Повість про Ґендзі. Книга 1

«Яка я щаслива, що він нарешті забув мене!» – думала тим часом дружина Ійо-но суке, але, на жаль, останнім часом її переслідував спогад про той колишній начебто сон, тож серед дня вона часом упадала в сумні роздуми, а вночі раптом прокидалась і тяжко зітхала, хоч і весна ще не настала. «Сьогодні і я тут ляжу», – повідомила гостя, жваво розмовляючи, прилягла поруч і швидко заснула – видно, ніщо її не турбувало. Раптом дружина Ійо-но суке відчула, що в повітрі розливаються приємні пахощі. Піднявши голову, крізь прорізи переносної завіси вона помітила в темряві виразні обриси людської постаті. Не тямлячись від страху, вона поволі встала й, накинувши на плечі шовкову спідню одежу, вислизнула з кімнати. Зайшовши до покою і помітивши, що жінка сама, Ґендзі полегшено зітхнув. Дві служниці розташувалися нижче, біля галереї. Відкинувши покривало, він прослизнув до неї і несподівано помітив, що вона більша, ніж минулого разу. Те, що жінка спала міцно, також здалося йому підозрілим. Коли Ґендзі зрозумів, в яку халепу потрапив, то подумав: «Прокинувшись, жінка вважатиме мене зухвальцем, якщо дізнається, що я переплутав її з кимось. Однак так само нерозумно й марно думати про свою обраницю, яка, видно, від мене втекла». І тоді в ньому перемогла ганебна легковажність: «Ну що ж, якщо це та красуня, яку я бачив біля світильника, то…»

Коли дівчина нарешті прокинулася, то, вражена несподіванкою, не встигла нічого подумати й приготуватися до опору. Однак у такому віці, коли рідко хто розуміється на життєвих справах, вона виявилася по-сучасному досвідченою і не втратила голови. Ґендзі вирішив не відкривати їй свого імені, розуміючи, що згодом обставини, що призвели до їхньої зустрічі, викличуть у неї підозру. Ніщо йому не загрожувало, але от ту жорстокосерду, яка понад усе боялася розголосу, він пожалів, а тому дівчину з усіх сил переконував, що кожного разу зупинявся в цьому домі лише для того, щоб зустрітися з нею. Якби на її місці була жінка догадлива, досвідчена, то відразу б усе збагнула, але юна дівчина, попри свою розвиненість, не засумнівалася в його словах.

Вона не була погана собою, але Ґендзі не мав підстав забувати про ту, жорстоку. «Вона десь заховалась і насміхається з мене, як з дурня. Такої впертої особи світ не бачив!» – нарікав Ґендзі, але все одно його думки незмінно вирували навколо неї. Однак він не переставав клястися у вірності й простодушній юній дівчині, яка йому також сподобалася.

«Ще в давнину люди казали: «Таємне кохання міцніше від явного». Тож полюбіть мене так, як я вас. Моє становище змушує мене до стриманості, і я не можу віддаватися сердечним поривам. Та, боюсь, і ваші родичі не схвалять нашого зв’язку. Але не забувайте й чекайте на мене», – переконував Ґендзі.

«Але ж я не зможу з вами листуватися, бо осоромлюся, якщо люди про все дізнаються», – простодушно зізналася вона.

«Взагалі-то краще, щоб ніхто нічого не знав. А листи переноситиме мій юний помічник. Поводьтеся так, ніби нічого не сталося», – сказав Ґендзі й, підхопивши верхню одежу, яку, напевне, скинула та, безсердечна, вийшов.

Коли Ґендзі взявся будити K°ґімі, що лежав поблизу, той притьмом схопився на ноги – мабуть, спав неспокійно. А як тільки він тихенько відчинив двері, то пролунав сердитий голос старої служниці: «Гей, хто там?» – «Я!» – зніяковіло відповів Коґімі. «А чого це ви розгулюєте серед ночі?» – і стара послужливо виглянула назовні. «Та ні, не розгулюю. Просто вийшов ненадовго», – відповів сердито Коґімі, виштовхуючи Ґендзі назовні, але стара, раптом помітивши людську постать у світанковому сяйві місяця, запитала: «А хто це з вами? Часом не Мімбу? Бо такого зросту нема ні в кого…»

Із служниці Мімбу часто насміхалися через її високий зріст. Подумавши, що Коґімі вийшов саме з нею, стара сказала: «Скоро, зовсім скоро, і ви зрівняєтеся з нею своїм зростом», – і також вийшла за двері.

Опинившись у скрутному становищі, Ґендзі ж бо не міг заштовхати стару в будинок, а тому, відступивши до входу на перехідну галерею, став там так, щоб місячне сяйво не падало йому на обличчя. Наблизившись до нього, стара сказала: «І ви сьогодні ввечері побували в нашої пані? А у мене вже з передучора нестерпно болить живіт, тож я хотіла переночувати в нижчих покоях, але пані покликала мене до себе – мовляв, у будинку надто мало людей. От я звечора сюди й перейшла, хоча біль замучив», – поскаржилась вона й, не чекаючи відповіді, скрикнула: «Ой, знову живіт!.. Поговоримо пізніше…» Нарешті Ґендзі мав нагоду піти звідти. Лише тепер він, напевне, зрозумів, наскільки небезпечними є його легковажні пригоди.

Посадивши K°ґімі ззаду в карету, Ґендзі вирушив у свою садибу на Другій лінії. Розповідаючи хлопцеві про події минулої ночі, він зневажливо бурчав: «А все-таки ти зовсім ще малий», – і гнівно ляскав пальцями. Жаліючи його, Коґімі навіть не посмів виправдовуватися.

«Твоя сестра так мене ненавидить, що я сам став собі осоружним. Чого вона сторониться мене й не відповідає люб’язно на мій лист? Звичайно, мені далеко до Ійо-но суке, але все-таки…» – ображено казав Ґендзі, однак, лягаючи спати, спочатку накрився її одежею, а поверх неї своєю. Коґімі поклав поруч, щоб вилити на нього своє невдоволення й поговорити.

«Ти дуже милий, але твоя спорідненість з цією безсердечною особою не сприятиме нашій дружбі», – сказав Ґендзі суворим тоном, і Коґімі геть-чисто занепав духом.

Якийсь час Ґендзі лежав, але не міг заснути. Потім, звелівши принести туш, узявся писати не листа, а скоріше вправу з каліграфії…

«Одежу скинула цикадаЙ полетіла хтозна-куди,А я стою під деревомІ більше, ніж колись,Про неї згадую», —

так написав він, а Коґімі сховав аркуш паперу за пазуху й поніс сестрі.

«А та, друга, про що вона думає?» – жалів Ґендзі, але, добре поміркувавши, вирішив не посилати їй доречного в такому випадку листа. Тонку ж одежу, що зберегла пахощі любої йому особи, поклав біля себе і раз у раз милувався нею.

Коли K°ґімі повернувся додому, сестра вже чекала на нього, щоб прочитати йому сувору нотацію: «З ганебної вчорашньої історії я все-таки виплуталась і втекла, але ж позбутися того, що подумають люди, неможливо. Просто жах!.. А яку думку матиме про тебе твій пан, який побачив твій чисто дитячий розум?» – соромила вона брата. Відчуваючи нестерпні докори з обох боків, Коґімі все-таки витягнув з-за пазухи складений аркуш паперу. А сестра, незважаючи на обурення, взяла його і стала читати. «Напевне, ця шкаралупка цикади просякла сіллю, як одежа рибачки з Ісе»,[72] – думала вона й не могла заспокоїтися.

А пані Західних покоїв,[73] вкрай розгублена, повернулася до себе. Ніхто з прислуги нічого не знав про те, що сталося, а вона, крадькома зітхаючи, щоразу завмирала, коли повз проходив Коґімі, але, на жаль, листа не приносив. Про обман вона не здогадалася, а тому, колись життєрадісна, ставала щораз сумнішою. А та, безсердечна, насилу зберігала спокій і, згадуючи начебто щиру прихильність Ґендзі до себе, думала: «От якби все це відбувалося тоді, коли я ще не була заміжня!» Та, на жаль, повернути минуле назад вона не могла й, не витримавши туги, написала на краю присланого листа:

«Як краплі росиНа крилах цикадиХоваються в дерева листі,Так від сліз моїхПотай мокне рукав».

Вечірнє лице

Головні персонажі:

Ґендзі, – 17 років

Пані з Шостої лінії – (наложниця-мати Рокудзьо), 24 роки, кохана Ґендзі

Дайні, – годувальниця Ґендзі

Кореміцу, – син годувальниці Дайні, прибічник Ґендзі

Монах Адзарі, – син годувальниці Дайні

Сьосьо, – дочка годувальниці Дайні

Уцусемі, – дружина Ійо-но суке

Ійо-но суке, – чоловік Уцусемі, батько Кії-но камі і Нокіба-но оґі

Коґімі, – брат Уцусемі

Аої, – 21 рік, дочка Лівого міністра, дружина Ґендзі

То-но цюдзьо, – син Лівого міністра, брат Аої, першої дружини Ґендзі

Юґао («Вечірнє лице»), – 19 років, кохана То-но цюдзьо, потім Ґендзі

Укон, – служниця Юґао

Куродо-но бен, – син Лівого міністра, молодший брат То-но цюдзьо та Аої

Імператор Кіріцубо, – батько Ґендзі

Лівий міністр, – тесть Ґендзі

У той час, коли Ґендзі таємно відвідував одну особу з Шостої лінії,[74] одного разу по дорозі з палацу вирішив навідатися на П’ятій лінії до своєї годувальниці Дайні, яка, тяжко занедужавши, постриглася в монахині.

Опинившись у кареті перед замкненими ворітьми її дому, Ґендзі велів своїм супутникам покликати Кореміцу, її сина, а сам тим часом взявся оглядати убогу, безладно забудовану вулицю. Поруч з оселею годувальниці за новим кипарисовим парканом стояв невеликий будиночок. Кілька верхніх половинок ґратчастих вікон на ньому було піднято, й крізь білясті, наче прохолодні, бамбукові завіси видніли привабливі жіночі голівки, що визирали надвір. Стежачи за їхнім безперервним рухом, Ґендзі мимоволі зробив висновок, що жінки дуже високі на зріст. «Цікаво, хто ж там зібрався?» – дивувався він.

Приїхавши в дуже скромній кареті й навіть без передового ескорту, Ґендзі був упевнений, що ніхто його тут не впізнає, а тому крадькома визирнув з карети. Ворота до будиночку були підняті, як віконниці, й перед Ґендзі відкрилося настільки тісне і бідне житло, що йому стало сумно. «Який мені притулок…»[75] – подумав він. А втім, і дорогоцінний палац не кращий. Штахети зручно обвивала якась яскраво-зелена повзуча рослина, з якої, гордовито всміхаючись, визирали білі квіти. «Спитав би я, якби спитати міг…»[76] – мимоволі вирвалося у Ґендзі, й один з його супутників, шанобливо схилившись, відповів:

«Цю білу пишну квітку називають «вечірнє лице».[77] З таким, як у людей, іменем, а зацвіла на зовсім непривабливій огорожі».

Поглядаючи на навколишні справді маленькі будиночки, розташовані безладно тут і там, з перехнябленими стінами і зотлілими стріхами, по яких повзли такі ж квіти, Ґендзі сказав: «Яка жалюгідна доля випала цим квітам! Зірвіть мені одну». Хтось із супутників зайшов за підняті ворота й зірвав квітку. І саме тоді з простих, але зручних пересувних дверей вийшла чарівна дівчина-служниця у довгих хакама з жовтого шовку-сирцю поманила його, простягнула напахчене біле віяло і сказала:

«Будь ласка, віднесіть її на віялі. Стебло в неї, здається, не дуже гарне».

Саме в цю мить з’явився Кореміцу, щоб відкрити ворота материного двору, і взяв квітку для Ґендзі.

«От біда, забув ключі! Вибачте, що спізнився. Щоправда, ніхто з місцевих вас не впізнає, але змусити вас чекати на цій брудній вулиці…» – виправдовувався він.

Карету затягли у двір, і Ґендзі зійшов на землю. Біля постелі хворої зібралися: старший брат Кореміцу, монах Адзарі,[78] зять – Мікава-но камі й дочка. Всі вони радо, уклінно, зустріли прихід високого гостя. Навіть хвора підвелася на постелі.

«Ні, я зовсім не дорожу життям, але досі не могла розлучитися з цим світом лише тому, що в такому разі, ставши монахинею, не була б, як от зараз, з вами й не відчувала б на собі вашого доброго погляду, а тому й зволікала. Однак тепер, коли я прийняла священний сан, хвороба відступила, а ви вшанували мене своїми відвідинами, зі спокійною душею чекатиму, коли зійде на мене світло будди Аміди[79]», – сказала вона і, знесилена, заплакала.

«Останнім часом я не переставав журитися тим, що ваше здоров’я не поліпшується. Я з жалем дізнався про ваше зречення світу. Але все ж таки живіть довго, щоб побачити, якого високого становища я досягну. Після того ви безперешкодно відродитеся на верхньому, дев’ятому, колі Чистої землі. Кажуть, що негоже йти з цього світу, коли хоч щось прив’язує до нього», – сказав Ґендзі, пустивши сльозу.

Будь-яка годувальниця вважає свого вихованця, навіть найнікчемнішого, надзвичайно розумним. Тим паче годувальниця Ґендзі, яка вважала для себе високою честю, що мала право прислуговувати йому, а тому від зворушення плакала. Її діти, штовхаючи одне одного ліктями, несхвально переглядалися – мовляв, заплаканим обличчям їхня мати хоче показати, як їй важко розлучатися зі світом, від якого відреклася. А Ґендзі, глибоко схвильований, сказав:

«У дитинстві я втратив людей, які мене любили, а потім багато хто про мене піклувався, але не пригадую нікого, хто ставився б до мене так приязно, як ви. А коли я став дорослим, то мимоволі перестав бачити вас біля себе й не можу навіть відвідувати вас так часто, як мені хотілося б, але, повірте, завжди сумую, коли ми довго не бачимося. О, якби “розлук з батьками не було!..”[80]».

Коли Ґендзі щиро розмовляв з годувальницею й пахощі від рукавів, якими він витирав сльози, розпливалися по кімнаті, навіть її діти, яких раніше вона дратувала, задумалися: «Справді яка незвична доля в цієї жінки!» – і також заплакали.

Наказавши, щоб молитви про одужання відновилися, Ґендзі зібрався їхати, але перед від’їздом попросив Кореміцу запалити смолоскип, щоб в його світлі роздивитися передане йому віяло. Воно наскрізь просякло ніжними пахощами, до яких, мабуть, звикла його власниця. Увагу Ґендзі привернув витончений напис:

«Часом не він?» —В душі з’явився здогад,І перед очима«Вечірнє лице» майнулоУ відблисках роси.

Зміст вірша був незрозумілий, але в письмі відчувалося благородство, тож несподівано Ґендзі зацікавився його авторкою.

«Хто живе в тому будинку на заході? Ти не дізнавався?» – запитав він у Кореміцу, а той лише подумав: «Ну от, знову…» – і невдоволено відповів:

«Я тут перебуваю кілька днів, але турботи про хвору забирають увесь мій час, тож про сусідів не встиг розпитати».

«Не осуджуй мене. Але, знаєш, в цьому віялі є щось таємниче, варте уваги. Поклич кого-небудь з місцевих обізнаних людей і розпитай», – попросив Ґендзі, й Кореміцу, зайшовши у сусідній двір, розпитав сторожа, а потім, повернувшись назад, доповів:

«Сторож сказав, що цей будинок належить одному почесному помічнику намісника якоїсь провінції. Сам господар, мовляв, поїхав туди, а в будинку залишилася його дружина, молода й вельми витончена особа, чиї сестри служать в палаці й частенько до неї навідуються. Навряд чи простий слуга знає щось більше».

«Якщо так, то, мабуть, писала одна із сестер, – подумав Ґендзі. – Писала впевнено, з багатим досвідом у такій справі». Хоча він розумів, що швидше за все його чекає розчарування, але не міг відкинути почуття, які спонукали жінку написати вірша. Як завжди, Ґендзі легко піддавався таким спокусам. Тож, навмисне змінивши почерк, на аркуші паперу написав:

«Як ближче підійдеш,Побачиш сама,Яке «вечірнє лице»Перед тобоюВ напівтемряві майнуло».

Листа цього він послав з тим своїм супутником, який тоді взяв віяло у дівчини-служниці.

Хоча жінка раніше не знала Ґендзі, але, мигцем побачивши його профіль, здогадалася, що то був саме він, а тому написала йому вірша на віялі, який схвилював його. Однак минав час, а відповідь від нього не надходила, й жінка почувалася трохи ніяково. Коли ж нарешті з’явився його посланець, то всі навколо неї втішились і так довго радилися щодо відповіді, що той з досади не витерпів і пішов з порожніми руками.

А тим часом Ґендзі вирушив у дорогу при тьмяному світлі смолоскипів у руках його передового ескорту, намагаючись не потрапляти нікому на очі. Верхні половинки ґратчастих вікон у сусідньому будинку були вже спущені й крізь їхні щілини пробивалося світло, слабкіше за сяйво «вечірніх світлячків»,[81] що своєю таємничістю зворушувало душу. А от будинок з кількома деревами, численними кущами й квітами в саду, до якого Ґендзі прибув, відрізнявся від звичайного своєю невимушеною вишуканістю. Поведінка господині[82] цього будинку, на відміну від інших жінок, була настільки стримано-благородною, що він швидко забув про хатину за кипарисовим парканом.

Наступного досвітку Ґендзі прокинувся трохи пізно й вирушив у дорогу, коли сонце вже зійшло. Вранішнє світло, безперечно, тільки підкреслювало його незвичайну красу, якою небезпідставно захоплювалися люди. І сьогодні Ґендзі знову проїхав мимо тих воріт. Зрештою, він проїжджав тут і раніше, але тільки незначна вчорашня пригода привернула до них його увагу, й він запитав себе: «Цікаво, хто все-таки там живе?»

Через кілька днів прийшов до нього Кореміцу.

«Мати все ще була в поганому стані, тож я постійно доглядав її, – сказав він спочатку, а потім, підступивши до Ґендзі ближче, розповів: – Після нашої розмови я покликав одного чоловіка, знайомого з мешканцями сусіднього будинку, й попросив його про все розпитати, але той нічого особливого не повідомив. Хіба те, що якась пані таємно живе там з п’ятого місяця, але хто вона, мовляв, навіть домашні не знають. Я кілька разів заглядав крізь щілини огорожі між нашими садибами, і там, у будинку, помітив тіні молодих жінок, вбраних у щось, схоже на фартухи, а це означало, що вони комусь прислуговували. А вчора, коли вечірнє сонце освітило будинок до останнього куточка, я виразно побачив нарешті й прекрасну пані, яка, видно, писала листа. Біля неї сиділи служниці й крадькома витирали сльози».

Після цієї розповіді Ґендзі, всміхнувшись, подумав: «От якби я знав, хто вона…»

«У мого пана високе становище й молодість, тож не дивно, що перед ним схиляють голови й вихваляють, а якби він відмовився від любовних пригод, то його життя стало б прісним і нецікавим, – думав тим часом Кореміцу. – Бо навіть чоловікам без таких переваг буває важко встояти перед спокусою».

«Щоб дізнатися більше про цю загадкову жінку, я знайшов невеличкий привід і послав туди листа, – розповідав далі Кореміцу. – Відповідь, написана вправною рукою, надійшла негайно. Виходить, серед її служниць зовсім непогані дівчата».

«Познайомся з ними ближче, – попросив Ґендзі. – Буде прикро, якщо нічого не дізнаєшся».

«А що, як у такій убогій оселі, що належить людям найнижчого стану, несподівано знайдеться особлива жінка з багатьма чеснотами?» – подумав Ґендзі.

До речі, Ґендзі досі не міг забути нечуваної безсердечності тієї Уцусемі, «Порожньої шкаралупки цикади», на яку рідко хто з жінок у світі здатний. От якби вона була хоч трохи поступливішою, то все закінчилося б тільки жалем з приводу прикрої помилки. А так його постійно ятрила думка про поразку й остаточний розрив. Раніше Ґендзі не звернув би уваги на таку пересічну особу, але після розмови з товаришами у дощову ніч, коли йому відкрилася загадка різних станів, його сердечні інтереси розширилися. Хоча Ґендзі й вабила дочка Ійо-но суке,[83] яка щиро сподівалася на зустріч з ним, але від самої думки, що безсердечна мачуха стежитиме за ним холодними очима, він ніяковів, а поки думав, як вивідати її власні наміри, до столиці повернувся Ійо-но суке. Передусім він поспішив до Ґендзі. Тяготи морської подорожі відбилися на його вигляді: обличчя змарніло, трохи засмагло, рухи здавалися незграбними. А проте, належачи до вельми знатного роду, навіть у такому літньому віці він справляв приємне враження привабливим обличчям і благородними манерами. Слухаючи його розповідь про провінцію Ійо, Ґендзі хотів запитати: «То скільки там купалень?…» – але, мимоволі зніяковівши від численних спогадів, промовчав. «Так ставитися до чесної людини нерозумно й соромно. Це справжнє нахабство! – подумав Ґендзі й, пригадавши застереження Сама-но камі, вирішив: – Хоча безсердечність Уцусемі образлива для мене, вона є проявом її любові до свого чоловіка».

Почувши про те, що Ійо-но суке збирається віддати свою дочку під опіку надійної людини й виїхати з дружиною в провінцію, Ґендзі не на жарт занепокоївся і порадився з Коґімі: «Чи не можна зараз ще раз побачитися з нею?» Але навіть якби вона погодилася на таку зустріч, крадькома пробратися до неї було б нелегко. А ще ж вона вважала перешкодою між ними відмінність їхніх станів. Тож Ґендзі зрештою відмовився від спроб, які могли б знову скінчитися неприємною пригодою. Мабуть, дружина Ійо-но суке в жодному разі не хотіла, щоб Ґендзі забув її, бо люб’язно відповідала на його численні листи. У цих, недбало написаних її рукою посланнях було щось зворушливе, з тонкими натяками, що мали привернути до неї увагу й переконати його в її небайдужості. І хоча Ґендзі вважав її безсердечною, забути про неї не міг. Що ж стосується дочки Ійо-но суке, то жодні чутки про її одруження не хвилювали його, впевненого в тому, що її майбутній суворий чоловік не стане на заваді їхнім щирим стосункам.

Настала осінь. Заклопотаний власними сердечними турботами, Ґендзі рідко коли навідувався у садибу Лівого міністра й тим самим викликав там невдоволення.

Щодо особи з Шостої лінії, то сталося ось що: після того як Ґендзі подолав її опір, він раптом почав ставитися до неї, на жаль, так само, як до будь-якої іншої жінки. Дехто навіть дивувався, куди дівся той запал, з яким він колись до неї залицявся. Вона, людина з тонкою й чутливою душею, впадала в сумні роздуми, знаючи, що стала об’єктом людських пересудів через те, що була старшою за нього. Тому останнім часом на самоті щораз частіше прокидалася серед ночі й, охоплена відчаєм, не могла до ранку заснути.

Одного туманного ранку, коли заспаний Ґендзі, якого ледве розбудили, вийшов з кімнати, сумно зітхаючи, служниця Цюдзьо підняла ґратчасте вікно й, ніби кажучи: «Проведіть хоч би поглядом», – відсунула переносну ширму, а її господиня, підвівши голову, глянула назовні. Картина того, як Ґендзі, зупинившись посеред саду, не відривав погляду від барвистого безладу квітів, не мала собі рівних. Потім він попрямував до галереї, а Цюдзьо за ним. У світло-бузковій одежі із синьою підкладкою, відповідно до цієї пори року, і тонкому мо,[84] прив’язаному яскравими стрічками, вона вражала своєю граціозністю й чарівністю. Оглянувшись на неї, Ґендзі затримав її на хвильку біля поруччя в кутку галереї. Її стримана поведінка, повисле уздовж щік волосся здавалися йому дивовижними.

«Сторонюсь славиЗбирача всіх квітів,Та все ж не можуПовз пройти,Тебе, «вечірнє лице», не зірвавши…Що ж мені робити?» —

запитав він, взявши її руку, а Цюдзьо відповіла зі звичним поспіхом, удавши, ніби йшлося про її господиню:

«По тому, що не дочекався,Коли туман розсіється ранковий,Видно,Що до квітів нашихСерце твоє байдуже».

Те, як вродливий хлопчик, ошатно вдягнений, зайшов між квіти й, зірвавши «вранішнє лице», в мокрих від роси шароварах повертався до Ґендзі, хотілося перенести на картину.

Кожного приваблювала краса Ґендзі. Як суворий житель гір любить відпочити під розквітлим деревом, так кожен, кого осяяв його блиск, відповідно до свого становища, думав: «От би віддати йому на службу нашу любу дочку!», а інший, навіть найнижчого звання, хотів прилаштувати до нього свою хоч трохи миловиду сестру. А що вже казати про людей, які мали нагоду з ним листуватися або зблизька споглядати його прекрасне обличчя? Принаймні про тих, хто здатен проникати в душу речей. Вони, охоплені неспокоєм, напевне, жалкували, що не можуть завжди бути поруч з ним.

До речі, одного дня Кореміцу нарешті доповів Ґендзі про те, що за його дорученням вивідав про мешканців убогої сусідньої оселі: «Дізнатися, хто ця жінка, мені так і не вдалося. Здається, наче вона від когось ховається. Іноді знічев’я її молоді товаришки виходять на південну галерею з ґратчастими вікнами й, зачувши стукіт карети, визирають надвір. Час від часу до них несміливо приєднується начебто їхня пані. Її обличчя я не зовсім добре розгледів, але, здається, вона досить миловида. Одного дня, побачивши, як вулицею проїжджала карета з передовим ескортом, молоді служниці квапливо закричали: «Гей, пані Укон, подивіться! Це ж пан То-но цюдзьо проїжджає мимо». На крик вийшла трохи старша статечна служниця й замахала на них руками: «Тихіше, тихіше! Звідки ви взяли, що це він? Зараз сама погляну». З цими словами вона заквапилася на галерею через перекидний місток. Рухалася швидко і, зачепившись за щось подолом одежі, спіткнулась і мало не впала з мостика. «О, таке міг зробити лише бог Кадзуракі![85]» – сердито сказала вона й одразу перехотіла дивитися на вулицю. Служниці казали, що на власникові карети було носі, й називали імена його супутників, які належали охоронцям і челядникам То-но цюдзьо. Значить, проїжджав справді він», – підсумував Кореміцу.

«О, якби я сам побачив ту карету!» – сказав Ґендзі й подумав: «А що, коли це та сама жінка, яку То-но цюдзьо не може забути?» Помітивши зацікавленість Ґендзі, Кореміцу вів далі: «Я зблизився з однією тамтешньою служницею і завдяки їй довідався про мешканок будинку все до найменших подробиць. Моя знайома переконувала мене, ніби всі вони рівні й немає серед них господині, а я вдавав, що повірив їй. Вона впевнена, що їхня таємниця нікому не відкриється, та коли одна з наймолодших ненароком обмовляється і звертається до господині шанобливо, то всі раптом починають метушитися, щоб відвернути мою увагу й змусити мене повірити, що, крім них, звичайних служниць, у будинку нікого іншого немає!» – закінчив Кореміцу, сміючись.

«Дозволь і мені заглянути крізь огорожу, коли наступного разу приїду відвідати твою матір», – попросив Ґендзі. «Мабуть, ця жінка оселилася там тимчасово, – думав він, – але судячи з цього, вона, напевне, належить до найнижчого стану, зневаженого тієї дощової ночі. А що, як несподівано вона все-таки виявиться справжньою чарівною знахідкою?»