Адеман. Орбітальне фентезі

«Усі вони – діти рудих і сірих, ланцюгові пси – віддалено спостерігають тих людей, яких вибрала їм Пустеля. Не мають страху, не знають слова „жаль“ і сумнівно, що встануть на задні. Якщо зустрінеш такого, не дивуйся, що стане твоїм двійником, бо полярність Знайдення ріднить супротивників. У нетрях адеманських боліт, на згладжених платомасивах, у снігових заметах чи у дзеркальній зоні сонць бродять спокусники. Мова їх проста, чіпкий погляд, вік недовгий і тінь, якої не відірвати»

Про що не договорюють рукописи, і як не витрясти із них душі.. Хіба узявшись за власну.

У Втраченому світі свою другу малу тінь.. я загубив. Той світ, у якому мене вже нема, продовжує шуміти і звиватися. Він виживе без мене, як і я без нього, але ще триматиме мене на емоційному повідку, щоб час від часу вгризатися у пам'ять сірковим спалахом.

Аби не осліпнути, я тікав.. Не раз, не двічі.. Скільки кордонів, скільки правил повинна переступити людина, щоб відчути себе захищеною? Раніше я біг, щоб утекти, тепер.., щоб наздогнати. Себе.

– Пам’ятаєс, тат? – по-дитячому закидала маленьку русяву голівку. – Ти казав, гоми, усалки, маки у фоні зивуть, вийти не мозуть. А Генія Яйосавіна його випустила.

– Кого випустила? – я перепитував, бо, як завжди, не слухав і думками був у гонитві. А мала щебетуха хотіла поділитися пригодами дня.

– Ну, гома.., – замислено протягла Солька. – Столку підняла, і він так.. – стлиб.

– Євгенія Ярославівна твоя – добра душа, що живність усяку любить, – в голові роїлися графіки і складалися плани.

– А гомів не любить, – не вгавала крутиголовка, чим збивала мені настройки, – боїцця, але гом.. не стасний.

Від стоянки нас відділяло перехрестя із бурхливим транспортним потоком. Триокий підморгував і лічив секунди на червоному, рука стискала дитячу, думки звузились до одної широкої смуги. Тільки спинившись, зрозумів, якого «гома» бачила моя фантазерка.

– Соломіє, – суворо зиркнув я тоді з висоти дорослого довбня, – ми домовлялися.. Будеш годувати своїми «гомами» старих тіток у дворі, і я забороняю тобі вигадувати небилиці, – сказав, як відрізав.

Соля тоді притихла і решту дороги тихо скулила, як собача, вперто не бажаючи визнавати себе брехункою. За вечерею вона знову завела свою пісню про «гома», але тоді я, ситий та щедрий на увагу дослухав її дитячу фантазію до кінця.

– Дітки спали, і Генія Йосавіна спала, а я не хотіла. Він на підконик виліз і казе, ти – чемна і мені подобаїся, будес мені слузити, а я… – не буду, а він – місок розязав і сховався, і …сьо.

– Не вір, доцю. Гоми – це порода жадюків. – широко витріщалась на нас обох Юлька. – Гроші торбами таскають, та не в сім’ю, а все у фонди якісь фейкові.

– Чого ти знов починаєш.. Чи вважаєш, що її фантазія цілком безпечна? – настрій мій здмухнуло кухонним рушником, а крутиголовка у своєму польоті нас не чула і вела своє:

– А, сє казе.., – сьорбнула свій гарячий шоколад і облизала верхню губу, намагаючись дістати язиком до носа, – осінню на листя плийду і до себе забелу…

Гірка правда тріснула плиткою у тому місці, де розбилося блакитне горнятко із Олафом.. і змішався молочний шоколад із сіллю правдивих сліз.

Солька загинула через кілька місяців, в листопаді, на килимі із мокрого асфальту і кленового листя.. Її черкнуло фургоном швидкої, коли вона випурхнула на світлофорі із фокус-салону, щоб рятувати голуба. Автоблокування.. дверей у тестовому режимі витримало перевірку. Убивцею був я.

Згущені у темних фарбах спогади спершу пливли, наче чорно-білий фільм. Далі стали на паузу, випали в осад і розповзлись літерами. Тільки зараз у паралелях між старими днями я запідозрив підставу. Раптом увімкнулося штучне сонце, щоб освітити деталі, які були колись нікчемними домислами. Я дивився на предмет і не помічав його рухомої тіні, бачив явище, але не послідовність подій, аналізував ситуацію, ігноруючи дрібні подробиці.

Там, в іншому світі, мала щебетуха, не знаючи усіх премудрих дорослих речей, ледь навчившись складати речення, зуміла без остраху осмислити знакову мову істоти, що вилізла бозна з якої нори. Очевидно, щоб заговорити із подібним «гомом», слід таки вимкнути опіреного самодура.

Аби приручити невловимого із читальні, я перестав настирливо шукати зустрічі із ним. Він не вилізе на зухвалий свист і не прийде на «кис-кис». Якщо потрібна причина: я захворію і сконаю. План нехитрий передбачав бездоганну акторську гру. Мене замкнули, але ще не заморили голодом. Значить, моя бульбашка когось ще розважає своїм переливом. Гра стала мірилом крайнього безумства: не вставати з ліжка, домогтись поверхневого дихання і сповільнити серцебиття, і так, щоб не втрачати зв’язку із реальністю.

Під кінець ночі, майже над ранок і уперше за весь час мого перебування у гумовій в’язниці, він виявив себе тихим шовковим шелестом.

Я відчув присутність віддаленого спостереження дистанційно, перебуваючи радше під стелею, ніж у ліжку. Я не міг опиратися вічність: треба було повертатись, щоб розігнати кров у кінцівках і змусити себе зробити видимий вдох. У слабкому блакитному ореолі вчувалося чиєсь дихання. Те, що я побачив у сутінках темної кімнати, вразило мене не більше, ніж я його.

Поруч зі мною сиділа на задніх лапах і мружила очі домашня мурка. Я б не злякався, якби її погляд не упіймав мого розчарування. Значить, відносно звичайна.. Трохи сумнівався, чи вона мені не ввижається..

Із сухого горла зірвалося лише незв’язне хрипіння – біль в скронях, і я почувся насправді хворим. Кіт дивився довгим немигаючим поглядом, чи то вивчаючи, чи то докоряючи, чи може просто беззвучно сміявся.

– Жалієш його? – крякнуло щось знизу, чим кинуло мене у непідробний жар. – Повертайся у свій день. Бездарна ця п’єса, матусю..

Навіть опираючись на подушку, мій світ похитнувся і зірвався кудись у бездонне провалля. Я не сподівався, що їх буде двоє. Власник голосу сидів і погойдувався на низькому ослінчику за два метри від мене, голосно хихотів та злорадно кривлявся. Маленький, потворний карлик, ростом не вищий, ніж великий собака. А кіт-матуся навіть не ворухнувся. Невідривно вивчав мою реакцію, ні на мить не зводячи свого зміїного погляду. Неприкрита лисина коротуна збоку пушилася острівком, задовгий, лискучий від поту ніс роздувався від угарного сміху, а вуха стовбурчились, як у кота-сфінкса.. Його тішив мій спантеличений вигляд.

– Вистава.. – лайно, я визнаю, – я не пізнавав власного голосу і навіть того нахабства, що нашвидкоруч устигло в мені дозріти.

– Ще б дрібку і ви загнулися, перегравши самого себе. Водички не бажаєте? – скоромовкою хихотів гном, протягуючи трипалою блідою рукою питво, з вигляду – воду.

Інша права рука його була в нормі. Потворну він виставляв навмисно, але мене це не зупинило і я, вихопивши склянку, жадібно осушив її до дна.

У перші секунди нашого знайомства я вирішив, що маю справу із хитруном, особою, що буде мене провокувати.

– Чого вам треба? – запитуючи, не сподівався відвертої відповіді.

– О! Нам, бачиш, треба. А вам уже ні? Треба.. – поговорити, – мене починала дратувати його дурнувата манера розмови у такт ритмічного погойдування потворним тілом, і я ледь стримувався, щоб не накидати каміння у город господаря. – Еге ж, цікаво, мабуть, якого милого Тригор віддав вас Пустелі на випічку?

– Пустелі на випічку.., – для мене це прозвучало, як вирок. – Хто такий Тригор? Може, ти? – але розпалювала цікавість, і я навіть починав забувати про те, що вперто вирішив не довіряти трипалому.

– Не варто, професоре, перебільшувати мої скромні заслуги. Я.. – Лис, ваш нескромний слуга-мамун, – називаючись, він схопився на рівні ноги та вийшов із напівтіні, його коротка шия витяглась в нитку і резинкою втяглася швидко назад. – Не спішіть називатись іменем, яке вам не личить. Що таке ім’я? Набір звуків, на який повертається голова.. Камінь, що до смерті волочиться за тобою.. Ну, то як? У вас із Тригором багато спільного – не кожному випадає друга спроба – погоджуйтеся, професоре.

– Не розумію тебе.., Лис. Мене викрали, щоб пропонувати ще якийсь вибір.

– О-хо-хо.. – кривонога матри-хо, – мамун почухав свій острівок збитих волосків і вдавав розчарування дуже переконливо. – Усе, виходить.., складно. І нащо я підписався на таке? З дітьми все таки простіше..

– Може, ти нарешті поясниш, чому – я? – мене дратувало у ньому все, але я хотів знати правду, якою б трипалою вона не була.

Він подивився довгим поглядом очей-цяток, ніби в саму душу, не питаючи, не вивчаючи, але так глибоко і скорботно, що на секунду змусив мене засумніватися, та раптово знову захихотів, злобно і цинічно. Наступної миті я його ненавидів.

– Брама у Знайдення відчиняється не всякому, і лише мій пан знає час і місце. Вважайте, ви – мічена дворняжка, яку забрали з вулиці. Подібні вам приходять не самі.. Так, так – очі собі, глядіть, не видивіться. У парі йде кровний родич. Цуценятко.., – коротун вивчав мою реакцію, потираючи свою спотворену пітну долоню вказівним пальцем правої.

Гнів уже бурлив гірською річкою у моїх жилах, і я мав би втопити цього огидного клоуна. Вистачило лиш короткого зорового контакту із котом.. Він висмикнув заглушку із чаші, повної люті. Вся вона спливла у ринву, втопившись у новій надії.

– А, згадали! Очі двоногого із Втраченого світу фільмують правдиві історії. У Знайденні все не так. У Знайденні навіть тіні подвійні, еге ж, матінко, – примруживши щілину правого ока, Лис подарував коту гримасу кривляння. – Моя прекрасна матуся тому живий доказ. Шкода, що зараз вона вимушено мовчить, та при нагоді обов’язково повість дуже цікаву історію. За свій вік не одне дитинча виходила. А дехто ще сумнівається? – він називав кицьку своєю матінкою, що навівало мені огидні здогади.

– Мені потрібні докази.., що вона жива, – прозвучало це з моїх вуст, як «Розбудіть мене!»

Лис химерно поморщився, похитав круглою, мов гарбуз, головою і заговорив уже серйозним тоном:

– Ви, вчені люди із Втраченого світу, – безмірні у власному невігластві. Тригор не дає вам зоряного неба – лиш телескоп. Ваша кровинка жива-здорова, але вже.. не ваша. О так, не скуштувавши огрума, правди землі не збагнеш. Вибачте, що вдався до наріччя адеманців… Та скажу без кривлянь: вам випав квиток в один кінець, і кінець той має стати початком великої справи за участю вашого спадкоємця. То ж я б на твоєму місці, чоловіче, не лукавив. Пташку твою вполювали і підмінили на ляльку. Я.. був у тому білому екіпажі із хрестиком. Не сам.. звісно. Ти міг бачити, як працює команда..

Я змусив його нервувати і перейти на «ти». Своїм зізнанням Сольчин викрадач тепер довів до ступору мене: справжня решітка.. ще не опустилася.

А вони були таки майстрами. Я згадав, як чув крики породіллі.. у кареті швидкої-убивці. Кричали усі.. І знову мені захотілося заревіти диким звіром. І замість розбитого «форда», замість круглої кімнати мене триматиме їх.. нашийник.

– Як.., якщо Солька у твоєму світі.., – мій голос знову зривався, а слова чіплялися за спогади, – я зроблю, що завгодно. Але якщо ти збрехав, язика брехливого згодую твоєму коту.

– Хо! Це вже розмова! Люблю такий.. дещо грубуватий, але творчий підхід до справи. Я знав, чим тебе оживити. Лиш затям собі: жертовність мурує людям п’єдестали, але не в оцьому місці. Тут світ обертається навколо Тригора. Йому не становлять монументи – його ненавидять, то ж будь розумним – не дратуй його людськими сентиментами. І будь розважним, нахиляючись за каменем, якщо не знаєш сили свого суперника. Зважай, це буде банальна ділова угода..

Наступної миті кіт в ореолі блакиті нарешті перестав мене гіпнотизувати. Беззвучно відкидаючи довгу тінь, так само нечутно розчинився у синій темряві. Ми з Лисом зосталися самі.»

Тригорія – середні смуги Надмор»я

Знають руїни: правду закопують під фундамент або з кінцями топлять у в’язі боліт.. Палять, травлять, розстрілюють. Трапляється, їй вдається вижити і сховатись. Рукописні тексти – ненадійні місця, вогнедоступні. У їх рядки не втечеш – нишпорки винюхають, підмінять. Ось і замуровують пам’ять у скельний бетон.

Буденні реалії Знайдення не суперечать капризним законам світобудовної гойдалки: галантний лицар на пробу одержимий хробаком ігроманії, мрійлива красуня – хизою і лицемірством, чуйний батько – маніакальний правитель-монарх. Голошкірі не втомлюються ідеалізувати або винищувати собі подібних, відривають і перефарбовують хвости на списах, руйнують стовпи пам’яті, перетасовують слова. А швидкі вітри змітають крихти і кістки усіх земних бенкетів. Ніщо ніколи не біле – лиш світла замало, щоб побачити пляму. І ніщо не чорне, якщо звільняє від болю.

Пустеля далеко котить піщані гребні. Той пил забиває вітром шпарини, проникає скрізь. І в смугастих землях Знайдення світова гармонія творилася не добрими перемогами, не зваленим у прірву драконом – у її підмурках палахкотів незгасаючий вогонь протиборства, непримиримої війни не між протилежностями, а між кровними родичами.. Не чорне бруднило біле.. Просто сірі змагались зі смугастими..

За пультом абсолютної влади у середніх і крайніх смугах Знайдення сидів Тригор Триликий – один із тих довгожителів, які ховаються за товстою ширмою і змінними масками. Будні владотворця – нескінченна низка потворних суспільних реалій, які він довго терпів і нарешті перерізав. Бо світ підніжних мандрівок міжчассям розширював приховані горизонти.

Завдячуючи випадку, Тригор об’єднав жменьку відокремлених середніх феодальних провінцій із крайніми. У них процвітала торгівля підніжними вояж-ресурсами, технологічними і людськими. Йому не вдалось підняти планку у мистецтві управління, зате він зміг скоротити чисельність підданих. Населення Тригорії рідшало, бо утікало із середніх смуг у верхні – адеманські або в Геолійські гори в силу періодичних набігів крагунських легіонів, які викрадали дітей для військових і наукових потреб свого монарха. Людські ресурси не вичерпувалися лиш із огляду на безперевні міграційні процеси у цьому краї.

Життя Тригора знало два періоди, розділених обертами часових витків. Він не мав люблячої матері, тому що був продуктом генетичних маніпуляцій свого батька – Тригора Дволикого і з’явився на світ із нутра біонічного інкубатора. Хлопчик мав стати зразковою копією старшого Тригора, але від помилок не застраховані навіть бездоганні системи.

Немовля викрала біснувата дочка його підсліпуватої покоївки і продала кочівному табору за дрібку якихось магічних спецій. Дволикий зі своїми крагунами гнався за кочівниками чотири доби. Не ївши і не спавши, лютував і карав усіх без розбору. Він передушив увесь дорослий люд табору. Не пошкодував навіть дітей, але.., але свого сина так і не знайшов.

Коли бездітний володар нижніх смуг Оллеяр віддавав погребальній церемонії свою молоду дружину, повз нього прохромала стара худюща юлка. Із рваної торби, що гойдалась на рельєфних ребрах, донісся дитячий плач. Ніхто з юрби не виказав свого права на вичахлу голодом в’ючну тварину та живий її багаж. Царською милістю охлялого хлопчика залишили при дворі. Примхлива доля дарувала малому те, чого він би не отримав від свого генетичного батька. Його любили..

У пам’ять про сум’ятну ніч Оллеяр виростив і виховав дитину, мов власну. І вже на порозі смерті передав юному Тригорові владу над землею, яку він заприсягся боронити.

Тим часом Дволикий не зміг повторити експеримент із продукуванням нового спадкоємця. Він віддавався люті і шаленству, не відаючи, що його генетична копія росте в оточенні турботи і людської ласки, а не осмислює способи впливу на психіку рабів.

Пустелі було завгодно, щоб вони знайшли один одного. Власне відображення важко не упізнати. Дволикий не відмовився від гонитви за втраченим, але абсолютного впливу на сина-монарха не міг мати.

Дволикий не припиняв спроби улестити сусіда. Він ділився сакральним і відкривав очам незбагнені для розуму та безмірні у силі можливості втручання у чужі світи та долі. Вони стали політичними спільниками, об’єднавши їх землі, тільки молодому Тригору цей новий тандем приніс розчарування.

Юний правитель смугастих земель занадто швидко підхопив синдром престольної втоми. Він приймав отруту премудрих знань не дозами, а великими спраглими ковтками, що мало його не задушили. Це була ціна, яку платять владолюбці: тримати у правиці мільйони повідків і боятися, що вони вислизнуть, залишивши його самого у путах.

Звівши до мінімуму видиме спілкування із його реальністю, вихованець Оллеяра піддався манливому зову чужих нових берегів. Він зникав так часто і так надовго, що піддані зажадали від нього пояснень. Щоб втримати васалів у покорі, знадобились тиранічні методи.

Його чекала участь самітника і доля монарха-вигнанця. Лиш крагунські легіони його батька допомагали втримувати провінційних правителів від бажання розпочати внутрішню війну. Коли Дволикий отримав свій передоз старості і назавжди попрощався зі Знайденням, син віддалився від реальності крайнім чином.

Триликий пішов далі свого наставника. Він домігся більших успіхів в експериментах із гордонітною породою. Якщо старший лиш переселяв людей із потрібними йому навиками, здібностями та хистом, то його молодша копія розпочала спорудження власного кишенькового світу міжчасся.

У такий спосіб Триликий позбудеться галасливої юрби, залишивши при собі лиш жменьку найвірніших. Він відгородиться від дурнів і невдах – нехай виживають, як уміють. Його амбітна велич збудує внутрішній світ із новими законами і його правилами. Населить його слухняними васалами, істотами рідкісного дару.

Дволикому забракло умінь обдурити смерть, але Триликому вона ще викаже свій подив. Коли великий маніпулятор поглядав у недалеке майбутнє, він тривожився: на північному сході від його досяжних кордонів пускала корені нова цивілізація. Чорнокрилі грихани еволюціонували у нову расу і змогли розширити кордони власної імперії далеко на північ. У них було небо і дивне місто на пагорбі крайньої суші Надмор’я, а відтак, вони підкорювали нові острівні землі. Без армій, без війн, без технологій..

Найбільше Триликого непокоїв симбіоз двох рас. Той виток міг дати надто сильні паростки. Близьке сусідство сильного конкурента – це та загроза, яка відбирає сон у владотворців. Тригорова влада підтримувалася страхом його надможливостей. Новітня могутність на адеманських пагорбах вибухне натхненним джерелом із земних глибин, щоб проникнути у свідомість різних рас і виростити нове покоління. Це буде епічна хода грандіозних задумів і гориходних держав.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.