Не буде ночі такої, що дає спочинок. Розкришиться акордами над землею, збудить приспаний нерв. Бігла цятка змигне лежачим курсором і розірве чорне екранне небо сліпучим болідом навпіл.. по косій. Вогню із неба, як спраглим – ковток..

Танна вдихнула дим із кислим присмаком горілого металу і видихнула змучену усмішку. Чванливим взором Лізи Герардіні вона палила різні метеори, коли ті не мали гостьового статусу. Зараз поверхнею збігла подоба тіні: те саме відчуття, коли встигаєш зберегтися..

Атмосфера Танни – середовище гибле для всякого роду колонізаторів. Цих.. стримано чекали. Вона і трійця менш стриманих. Усе матиме значення, якщо барханний змій і його пасажирка не згорять заживо у тій сплющеній бляшанці із тисненням «МАСК-14».

Логіка прибульців розуміє умовність тієї безпеки і «комфорту», які могла запропонувати хазяйка. Стерегтись лоунів, ядрами із озер грітися, тишу шанувати, берегтись каменепадів… – такі заповіти умовно працюють, коли не шикуються у зразковий стрій. Як і їхня команда..

Гібридна форма побратимства склеїла співучасників старим дорожнім цементом із пилу та поту. Виживати у нових для себе умовах їм вдавалось легше, ніж ковзати на каменях недовіри та хизи. Двоє із них успадкували загальні риси прямоходячих істот земного типу. У них було спільне минуле із твердим осадом, сточений тунелями світ і жменька цінностей.

За інших обставин, у тихому домашньому кутку, подібні їм окреслюють умовні кордони або вивішують таблички із написом: «Вівчарка зла!», «Паркан під напругою!», «Усі дрони – психи!» і догорають свого урізаного віку на відлюдді.

Їх ломаним недогаркам не дали сховатися за перегородками у своїх мушлях. Витягли із паленого світла Знайдення у ніч хворої донни-гордячки.. У цьому світі вертлява черепашка на всіх одна. Встояти б на ній.

Підтоплена ущелина на місці колишньої водоносної жили умовно годилася на роль разової нічліжки. На виході із розколини унизу лисніло скелясте дно сухої долини. Третій, той, що мав розгонисті крила і видюче око, такі сумнівні укриття рукавичного типу називав пастками для гризунів. Скорився.., прикусивши хвоста.

Під софітами близнюків-місяців висвітлювалася шліфована гладь вивітреного русла. І пологий, підступно роблений кремнієвий схил. Над ним на різних рівнях переплітались хиткі конструкції скелетворних мостів. Їх кістяки так високо дерлися, що спотворювали для приземленого глядача зоряне шитво. Відсутність хмар цієї ночі обіцяла і день похожий, і переддень бентежний.

Мутні передчуття не завадили синьокрилу забутися у своїх драконячих сновидіннях. Незабаром він готувався скидати шкуру – довгий сон був потрібен йому, як літній дощ цій кам’яній пустелі.

Чоловік із колючками під дугами брів і прищуром, таким що пристає звичкою в умовах надмірно сліпучих білих днів, викладав півколом для їхньої «прихожої» виловлені із озера ребристі ядра. Вони були єдиним джерелом хоч якогось тепла, і їх треба було ворушити.

Лякатись тіней, чи то.. нести варту заходились по черзі. Рун відчував: у спину йому цілилось янтарне безсоння його супутниці, загорнуте у вовняну дорожню ковдру, яка мало зігрівала. Він не обертався, бо слухав ніч.

На хмурому смуглявому обличчі дівчини мігрували тіні. Від залому одної брови до іншої.. В очах барахталось змагання. Це нові епізоди зі старих спогадів мурували фортеці в її голові.

На Руна, що пробив їй грудну клітку вістрям із протиотрутою для пам’яті, Ева зла.. не тримала. Воно, зло, кудись глибоко заповзло. Іноді висувало жало або спурхувало зі слів. Це Танна. Вона контролювала Руна. Вона обвуглила крила лусканю, натравила на них лоунів і змусила прийняти гру, правил якої ніхто до пуття не розуміє.

Перше переродження викинуло Евену з її часу, друге – закинуло у мерзлоту живого пекла, яке повертає попередню пам’ять. Внутрішня Евина порохівниця знову тліла. Танна – світ хирявий, доведений до краю божевілля. Ніхто при здоровому глузді не став би зводити докупи розстріляних негероїв, спалених, топтаних і самотніх. Синій вже не літатиме, Руна доконає гордонітна ломка, їй зірве дах. Десятки разів обдурені, не вміли довіряти навіть собі. Лиш убогість цього краю стримувала їх від того, щоб не розбігтися.

Ева силилась зібрала докупи векторні обривки зі своїх минулих хронік. Зосталось звести їх у ту площину, із якої вислизне кручена тропа видимих глибоких слідів їхніх ніг і лап. Вона не сумнівалась, що погодиться знову убивати. Рун-хлопчик, у минулому довірливо-манірний та лагідний, зламався. І вона підкориться. Під стягами біло-чорними чи біло-сірими знову запалиться пітьма і заморозиться світло.

«Сумнівна твоя ласка, Танна, – думала Ева, прикриваючи повіки. – Ти дозволила гриханам і людям піти, примирила їх, щоб вони знайшли спосіб вижити. Відпустила.. І раптом отямилась. Потягнула за ниточки. Що такого у тому попелі, який треба ворушити?»

Знайдення. Доба до падіння

Повернися до тями, довірливий… Годі чекати зорепаду – сьогодні ніхто не запалюватиме темряву. «Часткова хмарність» – зауважили б синоптики, якби жили у цій частині світу.

Підведи очі, скептику. Ось вони визирнули: нанизані перлини надщербленої четвірки місяців.. У сріблі серпанку, ледь.. надкушені. Звична картина нічного неба вказувала шлях зухвалим мандрівникам, бо прозорливі жителі верхньої смуги Знайдення тричі перевірили, чи надійно замкнені вікна і двері, чи загострений клинок дідівський, чи щит ритуальний на стіні не покосився.

Цей світ давно поділений, розумнику. Смугами, стінами, перегородками. Законом і беззаконням. Невмирущим володарем Тригорії і славним Архітектором адеманського пагорбу у Надмор’ї, нащадками другого і страхами першого. Коли знаєш свого ворога в лице, а знайомий голос впізнаєш у темряві – світ поділений правильно. Світобудова Знайдення не знала міфічної полярності. Змагання добра зі злом звелося до ігор у манірне переодягання цих суперників. На дистанції довжиною у вічність усі імена затираються. Безсмертя грає не за правилами, і жарти у нього злі.

Двоє рухались, як один – це мало гарантувати одному із них невидимість. Двоє сердець різної щільності: незрілої людини і стріляного хижака. Різні та однакові – співучасники субреального дійства у звивистих лабіринтах Знайденого світу. Їх об’єднувала мета і роз’єднували цілі. Такий тандем ставав звичним явищем у лише відносно безпечних землях. Страх у Знайденні має владу зводити мости і спалювати переправи. Нічого і хтозна-скільки спільного. Нас, мандрівників, частенько єднають блудливі дороги уздовж одного берега. А роз’єднують вузли власного роду.

Сіра густа імла закипала паром. Клубочилась і здіймалася вгору молочним птахом. Можна сподіватися від такої ночі ще тих вибриків.

Дольки втомленої свідомості вимолювали сну, зрадливо злипалися повіки. Загрозлива реальність вислизала з-під контролю. «Відпусти повідок пильності, під тобою вправний ловець» – нашіптував туман..

– Ледве голову схили.., – першою завела пісню чотирилапа.

– Порятунку не проси.., – спросоння відреагувала вершниця, міцніше обійняла сріблястий котячий загривок, зануривши у нього лице.

– Ланцюгом прикутих правил – синіх місяців овали.., – відспівала свою партію Білогрива, замисливши лукавий жест.

– Білі кості омива.., – колискова обірвалась під шумок падіння.

– Трохи ясності цієї ночі не завадить, – вишкірилась болотяна кішка. – Тої, що очі розплющує.

Обіймаючи холодну землю, кривлячись від болю, вершниця беззвучно лютувала. Наче птах, вислизнув сон. Наче змій, підкрадався гнів.

– Безбожне творіння ночі, лукавий виродок боліт, брехлива напівкровка – усе в цьому переліку – я, і навіть більше! Відточуй кігті, крихітко, – нависаючи, протяжно шипіла кішка.

Дівчина уперто мовчала, сховавши голову між гострими колінками. Намагалася зрозуміти, що їй більше боліло: кривда чи забитий лікоть.

– Лю-ю-ю-ю-ю.., – витягнулись губи. Коли розплющились очі, цукристі, як мед, звуковий ряд повернувся до мовного русла. – Ти дня ніколи.. не бачила – мені тебе жаль.

– У жалощах немає порятунку. Щоб вижити, важливіше жало, – хризолітові кристали її очей витискали чорні щілини. – Той, хто на тебе полює, вилизувати тобі сліз не буде. Ти замкнула удома свою людину, Ев. Пам’ятаєш?

«Зрілі вчинки двоногих – найнудніші із передбачуваних у світі речей. Не будь прогнозованою», – справжні думки протистояли манірним повчанням, про що двоногій не слід було знати:

– Я не обіцяла, що буде легко, – тихою річкою попливли повчання. – Буде страшно і буде боляче. І Пустельник його знає, скільки життів треба прожити, щоб.. навчитися жити.

– Ти хотіла сказати.. трохи менше, як вічність.

Уся ця ситуація більше нагадувала педагогічну сценку: суворий наставник глумливо мружив очі, удвічі менший школяр очікував чергової порції покарань. Білогрива відчувала, що гру у кидання багнюкою пора закінчувати. Шкільні формати були їй огидні, як торовані колесами дороги. Там, де проходять великі табуни, очікуй засідки.

Ліниво прогнулася в хребті, схилила кудлату голову. Показово клацнула зубами, оголивши ікла, і лизнула поранену руку. Жорсткий дотик додав Евиній поведінці прискорення. Вона зашипіла, як кішка, упала Білогривій на хвіст, обмоталася ним навколо шиї і притихла. Це мало стати фіналом взаємного примиренням. Синці та подряпини зараховувались у розряд бойових чеснот.

Обоє вже давно звикли до подібних витівок, та й давня прив’язаність не дозволяла чавити образи на сік. Пригода, що познайомила дитину з болотяним хижаком, втримала їх надовго всупереч усяких лихослівних толків.

Рідних батьків дівчина не знала. Її виховав хранитель. Лагос був їй і батьком, і матір’ю, і другом-братом. Доки одної і не зовсім спокійної ночі тихою ходою заявилася зеленоока нянька. Люди вважали болотяних котів нічними істотами – Білогрива цей міф підтримувала і з першим сонцем покидала дитячу кімнату.

У світлі захмареного дня Евена мало чим відрізнялась від подібних їй ровесників в адеманських поселеннях: смаглява шкіра, родові відмітини на долоні, точене обличчя із прямим бунтівним поглядом.

Болокоти на смугастих землях були малочисельним видом. Нічна їх активність породжувала різного роду міфи. Хризолітові кристали із вкрапленням ночі уміли оберігали і чужі, і свої таємниці.

«Хай гострий клин не зможе ранити, та біле хутро залоскоче до півсмерті», – приповідали хроніки старих хранителів. Люди їм вірили чи то в силу їх страху перед завісою ночі, із якою приходили і великі коти, і тіні в капюшонах викрадачів, чи то в силу віри у самих хранителів.

Лагос мав доступ до спадку попередників, тлумачив людям трухляві тексти. У Медовому Надмор’ї попит на його послуги підтримувався тривожним часом, як полум’я – киснем.

«Не тому поклонюся я, хто вище ходить, як земля, не тій, що дотиком долонь сповільнить повінь і вогонь, а тій, що порухом німим зачинить браму у світи» – подібні рукописні тексти копіювалсь із завидністю святкового шитва. Хтось шукав у них втіху для розуму, хтось – розраду для серця. Життя, як море – ніколи не втомиться викидати на берег тріски.

Світ Знайдення ділили між собою раси різних еволюційних і технологічних рівнів. Людей, земних жителів верхньої смуги, виділяли родові відмітини. Ті, що вели свій рід від адеманської гілки, стали носіями мітки на лівій долоні. Такої, як у Лагосової вихованки.

Коли тобі п’ять і тебе люблять, світ буяє барвами. Вітер нашіптує, високі трави співають вкупі зі скелями, а перелітні зграї із собою кличуть. Горизонт мляво тягнеться від високої міської брами і манить випурхнути з гнізда.

Окислені мідною зеленню старі фортечні ворота ранніми годинами будили поселян скрипом. На ніч їх зачиняли, але в світлі дня ліниві сторожі не обтяжувались надмірною пильністю. Дитина не пояснить магнетизм дороги – вона лиш підкоряється зову. З гірки на гірку під тінню сатинових трав через пахучі луки аж до лісових угідь.. У прозорих струмках – кораблики, між камінням – равлики.. У нірках дерев – гостинці, і казка ця закінчується, коли крони сплітаються, зачиняючи собою небо.

Приземлене дупло пообіцяло малій притулок і сон. Між запахами теплого прілого листу, лишайників і кори дитя згорнулось калачиком і задрімало. Тоді все здавалось грою. Розваги закінчились, коли прийшли сутінки з новими звуками і тінями. У її сховку прокинулось щось крикуче, кусюче і дряпуче, вигнало чужинку в ніч. Страх і холод без зусиль гасять усяку цікавість. Кілька разів Ева падала, ранилась і зривалася на біг. Вона плакала тихо, щоб не збудити лісових демонів. Вже коли назустріч їй випливла пара малинових вогнів, дівча зірвалась на пронизливий крик.

Гора білого хутра і шорсткий язик тієї ночі, можливо, врятували її не тільки від переохолодження.

Нового друга маленька Ева назвала киця Гель. Нечувана річ: великий хижак врятував людське дитинча і поселився поруч із ним. Впустити до людської спільноти дикого звіра із лихою славою – аномальне дикунство для поселян.

І болокоти двоногих сторонилися. Жили-полювали у сильно вологих лісах, місцях віддалених, полохались денного світла і людського шуму. Популяція їх в різні часи коливалась, але збільшувалася із засиллям крагунів..

Останні були справжньою причиною важків засувів і металевих обшивок на дверях. Ловці на дітей, вони ж чорні каптурники, або крагуни. Логіка підказувала: болотяні коти – посібники дітокрадіїв. На околицях Адеману ходили чутки, ніби хижаки відточують свої сталеві пазури на одвірках приречених родин. Чому Білогриву не прогнали, знав хранитель: поселяни демонизували болотяну кішку, аби вона перекривала ловцям шлях до людських порогів.

Не від того бралася сиротами шкіра і стигло нутро. Він підозрював справжню причину приходу служки темряви. Він знав, кому по праву належить дитя із медовими очима і від кого насправді болокіт її стереже.

Коли вітер рве покрівлі, і хвилі накривають човни, жоден хранитель не всилі протистояти стихії. Лагос просто знав, і знання лиш множили смуток. Але і нерідний батько віддасть усі скарби, тільки б затримати прихід великої води. Тільки те, що зжере полум’я, ні минулого не змінить, ні майбутнього не подарує. Як не вихиляй тим пером, ти йому не хазяїн.

Срібла у його скронях та бороді більшало, ночі минали в тривожних роздумах, дні танули. Лагос зважився.. Не тому, що його осяяло прозріння, не тому, що штовхав відчай. Він гадав, чи ймовірні зіткнення між речами, мотивами та істотами, які притягуються, але зустрітись не можуть. Чи змінить причину-наслідок чиясь недолуга спроба збовтати осад. Він хотів лиш виграти час для своєї втіхи.

Білий кіт не здивувався. Він чекав тієї розмови з тих самих пір, як упізнав старого знайомого.

– Я відчуваю, що можу вірити тобі, – почав було Лагос тремтячим голосом. – Пустеля його знає, чому.. Чинити тобі опір – безглуздя.. Я лиш хотів.. упевнитись…

– І море отак шумить.., лиш ніхто на шум не зважає, – обірвала його кішка на півслові. – Слова не міняють вчинків. По той бік ти не мав майбутнього, по цей – не матимеш вибору. Усе ніяк не приймеш..?

– Спочатку я був людиною..

– Війна в собі турбує? – оксамитові нотки ніжного голосу іржавіли і скрипіли. – Чого тобі насправді треба, хранителю?

– Трохи часу – не років, – старий майже переборов хвилювання в голосі, – Жоден болокіт не віддасть свого дитя без бою. Хіба батько вимагає забагато?

– О, море гадає, що воно океан, – звір оголив в усмішці сліпучо-білі ікла. – По дну ходиш, старче, та в мулі тому і грузнеш. Маска зморшків не додасть тобі природного розуміння. Нутром відчуваєш, що безсилий, але продовжуєш змагатися. Світлокрилі тобі заборгували.., та невже ти, стариганю, допускаєш, що можеш змінити правила гри, якої не розумієш? Не нам із тобою вибирати. Сам знаєш, у всього власний хід.

– Ти говориш зі мною, значить ти не звір. Не той, хто точить пазурі..

– Почув, що вітер повіяв. Скулити личить псам, але не нам. А те, що ні тобі, ні мені ніколи не належало, піде своєю тропою. – Кішка була невблаганною, усім своїм виглядом грізно натякала, що розмова закінчена, і немає більше сенсу каламутити воду. Проте Лагос істерично не здавався:

– До бісу правила! Заради того, що колись було і буде незмінним, ти можеш просто.. хотіти? Як.. пити, коли мучить спрага?

– Наші бажання різні… Зараз, приміром, я хочу, хочу випустити кігті, – кіт зловісно звузив зіниці і зашипів.

– Я знаю, що прошу не прислужника… Та навіть ти не всесильна перед лицем змінних форм.

– Ти будиш звіра, старче! Ти з глузду з’їхав! Отямся! Не крагуни – агорійці прийдуть по неї. І колись я не встигну. Зайвий ризик – виставляти на показ своє справжнє нутро, – здавалось Білогрива щось обмірковувала.

– Вона ще ди…

– Вона більше, як дитина. Кому, як не тобі, це знати. Ми із нею пов’язані, як лезо і точило. До часу.. Усе є таким, повним чи урізаним, доки є потрібним.

Якусь мить відун вперто мовчав, опустивши додолу очі, на плямистому чолі вирівнювались часові рубці:

– Це не давало мені спокою, – вицвілі сині очі на мить прояснились здогадкою – усі відповіді лежали перед ним як на долоні, – правда про тебе, Білолика, дала мені надію…

– Сумнівна пані… зігріває тих, хто з нею спить і дивиться сни рожеві, – Білогрива не розуміла його оптимізму, але підозра уже посіяла зерна сумнівів, чого б інакше так бентежила її людська усмішка, що вирівнювала зморшки.

– Ти – не болокіт, ти.. – інша..

– Тоді.. і ти – не хранитель? Хто тоді ми? – Гелена поїдала його хижих поглядом зелених хризолітів, загрозливо зіщуливши вуха, вичікувала нового випаду.

– Колись ми знову зустрінемось, але діалог буде іншим.. Бо ти станеш вільною. Тобі не треба буде ховатись в тінь від сонць. Напівкровкою складно почуватись.. Еге ж? Бути в’язнем у власному тілі.. Такими не народжуються.. Чи не Тригор тут доклав свого хисту? Коли біле сонце щоранку злизує твою хоробрість, воїн стає жебраком.. Слухаєш своє серце? Ритм не той.. Ти підеш за своїм.., щоб звільнитися. Ми всі так робимо..

Свої здогади Лагос озвучував без звичного переможного пафосу з нотками гіркоти в голосі і з прихованою надією на те, що напівкровка є тим самим провідником, який вивів його колись із полону самотності, відчинивши двері до Знайдення. В силу своєї двоїстої натури вона не тільки наділена більшими можливостями, про які сама ще не здогадується, але й потребуватиме у недалекому часі людської присутності, так само, як його донька потребує її опіки зараз.

Білогрива зберігала маску, лиш хвіст опушено сіпався:

– Відаючи те, що буде колись, людина не може збагнути, що принесе їй завтрашній день – опівдні попрощаєшся зі своєю крихіткою востаннє. Гості з Адеману вже прибули і надовго затриматись не планують.

– Не бачив їх самих, – Лагос не був здивований. – Але не маю жодних сумнівів, щоб тобі не вірити – у східному крилі на карнізах світляків можна загрібати жменями.

Чуйка хранителя не підвела: крізь відчинене вікно за густою решіткою причаїлася зерниста ніч. Незвична тиша видала столичних гостей. Гелена була мало стурбована тим, що її таємниця – вже не таємниця. Так далеко старий не міг бачити. Маючи чималий досвід спілкування з людьми, вона навчилася не лише контролювати природні рефлекси, що дісталися у спадок від диких родичів, але й симулювати потрібні, коли цього вимагали обставини. Блимнув малиновий вогник: сонну тишу Лагосового будинку розбудили нові звуки.

– Людські діти – частково нічні істоти. Так що тримайся, татку.

Вона заворожено спостерігала за героїчними спробами маленької Еви перелізти високий підмурок, який сама, зазвичай, перестрибувала. Батько невдоволено хмурився, а Білолика самовтішно щурила хризолітові свої кристали.

– Тат.., Гель.. У мене сітачки в кімнаті, – і як доказ, розімкнула крихітну жменю.

– Правильно казати – «світлячки», – Лагос подумав, що нелегко їй далась ота перешкода, коли одна рука зайнята скарбами.

Широко розплющені наївні сонця поклала край словесним приріканням. Ні сердитись, ні пафосно сперечатись нікому не хотілось. І правду цю ніхто не спростовував – крихітка мала владу над ними.

– Там гуси-лебеді… на дереві на мене дивились.

Лагос обмінявся поглядом із великою кішкою:

– Не бійся, серденько, – поправив розтріпані гладенькі русяві кучері, – ти ж знаєш, вони дітей стережуть від чорних каптурників.

– Агель! – Ева рвучко вивернулась із таткових обіймів, щоб зануритись у м’які хвилі хутра. – Ти недоказала казку про сині гуси…

Гелена віртуозно позіхнула біля ніг Лагоса, пхикнула, ніби обтяжена лінню, піднялась, закинула підборіддя, запрошуючи до гри. Подвійним стрибком перетнула кімнату і зникла у темних сплетіннях коридорних лабіринтів. Мала блискавкою метнулась за нею. Після змагань із підмурком, бойовий дитячий клич розбудив сонне життя у цілому будинку.

За віконною решіткою шелестіла крилами тепла літня ніч, своєю присутністю розрізала час на до і після.

Ніч гартує, а день вибирає

Історія любить повторюватись у приспівах. Ступивши на ту саму стежку вдруге і розпізнати її у нових сезонних декораціях – дар рідкісного спостереження.

Довкола нових пеньків постарілого лісу блукають ті, хто сильно скучив за домом. Хочеться, аби все залишилось на своїх місцях. А порядок рветься до хаосу. Стежки заростають, густішають нетрі – зменшується популяція людей, оголюється порода і пустелі наступають – їм стало затісно.

– Ми заблукали.., – двонога вкотре набридала Гелені своєю людською обережністю. – Добре було когось живого зустріти. Чи є щось, чого мені не слід знати, Гел?

«Наступного разу зроблю це: скину посеред дюн біля нір піщаних гризунів, щоби наковталася пилу і не могла скиглити – першитиме горло, зате нарікань менше», – вирішила про себе Білогрива. Де вона помилилася, коли вирішила, що Ева дозріла для дорослих мандрівок. У блуканнях нічних мало радості і кольорів для підлітка. Нелегко зберігати холодний спокій та обачність звіра. Без інтуїції та вишколених інстинктів вполюють тебе або крагуни, або повзуни, або просто природні пастки.

– Це правда, що біля скель бувають невидимі заломи простору? Зайдеш зі схилу – вийдеш на пік. Ото було б добре.., – Ева сподівалась почути відлуння звичних котячих вібрацій, але Білогрива вперто мовчала, від чого у дівчини ще дужче розігралась уява.

Якби у цю мить двонога зазирнула болокоту у вічі, хорошого упізнала небагато. Малинові іскри запалюються по тривозі, і віддзеркалюють вони загрозу.

У світлі блідої плеяди місяців не все розрізняють нетреновані людські очі. Про дотик холодного, як метал, поцілунку, який морозить слину і кров, Ева більше знала, ніж чула. Умовний сигнал запізнився.

– Краги! Замр-р-ри, – протяжно зашипіла Білогрива і завалилась на бік, скинувши свою вершницю. – Не ди-хай…

Подібні маневри болокоту зазвичай вдавалися, але сьогодні падіння видалось невдалим. Еві здавило діафрагму її дорожнім наплічником, який перекрутився під час падіння, і зараз вона задихалась. Медоока встигла подумати про Лагоса, вбитого горем, про траурні стяги в Адемані, про свої недочитані згортки, коли цей пекучий тиск ослабився, і горло засудомило від різкого ковтка повітря.

Каптурник був один. Він залишив у пащі звіра шмат відірваної поли і заморожені зі слини борулі. Доля дарувала дівчині наступну мить земного пробудження. Кашель і заціпеніння кінцівок минули, невидима карусель зменшила оберти, думки прийшли до тями, але голос ще не підкорявся:

– Да-руй.., що я.. та-ка хилячка! – слова давались їй із зусиллям.

Пазуриста частково ще притискала нещасну своєю вагою. «Схибила..» – подумала про себе кішка і не полінувалась швидко відповзти. Вістрями сталевих кігтів вона збивала із зубів кригу, яку перемогла. Потім перекинулась на лівий бік, щоб дати можливість своїй супутниці перевести дух.

– Обійдемось без оплесків, – протяжно виспівала Білолика.

– Ти була права: не потрібна мені ця торба. Пташок годує ліс – і я не пропаду, – голос і здоровий глузд поверталися. – Знаєш, кожен твій наступний стрибок ніжніший за попередній. Звикати до криги під шкірою важче. Ці напади почастішали, тобі так не здається?

– Можливо, ми наближаємося до людських осель – крагуни їх чують, – не обертаючись, відповідала розумна істота. – Гартуйся, люба. І торбу перед фінішом краще побережи.

– Ти пам’ятаєш, як це було першого разу?

1 2 3...5 >

На страницу:

Перейти

1 из 5