Великобурлуцька Атлантида

Раніше такі пічки в хатах завжди використовували виключно для обігрівання приміщення й приготування їжі в зимовий час. Нині для опалювання приміщень і куховарства повсюдно використовується газове або електричне обладнання (водогрійні котли та газові і електричні печі). А влітку куховарство здійснювалося на вуличній пічці, або в сінях на керогазах і примусах...

Поглядаючи на Володимира я продовжую:

– Так літо ж надворі…

– А нам с тобою після дальньої дороги край як потрібно побанитися, щоб відстало від нас усе чуже, – мрійливо запевняє мене Володимир. – В цьому вся справа. Від нас же чужиною пахне. А коли побанимося, напевно, і люди будуть ласкавішими до нас.

– Якби тільки твого "побанитися" було достатньо, – задумливо кажу я.

– Не зайвим буде ще й пропаритися і дубовій діжці з холодною водою в сінях зануритися… – говорить Володимир і повертається до купки полін.

Його обличчя відразу світлішає, коли він поглядає на дрова.

– Молодці, догодили мені, – хвалить він своїх родичів. – Як я й просив, поліна спеціально дубові заготовили і акуратно біля груби зложили...

В знак розуміння я киваю головою.

– В топку я беру тільки дубові, – відає Володимир, беручи в руки полінце. – Після згоряння вони дають стійкий дух і особливу енергетику тепла лежанці… Дуб взагалі вважається святим деревом, оскільки зберігає величезні запаси світлої енергії, яку століттями віддає людям…

Перед тим як закласти полінце в грубу Володимир довго придивляється до нього, потім підносить до обличчя і нюхає засохлу живицю.

– Ух, пахощі! – вигукує він. – Такі знайомі мені ще з дитинства…

Я оглядаю ще раз кімнату. Безумовно, в ній все з дубової деревини – стіни, стеля, підлога, вікна.

– Знаєш, мені чомусь з дитинства хотілося побудувати саме таку ось хатину, – повертається він до мене. – Щоб на березі річки вона стояла, щоб навколо тиша, щоб з неї на рідну землю виходити, а головне – відчувати її...

На мить Володимир замовкає. Роздумує. Згодом мрійливо продовжує:

– Баньку по білому в ній затопити. Пічку саморуч розтопити. Пропаритися на лежанці. І мерщій… в холодну купель, – його обличчя загадково світиться радістю. – Я дуже це люблю. Мене дід Лук’ян привчив паритися на лежанці літом і зимою. Це було щось… Такий серйозний удар по моєму дитячому щастю і юнацькій самовпевненості був…

Я з інтересом спостерігаю за Володимиром. Протопити баньку по білому, якою користувалися наші предки в минулому – це один з його винаходів, хоч і немала клопотнеча. Реально, у його діда була влаштована така баня в сільській хатині, де були поєднані парна на лежанці і занурення в холодну воду у дубовій діжці в сінях. А вже в наш повоєнний час багато хто нічого не чув про таке паріння…

– Ой, як багато тонкощів у цій справі… щоб грубу розтопити, – наставляє він. – Ось дивись, якщо її неправильно розтопити, вона буде диміти. Або зовсім не зможе розпалитися. А я, бач куди і які дрова кладу...

Я підхожу до груби. Споглядаю. Крупні поліна Володимир кладе в грубу через конфорки пліти. А тонкі – через розчинені дверцята.

– Дрова важливо розкласти по всій довжині просторої груби і щоб не набивати її тісно, – продовжує наставляти він. – Вогню потрібний простір, щоб горіло вільно, рясно і у всіх куточках груби одночасно. Зрозуміло?

Я киваю головою, мовляв – зрозуміло. А сам собі думаю: "Ні... таку пічку скласти – це забуте ремесло, що ні словом сказати, ні пером описати"… Дуже наполегливо Володимир шукав по всій Слобожанщині пічника, щоб піч в хатині скласти. Та не просту, а таку, щоб з багатоканальним димарем і обов’язково з величезною лежанкою. Він пічникам (частіше тим, що за пічників себе виставляли) малюнки показував, вони по ним складали, а тяги в печі все не було. Не раз він міняв пічників, платив великі гроші, змушуючи їх переробляти, поки не було виконано так, як він задумав… І все ж в димарі його хатини буйний вітер іноді вирував й завивав, як звір у лісі…

Для розпалювання печі Володимир з купи старих газет помахом бере добряче пошарпану, мне її і підкладає під дрібнесенькі трісочки. Нарешті бере сірники і підпалює. Ах, славний момент, коли з'являється вогонь – мила справа!..

– Топити грубу і дивитися на вогонь – нескінченне задоволення для Володимира. Він сидить, все одно, що біля каміна, і невідривно дивиться в відчинені дверцята груби, як пострілюють, пихкаючі веселі вогники.

– Гори, гори ясно, щоб не згасло, – наспівує він. – Ось помиємося, – мріє він, – тоді, напевно, і рідний край буде до нас ласкавіший.

– Ах, якби для цього достатньо було тільки помитися, – задумливо відгукуюся я і дивлюсь на нього: який бажаний спокій на душі, Господи!

Спочатку вогники маленькі, боязкі, трепетні, – потім стають більшими, все надійнішими – дуже хвилюючий момент. Скоро вогонь грає в печі і зайчиками пробігає по обличчю і рукам Володимира. Згорбивши тверді плечі, щільно обтягнуті тонкою футболкою, сидить він перед грубою нерухомо, ніби заснувши, – зовсім низько, лікті в коліна, підперта голова товстими пальцями, на яких помітно кучерявляться рудуваті волоски.

Відблиски вогню тінями виграють на стінах, на стелі. Здається, що по кімнаті ходять теплі хвилі домашнього спокою, обжитого на короткий термін – кругом повно тіней і відблисків. Володимир закриває дверці груби і починає згадувати, що у себе на Уралі він теж ходить в парильню, в практичній корисності якої, по правді сказати, здорово сумнівається. Там парильня – це непорозуміння якесь в порівнянні зі старовинним обрядом прогрівання на розпеченій лежанці. Адже підвищена температура тіла і посилене кровопостачання у всьому організмі – важлива особливість для тіла і душі. Ні, не так… – Володимир, не помічаючи цього, навіть випрямляється і змахує рукою. – В уральській парильні зачерпнуть води в кухлик, абияк хлюпнуть на розпечені камені – пих-пих... – і лізуть силоміць на полиці, ковтаючи розпечене повітря – паряться, називається?! Напарилися, не напарилися – геть чманіють від тієї задухи, ледве живі в холодний басейн стрибають – думають, попарилися, очистилися. Куди там! А на лежанці зовсім інша справа – факт! Можна витравить усі спогади про ту парильню, накрившись махровим простирадлом, налагодити маленький Ташкент, щоб розігріти своє тіло до красна…

Від печі йде тепло. Від полін міцно пахне лісом. Здається чимось нереальним: і розтоплена піч, і м'яке тепле повітря в кімнаті, і тепле дихання мислі, що з народження я ввібрав в себе її тепло і нею ж нагріте повітря, яке має певний вплив на мій характер і в значній мірі на спосіб життя…

Я задумливо підходжу до етажерки, поглядом обводжу стопку книг на верхній полиці – і раптом розгублююсь, побачивши в обшарпаній обкладинці витиснену назву: "Читанка для другого класу"…

Господи, – думаю я, прикушуючи губу. – Невже це та сама читанка по якій я навчався?. Від цієї здогадки мене відразу збентеження охоплює. Я знімаю її з полиці, машинально перегортаю і скоро знаходжу потрібну сторінку. Читаю про себе: Михайло Коцюбинський, оповідання "Харитя". Опускаю очі на ілюстрацію до змісту і негайно бачу перед собою дівчинку Харитю: миловидна, ніжна, добра – тепле сонечко з красивою світловолосою голівкою… Я відразу відчуваю, як разом випаровується з мене накопичена за день утома...

З болем мого дитинства увійшов в моє життя сам сюжет "про душевну красу головної героїні", а з урахуванням ще й подібності моєї судьби з Харитею, вона стала дівчиною моєї мрії.

Читанка для другого класу, – без усмішки повторюю про себе я і коротко обертаюсь до Володимира:

– Володимир Григорович...

– У... – зітхнувши носом, буркає він і скоса поглядає на мене.

– Подаруй мені цю книженцію...

Володимир посміхається мені:

– Будь ласка! Вибирай будь-яку, – каже він. Потім, подумавши, запитує: – Навіщо вона тобі?

– На пам'ять візьму, – відповідаю я, – якщо не заперечуєш…

Володимир піднімає на мене очі.

– Бери. Без жодних... – дозволяє він. – Якого року вона видана?

Я дбайливо огладжую книгу:

– 195... Не видно останню цифру…

– Якщо п'ятого, – каже Володимир, – ймовірно, що моєї сестри...

– Здається, саме п'ятого… Віддаєш?

Володимир махає рукою:

– Ну, я ж сказав, бери, звичайно..,

– Спасибі тобі…

– Раді Бога! Нема за що… – каже Володимир і тут же, граючи в зацікавленість, запитує: – З чого це вона тобі знадобилася?

– Навіяло дитинством... – з глибокодумно-загадковим виглядом відповідаю я і показую Володимиру сторінку з візерунком Хариті, – Ось ця з душевним поглядом юна пілігримка Харитя ще в дитинстві стала моєю улюбленою на все життя і змінила мене в кращу сторону. Якщо сказати гучними словами Еміля Верхарна, любов до неї стала єдиним розумом серця, і моїм самим божевільним щастям – збожеволіти від ніжності і довірливості до неї…

– Йо треба ж! – розчаровано промовляє Володимир і раптом плескає в долоні.

Я недовірливо скоса поглядаю на нього.

– Що?

– Ти, – вимовляє Володимир і зупиняється, не знаходячи відразу потрібних слів. – Я просто не знав який ти!

Я посміхаюся. Пожимаю плечима, вивчаюче дивлюся на нього… Затим з іронією запитую:

– Так який же він, цей "ти"? Цікаво.

– Неспо-діваний...

– Та-к? – обличчя моє стає серйозним. – Скажи будь ласка. "Неспо-діваний", – задумливо повторюю я слово і закриваю книгу. – Хм. Але ж, мабуть, ти вгадав, Володимир Григорович. Вірно. Я дійсно різний. І стільки в мені всякого. У-у. Хто б тільки знав скільки!..

З того часу, як я вперше побачив дівчинку Харитю на візерунку, мені відомий і зміст оповідання. За його сюжетом Харитина мати захворіла. Її батько помер, і мати все тужить та слабує. Злягла у жнива, в гарячу пору, коли всі, хто лиш вміє жати, подались на ниву. А зерно стигле, сиплеться… Харитя бачила, як мати переживала, що хліб залишається невижатим. "Не плачте, мамо, Бог поможе", – сказала вона, а в голові вже засіла думка. Минулого року вона бачила, як мати жне. Але торік вона була мала і не могла вдержати в руках серпа. А зараз її рученята носили важке відро з водою. Тож вона вижне нивку... І привиділась Хариті вижата нива: стоять снопи й блищать на сонці, як золоті. А потім вона попросить хрещеного батька перевезти їх, і за це глядітиме його маленького Андрійка. А матусі потім скаже: "Я ж казала, Бог поможе" …

З подібними життєвими обставинами в дитинстві і я зіткнувся… Шість місяців поминуло, як мій батько кинув нашу багатодітну сім'ю. А моя матуся, залишившись з трьома малолітніми дітьми напризволяще, відтоді тужила та слабіла, а згодом зовсім злягла саме в гарячий час, коли всі подались в поле на свої огороди збирати на зиму врожай. Ми з сестрами свій врожай як змогли, так і зібрали... І от один стою я на том огороді, а переді мною купки буряка, моркви, картоплі, гарбузи…

В оповіданні Коцюбинського дівчинці Хариті привиділось вижата нива, а я й насправді один стояв перед зібратим на зиму врожаєм… і думав, як би звезти його у погріб. Затим пішов до хрещеного батька дядька Сашка Косяченко і сказав: тату мій, хрещений, любий та милий! Я вже вам оберігатиму вашу доньку Любу, буду її захищати, коли її хтось зобидить, тільки звезіть наш урожай та складіть у погріб! Він був добрий, батько хрещений, працюючи у радгоспі шофером, усім допомогав в селі…

Як же зраділа моя матуся, коли я прийшов до неї й сказав: а бачте, мамо люба, я ж вам казав, що Бог поможе нам зібрати город. Увесь урожай у погребі!. Мати з радощів пригорнула мене до серця, поцілувала, і знову ми зажили веселі та щасливі і не згинули зимою з голоду...

І ось що я скажу. З дитинства мене цікавили тільки світловолосі схожі на Харитю дівчата. І тільки в рідному краї мені завжди хотілося знайти тепла і любові…

Звичайно, так треба думати, що не так вже й погано "збожеволіти від ніжності", – є про кого мріяти. В дитинстві дуже багато через це проходять – через обожнювання. Це свого роду етап дорослішання, щось на зразок «тренування» для душі. А як краще пояснити – справжнє почуття ніжності до дівчинки?..

Як же таємниче влаштоване наше життя!? Три його таємниці: саме життя – це таємниця; людина – це таємниця і пара – це таємниця. Ми не знаємо задуму Бога, який, можливо, відкриється через сто тисяч років. Ми не знаємо, хто стане ким. Але Біблійна метафора про перетворення Савла в Павла не тільки красномовна, а й змістовна.

Євангельська установка про те, що кожен волосок на голові людини порахований, переконує, що і кожне бажання людини не покине його голову без волі Творця. А я й не знав, що мрія при інших обставинах має властивість набувати матеріальну форму, поки не отримав чимало життєвих уроків. Найголовніший з них – людині визначено все заздалегідь. Кажуть же, що обережно загадуйте бажання, бо вони збуваються. Багато, особливо молоді люди, чують цю фразу і, напевно, не вірять, що так воно і є. Не вірив і я, до того часу, коли мої бажання не почали збуватися. І не прийшло розуміння того, що пізно виправляти і змінювати формулювання "запитів"…

Звичайно, я такий же як всі, я ходжу по росі… "Обломал немало веток, наломал немало дров", перш ніж зустрів приголомшливу дівчину-мрію, землячку, світловолосу, красиву, люблячу, за іронією долі подругу моєї двоюрідної сестри – завідувачку дитячого садка до якого вона водила свого сина. Тут дуже багато речей зійшлося. І загальна сфера інтересів, щирість, довіра, бажання йти разом по життєвому шляху. А головне – це майже що за визначенням: її дитяча фотографія практично ідентична з тією, що на картинці в читанці другого класу.

Одружився – не зрадив своєї мрії. Бо справжня прихильність, початком якої стала закоханість в дитинстві, не може зникнути. Вона може змінитися, перетворитися, але тільки не звернутися ні в що. Ось треба ж, як буває: зовуть її – Харитонівна! – це по-батькові, правда. Хіба не логічно? Ми з нею такі паровані, як горнята мальовані. Її батько-фронтовик і моя мати померли в одному і тому 1961 році. Обоє ліворукі, та ще й з однаковою сільською долею – росли без батьків в сусідніх селах.

З тієї пори у мене взагалі така філософія – не буває нездійсненного, все в нас – тільки треба обов'язково домагатися того, що вважається вірним і важливим. І якщо йдеш цим шляхом, то Бог посилає. Тут я зовсім не стверджую те, щоб пасивно існувати в цьому світі, ні. "Христос допомагає тим, хто й сам собі допомагає".

На тому головному напрямку не треба списувати з рахунків і вражаючу національну фатальну покірність ДОЛІ. І активна життєва позиція зовсім не виключається. Потрібно бути дуже дієвим, щоб домогтися чогось. А коли правильно одружуєшся, то удвох завжди на хліб заробиш... Тут найголовніше – любов. А любов – це коли люди Бога пізнають. І як тільки в парі пропадає любов, починає зникати і добробут. Бо справжній, успішний добробут там, де є пара. Якщо в парі є любов, там і добробут завжди живий…

4

Десь до ополуночі Володимир, попарившись і очистившись з дороги, піднімається на верхній поверх у спальню відпочивати. Настає моя черга паритися. Я стелю на розпечену лежанку рушник і сам собі думаю: – Ось і я тепер нарешті випробую очиститися стародавнім способом сільської бані по білому від діда Лук’яна... Гірше не буде.

Я лягаю на лежанку і накриваюсь махровим простирадлом. Грію тіло, перевертаючись з боку на бік, – таку давав пораду Володимир. Коли шкіра червоніє, я встаю і швиденько прямую в сінці і мужньо, незважаючи ні на що, три рази пірнаю в воду діжки. Немов сталевими стрілами мене пронизує холод. Крижані струмені прямо десь біля серця. Викарабкуючись з купелі, я мовби маленький хлопчик слухаю і чекаю небесно-чисте тепло. І воно приходить до мене. Відразу і безмежно. Тобто воно поруч, на переході… Бач, яка краса! Добре, ясно робиться мені на душі. Так ось і життя у нас йде – цілком конкретне і цілком незрозуміле – до країв розпечене і наповнене особливим змістом, – роздумую я із захопленням.

Перегодя я беру з ліжка ковдру, в два шари застилаю нею лежанку і лягаю. Благодать! – думаю я, приймаючи рішення ніч переночувати тут, на лежанці.

Я люблю свої самотні години. Особливо в рідному селі, де можна залишитися наодинці в тихій, спокійній атмосфері. Якщо чесно, я давно живу в місті, але не люблю його. Адже, що таке місто? Місто – це згусток енергії, який постійно кудись жене людей. У місті як на передовій. Крок вправо, крок вліво – стереже небезпека. Там завжди доводиться кудись поспішати. За метушнею не видно справжнього життя, на все про все ніколи не вистачає часу. Всі біжать, біжать, біжать... і ти повинен бігти... В місті все штучне, починаючи з їжі і закінчуючи емоціями. Певне, десь навіть повна відсутність людей не дає самотності. Бо не та земля під ногами, небо над головою не те. Місто екранує себе – телефонні та всякі випромінювання, телерадіохвилі. Безперервно кричить реклама в телевізорі, оглушлива музика в навантаження до всього. Удари низького звуку б'ють по нирках, по печінці, розносять тебе на шматки... Ну і як тут розчути шепіт у такому гуркоті? Як божественне дієслово до слуху чуйного торкнеться?.. А село – це щось пористе, незайняте, це те, що можна і обов'язково потрібно зайняти, і ніхто тобі нічого не скаже.

Село – це всесвіт, який каже небесам і землі: населяйте мене, мов би, це порожнеча, яку потрібно освоювати. Що може здаватися занадто гучним в селі, особливо в нічний час? Тільки тиша. Тиша як в безповітряному просторі. Вона всюди – в самому селі, в будинку, у дворі, у душі. Єдиною гучною несподіванкою ночі в селі зрідка стає шум води в шлюзових камерах водосховища. Потік зненацька так приголомшує, певно вода валиться з неба прямо в кімнату. Але розголос води якщо і робить округу гучною, то ненадовго. Більше ніхто і ніщо не відволікає.

Отже лежу я собі на теплій лежанці в тиші під очима Бога і ніхто, ні нюхом, ні слухом, не знає, що у мене цілком конкретна, цілком незрозуміла, та до країв наповнена ніч. Село остаточно затихає і сповільнюється, остигаючи під велюровим літнім місяцем. Я радію добровільно обраній формі своєї самотності, і віддаюся вельми старомодному заняттю: дивлюся, як місячне світло просочується крізь вікна в кімнату. Затим чую якесь шурхання в кімнаті. Дивлюсь на циферблат годинника і бачу, що там щось мерехтить у сутінках. Потім чую шурхіт в іншому місті. Незабаром придивляюся – на вікні тріпається нічна бабочка. В нашому краї її ще політкоректно називають великим нічним метеликом. Якийсь час спостерігаю – як вона б'ється в гаряче вікно. Розумію одне – шукає отвір. На вулиці інше тепло. Тільки їй невдогад. Інстинкт комахи – бунтувати. Озирнутися не встигла – і вже навколо її все не влаштовує. За межі дозволеного хочеться. Знову і знову атакує вікно, щоб вилетіти, надію розбити, як скло...

Нічна бабочка – це, певне, знак, якийсь символ, попередження! – думаю я і встаю, і відкриваю двері. Комаха відразу відчуває вихід і відлітає в відчинені навстіж двері. Я лише посміхаюся їй услід – нюх у неї дуже тонкий. Ніяк не можу згадати: де ж я прочитав, що завдяки таким комахам вчені відкрили одне дивовижне чуття – сприймання не тільки потягу повітря з вулиці, а ще й запах крапельки ароматної рідини, що йде від протилежної статі. А можна було подумати, що вона літає без мети…

Я смутно відчуваю, що в кімнаті хтось є. Злегка повертаю голову і бачу, що в нерівному місячному світлі дивиться на мене обличчя, половина якого в тінях, – це подруга моєї юності Валентина. У нашому селі була особливість – багатьох дівчат Валентинами називати. Була мода така в післявоєнні роки. За іронією долі у мене три двоюрідні сестри Валентини. Ще трьох моїх подруг теж Валентинами звали в Дніпропетровську, де я навчався і працював до армії.

Сором'язливо опустивши голову, Валентина заявляє:

– Прийшла як домовлялися, ледве дочекалася, коли настане сьогодення… – без всяких еківоків заявляє вона.

А я мимохідь поглядаю на годинник: нещодавно час перевалив за опівніч…

– Я все думала, думала: зайти – не зайти… – продовжує Валентина, поглядаючи на мене.

– Заходь – не бійся… – кажу я і на мить змовкаю, ледь не сказавши: а будеш уходити – не плач, але встигаю подумати, що говорити це зовсім необов'язково, спокійно закінчую: – Ось їй-богу! Добре зробила, що прийшла… Я тобі радий...

Чи смію я пред'являти їй претензії, коли щойно минув вчорашній день. Ми ж домовились побачитися сьогодні – ось і зустрілися. Хоч і не дає мені спокою думка – наскільки непомітно вона пройшла до мене. Село навіть в ніч глуху набагато прозоріше від міста. Тут завжди слід передбачати, що від людей на селі не сховатися. Сільські пліткарі роздують чвару, наплодять скверни – це не ново. Зацькують жінку – навіть за те, чого не було і не могло бути…

На перший, не дуже уважний погляд Валентина і в свої "45 баба ягодка опять" … В місячному світлі переді мною стоїть поставна та рівна станом дама. Риси відтягнутого донизу обличчя одночасно і дрібнуваті, і різкі. Коротка стрижка, тьмяне волосся. Вона швидше схожа на хлопчика, ніж на жінку. Така вона вся ясна – розточує жіночій аромат – міцна як дух повітря, який знайшов тіло в соку. Складені під груди руки – це настільки природний і інстинктивний жест, що можна багато чого сказати про її настрій. На ній немає нічого, крім короткої блузки з широким вирізом і стильних, трохи випендрежних штанців із заниженою талією. Ймовірно, вона якраз втілення того, що називають земною любов'ю, – без всяких почвар особа, – помічаю я, вражений.

В якійсь мірі мене навіть заспокоює її гордовитий погляд, такий з темними западинами очей, що я відображаю радість з усією характерною життєвою правдою.

Щоб не губити перше впізнавання, я намагаюсь не видавати буремні почуття; довго риюсь в шафі, дістаю пляшку віскі, товсті стопки з рожевим візерунком на денці і декларуючи рядки Пушкіна, заявляю:

– Ну що… "добрая подружка бедной юности моей…", вип'єм?

– Давай, що нам втрачати? – мелодійно сміється Валентина, щиро радіючи моїй пропозиції. – Вип'єм! Мені якось зовсім самотньо стало… Чоловік мене покинув, – каже вона тихо і сідає навпроти.

Я сідаю за стіл і наповнюю стопки. Одну з них простягую Валентині.

– За що вип'єм?

– За що хочеш.

– Ну тоді – за нас з тобою. Адже сам за себе випити ніхто не здогадається… А що в тебе з твоїм чоловіком? – цікавлюсь я, не знаходячи відразу потрібних слів.

– Та так, Льоня, дріб'язок… – сумно відповідає вона.

Дивуючись, я поглядаю на неї:

– Так який же він, цей "дріб'язок"…

Помовчавши, Валентина опускає очі:

– Посварилася я з ним… – відповідає вона. – Все дістало, хочу напитися! Розумієш, скільки живемо він мене утримує, як порядний селянин свою мотику, а сам перелюбствує…

Таке одкровення чомусь неприємно мене зачіпає… Я більше ні про що не розпитую. Обмірковую її вислів і приходжу до висновку: шалено депресивна картина, а ще дуже типова... Він її обдурив. Простенько, банально до вульгарності. Прикинувся не тим, ким був на самому ділі. Повіривши, вона купилася. Ось так буває: начебто зійшлися, вона думала, що буде жити в міській квартирі, дітлахи там, борщ, милі дурниці, а він, негідник, спільного майбутнього не бачив, тільки користуватися хотів, поки зручно з нею. Проблема відносин міські-сільські насправді криється в різному у них баченні майбутнього. Певне, Валентина, саме на своєму гіркому досвіді в цьому переконалася. Тому що не могла припустити такої відвертої дурної підступності: навіщо прикидатися терміном на довге життя, прирікаючи себе на співжиття з тією, яка йому не мила? Але він-то не планував провести поруч з нею ціле життя. Тоді, що особливого, надзвичайного: сім'ї без чвар не буває.

– Знаєш, Валя,часто так буває, як ото кажуть, "Милі сваряться – тільки тішаться". Тож з бідою своєю самі впораєтесь, – заспокоюю я її, – Хочеш? Я тобі поворожу…

– Ну… поворожи… – збентежено ворушить плечем Валентина. – Ось вже не знала, за тобою таке вміння...

Я беру з етажерки примічену з вечора книжку з казками. Навмання відкриваю сторінку. На ній мова йде про жабу-мандрівницю з казки про пригоди допитливої квакушки, яка наважилася на переліт з птахами на південь; потім запитую:

– Який тобі рядок?

– Третій знизу.

Я помічаю рядок і читаю:

– Під час перельоту жаба так хотіла привернути до себе увагу, що квакнула і впала в найближче болото, а там несподівано стала місцевою зіркою…