живими очима-револьверами. Як варіант, найманий літописець для нарощування слави і клонування героїв, у засаленій бороді якого застряли обідні крихти. Обоє вимушено коряться, але почуваються майже щасливими: вони заслужили своє місце в загальній ніші. Хто шукатиме першу іскру, нехай спробує протиснутись між хитрими штуками-уламками, якими списані листки.

Полотна для писання у Знайденні виткані із жовтих волокон польових царинок. Якщо слова не читаються, ненаситні згризають краї, шукаючи сенс між тороками. Голод – сильний штовхач. Чорнило зволікає висихати – п’ють його. Настирливі листконоші не втомляться вимагати чергового епізоду, чигаючи під вікнами. Шкода газон. Дожени їх, Пустеля.

Це перегони. На дистанцію без фінішної мітки. На трибунах – восковані усмішки і тіні двійників, на лицях вершителів – пробіли. Палець вгору – лицедій, униз – будь хранителем у Знайденні. Чи втомишся ти колись, рука зі стартером?»

* * *

«Записувати події із кінця – один із нехитрих способів вберегтися від спокуси домальовувати гарних кучерів персонажам сірим і помноженим. Але ще – це єдина можливість перестати заглядати наперед.

Молодого і зухвалого ліплять із білої глини, щоб випалити героя. Бо не шляхетно якось це: відкопувати з-під купи бруду та сміття майже мертвого і ледве відважного, аби потім, виміряючи його, гратися ним у солдатика.

Життєвий цикл рафінованих персонажів незмінний: народитись, змагатись, перемогти і в світлі софітів покинути сцену. Не досягне промінь того, хто, довго ховаючись в тіні, не може пірнути за лаштунки, щоб просто піти.

Моя з’ява тут вплітається надтріснутою жилою у стару рибацьку сіть, безмірну кількість разів латану і рвану. І має закінчитися там, де був колись зав’язаний перший вузол, що позбавив мене спогаду. Як ослаблюються канатні мости над головою і починає знову кришитися нитками небосхил, забута мить спалахує і освітлює на мить мою темну печеру.

Беруся з фіналу, щоб встигнути до початку відліку. На той самий край зародження давнього протистояння. Підозрюю, цей лист зітліє задовго до того, як зірвуть із нього восковий відтиск.

Колись пізніше я подумаю, що робитиму це для звільнення, але тут, сидячи під склепінням із мотузяних петель, де фінішує старт і торочиться нитками пам’ять, знаю: тюремні мури не обмежуються стінами. Вихід – не там, де маячить світло чи прощупується подвійне дно. Визволення на вивернутому боці сот спогадів. Коли спаде останній вузол, і я пригадаю те, що знав до початку себе, доведеться перейти на інший, безжальний бік цензури.

Печерник-упорядник помітить тіні проти літер, вистелить зі своїх підозр нішу в стіні, черкне «пташку» біля імені і.. замурує. Згадки про стару обіцянку обпікають надкушеною правдою: сонця народжуються парами.

Це гра, у якій відсутні овації і переможці. Сенс якої в тому, щоб ніколи не спинятись. Де нема списку із правилами, бо важлива невпинність. А Пустеля – її вісь.»

* * *

«Одної зухвалої зоряної доби засвітиться багряний карлик. Віку його ніхто не пам’ятатиме, бо тьмяних не помічають. У тіні сяючого брата, довгожитель не викаже млявої присутності. Розуміючи призначення сонць, своєї причетності не пригадає. Нудьгуючи, довго дивитиметься, як буянить і вигинається зірваний повзунок пісочного життя. Абсурдно будити Пустелю, закидаючи її жменями місячного гравію.

Земні кривди – не нові, та й перемоги – тлінні. Просвітлення, мов м’ячики більярдні, – колись закочуються. Кожна ява булькне каменем, залишивши хвилі. Читати ці кола на воді – не найнудніше у світі діло, коли зайнятись особливо нічим.

Усе нове, що написане, і старе.. знайдені задовго до початку. Немає змісту в історії та її повчаннях для того, хто застряг на узбіччі, звівши скам’янілий погляд до світла, що більше не гріє. І нема більшої надії, ніж та, що одвічно штовхає пірнати у заграву незмінно нових світанків.

Нинішній день буде іншим. Не схожим на вчора і завтра.

Ранок повториться ковтком води, але із новим смаком. Вже інша хвиля сильніше притягнеться зграйкою місяців, і, не перестаючи бути просто водою, почне убивати, щоб потому творити нинішній рельєф і дарувати території новим видам. У всіх своїх загрозливих змінах вона – лиш крапля, крихта льоду, що прагне стати кипучим океаном життя.

Іскра воліє творити. Запалювати, сяяти і рости. Лиш пожежі і попіл замітають шлейфом траєкторію її епічного ходу.

В одвічних таких мандрах, багато разів втрачаючи, щоб заново віднайти, бачиш сенс не в сяйві світового порядку, а в розумінні необхідності усіх на світі змін. Грати на старих заіржавілих струнах – іще одна спроба дати старій мелодії нові слова.

Як одна жила обірветься, заплямувавши краплями інші, я повірю не в звуковий ряд і не в гармонію порядку. Я повірю у пісню крові, якій не треба голосу, щоб розбити лід чи роздмухати полум’я. Як камінь зависне, уперто долаючи канони фізики, не бажаючи булькати, я повірю не в закон. А повірю у гравій..

Вона – той пил і крапля, що сама не падає і мені.. не дає.

Нехай у новому часі випурхне летючкою із сіро-жовтими очима – я упізнаю її усякою. Такою, що тікає сумнівно, полює незграбно, та не прогинається під заточеним вістрям знайомого вбивці. Не тому, що безстрашна, а тому, що жити вміє натхненно. Вона сміється до мене текучим білим світлом і обіцяє.. не закінчуватись.

Колишню я знав її надто мало, бо гадав, що матиму поруч вдосталь років. Іншу не пізнаю, мабуть, ніколи. Уламки зі спогадів про таку, як вона, стали щілиною іскри для подібних мені.

Тягнутись до дверної клямки, доки росту хватить малечого. Рватись за горизонт, доки неба вистачить синього. Перші спроби пізнавати світ виколупують із каменів серця.

Єдині у своєму прагненні вирости, земні діти однаково безпечні і зухвалі. Граючись із паперовими муляжами на воді, торкаючись стиглої м’якої глини, втоптуючи карамельки у розпечений асфальт, не шукають істини чи сенсу. Їм природно грузнути ногами в багнюці і полохати тишу, злизувати росу на підвіконні і копіювати поведінку степового канюка. Із вітром змагатись, від грози під ковдрою ховатись.. Або ж не лякатись і питати про все на світі. Коли нічне травневе небо розпорює блискавка і заходиться мокрим кашлем грім, біле світло повертає мені її дитячі фото.

Інша вона ривком тенісистки зіштовхнула планету. Біль, що додає мужності і сили, назавжди відбирає дитинство.

Більше земля не змусить гойдатися. Білий океан не топитиме, сонця не засліплять, ніч не схвилює. Понад сушею вона недосяжна, понад безоднями вільна.

Покликав би її. Якби знав.., як.

Наречені соціумом знають свої імена. Озираються на вібрації знайомих їм звуків. А ті, що ховаються під високими стелями Тригорових зелених лабіринтів, голови не повертають. Заручники власної унікальності, не пам’ятають ані іншого ігрового поля, ані власних імен. Не кожному випадає осяяна здогадом мить, щоб зупинитись і зміряти відстань до перегородки. Ті, що змогли, стали безіменними. Нехай землю успадковують смиренні – сміливці переступлять вогняне коло, щоб досягнути неба.

Руйнування ширм – добрий її дар. Не відає, куди мчить, і не знає інших горизонтів крайніше крайніх. Її зір приваблюють тіні невидимих ниток і лякливих силуетів, занедбані стежки, відлюдні майдани і сяйво парованих зірок.