Великобурлуцька Атлантида

– Такого мені ще не шили ніякі «Шарікови» з кульковими авторучками, – запинаючись, виказував я прикордоннику. – Татарином обзивали. Хохлом – сам натякав. А от щоб москалем… у цьому змісті ви, товариш прапорщик, раціоналізатор… Вибачте, а ким же ви себе вважаєте, коли розмовляєте російською...

– Тамбовський волк тебе товарищ! – не дав договорити, холодно випалив пограничник у відповідь. – Да ты еще и огрызаться будеш? Такие номера у нас не проходят!

Нотки в його голосі, не то роздражнення, не то пекуча образа, натякали на те, що прикордонник володіє сумнівним талантом простого солдафона. Бо він здатний висловлюватися з апломбом, збільшувати обороти і накручувати ситуацію, причому в поєднанні зі схильністю принизити.

Я відвів очі. Перевів свій погляд на вїздний шлагбаум, жалкуючи, що в’їхали не в ті ворота. Обличчя в мене від хвилювання стало відлюдкуватим, мене обпікала невесела думка ще й про те, що я начудив, звернувшись до прикордонника в лиху годину… Загострювати взаємини з таким, надто бистрим на вразливе слово служивим не слід. Бо було очевидно: моя справа – труба. Як не крути, а я був безвладний нав'язувати свою волю наділеному диктаторськими повноваженнями прикордоннику. І взагалі на границі будь-яка, навіть надумана, проблема майже завжди пахне керосином. Тут все залежить від службовця, – якби хто не оцінював його поведінку і результати діяльності. У нього обов'язково є момент, який може привести зовсім до іншого розвитку подій. Він завідомо має перевагу…

Аби уникнути нових неприємностей, заглиблюючись у власні думки, я прикусив губу. Заднім розумом я змусив себе швидко збагнути, що тут нічого не поробиш: сам собі винен! Господи, куди мене понесло, навіщо? Як все обернулося… Як все банально… – до розуму чомусь доходили саме такі думки.

Зона прикордонно-митного контролю границі не радувала око – щоб і очі не бачили, щоб і згадки не було про таке вражаюче тривожне місце. Це явно було диявольське місце. Тут дзвенів високий нерв і – тривога. Погана тривога. Якась магічна тривога, незрозуміла, з занепокоєними оглядками. З певною метою були тут створені черги машин до віконець паспортного контролю, в яких дочекатися свого утомливо і клопітно: як тільки у когось біля віконця виникала затримка з документами, черга надовго завмирала. Майже відразу самі нетерплячі хаотично розгорталися в другу чергу. І як завжди в таких випадках буває, звичайно, не обходилось без скандалів і спроб відстояти справедливість. Як не дивно, але в цілому, на жаль... нахабство, в любих його проявах, все ж брало гору…

Ми з другом, вже на межі терпіння, рвонули було з усіх сил на паспортний контроль в іншу чергу – що ж ми мали діяти. Так на нашому путі неприступною кам'яною глибою хутко з’явився той самий «товариш прапорщик», і грубо зупинив нас:

– Не туда стали...

– Вибачайте. Як "не туда"? – понуро перепросив я. – Сюди ж перекочували майже всі, хто стояли за нами в тій черзі…

– Это все граждане…

– А ми хто?

– Вы – москали…

– Як "москали"?

– Вам – он туда… – строго вказав нам прикордонник, показуючи рукою в самий хвіст тієї черги, де ми до цього стояли…

Сперечатися з прикордонником не було смислу. Так само як і нарікати тим, хто над ним начальник. Може, воно й правильно. Зрозуміло: довести щось прикордоннику, в такій ситуації було неможливо, а знайти свою правоту означало визнати його провину. Тому після його вказівки ми прийняли логічне рішення: гаразд, люди ми звичні, вже без лишніх запитань стали де нам було дозволено – жах і кошмар. На границі ніколи не знаєш, де втратиш, а де знайдеш.

Отримавши в один присід ще одну кількість знущань, я про себе відзначив, що "товариш прапорщик" мене так просто мимо себе не пропустить – обов’язково ще підійде і буде якісь химороди гнати.

Зовсім скоро, мордуючись усякими думками про злий рок і снаряди, що падають в одну воронку: приблизно так можна пояснити мої думки, направився було до завітного віконця паспортного контролю і… знову, як з під землі, намалювався переді мною «товариш прапорщик» з питанням:

– Заполнил анкету?

Як шкідливий школяр я кивнув головою.

– Давай, – простягнув він волохату руку. – Будем посмотреть, что ты там накалякал…

З завидною принциповістю правоохоронець став ретельно перевіряти мою анкету. Спочатку буквоїд демонстративно забракував виклад анкетних даних прописними буквами. Потім йому не сподобалися вже самі букви, які виступали за дрібні клітинки анкети. А наостанок виявилося, що підправляти букви категорично заборонено. Так, буквально на рівнім місці, я тричі вперся чолом в дріб'язковий бар'єр власно побудованої перешкоди.

Ця ментальна незрілість-вирішивши, що відтепер він не просто Цар гори, а гегемон. Як мінімум, гарантовано надовго. Забувши відому, нехай і перефразовану, істину: "один раз – не чемпіон". І через це натурально відвик навіть від думки, не тільки від почуття, що його можуть бити, причому важко і боляче, і скидати, стягувати з вершини за вуха, не проявляючи ніякої поваги до регалій і статусу.

Владні повноваження, – міркував я, заглядаючи прикордоннику в очі, коли він вперто перевіряв мою анкету в останнє. А там, в його очах, ні єдиного сліду совісності, тільки застиглі, безжиттєві зіниці – завжди, завжди одне й те саме: буває одного грама їх досить, щоб принизити людину. А ментальність і психологія безсовісної людину така, що для нехлюйства місце найдеться будь-коли.

Я вже встигнув розгубити чимало забобонів, відносно людей, наділених владою – особливо тих, хто довго і послідовно знаходиться при таких повноваженнях. І добре знав, що у їх житті виникає момент, коли назавжди поселяється всеспалююча властивість, яка забороняє хвилювати поточний контроль над собою і непозбутній стан залишатися людиною. І мені довелося з соромом визнаватися собі, що в глибині душі я завжди ставився до будь-яких людей, які відносно мене наділені якоюсь владою, з недовірою. Я майже завжди брав за правило у відносинах з ними з самого початку розраховувати на гірше. Бо ж таким людям нічого не доведеш. Вони – закон. Хоча гріш ціна такому закону там, де правота всього лише сильніше сорому, коли людині дійсно не соромно й вона знає, що їй не повинно бути соромно. Тому я не думав: правий прикордонник, чи ні. У черговий раз із духом зібрався, й так боявся, що мало його, духу цього, що от-от він зникне, розчиниться без залишку, і я не витримаю й почну обурюватися. Але стерпів таки, почав стримувати свої емоції й спішно шукати з ним взаєморозуміння – прикордонник таки привів мене до тями.

Так чи інакше, я опинився в стані, іменованому шаховим терміном "цугцванг", коли у мене не було іншого вибору, як під крижаним поглядом супротивника винувато схилити додолу голову, мовляв біс поплутав…

Спрацювало. Ознаки рефлекторного страха помітно задовольнили елементарну претензію держиморди на власну перевагу. Службовець оцінив мою зразкову поведінку: оголосив, уже майже лагідним тоном, що цього разу він вибачає мене. При цьому він переможно подивився на мене і, нахилившись в мою сторону, чомусь пошепки повідомив, що крім паспортного контролю, мені, в порядку примусу до миру, доведеться пройти ще й повчальну процедуру митного контролю. І, кидаючи на мене проникливі погляди, для вищої переконливості уїдливо повідомив, що "все вопросы можно решить". На що я лише важко зітхнув. А на подяку я лише їв службовця кордону очами й прикидав: чи оцінить? Давати гроші, щоб на таможні вирішити усі питання я не хотів.

Змусивши себе погодитися з "примусом до миру", я здавався самому собі, ледве чи не смішним – принижений і неспроможний… І з чистою совістю... Ой, ні, про чисту совість – хіба що зопалу. З цієї самої хвилини став просочуватися вбогою жалістю до себе…

Митник теж мене не порадував – на вид він був серйозним і зібраним, взяв в оборот «норовистого» клієнта, як воїн, що вибирає зброю перед боєм, щоб показати, хто на митниці хазяїн.

З відчуттям безсилля і постійної напруги на краю зведеного стану, я в точності виконував пограничний порядок. А "Порядок" на границі строгий. Там не стій, там не ходи, там не розмовляй, навіть коли тобі знадобиться (про всякий випадок) запитати: "Де тут туалет?". А там, упаси Бог, мобільний телефон не включи і таке інше. Діапазон досить величезний. А вже торкнути службовця, щоб звернути на себе увагу, виявилося б, однаково, що до англійської королеви доторкнутися – і не помишляй – реально загрожує розтерзання.

Коли митник "запропонував", серед усіх присутніх в той час на митниці, тільки мені одному заповнити митну декларацію – я вже доладно не усвідомлював, чого прагну, чого бажаю. А коли він, немов слухняна вівчарка, обшукував мене, як злочинця – обшарив кишені, перепровірив гаманець, особисті речі – я й зовсім повною мірою відчував свою інвалідність. Моя думка про той простий факт, що я поки ще можу безмовно коритися й мовчати – перетворювалася в чисту радість. Я тихо благав Бога, щоб хоча б митник у цей самий момент нічого не підкинув мені, і після того не зажадав би зазначену суму баксів. Зрозуміло за що: за мирне розв'язання конфлікту.

Врешті-решт митник змушений був дати нам дозвіл на виїзд, сердито глянувши на мене. Він був явно невдоволений тим, що чіплявся до мене гарма-дарма – все вирішилося по-пустому. То була суміш невдоволеності з бюрократизмом, яка робила цю невдоволеність абсолютно безжалісною до безгрішного.

Ось тоді, дивлячись на його остаточно втрачене обличчя, я став посміхатися, мов побачив його нещирі наміри. І тут же помітив, як у нього вираз німецької вівчарки теж змінився на сконфужену посмішку. Отже ж може посміхатися, коли захоче…

4

Уздовж Ізюмського шляху, по якому мчить наша машина, на фоні блідої синяви неба плавно погойдуються на вітрі височенні тополі. Ми з Володимиром їх добре пам'ятаємо, ще не забули на якій поважній відстані одна від одної розсаджували – тепер гілки переплітаються між собою. Намагаємося перенестися думками в той далекий час. Він ще тут, серед цих придорожніх тополь, на цій землі. Ми відчуваємо це, – тополі зберігають його.

"Дорога-дорога, осталось немного, мы скоро вернемся домой", – лунає в салоні із радіоприймача пісня. Доцільно лунає, чого гріха таїти: вона тільки посилює прискореним серцебиттям трепет у нас в грудях, від безпосередньої близькості рідного села.

Чомусь мені завжди здавалося, що шлях став Ізюмським через те, що він проходить на південь через місто Ізюм, поки не дізнався: насправді це саме місто назване від найменування дороги. А про сам шлях є згадки ще в 1571 році в літописах. Ізюмський шлях називали «дорогою горя» – подумати тільки, майже 500 років по ньому відводили в рабство наших одноплемінників – саме звідси приходили кочівники. Починалася вона у верхів'ях Ораш-річки, що на Лівому березі Дніпра і йшла на північ, простягаючись між річками Оскол і Сіверский Донець, перебиралася через Ізюмський брід і недалеко від міста Старого Оскола зливалася з Муравським шляхом. За переказами, Муравським шляхом користувалися кримські татари, Кальміуським шляхом – ногайці. А по Ізюмському ходили і ті, і ці. І набіги цих народів на Київську Русь почалися задовго до того, як впала Золота Орда…

Далі Ізюмський шлях веде до міста Ізюм. А місцями він дає в різні сторони сітку вузьких польових доріг, які розтікаються по навколишнім селам. Хоч і не з руки нам їхати в стороні від заасфальтованої головної дороги в село, але нам варто в цей раз проїхати (більше, ніж будь-коли) по ґрунтовій дорозі, яка зберегла свій первозданний вигляд і служить своєрідним путівцем в наш світ дитинства. Саме тому давно втративши рахунок проліскам і посадкам, ми починаємо придивлятися, щоб не пропустити в неозорій сітці доріг потрібний нам з'їзд.

Нарешті, ми бачимо попереду знайомий силует посадки, який різко обривається там, де вона впирається в Ізюмський шлях. Ми переглядаємось з Володимиром і відразу розуміємо один одного. Наші обличчя непомітно змінюють свій вираз: ми дружно радіємо, що не пропустили з'їзд, як це з нами не раз траплялося.

– Все правильно, – говорить Володимир, показуючи вперед рукою, – поруч з тією посадкою повинна бути польова дорога в село...

Я ствердно киваю головою:

– Звичайно, де ж їй ще бути.

Звернувши з дороги, наша машина плавно спускається по придорожнього укосу до густо зарослої посадки і, долаючи височенний бур'ян, упирається в донезмоги роздовбану тракторами у негоду дорогу – глибокі колісні колії, ні дати ні взяти – груди засохлої грязюки. Скоріше від образи на бездоріжжя, аніж від бажання їхати далі, машина глохне. Озираємося навколо, розуміємо, що повинна бути ще й краща дорога з інщої сторони посадки. Завертаємо. І відразу опиняємося на цілком придатній для руху, правда, не зовсім дорозі – насправді це дві накатані колії на ширину коліс машини по самому краю поля, непростого – пшеничного; сонячна золотисто-жовта червона хвиля якого розхлюпується перед нами, затоплює горизонт і поглинає все навкіл.

Як сяючий кур'єрський поїзд мчить наша машина по утертій дорозі-колії, залишаючи за собою вихори пилу, що й Ізюмського шляху ззаду майже не видно. Це той самий пил з полів і ґрунтових доріг нашого дитинства, який так і залишився в наших очах. Дивно: давно минув той час, а от його не витравили ні тумани, ні дощі, ні північні морози. У житті просто на це не вистачає туманів і дощів.

Ми вдихаємо знайомий запах полинь-трави змішаний з пилом – запах нашого дитинства. І мимоволі згадуємо, як у дитинстві на цьому полі вздовж і впоперек нарізали стежки босими ногами. У той час ми були ледь помітними крихітними точками на ньому. Тепер же, якщо подивитися зверху, ми – жирна чорна точка автомобіля з довгастим стовпом пилу за ним – своєрідний знак оклику на жовто-блакитному фоні хлібного поля.

Полем, полем… Ми їдемо краєм хлібного поля з острівцями вогненно-червоних квітів маку, які точно таємні знаки губляться серед колосків пшениці. На ходу машини Володимир хвацько простягує руку в бокове вікно і торкається долонею сильних, високих, урожайних колосків – немов з човна води.

– Маки, маки, красные маки… – з захопленням наспівує Володимир, зачарований веселим їх видом і красотою. – Ти тільки подивися, що вони витворяють? Яка краса: хлібне поле і червоні квітки маку, мовби розпалені огнем чаші, царствено кивають нам своїми пелюстками! А вкупі з хлібним полем – буцімто червона хвиля, в якій вони, то утопають в жовтому морі колосків, то виринають, полощучись. Знаєш, у нашому селі Червона Хвиля навіть існувало повір'я, що червоні маки – це символ землі та її родючості…

У мене створюється таке враження, що ніби ми пливемо по чудових хвилях. По один бік високо пінитися з шумом посадка, по інший – шелестить золотисте хлібне поле. А попереду вже видніється водосховище, де в широкій стрічці блискучої води пролита крапля неба.

Незабаром пейзаж хлібного поля змінюється на краєвид водосховища, яке дихає у сліпучих сонячних променях. Настає момент, схожий на частіші звукові пульси пішохідного переходу на останніх секундах миготливого зеленого чоловічка в світлофорі: машина скажено кидається назустріч селу – нетерплячий залізний кінь жаданого повернення в рідну оселю. Рахунок – на хвилини… І тут у Володимира загорілося бажання нетерпляче, невпокійне – зробити зупинку в полі.

– Давай зупинимося, я хочу його привітати, – несподівано заявляє він. – Я так давно не бачив хлібне поле.

Я очікував від нього чого завгодно, тільки не готовності зробити зупинку на околиці нашого села.

– Ти не жартуєш, часом? – нахмурююсь я.

– Ні, – крутить головою Володимир. – Ти не повіриш… Я відчуваю, як воно зустрічає нас. Мені навіть чується: Стійте, я – поле, а ви хто?!

– Хто, хто? Дід Пихто! – відповідаю я скоромовкою часів нашого дитинства. – Хто ж ще тут може бути?..

– Крім нас – ніхто… – сміється Володимир.

– А заради чого тоді нам робити зупинку, коли ондечки село... – бідкаюсь я. – Тебе ж вдома мати чекає… Ми й так на границі три години втратили…

– Ну що ты… Можливо, в інші часи можна було б проїхати мимо, але не тепер… – зблискує очами Володимир. – Коли ще нам випаде така можливість золотисті колоски в сльозах поцілувати?..

Що тут поробиш? Сповільнюючи хід, звертаємо з дороги на косогір і зупиняємось. Виходимо з машини і відразу відчуваємо на своїм обличчі сонячне тепло. А повітря захоплює дух так, аж наче ширших грудей нам треба, щоб дихати ним вільно.

Підходимо до поля. Пахне трав'янистим ароматом прибитого дощем придорожнього пилу хлібного поля і димком дитинства. Це повітря найкраще для мене, я вдихнув його як тільки з'явився тут на світ божий. З тієї пори стає тільки долинути ледь помітному запаху повітря – того самого запаху, ні з яким іншим незрівнянного, – і все це разом спливає з небуття і оживає в мені.

Я заново починаю вчитися цінувати найпростіші речі. Гостро розумію, що це означає – бути на рідній землі, дихати, бачити. Не один десяток років живу я на Півночі. Буваю в тундрі, люблю запах весняного (в червні місяці), пронизаного прохолодою арктичного повітря, чимось схожого на запах кавунової кірки, – але це не той; це теж хороший, але інший запах, ніж у рідному краї...

Сонце стоїть в зеніті. І колоски онде… Стоять, як вартові… Відсвічене блакиттю ласкаве небо легковажним синім туманом парить над жовтим хлібним полем. Там і сям, в повсякчаснім русі хмари, – сріблясті і білі кулі в бездоннім небі, – прорізають промені сонця, обсипаючи яскравим світлом колоски пшениці. Коли ж хмари зсуваються в купу, їх хвилясте руно густіє і закриває сонце. І поле затягує незрима пелена тіні. Якийсь час, здається, все навколо ще залишається майже таким, яким і було: і палаюча жовтизна поля, і блакить неба, в якій зібрані всі розсіяні відтінки хмар. Та ось поле хитає вітровій і качає золотаві колосся. Поле хвилюється, в'ється, каламутиться і хохлиться – наче вітає нас, танцюючи тисячами довгих ніжок в м'якій спекоті дня. І воно (поле) ж дійсно, як живе творіння, величаво накочуючи до самого краю теплі хвилі з жовтих колосків, привітно переливається; і природно зливаючись своїм золотисто-жовтим розливом з позолоченим благородством генеральських погонів, – леліє, оточуючи обличчя Володимира сяйвом, немов ореолом. Від цього ще яскравіше на погонах палають золотим вогнем по дві генеральські зірки.

Все сильніше і сильніше дме вітер, і все змінюється, робиться таємничим і загадковим – небо прикрашається по лінії горизонту, забарвлюючись в кольори майбутнього. Ні дати, ні взяти – немов величезний шелесткий прапор, який під спалахами минущого світла і тіні стає, і пшеничним полем, з ледь помітними червоними хвилями макових пелюстків, і миготливим небом, з таємничими блакитними відливами. Ну, прямо-таки безподібно сяє в дорогоцінних переливах неба і гарячого хлібного поля. Все виблискує синявою неба і жовтизною колосків. Ну хіба що тільки різнокольорових фазанів не вистачає…

Мій друг підходить до самого краю поля. Зупиняється і довго вдивляється, якимось особливим, широко відкритим поглядом в хлібні колоски, які в благодатному чорноземі метровими свічками спрямовані в небо. Напевне, так вишикуваних солдатів перед парадним маршем він оглядає. Я бачу, як звичним рухом він поправляє свій мундир, і вслід за тим зовсім несподівано припадає на одне коліно до поля, немов до полкового прапора. У цей момент Володимир виглядає трохи безглуздо, але я бачу, як він освітлюється посмішкою і, знявши кашкет, мовить:

– Здрастуй, рідне поле, я твій тонкий колосок!

Від жовто-блакитної ворухливої гладі поля віє запашною свіжістю. І раптом я відчуваю: стає тихо. Зовсім тихо. Ні подиху вітру, ні шелесту колосків – нічого, жодного шереху. Тихо. Розбурхане ніжністю мого друга, поле притихає – гордовито радіє генералу; спокійно й нерухомо золотиться на сонці, все яскравіше граючи сонячними відблисками на погонах і петлицях мундира.

Я пильно приглядаюся до Володимира, з якого дива? – і сам не знаю. Немов лікар до пацієнта, мовчки й уважно, зі змішаним почуттям зацікавленості і ще якогось третього, безіменного почуття. І ніяк не можу збагнути всю глибину реальності, підвладну ні своїх, ні його почуттів. Моє серце хвилюється, колотиться, коли я бачу, як у мого друга по обвітреній щоці без приховування тече скупа чоловіча сльоза. Від радості чи від горя – тече!

Тепле, світле почуття охоплює мене, і я усвідомлюю: це ж мало у кого з військових сльози, нехай і від того, що влада простору над душею рулить, або ковток повітря п'янить. Таке враження, – право на пристрасть, що мій друг якийсь не такий, якого я знаю. Він – більш сум'ятний, мятущий і пасіонарний одночасно. І від того більш красивий, бо людське завжди викликає більше співпереживання, ніж солдафонське.

Перший раз в житті я бачу свого друга ось таким, – ніжним і сердечним. І вперше мені залишається тільки пошкодувати, що при мені немає фотоапарата. Ні, тут фотоапарат безсилий...

Певно, навчитися просто орати землю і сіяти пшеницю можна кожному. Ну, нехай, не кожному – через одного. І добиваться врожаю, змірюючи важкість праці хлібороба в полі з задоволенням – теж. А от досягнути блиску золотих генеральських зірок на погонах, поєднуючи в душі бойовитість і ніжність, та ще скріпити цей контраст особливою любов'ю до землі, яка відродила тебе, – це, мабуть, найвища ступінь духовності. Вона вимагає роботи розуму, причетності і таланту…

– Знаєш, трохи сентиментальним стаю! – соромливо каже він, виправдовуючись. – Я вперше бачу таким ось рідне поле…

– Невже ти не міг віддати шану полю якось по іншому? – запитую я. – Що ж мені тепер бігти на головну дорогу і дорожній знак з назвою села цілувати?

Володимир добродушно сміється.

– От горе, про це я і не подумав, – заявляє він з променистою скромністю. – Справді, що ж тепер з цим зробиш? Хочеш вір, хочеш не вір, а я з розуму сходжу по рідному полю, – відповідає Володимир. – Правда, сходжу.

Час тече в паралельній реальності. Десь нескінченно далеко залишилися границя, всі інші події мирського життя. А тут я трохи поворушив своєю пам’яттю й примусив себе згадати, що вже не одне десятиліття на території Великобурлуччини створено стільки змін, що якість перейшла в кількість. Головне – річка більше не тече як текла раніше. Всевладні не побоялися Бога, неба і ада: перекрили її течію в районі селоутворюючого радгоспу "Червона Хвиля" з очевидною ціллю оригінального перетворення в штучне водосховише для зрощення полів. А раніше, в березні річка завжди була дуже повноводна – подекуди на всю заплаву…

А що тепер? З руйнуванням грандіозного проекту зрощення полів в селі час застиг. Водосховище прихоплює якесь непевне затишшя немов перед чимось значним, величним. Крізь його об'ємну осяйність, схожу з оманою, вимальовується вже злегка зміщена картина лихоліття Слобідської Окраїни. Вона не висловлює гармонію буття – вона і менше, і більше. В ній укладено більше того, що можна розгледіти очима. Довкола вже владно і безмовно проступає щось інше, дуже чуже, і відкидає звичне, наче порожню оболонку. Після лихих 90-х про щось задумується водойма у чарах супокою. А сама Великобурлуччина, як і вся Слобідська Окраїна, дрейфує від недобудованого комуністичного суспільства, в якому основою комуністичної моралі був принцип "людина людині – друг, товариш і брат". Через "ніяка ідеологія не може встановлюватися в якості державної або обов'язкової" в Конституції. До відвертого століттями існуючого в світі фінансово-спекулятивного капіталізму, в якому на Заході панує з рабовласницьких часів принцип "людина людині вовк", де в людських відносинах і звичаях переважає крайній егоїзм…

Життя настало інше, ніж раніше. Дуже вже далеко ми крокуємо від недавніх часів… Відтак все навколо порожніє. І я раптом прокидаюся від якогось напівсну, в який завели мене думки і спогади, – в цю саму хвилину над полем – хрускіт і тріпотіння крил. Це одинокий жайворонок по укосу піднімається високо в небо. Зависає там і своїм співом на щось скаржиться, і радіє, і хватає за серце… Його щебет прозоро говорить про життя, про майбутнє, про мрії і про все те невідоме, незвичайне і нове, яке ніжно і гаряче запалюється життям за життя. Як би заново приєднує мене в реальність сьогодення рідного краю.

Поспівавши, зовсім небагато, пташка, привернувши нашу увагу несподіваною ознакою раптового прориву свого бурхливого життя, раптово зникає з полю зору десь в полі...