Великобурлуцька Атлантида

Все юнацтво, скільки я пам'ятаю, Радянський Союз наздоганяв США. Навіть у майстернях ГПТУ, де переважно ми, сільські пацани, навчалися в юності були токарні верстати ДІП-200 (догнати і перегнати). І з нас ніхто й не здогадався, що таки наздогнав і навіть обігнав в 70-і роки. Тому що він працював багато. Дуже багато. Займався всім відразу. І перш за все – нашим молодим поколінням.

Навчав Радянський Союз нас безкоштовно. У нас була найкраща шкільна освіта. Виховання – це інше. Нас виховувала не школа, а батьки і село, наставляючи: помилятися можна – брехати не можна. До батьків на "Ви" і також з повагою до старших.

Радянський Союз пхав нам під ніс книги, запихував в літературні гуртки і спортивні секції, водив в кіно. Пізніше в місті – в драму, оперу і балет (в области балета, мы были впереди планеты всей). Вчив думати. Вчив робити висновки. Сумніватися і домагатися всього. Ми дорослішали, розумнішали, мудрішали, отримували ступені, ордени і медалі, посади. А він знову і знову відправляв нас на нове будівництво і підприємства. Часом на допомогу колгоспам по збору врожаю відправляв. Він весь час кудись націлював нас.

Я і "тисячі таких самих, як я" старалися, як уміли. І вередували. Нам всього вистачало. А ми нарікали. Начебто не балувані були, знали горе, а бурчали, скаржилися. Часто ми бували не задоволені. Нам було завжди мало. Виявляється, що у нас вбудований інстинкт невдоволення. Тому будь-яка добра справа, спрямована на те, щоб зробити людям комфортно, будь-яка – від утопії середньовіччя до комунізму – розбивається об внутрішній інстинкт людини. Бо суперечить людській природі і її глибинним інстинктам. А це означає, що людина не вдячна за своєю природою – і це правильно. Тому що людина здатна до розвитку. А здатна вона до розвитку, через те, що завжди чимось незадоволена. Якби вона була здатна бути тривалий час задоволеною, то з мавпи ніколи не перетворилася б на людину...

Усередині комунального життя в СРСР поділ по націях якщо і наявний, то був безболісний: були євреї, але свої, тутешні, були татари, але сусідські, навіть екзотичні африканці нехай собі вчаться в ВУЗ-х; до образ за національною ознакою доходило тільки під час великих скандалів із з'ясуванням давньої історичної таємниці, що пояснює теперішній непорядний вчинок. Однак добрі стосунки особисто з певним представником не основної, не титульної нації не могли вплинути на неприязнь, що живиться до всієї нації в цілому.

Одного разу обурилися шахтарі. Голосно обурилися. Влаштували страйк проти Радянського Союзу. Всерйоз. А він не здивувався. Він все розумів. І тому нічого не сказав. Важко зітхнув і пішов. Зовсім. Назавжди. Він не образився. Ні! За своє довге важке життя він до всього звик. Він не був ідеальним, і сам це розумів. Він був живим і тому помилявся. Але ніколи не обманював. Іноді серйозно помилявся. Але частіше трагічно. На нашу користь. Він просто дуже любив нас. Хоча і намагався особливо це не показувати. Він дуже добре думав про нас. Краще, ніж ми були насправді. І беріг нас, як міг. Від усього негідного.

Я і "тисячі таких самих, як я", думали, що ми виросли давно. Ми були упевнені, що цілком проживемо без турботи Радянського Союзу і його нагляду. Ми помилилися. А він – ні. Він виявився правим і на цей раз. Як і майже завжди. Але, вислухавши всі наші дорікання, сперечатися не став – пішов. Не вистріливши. Не проливши крові. Не грюкнувши дверима. Не образивши нас на прощання. Пішов, залишивши нас жити так, як ми й хотіли в часи Перебудови…

При поділі Радянського Союзу серед народів п’ятнадцяти союзних республік мені і "тисячі таких самих, як я", як мінімум дісталося на дві країни менше – на ту яку ми втратили і на ту в якій проживали в часи Перебудови. Майже ніде нас не зосталося, в одній країні ми не народилися, а в другій – не пригодилися. А з подвійним громадянством люди взагалі не народжувалися. З тих пір так і живемо, немов в анекдоті, де йдеться про те, як англійський дог, приїхавши до Москви, запросив на вечерю московську дворняжку. Чавкаючи, дворняга жадібно поглинає за чужий рахунок їжу. Дог, дивлячись з жалем на повну відсутність пристойних манер, для підтримки світської бесіди, задає питання: – Ну, як вам тепер живеться при капіталізмі-то?.. Ну, що капіталізм? Нормально – відповідає дворняга, вилизуючи тарілку – ланцюг укоротили на два метри, а миску відсунули на три. Зате гавкай – скільки хочеш!

Це витівка. Але, як відомо, в кожній витівці є велика частка правди. Над витівкою з СРСР, що звучить нібито абсурдно, найголосніше сміюся я і «тисячі таких самих, як я» – правда, в наших союзних республіках – молодь 35 років, тобто в розквіті віку, у відповідь частіше знизує плечима зі словами: у нас так не було. Однак статистика невблаганна: соціально-економічний «ланцюг» змінився, і претензії до капіталізму все частіше звучать з вуст молоді, а не навпаки, як всі звикли.

Мені і "тисячам таких самих, як я", не здалося, а так сталося, що при капіталізмі метою стало укорочування соціального "ланцюга" і відсування далі "миски з їжею". Перш за все, були спеціально створені пенсійні фонди, які різними постановами Уряду стали значно занижувати трудовий стаж роботи і середню заробітну плату при виході на пенсію. А згодом взагалі значно збільшили робітникам вік виходу на пенсію… І наше служіння, і наша праця в Країні Рад пішли псу під хвіст – це взагалі ніде не враховується (особливо тим, хто жив працював у других союзних республіках і на Крайній Півночі, як ми з Володимиром)…

Потім я і "тисячі таких самих, як я" дуже не любили вже капіталістичну Батьківщину, де на стадіонах влаштовували ринки і продавали лопати, граблі, мішки з добривами, на кожному розі стояли наперсточники і брудом заростали доріжки, клумби і фонтани. Ми добре знаємо, що таке капіталізм і достаток при ньому. Вдосталь. Зовні здається, ніби ми живемо на Батьківщині, але навсправжки ми живемо в зовсім іншій країні. В якій інша соціально-економічна система, інша їжа і взагалі інше життя тотального масового споживання, де все перетворено на товар. Головне – при капіталізмі соціальна політика неможлива. Світ став глобальним, взаємопов'язаним…

Чи став я і "тисячі таких самих, як я" щасливим? Не знаю... Але точно знаю, які слова ми так і не сказали Радянському Союзу, любимому. Бо наївними були по молодості років. Ми заплатили сповна за своє підліткове нахабство. Тепер ми зрозуміли все, чого ніяк не могли усвідомити незрілим розумом в ті роки свого бунтівного розпещеного життя.

Спасибі тобі, Радянський Союз! І прости за все, наша улюблена Батьківщина, Радянська Батьківщина...

Велике минуле, яке можна любити, до якого можна ревнувати в хорошому сенсі слова. Краще якого можна стати, рухаючись в майбутнє.

А капіталізм – минуле. Що там говорити.

2

Після розвалу СРСР. Саме з тієї пори як "нас рас-ставили, рас-садили, чтобы тихо себя вели по двум разным концам земли", ми разом з другом дитинства Володимиром Ніколенко стали їздити на малу батьківщину, де ми народилися і виросли. Хоч ми з ним абсолютно різні – зовні і внутрішньо. Живемо ми в різних північних містах, але при цьому дружимо. Наша дружба родом з дитинства…

Володимир – єдиний у нашому повоєнному поколінні пацанів нашого краю, хто дослужився до звання генерал-лейтенант. Це дуже високе звання в будь-якій армії багатьох світових держав. Але у нього генеральське звання особливого захоплення не викликає; от якби це сталося в молодості, напевно, ніс би все це перед собою в село, як золотий горщик. А коли з сивиною в генерали вийшов, серце б'ється рівно. Безумовно, він любить професію військового і володіє нею досконало. За хорошу службу він має урядові нагороди. Але щоб стати генералом в Радянській Армії, потрібно починати з лейтенанта, це правда життя, і пройти службу з самого низу і завоювати прихильність підлеглих військовослужбовців. Потрібно бути і тактиком, і стратегом, а також вміти керувати...

Мені видається, що Володимир став генералом не випадково, а закономірно. Не мала заслуга його успіху все-таки належить матері, яка має славу по життю воїна – на таких жінках наша слов'янська земля тримається. В нашому селі вона чи не єдина жінка, яка перервала навчання в суто цивільному педагогічному училищі і в лиху для Батьківщини годину добровольцем пішла на фронт. І кому як не її синові уготовано було долею – генералом стати. А якби я став, наприклад, професійним військовим, то все одно б не став генералом – це треба щоб "Бог по голові погладив".

У мене інша доля, інші гени. Виконуючи священний обов'язок кожного громадянина СРСР по призиву, я вислужився до найвищої посади старшини дивізіону молодшого командного складу по відношенню до солдатів і сержантів. Але це, швидше за все, тому що службу в армії я починав з сержантської школи після машинобудівного технікуму і будучи на рік старше товаришів по службі; і в точній відповідності з вимогами військового жаргону: хохол без нашивки (лички) на погонах, що довідка без печатки! Потім, вже після закінчення ВУЗу, мені присвоїли офіцерське звання і ще раз призвали на один рік в Радянську армію. Після чого я був зарахований в запас, де дослужився до звання "капітан", який ніколи не буває майором – так вже законодавцем встановлено.

Я – інженер, суто цивільна людина. Трудову діяльність розпочав у чотирнадцятирічному віці різноробочим у тваринництві радгоспу відразу після закінчення сільської восьмирічної школи. Через рік для продовження навчання батько відвіз мене в місто Дніпропетровськ до старшої сестри. Там я, як всі мої односельці хотів стати електрослюсарем, але її чоловік (на той час був якимось начальником у механічному цеху на Південмаші) відвів мене для подальшого навчання в міське ПТУ-11 Дніпропетровського заводу металургійного обладнання по спеціальності токаря.

Професія токаря – це як база, дуже цікавої творчої, інтелектуальної, по суті інженерної професії. А потім, що хочеш те і вибираєш. Токар, як скульптор, зі шматка металу створює витвір. Всі ці механізми, які нас оточують, – справа рук металообробника. Конструктор придумує, а токар втілює в життя. А запорукою успіху була найголовніша мудрість мого родича: отримати будь-яку освіту завжди можна якщо є верховне розуміння, що важлива освіта саме без відриву від виробництва.

Вражає наївність (або мудрість?) СРСР того огрубленно, приблизно вершимого буття – безкоштовна освіта. Для вступу на вечірній факультет була потрібна довідка про профільне працевлаштування і навчайся хоч все життя. У Радянському Союзі взагалі не стояло питання, як змусити працюючу людину вчитися. Я хотів вчитися завжди. Освіта була основним соціальним ліфтом, головним способом просунутися в житті і почати добре заробляти. Далі була школа робітничої молоді №1 і машинобудівний технікум у Дніпропетровську. Після служби в армії навчався в Ворошиловградському машинобудівному інституті. Згодом закінчів економічний факультет Ленінградського гірничого інституту і аспірантуру Московського ЦНІЕІвугілля.

Здається, таку ж історію власного усвідомлення, особистісного освоєння великих смислів може розповісти кожен другий повоєнного сільського покоління звідти, з далекого минулого. З мотивом змужніння і дорослішання – за спинами великих радянських батьків, що перемогли у Великій Вітчизняній війні... за спиною могутнього СРСР.

Довгий путь з Півночі до тернових колючок міждержавного кордону вів нас через ліси і поля, сільця і міста. Крізь тепле літо котила нас машина так легко, немов і непідвладна вона була спротиву повітря. Хоч навколо біснувався вітер, земля гуділа, а мріялося нам яскраво і матіркувалося нам бездумно, коли вже трошки по-іншому бачилася нам пертурбація в країні. Навколо було ще багато радянського, нехай і здавалося воно вже очевидним чином з чимось змішаним…

На другий день нашої подорожі, шосе плавно помчало нас знайомими місцями. Ще одна височина, – і попереду, на спадині давно не ораного поля, владно й безмовно з'явилася на світ зона прикордонно-митного контролю кордону. А навколо неї – ледь помітні здалеку продовгуваті шеренги металево-решітчатої огорожі периметрового оточення. І ніякого перед нами не було дорожнього роздоріжжя. І знака-каменю не було з написами, який попереджує: направо невідомість, наліво невизначеність, а лише прямо – кордон у вигляді нагромадження огороджених забудов посеред поля.

Сама споруда прикордонно-митного контролю чомусь зовсім не вражала своєю віддільністю від всього світу. В ній відчувалося щось фальшиве. Наскільки строкато, і непривабливо безпосередньо вона виглядала, настільки ж непривабливо було і те, що вона там приховувала в собі.

Ми зупинили машину на узбіччі. Дивна мить. Володимир мовчки дивиться на головне забудування міжкордонного переходу, а я поглядаю в бік від дороги. Опісля, рятуючи кожний свою зацікавленість, ми стали самі собі міркувати: що таке жахливе там приховується? А задля чого та споруда повернута до посадки, яка укриває дорогу додому, передом, а до нас задом? Дуже якось пригнічено на нас вона діяла. Мене так просто обпікало і пробивало прямо до мурашок питання: їхати чи не їхати?

– Слухай, друже, навіщо нам прикордонна метушня? – звертаюсь я до Володимира, сміючись, – Давай краще пройдемо границю полями. Нас же чекають вдома. Чи нам з тобою звикати грунтовими дорогами пробиратися…

Що це з нами – з "проходящими"? "Отбрось надежду, всяк сюда входящий" – свідчить напис над воротами пекла в "Божественной комедии" Данте. "Отбрось осторожность, всяк отсюда уходящий", – під таким девізом міркував я пробиратися. Мимо міжкордонного переходу, звичайно. Як птахи в рідний край летимо. Зрозуміло, що додомоньку як найскоріше хочеться потрапити.

Володимир у повному подиві: його не дуже радує перспектива робити щось "незаконно".

– Як це полями? Не солідно. Ми не пацани вже, – одним махом він відкинув убік всім відомий контрабандний принцип проходження кордону і "прикордонив в граніті" мій порив.

Звичайно, треба завжди мати на увазі, що не варто заздалегідь сподіватися, як звично за нами водиться, що хитромудрий маршрут не гарантує від спотикань у подальшому, але й вдалий розклад (ми ж "свої в доску") аж ніяк не означає вдалого переходу. Бодай "перейти границу у рек" – це зовсім не те, щоб потюпцем повз службовців навпростець почимчикувати.

На кордоні від кожної країни незалежні один від одного пункти пропуску, в яких по два елементи контролю – прикордонний і митний. Досить заминки в одному з них – і вважай, що певний час тупцюєшся на місці, ти сам і всі, хто за тобою в черзі. Чиновники прикордонної служби до сантиметра виміряють дистанції для проходження прикордонно-митного контролю і строго покладають їх в ліміт своєї безвідповідальності.

Так само і всі громадяни-мандрівники, відповідно з відведеним лімітом тільки вже своєї відповідальності, долаючи границю від в'їзного шлагбаума до шлагбаума на виїзді, повинні ділити відстань до світлого майбутнього на короткі відрізки і акуратно, тихою ходою, їх проходити. Не перестрибуючи і не забігаючи вперед з ризиком запнутися і розквасити ніс.

Така прикордонна стратегія – покрокова. Так стало в нашому житті, що на "нейтральной полосе" з часів розпаду СРСР перестали рости квіти. А прикордонникам стало "глубоко плевать, какие там цветы" колись росли. І перехід кордону нині складається не з широких кроків, що рвуть штани, а з дрібних шажків з зацікавленою властивістю прикордонників "Что у вас, ребята, в рюкзаках" – спочатку на одній стороні; потім знайомство з прикордонною забавою "Хто не з нами той москаль" – на іншій. Все це було б смішно, якби не було так сумно…

3

Зона прикордонно-митного контролю кордону нас надовго ввергла в свою пастку. Три биті години як в обложеній фортеці нудилися ми безпосередньо на кромішній ділянці родючої землі, зіпсованій різними спорудженнями й загороджувальними обладнаннями. Перша година перебування в тіні споруд кордону накопичилась на перезміну персоналу однієї сторони, а друга година (через різницю у встановлених часових поясах в країнах) – другої. В добавок третя година безнадійності натрапила на технологічну перерву в купі з нібито аварією, пов'язаною з відключенням електроенергії.

Володимир пустив наші прикордонні безладдя на самоплив, м'яко сказавши: ми не вдома, а в чужій країні – дрімав собі, зручно розмістившись в автокріслі. І в мене час від часу знімалося бранне занепокоєння: бери вже його лиха година! – примирявся я; і в який вже раз сумно підраховував загублені в черзі години і навіть хвилини. Я вже й не знав, від чого більше журитися: чи то від того, що чекаючи ми стільки часу змарнували, чи то від того, що невідомо було, скільки ще нам залишалося чекати.

Над кордоном низько й швидко неслися хмари, то ховаючи, то відкриваючи сонце, безперестану переміняючи на всій околиці світло й тінь. Через сітчасту огорожу зони прикордонно-митного контролю мені було гарно видно її. Німим докором, начебто непотрібна оболонка, лежала вона переді мною – і немов на іншому континенті – пустинний простір, загублене родюче поле, і тихий сум по крижині. Звідтіля пахло землею й хлібом, потом і кров'ю. Там теплилося життя, а мені здавалося, що вона була осторонь від усього – так віяло безнадією, журбою, немов стояла глибока осінь. Неначе то були гектари нічийної осені, нічийного осіннього родючого чорнозему випадково забутого між безладних окраїн сірих, позбавлених розуму держав…

В більшості своїй люд в зоні прикордонно-митного контролю границі був тутешній. Всі аж підстрибували від бажання вернутися як-небудь скоріше додому. В них був прикордонний стан – нікому ні до кого не було діла. Майже в усіх обвітрені обличчя із блискучими плямами стомлених очей; і така динаміка величезна, і в прагненні, і в поведінці – прямо душа горить – так не терпилось пройти, проповзти за виїзний шлагбаум, нормальне положення якого, все одно, що на бездоганному залізничному переїзді, завжди закрите. Певна річ, серед них було метушіння, напружений рух і болісний порив, що вабив під хмуре небо, до позахмарного сонця й до самого себе – порив, мабуть, даремний, тому що він – порив у минуле. Але небо схилялося назустріч такому пориву, люди і небо сходилися в єдиному пориві, й усе це спліталося в якийсь відчайдушний клубок. І тоді це вже був не порив з однієї сторони, й життя – з іншої, а прагнення до планети, на якій зійшовся клином світ.

Лише безтурботні мандрівники, перебуваючи у невідомості, були такі із себе надто законослухняні, хоч ікону з них пиши – праведниками сиділи в своїх автомобілях і терпляче чекали. У них власна гордість дозволяла на прикордонні безпорядки середньої руки дивитися висловлюючи догідливість. Правда, їм було прикро, що їх зарозумілих поглядів прикордонники не помічали. Ну й добре. Вони раділи своїм святам, а на прикордонника, який бігаючим поглядом Наполеона, слідкував за жалюгідною купою тіней, своєрідним скупченням машин і людей, застрягнутими в лихолітті і розрусі, – з чітко вираженою метою прорватися, хоча б на один метр уперед, до піднятого нагору виїзного шлагбаума – дивитися не хотіли. Ну, хіба що одним оком. А він маячив своєю постаттю в усіх перед очима і з явною свідомістю власної гідності, утішався плодами своєї скороминущої значимості; був – такий, увесь із себе пихатий, червонопикий здоровило – екіпірований у форму захисного кольору із простенькими погонами й ледве помітними зірочками на них. На голові кашкет, в кокарді якого красувався колоритний металевий тризубець. Палітра настроїв, яку відображало його обличчя, та й вся його фігура, виглядала на рідкість багатою. Напевно, без форми він походив би на бандита з великої дороги. А якби його ще й загримувати, то він міг би зіграти бандита в кіно: розсіяно-хижий вираз обличчя, нахабнуваті очі, гострі вушка, трохи гачкуватий ніс.

За звичаєм прикордонник придивлявся уважно і буцімто усе в його погляді було для охорони державних рубежів, а навколо усі в шкурі лиходія – цього, звичайно, не було. В зрозумілих цілях він занадто зацікавлено зирив туди й сюди, напевне, вправно користувався скупченням машин. Можливо, саме це була чи не головна і не одна єдина внутрішня причина стовпотворіння машин та людей. Не мудруючи лукаво, діаметром очних яблук він просто наганяв на всіх страху, мовляв, до нього і підійти-то боязно, не те що проскочити стороною. А раптом його перемкне, то взагалі не пропустить – знайдуться тисячі причин. І люди готові були безвольно й покірно коритися його настановам.

Один поважний на вид кавказець з радянських, зважено оцінивши сітуацію, на очах у всього чесного народу яскраво себе зарекомендував. Він голосно звернувся до прикордонника: "Шановний, я поспішаю… Он на тій чорній "Волзі", я тебе віддячу, якщо в якості компенсації швидко, жваво проведеш мене за виїзний шлагбаум".

Що ж до зарозумілих поглядів, то я напевне не один мріяв трішечки в якості компенсації якось заговорити з прикордонником. Я дивився, дивився на всі ці особливості непереборної сили, та так мені закортіло підійти до прикордонника з дріб'язковим питанням про заповнення еміграційної анкети – здуру звичайно забандюрилось на свою голову, не інакше. Оскільки ми жили вже у вільних країнах, мою націоналістичну жилку щосили лоскотала несмачна спокуса легенько блиснути знанням української мови – саме це триразово підсилювало моє бажання, щоб після цього вважати себе патріотом.

Безумовно, я розумів, що на кордоні звичаї – отруйні змії в порівнянні з митниками, просто запах троянди. Все-таки, що попало робити не можна. І ось, те, що робити не можна, – я зробив. Як той циган, котрий знає дорогу, та ще й питає, я звернувся до російськомовного українського прикордонника:

– Шановний пане, будь ласка, скажіть, якою мовою треба заповнювати міграційну анкету? – запитав я і з нетерпінням став чекати, що з цієї занадто сміливої витівки для мене вийде.

Прикордонник строго звів брови, неначе зловив мене на чомусь ганебному. І зиркнув на мене з такою неприхованою бридливістю, що саме в цю мить я так і закам'янів, відчуваючи як моє серце десь з глибини забило про якусь тривогу. Таке було підсвідомо отримане враження, що над моєю головою нависла небезпека, яка за звичкою надходить від владної людини. Причому, ще до того як вона може настати. Я не встиг ще доладно все усвідомити, бо прикордонник зовсім скоро, і не страждаючи від величі української мови, скористався таки своєю маленькою владою і процідив мені крізь зуби:

– Надо же: на вид пристойный гражданин, а москаль…

Це було не стільки дивно, скільки образливо... Звичайно, ніяких реверансів у свій бік з приводу того, що заговорив по-українськи від нього я не чекав. Тому слова прикордонника пригнітили розум. Особливо мене вразило те, що я ніякого відношення не мав до відомого прозвиська "москаль" – таке вуличне образливе прозвисько, воно не було сказане як гасло, відірване від життя, а стало і залишилося самим життям. І це був саме той випадок, коли не настільки важливо, ЩО і ЯК сказано, скільки те, КИМ і ДЕ це сказано.

Точно оглушений я зупинився в заціпенінні. Червоний, до вух, перш за все я хаотично озирнувся по сторонах: слава тобі, Господи! Здається, ніхто не почув, крім мого друга. Але він не втрутився на рівні своїх можливостей, хоч його слів і ще більше дій я чекав. Володимир взагалі пустив прикордонні події на самоплив – дрімав собі відкинувшись у кріслі, – тому якось скептично поставився і до цієї "Москальської комедії". Немов подумав: "Ось бачиш, випросив? Отримав!".

Отямившись, я вставився очима в прикордонника, не дуже очікуючи побачити що-небудь цікаве. Ну хіба те, що він височів наді мною до узагальнень: дебелий чоловік, вигодуваний на знаменитому у всьому світі салі. У нього великі мужицькі руки, холодне, нахабнувате обличчя, очі, в яких жевріло помітне знущання. І як мені було не подумати: та він просто насміхається наді мною тільки за те, що я намагався в порівнянні з ним розіграти з себе щирого українця…

Я зіщулився. Якось непомітно затаєна лють стала змійкою вповзати в мене, поволі змінюючись гнівом. Мені здавалося, що у прикордонний мир зайшла сіра примарна порожнеча. На кого не дивився: обличчя розпливалися; від машин у черзі піднімалися якісь причумлені тіні. І коли почуттєве бродіння досягло вищої кондиції, щось непристойне на язик до мене просилося, що я вже не в змозі був стриматися і огризнувся. Втім, максимум із усього протиправного, що я зміг собі дозволити, був заклик до легковажного черевомовця прикордонної законності: