Повість про Ґендзі. Книга 1

Мурасакі Сікібу

Повість про Ґендзі

Терени й терни любові – життя Ґендзі

Мурасакі Сікібу та її час

Мурасакі Сікібу – шляхетна придворна дама епохи Хейан, авторка «Ґендзі моногатарі» («Повісті про Ґендзі»), видатного шедевру японської літератури ХІ століття.

Про життя автора «Ґендзі» відомо мало. Ім’я, за яким її знали за життя, – Тоо-но Сікібу, псевдонім же, під яким вона ввійшла в історію, з’явився в ХІ столітті. В імені – Тоо, це онне читання ієрогліфа «Фудзі» (пурпуровий колір квітки wisteria[1]), що вказує на її належність до однієї з гілок могутнього в ті часи клану Фудзівара. Пані на схилі літ служила в Сікібу-сьо (міністерстві церемоній), тому Сікібу. Там же служили її батько і брати. Поява ж терміна «Мурасакі» (цей ієрогліф теж означає пурпуровий колір) у псевдонімі теж пов’язують або з пурпуровим кольором фарби, що отримують з квітки wisteria, в родовому гербі, або з іменем, яким вона назвала головну героїню свого роману – кохану дружину принца Ґендзі.

Народилася Мурасакі вірогідно на початку 80-х років Х століття і, як відомо з історії кар’єри її батька, юність провела в столиці держави Хейан-кьо (нині Кіото). Затим батько був призначений губернатором провінції Етідзен (нині преф. Фукуї) на узбережжі Японського моря, тож юна панночка якийсь час, певно, жила там.

У кінці Х століття вона вийшла заміж за одного з племінників могутнього можновладця держави – Фудзівара Нобутака. Народила доньку й овдовіла в 1001 році. В першій декаді ХІ століття була запрошена до двору імператора як фрейліна імператриці Акіко (в історії відома як Фудзівара-но Сьосі), доньки Фудзівара Мітінага. Певно, це сталося через те, що на той час вона почала працювати над повістю про Ґендзі, і це було помічене регентом Мітінага. Тому він запросив молоду інтелектуалку до служби в почті своєї поважної доньки. Мурасакі була високоосвіченою жінкою, зналася на ієрогліфіці та китайській літературі, орієнтувалася в історії Японії, надто в деталях ранньої державної історичної хроніки «Ніхонсьокі» (720 р.), яка була написана китайською мовою. Пізніше це дозволило ій виконувати функції консультанта в міністерстві церемоній. Судячи із записів в її опублікованому щоденнику, разом з виконанням поточних обов’язків фрейліни вона консультувала юну імператрицю з проблем китайської поезії. Деталі викладу в повісті про принца Ґендзі вказують на хист Мурасакі до малювання, каліграфії (в Китаї та Японії каліграфія ієрогліфів – це вид мистецтва), мистецтва етикету і протоколу, гри на кото, що дозволяло їй посідати шляхетне становище при дворі.

Коментатори повісті про Ґендзі та щоденника Мурасакі доходять висновку, що вона є одноосібним автором «Ґендзі моногатарі», в тексті якого були й пізніші вставки та ревізії. Сюжет величезного роману ріс і розвивався в міру росту життєвого досвіду та майстерності його авторки. Доведено, що й останні розділи художнього твору теж належать перу (точніше пензлику) Мурасакі, вже зрілої і досвідченої жінки. Вважають, що в разі якщо протяжність її життя співмірна з життям головного героя роману – принца Ґендзі, то вона прожила понад 50 років (зазвичай це середня тривалість життя людини у Х – ХІ століттях) і померла в 30-ті роки ХІ століття.

Місце автора і роману в літературі. В кінці епохи Хейан були спроби імітації роману, але їхні автори не виявили майстерності, притаманної цій Великій жінці, – її розуміння складності та комплексності людського духу, її здатності творити ілюзію (нині ми сказали б – віртуальну реальність) особистої присутності у подіях, висвітлених на сторінках художнього твору, вміння пізнавати сутність, душу речей. (Передбачаємо, що не один пересічний читач, не обтяжений знанням історії Японії, читаючи роман, побачить у постаті найбільшої любові, а затим коханої дружини осяйного принца Ґендзі саме її – шляхетну придворну даму Мурасакі Сікібу.) Вона була автором, який малював образи своїх героїв через висвітлення їхніх характерних рис та особливостей, а не застосовуючи риторичні образи та метафори, що були риторичними засобами більшості ліричних традицій японської літератури, а особливо поезії того часу.

Ім’я Мурасакі Сікібу стоїть поруч із Сей-Сьонаґон, теж придворної дами (авторки «Записок в узголів’ї»), в японській літературі ранньофеодальної доби Хейан (VIII–XII ст.).[2]

Епоха Хейан (794 – 1185 рр.) була відносно спокійним періодом буремної історії молодої на той час японської держави. У попередні століття у сув’язі племен, які прийшли на архіпелаг (прийшли з двох напрямів – з материка й із західної частини океану), склалися духовно-цивілізаційні підвалини формування суспільства і держави. Це були: виключно японська релігія сінтоїзм (сінто – шлях богів) та дві філософські системи, що прийшли з материка, – релігія буддизму та доктрини конфуціанства. Склався симбіоз релігій, які взаємодоповнювали одна одну.

Сінто – це особливий погляд на світ, природу і суспільні відносини, що сягає коренями в міфологію та покони тих племен, які освоювали архіпелаг. Основні ідеї релігії: саморозвиток (світ розвивається сам по собі, і добре вже те, що він є); сила життя – звідси природне для японців відчуття краси (моно-но аваре) і мистецького смаку (згадаймо: милування квітами, листям осінніх кленів, чистого снігу, горою Фудзі тощо); єдність природи і людини – немає поділу на живе і неживе, живе все, а в людині живе боже єство – камі, щось ніби іскри божої; богів – камі – безліч, до їх числа належать духи гір, річок, каменів, дерев, вітру, покровителі ремесел… духи предків, ці боги пронизують весь світ, і іскра божа є у всьому.

Конфуціанство – особлива філософська система, зведення настанов і правил, розроблених древнім китайським мислителем Кун-цзи (Конфуцієм). Згідно із вченням, першоосновою всього є «Тянь» (Небо). Це всемогутня першооснова, як і Земля, створює все суще і керує ним. Усі явища життя – результат взаємодії двох начал – чоловічого «ян» та жіночого «інь». Людина має діяти згідно з принципами «жень» (ієрогліф людина), куди входять скромність, доброта, милосердя, альтруїзм тощо, і строго виконувати норми «Гі» – етикету, обрядів і благопристойності. Особливо важливий принцип – «сяо», шаноби дітей до батьків (перш за все до батька). Діти мають не тільки поважати батьківську волю, але й виконувати її без заперечень, як волю Неба. (В Японії цей принцип називається «оябун-кобун».) Сім’я – головна складова суспільства і держави. Тож конфуціанське вчення вподобали можновладці й еліти суспільств як Китаю, так і Японії. В Японії воно поступово вкорінювалось у часи Середньовіччя і досі є важливою моральною основою суспільства.

Буддизм прийшов у Японію в VI столітті й залишається співмірною з сінтоїзмом поширеною в країні релігією (за статистикою, в сучасній Японії кількість вірян більша за кількість населення). Це перша світова релігія, добре знана науковцями, тому деталізувати суть вчення не будемо. У VI столітті (552 р., науковці називають також 538 р.) тексти, що висвітлюють його суть (сутри), дійшли в Японію. (Автор цих рядків сподобився бачити інкунабули зі Священними сутрами у броньованому сховищі бібліотеки університету Рюкоку в Кіото.) Попервах опорою буддизму в країні стали храми столиці Нара, підтримувані правлячими кланами, а поширення цієї релігії в державі пов’язано з іменем Сьотоку Тайсі. Принцу-регенту приписують честь перейменування країни Ямато в сучасну назву Ніхон («країна сонця, що сходить»), але головна його заслуга – створення державного законодавства (так звані Закони Сьотоку Тайсі 604 р.). Слід зауважити, що до того в країні Ямато не було ніякого документа, що регламентував би управління державою. Законодавча робота, яка тривала майже сотню років, завершилася створенням кодекса законів «Тайхорьо» (701–704 рр.). Згідно з кодексом, найвищим органом держави став Дадзьокан (Велика рада) при імператорі. Рівним йому був Дзінгікан (Релігійна рада), що контролював обряди, свята («мацурі») та службу священиків. Велика рада держави очолювалась канцлером, а його замісниками були два міністри («правої руки» та «лівої руки»). Їм підпорядковувались вісім міністрів – воєнний, правосуддя, народних справ, громадських справ, церемоній, імператорського двору, палати імператорських справ і казначейства. Найбільш важливими були ті, що займалися справами імператора і двору, особливо міністерство церемоній, фактично служба протоколу.

Вищезазначена схема організації держави усталилася в часи остаточного оформлення держави Ніхон (VII–VIII ст.), утвердилася в добу Нара і Хейан (VIII–XIII ст.). Вона була дещо трансформована в епоху Сьогунату і була замінена під час буржуазно-демократичних реформ ери Мейдзі (1867–1894 рр.), коли Японія стала конституційною монархією.

Запозичена з Китаю система організації держави дозволила усталити господарське життя. За китайською архітектурною традицією була спланована і розбудована столиця Нара. Створено територіальну вертикаль влади: на початок IX ст. було 66 провінцій і близько 600 повітів та містечок; закладені стратегічні напрями-дороги (до), які зв’язали столичний регіон країни з окраїнами й існували декілька сотень років. Від столичного регіону (кіннай) на захід ішли Санйодо уздовж Внутрішнього Японського моря, Сан’їндо уздовж узбережжя Японського моря, Нанкайдо – морська дорога до берегів Сікоку та Кюсю; на схід – Токайдо – дорога на схід уздовж узбережжя, Тосандо – гірська дорога на схід, Хокурікудо – дорога через північні гірські перевали. В епоху Хейан на них уже був доволі помітний рух: наприклад, у «Повісті про Ґендзі» жриця провідного сінтоїстського храму на півострові Ісе їде на схід по Токайдо, а Ґендзі у вигнання – на захід човном уздовж узбережжя Внутрішнього Японського моря. (Японці зберегли деякі ділянки цих історичних доріг. Автор цих рядків побував на збереженій для туристів старовинній частині Токайдо біля перевалу Адзума і польовій дорозі на березі острова Біва, що була колись Хокурікудо. На їх проїзних частинах здатні були розминутися хіба що два вершники.)

Але в політичному житті країни стався загрозливий катаклізм. Було зроблено настирливу спробу створення буддійської теократичної держави, що викликало несприйняття як двору, так і аристократії. В політичному плані стало зрозуміло, що саме сінтоїзм, його розвинений культ і потуга, підкріплені конфуціанською доктриною, має стати духовною основою державотворення Країни сонця, що сходить. В організаційному плані це призвело до рішення перенесення столиці із занадто буддійської Нари в інше місце. Розпочали було будову нової столиці в Нобеока, але потім перенесли її північніше і в 794 р. заснували нове місто Хейан-кьо (Кьо – столиця, Хейан – мир і спокій). У 795 р. відбувся переїзд імператорського двору.

Хейан-кьо було побудовано згідно зі схемою планування китайської столиці Чаньань (столиці при династії Тан). Вважають, що в часи розквіту в Хейан-кьо мешкало до півмільйона людей, скоріше всього – набагато менше, але це місто, забудоване дерев’яними будівлями, було тоді одним із найбільших міст світу порівняно, наприклад, з Парижем і Києвом в Європі. Воно розташоване біля річки Камогава, на перетині ліній (дорі), що йдуть з півночі на південь, і вулиць (дзьо), що йдуть зі сходу на захід, і утворюють прямокутне шахове планування кварталів. У північній частині знаходилася територія імператорського палацу і парку (після багатьох реконструкцій і перебудов протягом тисячоліття палац (годзьо) знаходиться на цьому місці й зараз). Від палацу на південь йшла широка центральна магістраль до межі міста, де була брама Расьомон. У загальних рисах планування цієї центральної частини міста збереглося й донині.

Так, читач роману про принца Ґендзі може пройтися парком біля імператорського палацу (на північ від вулиці Марутамагі-дорі), на Нідзьо-дорі (так звана друга вулиця), відвідати парк і величний палац Нідзьо-дзьо («замок на 2-й вулиці»), в якому в часи Сьогунату перебував намісник самурайського уряду, в районі року-дзьо (6-ї вулиці), глухій окраїні часів Хейан, розмістилися твердині буддизму в Кіото – храмові комплекси Нісі-Хонгандзі та Хігасі-Хонгандзі. Колишня реміснича окраїна і межа міста – Кудзьо-дорі (9-та вулиця) проходить на південь від залізничного вокзалу, там тепер є станція метро. В добу Хейан буддійських храмів у Кіото було мало, а в межах міста їх будівництво спочатку було заборонене. Але минув час, і буддійські монастирі й храми «оконтурили» центральне ядро міста: найбільш відомі з них – згадані вище храмові комплекси в південній частині старого Хейан-кьо; на західних узгір’ях – Кінкакудзі («золотий павільйон»), Рьоандзі (в парку якого знаходиться «сад каменів» та ін.); на сході – Гінкакудзі («срібний павільйон»), Кійомідзу-дера (Храм чистої води), Сандзюсангендо (храм, відомий своїми золотими статуями тисячі будд) тощо. Найбільш шановані в Кіото сінтоїстські храмові комплекси Ясака-дзіндзя біля кварталу розваг Гіон, Хейан-дзіндзя побудований уже в XIX столітті (поруч два музеї мистецтв і публічна бібліотека Кіото), Фусімі-Інарі з вражаючою анфіладою воріт «торії».

Хейан-кьо – столиця миру і спокою, в міру розбудови крок за кроком набувала небаченої раніше в Японії вишуканості та елегантності. В цілому ж у житті держави в епоху Хейан набула сталості модель суспільства, в духовному і політичному житті якого склався триєдиний баланс сил сінтоїзму, буддизму і конфуціанства, закладений, як вказують науковці, ще при сприйнятті кодексу «Тайхорьо» в попередні століття. Правда, імператорська влада в добу Хейан, при всій церемоніальній пошані до Трону, була номінальною, а країною реально правили найбільш видні сановники. А найвиднішими поміж видних на той час були міністри із клану Фудзівара. Серед численної рідні клану відшукувались і наречені для юних імператорів – майбутні імператриці-матері. Законодавчо оформлений, добре продуманий механізм правонаступництва дозволяв можновладцям клану довгий час контролювати ситуацію при дворі.

(Пояснення щодо таємної пружини сюжету «Ґендзі моногатарі». Ґендзі – син імператора і принц крові, був народжений наложницею (Кіріцубо) тоді, коли в офіційної дружини монарха вже був син – спадкоємець престолу. По смерті першої дружини вже інша наложниця (Фудзіцубо) стала імператрицею, і її син (як знали утаємничені – позашлюбна дитина від Ґендзі) став правонаступником попереднього принца, а потім і імператором.)

Отже справжніми політичними діячами тієї пори були не імператори, а регенти та інші діячі із клану Фудзівара. Серед них було багато талановитих людей. У ті часи вдалося замирити айнів на півночі, зміцнити кордон на заході, так-сяк успішно поратися з економічними справами. Але водночас у країні наростала загроза сепаратизму на сході Хонсю – великі землевласники все більше відособлювались від центру. Вже у романі про Ґендзі бачимо роди Мінамото, Тайра та ін. Наступали великі для Японії часи перемін. Епоха «миру і спокою» залишилася в минулому, а от започатковані в ті часи шедеври поезії, літератури і мистецтва, особливий японський смак до красоти залишились на тисячоліття.

Культура і література епохи Хейан

Поруч із прогресом розвитку суспільних відносин і розбудови унітарної централізованої держави література стала вершиною творчого духу епохи Хейан. Прорив у літературній творчості стався завдяки розробці азбук кана (катакана і хірагана) із 50 фонетичних символів, що значно спростило процес письма. Стало можливим писати будь-який японський текст, не вживаючи китайських ієрогліфів. Водночас велику кількість складної термінології можна було записувати як ієрогліфами, так і каною. Ще довгий час хейанські придворні та інтелектуали продовжували вживати писемну китайську мову при оформленні офіційних документів, діловій переписці, написанні приватних щоденників тощо, вживаючи кана тільки при творенні поетичних творів.

(Примітка. З часом симбіоз ієрографіки і кани уможливив створення сучасного японського письма, що передає все багатство вираження в живій розмовній мові. В японському письмовому тексті в кожній синтагмі коренева основа подається, як правило, ієрогліфами, а граматичне оформлення – каною. Правда, при цьому звучання ієрогліфа має бути передано або он-ним (старокитайським), або кун-ним (корінним японським) читанням, які читач повинен знати. Але це тема іншої розмови.)

У IX–XI століттях вважалося, що грамотний чоловік має записувати виклад своїх думок китайськими ієрогліфами («отоко модзі» – чоловічі знаки), а жінка може писати і хіраганою. Отже, хірагана активно вживалась придворними дамами та іншими шляхетними жінками, які й створили більшу частину творів хейанської літератури. Адже відомо, що фонетичні системи письма дозволяють виражати будь-які нюанси розмовної мови, тоді як нефонетичне письмо може фіксувати тільки ту тематику вираження, яка відібрана для письмової передачі. Основні теми, яким здебільшого приділяли увагу жінки, – кохання, природа, свята і… як ми бачимо, красне письменство. Жіноча література епохи Хейан, в якій люди і події розглядалися прискіпливим жіночим оком, залишається цікавою для читачів і через тисячу років.

Література епохи Хейан пройшла три стадії розвитку. Спочатку спостерігаємо ренесанс поезії Вака після виданої у VIII столітті (759 р.) антології «Ман’йосю» («10 тисяч листків») – 4,5 тис. поетичних творів. Далі бачимо появу прозових творів, написаних японською мовою і переважно хіраганою. Нарешті, з’являються нові прозові жанри, і розвиваються нові стилі поезії.

У ренесансі поезії особливо пощиреними стали 31-складові танка (5-7-5-7-7). У 905 р. була видана перша державна антологія «Кокінвакасю». Найвидатнішими авторами цієї збірки були поети Оно-но Коматі, Арівара Наріхіра та упорядник антології Кі-но Цураюкі, який каною написав передмову. Перший літературний твір у прозі теж належить Кі-но Цураюкі. Це «Тоса ніккі» (935 р. – «Щоденник подорожі в Тоса» (нині преф. Коті на Сікоку)) – своєрідний поетичний щоденник вражень мандрівника.

Найбільш поширені прозові жанри епохи Хейан – ніккі (щоденники або записки) і моногатарі (оповіді, можна вжити термін «повість» або й «роман»).

Серед ніккі, окрім вищезазначених записок Кі-но Цураюкі, з’явились й інші твори цього жанру, написані жінками: «Кагеро ніккі» («Записки осінньої доби»), «Ідзумі Сікібу ніккі», написані фрейліною Ідзумі Сікібу, «Мурасакі Сікібу ніккі», написані Мурасакі Сікібу – авторкою величного роману про життя принца Ґендзі. Але найвизначнішим шедевром цього жанру стали записки фрейліни Сей-Сьонаґон «Мукура-но сосі» («Записки в узголів’і»), написані в кінці Х століття в жанрі «дзуйхіцу» («побіжний погляд»), – це збірка мініатюрних блискучих есеїв, що розкривають естетичне відчуття речей («моно-но аваре»), які потрапляють в поле зору автора, – емоції, рефлексії і роздуми, образи природи, що вразили уяву…[3]

У жанрі моногатарі перша відома повість-казка «Такеторі моногатарі» («Оповідь про Такеторі») з’явилася в кінці IX або на початку X століття (героїні роману про Ґендзі читають її під назвою «Кагуя-хіме»), ще дві прозові повісті-казки того часу вже тоді були втрачені. Це оригінальний міф про дівчинку Кагуя-хіме, яку Такеторі – рубщик бамбука – знайшов у зрізі стовбура бамбука, про те, як вона виросла в чарівну красуню, відкинула домагання шляхетних кавалерів (зокрема й імператора) і зрештою вернулася до рідних (виявилося, що вона місячна царівна). Особливо вражає відліт красуні (в космос (?)) з гори Фудзі – виходить, що вже понад тисячу років тому в народній творчості людей (а текст «Такеторі» – це запис народних казок) передавалися мотиви іншопланетян і космічних подорожей.

Друга половина X століття відзначається як час появи в епістолярних жанрах перших новел. Серед багатьох моногатарі тієї доби виділяються «Уцубо моногатарі» («Оповідь про дуплисте дерево») невідомого автора та «Отікубо моногатарі» («Оповідь про життя дівчини із нижньої кімнати») – японський варіант теми про Попелюшку.

На початку XI століття Мурасакі Сікібу, шляхетна пані на службі у дружини імператора Утідзьо, написала повість «Ґендзі моногатарі», обезсмертивши таким чином суспільство епохи Хейан (описавши, ясна річ, життя еліти цього суспільства), в найбільшому за обсягом прозовому творі того часу, та й наступних часів також.

На більш ніж тисячу сторінок (при перекладі на європейські мови) розгорнуто сюжет, який у часовому вимірі охоплює понад 3/4 століття і розкриває життя та терени любові принца, відомого за життя як Блискучий Ґендзі, а після його смерті любовні походеньки Каору – його сина, насправді внука його найкращого друга. Перші списки повісті (точніше, фрагменти повісті) з’явилися ще за життя Мурасакі (початок XI ст., вірогідно в 1025 р.), лише пізніше – у XII–XVI століттях повний текст твору було зведено воєдино.

Як бачимо із вищесказаного, написання епохального прозового твору cпиралося на певну літературну традицію, що склалася протягом попередніх століть. Але таку широту погляду в часі і кількості літературних героїв (деякі з них реальні особи), глибину психологічного осмислення поведінки героїв і суті подій, що відбуваються, витонченість естетичного відчуття речей і навколишнього світу було репрезентовано вперше. І це тисячу років тому! На той час в Європі ще не написано було літературних творів такої значущості, а в Китаї, хоч вони і були, але написані на дещо вужчих і духовно-цивілізаційних засадах, і щодо витонченості мовно-комунікаційних можливостей. Згадаймо про триєдність формування японської цивілізації: сінтоїзм – конфуціанство – буддизм, а також більші комунікаційні можливості системи ієрогліф – кана проти викладу виключно ієрогліфами.

Світи людини і суспільства епохи Хейан у «Ґендзі моногатарі»

Отже, в епоху Хейан склалося аграрне суспільство, засади державного управління в якому будувалися на принципах законодавства кодексу «Тайхорьо», запозичених з Китаю. Правда, якщо в Китаї вертикаль чиновницької ієрархії традиційно формувалася на основі жорсткого відбору на державних іспитах, то в Японії того часу вирішальними були родинні зв’язки. Тому відносини в суспільстві і внутрішня політика цієї епохи – складна взаємодія кланів вищої аристократії. В часи, описані в романі про Ґендзі, домінували регенти і рідня із клану Фудзівара (авторка роману – Мурасакі Сікібу – теж із родичів цього клану). Та сув’язь політичних відносин дедалі ускладнювалась, виросли в самостійні сили клани, що вели родовід безпосередньо від імператорської сім’ї. Так, фактично незалежним став клан Тайра, відособився під новим родовим прізвищем клан Мінамото (герой роману Ґендзі зрештою теж став Мінамото). В Середні віки при розгалуженні кланів пішли: від Мінамото – Токугава (в епоху Сьогунату понад 300 років керували самурайськими урядами аж до революції Мейдзі 1868 р.), Асікага та ін.; від Тайра – Міура і Ходзьо; від Фудзівара – Уцуномія та ін. Наприкінці періоду Хейан усе це призвело до кривавої сутички родів Тайра і Мінамото (війна Тайра і Мінамото описана у великому воєнному романі-епопеї «Хейке моногатарі»), остаточну перемогу здобули Мінамото в битві при Дан-но ура (1185 р.). Так завершилась епоха Хейан.

Але на початку XI століття, коли розгортається життя героїв роману, ще більш-менш зберігався баланс інтересів основних кланів. Аристократія жила власним життям у столиці, додержувалася ритуалів і свят, складала твори літератури і мистецтва (визнаємо, багато з них стали шедеврами японської культури) і за нещастя вважала службу (тим більш, вигнання) у провінції або у війську. Скориставшись крилатою фразою, сказаною на наших теренах з іншого приводу, – вузьке було коло цих людей, страшенно далекі були вони від народу.

На перший погляд, здається неймовірним, що культура аристократа, позбавленого щоденного клопоту про хліб насущний чи пошуку засобів, аби заплатити податки, може сприйматися і культурою простого люду. Але ж людина в ті часи була ближчою до природи. І тонкі стіни вишуканого дерев’яного палацу рятували від негоди лише трохи краще, ніж такі ж тонкі стіни хижі бідняка (пічок і камінів в Японії і тоді, й пізніше не було, а конструкція хібачі – жаровні для опалення кімнати деревним вугіллям – була та сама, тільки в наш вік хібачі стали електричними). В культурі землеробського суспільства свята і перебіг життя в палацах збігалися із землеробським календарем сільських обрядів. І на сільських святах лунали пісні і музика. Краса природи оточувала кожного, і кришталево чисту воду з гірських джерел можна було пити всім. Може, мистецтво було інше? А хто ж ткав прекрасні шовкові тканини для кімоно чарівних красунь, випалював вишукану кераміку для чайних церемоній, кував надійні (і водночас красиві) мечі-катана для воїнів? Уся історія країни – приклад того, що культура, створена свого часу елітою суспільства, стає надбанням всього народу.

Японія епохи Хейан – країна, в якій люди вже піднялись від рівня «людини звичайної» і «людини розумної» до «людини чутливої» (Homo sensibilis). І саме на цьому рівні стоїть планка вимог до особистих якостей і рівня культури основних героїв «Ґендзі моногатарі».