Великобурлуцька Атлантида

Валентина напружено слухає. Я у стилі радянського кіноюмористичного журналу "Фитиль" витлумачую прочитане:

– Хороший рядок, все у вас буде гаразд, – тверджу я. – Алегорія ясна. Нинішні ваші погані сімейні відносини – це жаба "впала в болото", перетворяться в хороші, бо там вона "стала зіркою", – промовляю я і замовкаю.

Паузи Валентині виявляється достатньо для короткого роздуму. Полегшено зітхнувши, вона підіймає голову:

– Так не буває, – обличчя її стає серйозним. – Скажи будь ласка. А чоловіку можна вірити?

– Мабуть, можна, наскільки я розумію, – відповідаю я.

Валентина недовірливо коситься на мене:

– А ти благовірний муж?

– Ну, як благовірний? Ледачкуватий…

Валентина уражається:

– І ніколи не зраджував своїй жінці?..

– Розумієш, я віруючий, – виправдовуюся я. – Мені це заборонено…

– Не розумію тебе... – заявляє Валентина. – Адже православ'я дозволяє грішити і каятися...

– Значить, одруженому чоловіку можна слово своє порушати? – уточнюю я. – Прелюбодіяти?

– Можна всім. Без пристрастей життя нудне…

Я піднімаю на неї очі:

– Ну, а як же присягання любові один одному? – вкрадливо питаю я.

– Це формальність…

– Та ні... – задумливо вимовляю я, награно поглядаючи на неї, – тільки не формальність... Загалом, не знаю. Однак з іншого боку – це ж союз перед Богом і людьми, і в здоров'ї, і в хворобі, і в горі, і в радості…

Валентина заперечливо крутить головою:

– Хто його знає... Для мене все це здається занадто мудрованим...

– Що тут мудрованого? – запитую я.

– Ти не розумієш?

– Ні, – зітхаю я. – До чого ти все це, не розумію?

– А ні до чого, – сердиться Валентина. – Щоб ти не дивився на мене великий святоша так удавано побожно і доброчесно, що мені тільки й залишається – мерщій в церкву, – сповідуватися?..

Я посміхаюся.

– У спішці валідол не забудь, – несподівано все-таки уїдливий вислів виривається у мене, – раптом твоє щире каяття батюшку прихопить...

– Не прихопить, – парирує Валентина. – Адже попи-все ж люди, тобто грішники: трапляється, п'ють, брешуть, обжерливі і таке інше. Я вимовляю їм те, чого від мене вони вимагають: так, я згрішила…. У той час як всім відомо: прощати прихожан влада від Бога, а у попів головним чином на умі не моє сповідання, а ідеологія особистого споживання з кращих спонукань і мало сумісних з дійсністю уявлень про совісність…

Я гмикаю:

– Ймовірно, попи аж ніяк не бідують…

– Не чіпляйся до попів, – зауважує Валентина, – що ж тоді і їх запідозрювати?

– Ти маєш на увазі совість?

– А-а... – відмахується Валентина. – Не знаю. Я за них ручатися не можу...

– А за себе?

– Що за себе?! – примружується Валентина. – За себе я можу відповісти. Моя совісність, як мені здається, швидше за все, від невпевненості...

– В чому?

– Та хоча б у тому, чи так мене розуміють.

– Це хто ж, наприклад?

– Хм... хто... – невиразно хмикає Валентина. – Думаєш, тільки на тобі зійшовся клином білий світ?..

– А ще на кому?..

Валентина мовчить. Згодом піднімає чарку:

– До речі, ти тост наголосив, – нагадує вона. – А випити не випили...

Я киваю головою.

– Вибач. Ми в цьому, по-моєму, обидва винні... – відтягуючи момент, винувато кажу я. – А загалом… Я радий випити за нашу зустріч…

– А я ось. якщо вже відверто, ще не знаю. П'ємо.

Чокаємось. Я п'ю рівно половину і ставлю чарку. Валентина свою всю випиває. Навмисне по-мужски крекче і, нюхаючи порожню чарку, шморгає носом.

– Будь як вдома, Валя, – задумливо вимовляю я, – не стидися.

– А я й не стиджуся, – ставить вона чарку і серйозно запитує: – Так, на чому ми зупинилися?..

Я нагадую:

– На кому зійшовся клином білий світ…

– Ну, не тільки на тобі, – згадуючи, машинально промовляє Валентина.

– Так це ж непогано-о, – протягую я скінчення слова.

– Саме що непогано? – сердито запитує вона, відчувши в моїй інтонації іронію.

– Що не тільки на мені зійшовся клином білий світ…

Валентина хмикає, дивиться кудись вгору, через те в її очах відображаються якісь відблиски.

– Ми ж з тобою ще не привіталися, – спохвачується вона, – хоч встигли вже випити…

– Вибач мене. Щось я... розгубився. Це, розумієш, після парилки так… Ждав тебе, ждав і прикимарив зненацька на теплій лежанці..– кажу я, встаючи, і обережно простягаю їй на знак привітання руку.

Валентина рішуче відмахується:

– Ай, обійдемося й без ручкання, краще дай я тебе поцілую, чи що, – каже вона і зі смаком цілує мене в губи. – Ти-то геть і не здогадався…

Я мовчу. Якось по-хлоп'ячому ніяковію, сполохано зиркаю на Валентину і не знаю, що й сказати. З дитинства ми з Валентиною жили по сусідству, зустрічалися – нехай і не виразно… цілувались… І без якихось там спростовувань перший далеко не дитячий зв'язок в завихреннях юності у нас був. Гра не за правилами – перевага піонера, яка відкриває нові горизонти. Ну хто ж з нас в юності не мав таких зв’язків? Ми досить далеко пішли в наших романтичних відносинах. Все відбувалося потай і було дуже хвилюючим і невинним. І сміх, і гріх, як ото кажуть, з тієї історії, про підвищене почуття дотику до життя, до світу. Звичайно, така підліткова любов не часто виливається в довгі відносини, але вона повинна бути, юнацтво без любові сумне...

Виникає пауза, кілька порожніх секунд тиші.

– Про що ти мовчиш, Льоню? – після паузи дружелюбно запитує Валентина, нерухомо дивлячись на мене.

– Та ось... пригадую… – відповідаю я і шумно видихаю з себе повітря...

Валентина посміхається.

– Ну і довго ти ще будеш пригадувати?.. – цікавиться вона. – Я для кого тут совістюся?..

Я пожимаю плечима. Мені здається, що Валентина абсолютно без всяких обмежень, певне, готова тут же пурхнути в обійми. Так і є: не встиг подумати, а вона вже пригладжує волосся, поправляє блузку на грудях і притискається до мене. Ми обіймаємося, я дивлюся поверх її голови у вікно, де наше відображення одне в другому, подібно веселці, здається мостом з романтичними відносинами в завихреннях юності, де ніякого моста не може бути і де є лише сумний вспомин, який йде в порожнечу все більш відступаючої далечини.

Валентина впевнена, що все тепер в її руках і з пафосом відзначає:

– Ти якийсь недогадливый став, такий чудний…

Я мовчу, ледве-ледве стримую чоловічу чуткість.

– Боїшся? – запитує вона.

– Ну, хіба що осоромитися… – нахохляюсь я.

– Та ти не бійся. Усі сплять давно....

– Адже я зовсім не про "это"… – я різко перебиваю її.

– А я про "это"… – переходить Валентина на шепіт, – можеш повністю не роздягатися, і так зійде…

Я починаю вагатися: як тут поступити? Відмовишся – подумає, що немічний, – роздумую я. – Чому б і ні, просто констатую я те, що очевидно. Адже жінки живуть емоціями, а чоловіки – логікою. І я для чогось про себе прораховую свою ступінь відповідальності: чи дійсно "это" зможе якось змінити моє і її життя? Або тільки потішить самолюбство? Або задовольнить цікавість? Які проблеми вирішить?.. І, взагалі, до чого воно?..

Валентина помічає моє занепокоєння і приймає його за слабкість, зараз же переходить в атаку: різким ривком розстібає поясний шнурок своїх штанців, які сповзають по її стегнах і падають на підлогу; потім переступає через них і прилащується до мене. На ній тільки коротка блузка, яка й без того оголювала сексуальний животик. Від місячного світла він зовсім безбарвний, сіро-синій…

Я розгублено переминаюся з ноги на ногу... Як би дійсно не оконфузитися з такою жагучою жінкою, – запізніло думаю я.– Відома річ, чого вона "совіститься", дивлячись на ніч...

Не дочекавшись від мене ніяких дій, вона піднімає на мене здивовані очі:

– Чого ти ждеш? – в її питанні – відчайдушне, несамовите і невинне бажання: – Починай…

– Що починай?

– А то ти не знаєш...

На її обличчі з'являється посмішка, яка і справді належить тільки їй:

– Давай... – і не те щоб велить, і не те щоб вимагає вона.

– Що "давай"?.. – запитую я і внутрішньо соромлюся свого питання: – Як люблячому свою дружину, а мені, ймовірно, не дарма Бог її послав, я вважаю, що повинен відповідати трьом головним вимогам: хотіти полюбити ще когось, знати, як полюбити, і бути здатним полюбити.

– Хотіти, знати, бути… – повторює Валентина. – Але ж хотіти і знати – це ще не могти. Чи не так?

– Так…

– А ти хіба не можеш? – збентежено запитує вона.

Я дивлюся в її стривожене обличчя і готовий вже схвально кивнути головою, зазвичай саме таких, навіжених жінок, а зовсім не відданих і покірних, люблять чоловіки до самозабуття. Вона класичним способом не зображує недоторкану: "Я не такая, я жду трамвая" – ламатися і кокетувати годиться тим жінкам, які не можуть зацікавити чоловіка нічим іншим. А втім, я знічев'я зупиняюсь, немов машина перед червоним сигналом світлофора – перед очима сверблять не замкнені на ключ двері в кімнату. Сильніше віски бере гору моя чутливість: а раптом з'явиться хтось! – думаю я. Валентина, либонь, про це зовсім не думає. Ось вона – нуль емоцій. Чого їй боятися? Певне, вона давно своє відбоялася…

А в мене ситуація: і хочеться, і колеться, і совість не велить – змішуються в якомусь сп'янінні почуттів. Це як шок від новизни свого стану. Я відчуваю запізнілу потребу не підкорятися її бажанню чесної і прямої відповіді: стоп, значить, так. Говорити треба не про це, зовсім не про «это»... Хочу, але не можу грішити, є в мене і совість, і честь… Але щось же треба відповісти або пообіцяти дещо важливе, щоб вона повірила... Ні, я не можу їй зараз нічого сказати. Я боюся. Не її. Себе. Що ж в цьому ненормального? А хто взагалі візьме на себе сміливість визначити, що означає норма в таких справах? Іноді краще все залишити, як є, – плутаюсь я в своїх думках. І вже вголос обережно відповідаю:

– Ні, не можу…

Тільки зараз Валентина щось відчуває. Дивиться на мене запитально, але обличчя моє непроникне.

– Якщо хочеш, але не можеш – значить, не дуже хочеш, – зауважує вона. – Чоловік специфічний і складний в "этом"… Можливо, що ти зараз не зрозумієш мене, але я спробую проілюструвати на прикладі...

Вона дуже впевнена, що чоловіки таких моментів не пропускають і сміло відстовбурчує пальчиком мої шорти. Зверху вниз туди поглядає і виносить мені цілком справедливий вердикт:

– Брешеш, дорогий, можеш!

З хвилину я стою нерухомо. Роздумую: чи це не Валентина? Я її вже не один десяток літ не бачив... Або це повітря в кімнаті таке гаряче, як полум'я, і так немилосердно обпікає, і без того вогняні мої щоки, що важкі й пекучі думи не дають мені забуття…

– Валя, розумієш, така досада: я не можу ось так прожогом… – оправдуюся я немов дрібний провинник перед суддею.

– Перестань чудити, – каже вона, скоса зиркаючи на мене. – "это"