Повість про Ґендзі. Книга 1

«Ваш батько дорожить новою дружиною? І, мабуть, вважає своєю повелителькою?»

«А як же інакше? Він обожнює її, але ми, передусім я, не схвалюємо такої його легковажності».

«У всякому разі, молодим гультяям він навряд чи поступиться. Попри свій поважний вік, він упевнена в собі людина».

За такою розмовою про те про се Ґендзі нарешті запитав: «А де ж вона зараз?»

«Жінки мали спуститися в нижчі приміщення для прислуги, але, здається, не всі послухалися», – відповів господар. Нарешті захмелілі гості поснули на галереї, і навколо стало тихо.

Тільки Ґендзі не міг спокійно заснути від самої думки про те, що, на жаль, доведеться спати самому. Та ось його увагу привернув шурхіт за північною перегородкою, і він подумав: «О, напевно, вона там ховається». Ґендзі піднявся і, затамувавши подих, прислухався. Він почув хрипкий, але водночас приємний голос хлопця, про якого була розмова з Кії-но камі.

«Гей, де ви?» – питав хлопець.

«Я лежу тут. А гостя вже поклали спати? Я боялася, що він буде надто близько, та, видно, я дарма турбувалася», – відповіла жінка.

Її глухуватий сонний голос дуже скидався на голос хлопця, і Ґендзі здогадався, що це його сестра.

«Гостя помістили в передніх покоях. Нарешті я побачив своїми очима того, про якого чув від людей. Він і справді прекрасний», – прошепотів хлопець.

«Якби зараз був день, я також спробувала б на нього подивитися», – сонно бурмотіла жінка. Голос її звучав приглушено – очевидно, вона прикрила обличчя ковдрою.

«От неприємність! – невдоволено подумав Ґендзі. – Могла б ще щось про мене запитати».

«Я ляжу неподалік. О, як темно!» – сказав хлопець, мабуть поправляючи ґніт світильника. Жінка, напевне, лежала у найдальшому кутку за перегородкою.

«А де ж пані Цюдзьо? – запитала жінка. – У будинку наче нема ні душі, аж страшно».

Було чути, як відгукнулася одна із служниць, що розмістилися неподалік від галереї:

«Спустилась униз купатися. Сказала, що негайно повернеться».

Аж ось, здається, всі поснули. Спробувавши відсунути засув, Ґендзі помітив, що з того боку перегородка не замкнена. Навпроти входу стояла ширма, у тьмяному сяйві світильника видніли розставлені сяк-так начебто китайські скрині. Обходячи їх, Ґендзі помітив, що в кімнаті лежить одна людина невеликого зросту, й попрямував до неї. Жінка була невдоволена, що її потривожили, але поки Ґендзі не відкинув з неї верхнього одягу, вона думала, що прийшла Цюдзьо, яку щойно кликала.

«Ви кликали Цюдзьо?[62] Мені здається, що ви здогадалися про мою потаємну любов», – сказав Ґендзі, але жінка так нічого й не зрозуміла. Перелякавшись, що на неї хтось напав, вона намагалася зойкнути, але накинутий на її голову одяг заглушив голос.

«Звичайно, ви можете вважати мій вчинок випадковою, нещирою примхою, – сказав Ґендзі, – але я хочу, щоб ви знали, як довго прагло зустрічі з вами моє серце. Повірте, таке тривале очікування цієї миті лише підтверджує глибину моїх почуттів».

В його словах було стільки ніжності, що навіть злий демон не міг би йому опиратися, то що вже казати про жінку? Вона, розгублена, не могла крикнути: «Рятуйте, тут хтось чужий!» У розпачі подумала: «Це ж нікуди не годиться…» – і насилу невдоволено сказала:

«Боюсь, ви мене з кимось переплутали…»

Жінка мало не задихалася, але, бачачи її в такому стражденному, жалісливому стані, він ще більше до неї прихилявся:

«О ні, я ні з ким вас не переплутав. Мене привів сюди голос серця, та, на жаль, ви вдаєте, що нічого не розумієте. Я зовсім не хочу здатися вам легковажним джиґуном. Просто мушу відкрити вам хоч часточку того, що зберігаю у глибині душі», – сказав Ґендзі.

Жінка була настільки малою і тендітною, що він легко підняв її і, притискаючи до грудей, попрямував до перегородки саме тоді, коли там з’явилася та сама Цюдзьо, яку раніше кликали.

«О!» – вигукнув Ґендзі, і служниця злякано виставила руки вперед, але, відчувши, що повітря, напоєне надзвичайними пахощами, здавалось, обкурило її обличчя, про все здогадалася, тож, приголомшена, завмерла, нездатна вимовити жодного слова. Якби перед нею була звичайна людина, вона грубо її виштовхнула б. Але й тоді не обійшлося б без людських пересудів. Тому, не тямлячись від хвилювання, вона пішла за Ґендзі, а він, пройшовши за перегородку в глибині покоїв, наказав: «Прийдіть на світанку». У цю мить жінка була готова провалитися крізь землю від самої гадки: «Що подумає про мене Цюдзьо?» – й обливалася холодним потом. Жаліючи її, нещасну, Ґендзі бозна-звідки за своїм звичаєм добував ніжні, співчутливі слова, але вона сумно сказала: «О ні, я не думаю, що це правда. Мене, людину низького стану, ви, як видно, зневажаєте, тож хіба я можу легко повірити щирості ваших почуттів? Бо в житті кожному своє…»

Прикро вражений її опором, Ґендзі щиро пожалів її і відчув сором.

«Про те, що люди належать до різних станів, я знаю дуже мало через юначу недосвідченість. Мені прикро, що ви вважаєте мене звичайним джиґуном. Мабуть, ви чули про мене й знаєте, що я не схильний до свавільного любострастя. А сюди, очевидно, привела мене сама доля. Я просто дивуюся, що моя природна зачарованість відштовхує вас від мене…» – серйозно й багатослівно вмовляв Ґендзі, але його незвичайна краса тільки збільшувала її опір. «Нехай йому здається, що я черства, нетовариська й груба», – думала вона й не піддавалася його словам. Зазвичай лагідна й м’яка, вона виявила твердість, як бамбукова гілка, що покірно гнеться, але не ламається. Вкрай роздратована, нездатна спекатися завзятості Ґендзі, жінка дала волю сльозам. Хоча її горе було глибоким, Ґендзі подумав: «А хіба було б краще, якби я не знав її?»

«Чого ви сторонитесь мене? – дорікнув він, відчувши, що нездатний заспокоїти її. – Звикніть до думки, що наша несподівана зустріч наперед визначена долею. Не вдавайте, що ви нічого не розумієте в житейських справах. Я в це не повірю».

«О, коли б ваше серце відкрилося мені раніше, коли ще не визначилася моя злощасна доля! – відповіла жінка. – Тоді, можливо, я тішила б себе самовпевненими надіями, що побачимося ще не один раз. Але тепер сама думка про цю скороминущу зустріч доводить мене до відчаю. Тож прошу вас, «хто б не питав – нікому не кажи!».[63]

Видно, що вона страждала. Напевне, Ґендзі не пошкодував ласкавих слів і палких клятв, щоб заспокоїти її.

Та ось заспівав півень, і люди в будинку прокинулися. Було чути голоси супутників Ґендзі: «О, ми сьогодні добряче заспали! Пора готувати карету». З’явився і Кії-но камі:

«Ви так квапитеся, ніби у вашого пана любовне побачення. Хіба не бачите, що зовсім ще темно?»

«На жаль, такого випадку більше не буде, а просто так прийти до неї я не зможу. І навіть переслати їй листа мені не вдасться, – думав Ґендзі, й серце його защеміло від болю. Коли із внутрішніх покоїв вийшла Цюдзьо з розгубленим виразом обличчя, він уже збирався відпустити жінку, але в останню мить затримав її. «Як мені до вас писати? І ваша нечувана холодність, і моя палкість залишиться назавжди в нашій пам’яті як щось неймовірно дивовижне», – сказав він, а його обличчя у сльозах стало ще чарівнішим. Знову заспівав півень, і Ґендзі квапливо вимовив:

«Ще не скінчив яНа вашу безсердечністьНарікати,Чого ж тоді уранціПівень перервав наш сон?»

Але жінка вважала себе негідною уваги такої знатної особи, тож ніякі слова Ґендзі вже не сприймала. Перед її очима стояла постать завжди суворого ненависного Ійо-но суке, і вона тремтіла від самої думки, що буде, якщо хоча б уві сні йому відкриється її таємниця.

«Не встигла я вдостальНа гірку долю пожалітись,Як ніч скінчилася,Та півня крик лишПодвоїв мої ридання», —

відповіла вона.

Швидко розвидніло, й Ґендзі провів жінку до дверей покою. У будинку і на подвір’ї вже шуміли люди, коли він, попрощавшись з нею, засунув двері. На душі в нього було так тяжко, ніби їх розділила гірська застава після довгожданої зустрічі.

Зодягнутий у носі, Ґендзі підійшов до південного поруччя і якийсь час милувався садом. Із західного боку гучно піднялось ґратчасте вікно – напевно, за ним стежили легковажні молоді служниці, захоплені красою його особи, що невиразно видніла над невисокою ширмою посередині галереї.

На світанковому небі ще був помітний місяць, і хоча його сяйво зблякло, його обриси вимальовувалися досить чітко. В такий час і байдуже небо залежно від настрою людини може здаватися або чарівно-привабливим, або сумним. Залишаючи будинок Кії-но камі, Ґендзі раз у раз озирався, а його груди стискав біль від самої думки про те, що не зможе з нею навіть листуватися.

Повернувшись у садибу Лівого міністра, Ґендзі не міг спокійно відпочити. Розпачливо думав про те, що навряд чи побачить жінку вдруге, а ще про те, що в неї зараз на душі. «Хоча нічим особливим вона не вирізняється, але гідна того, щоб віднести її до середнього стану відповідно до міркувань обізнаного з жіночими серцями Сама-но камі», – дійшов він висновку.

Останнім часом Ґендзі здебільшого перебував у садибі Лівого міністра. Із сумом згадував дружину Ійо-но суке і тривожився здогадами: «Що вона подумає, якщо не отримає від мене жодної звістки?» – аж поки нарешті, геть-чисто змучений, не викликав до себе Кії-но камі.

«Ви не могли б прислати до мене того хлопця, сина Емон-но камі? – спитав Ґендзі. – Він мені сподобався, і я спочатку візьму його до себе. А потім спробую влаштувати на придворну службу».

Серце Ґендзі від радості калатало, але він питав далі: «Ота його сестра вже привела вам молодшого брата?» – «Поки що ні. Минуло вже два роки, як вийшла заміж за Ійо-но суке, й усе нарікає, що пішла всупереч батьківському заповіту, який хотів бачити її на придворній службі. Кажуть, що незадоволена таким становищем». – «От, бідолаха! А про неї колись прихильно відгукувалися. Вона справді гарна?» – питав Ґендзі. «Можливо, і непогана. Ми живемо окремо, а тому, як вимагають звичаї, залишаємося одне одному чужими».

Так от, минуло ще п’ять чи шість днів, і Кії-но камі привів хлопця. Той не був вродливим, але привертав до себе увагу благородною поведінкою. Підкликавши його до себе, Ґендзі почав по-дружньому з ним розмовляти. Хлопець почувався на сьомому небі. Ґендзі докладно розпитував його про сестру, але той відповідав стисло, ніяковіючи, тож розговорити його було досить важко. Проте Ґендзі таки вдалося йому пояснити, про що йдеться.

«Он воно що…» – подумав вражений хлопець, але своїм дитячим розумом не до кінця все збагнув, а тому подався до сестри. Побачивши його з листом, дружина Ійо-но суке від несподіванки заплакала. Збентежена тим, що може подумати хлопець, вона все-таки розгорнула лист, прикриваючи ним своє обличчя. Лист виявився досить довгим і закінчувався віршем:

«Поки зітхав,Чи знов приснитьсяСон, колись побачений,Очей я не стулявНі вдень, ні вночі».[64]

Лист був настільки блискучим, що в неї аж сльози затьмарили зір. Усю ніч вона пролежала в роздумах над своєю незбагненною долею, яка їй випала. Наступного дня Ґендзі покликав Коґімі, щоб той зайшов до сестри по відповідь.

«Передай своєму панові, що в нас нема кому читати його листа», – сказала вона, а він, усміхнувшись, відповів: «Мені ж велено, щоб я не помилився. То що я йому скажу?»

Почувши це, дружина Ійо-но суке невдоволено, у великому розпачі, подумала: «Мабуть, він усе йому розповів».

«Ти ще не настільки дорослий, щоб говорити про такі речі. Краще взагалі до нього не ходи», – сердито наказала вона братові. «Але ж пан прислав по мене, то хіба я можу не послухатися?» – відповів той і пішов.

До речі, Кії-но камі був охочим до жінок, зокрема, не міг обійти увагою також свою мачуху, а тому, щоб їй сподобатися, піклувався її братом і всюди брав його із собою.

Покликавши до себе хлопця, Ґендзі дорікнув йому: «Вчора я чекав тебе весь день, а ти, видно, забув про мене…» – і той аж почервонів. «То де ж відповідь?» – запитав Ґендзі, і слово за словом хлопець розповів, що сталося. «Як тобі не соромно? А я так на тебе сподівався!» – сказав Ґендзі й передав йому нового листа.

«Ти, напевно, не знаєш, що я зустрічався з твоєю сестрою набагато раніше від того старого Ійо-но суке, – сказав він, – однак вона відвернулася від мене, вважаючи мене ненадійним, і заручилася опікою цього неотеси. Якщо так, то залишайся зі мною і будь мені сином. Бо та її надійна опора не довго протягне на цьому світі».

«Невже?… Як жаль!» – подумав Коґімі, й Ґендзі мимоволі замилувався ним. Він не відпускав хлопця від себе ні на крок і навіть брав його з собою до палацу. Своїм кравчиням велів пошити для нього повний придворний костюм – словом, і справді опікав його, як рідного сина.

А тим часом Ґендзі не переставав писати дружині Ійо-но суке. Вона ж відповідала вкрай стримано. «Брат ще малий, – думала вона, – і якщо моя сердечна таємниця випадково розкриється, то про мене піде слава як про легковажну особу. А це мені ні до чого». Звичайно, вона згадувала його таємничий образ у нічній темряві, але подумки повторювала собі, що ще одна зустріч нічого доброго їй не принесла б.

А Ґендзі, не забуваючи про неї ні на хвилину, страждав і кохав. Бачив в уяві її засмучене обличчя і не знаходив способу, як розвіяти похмурі думки. Звичайно, він міг би злегковажити й знову проникнути в її покої, та оскільки там було чимало сторонніх людей, то така його нерозсудлива поведінка не залишилася б непоміченою, а жінка мала б самі неприємності. Ось такі роздуми не давали йому спокою.

Кілька днів він перебував у палаці, очікуючи сприятливого напрямку для виїзду звідти. Потім, вдаючи, що вирушає до Лівого міністра, несподівано по дорозі звернув до садиби біля річки Накаґава. Здивований Кії-но камі радісно схилив перед гостем голову й сказав: «О, яка честь моєму саду!..»

Ґендзі ще вдень відкрив Коґімі свій намір, і вони про все домовилися. Останнім часом хлопець супроводжував його усюди, тож ніхто не здивувався, що і ввечері він покликав його раніше за інших.

Дружині Ійо-но суке було передано відповідного листа, і вона не могла не повірити щирості Ґендзі, зваживши на зусилля, витрачені на підготовку зустрічі з нею. Однак вона розгублено подумала: «Якби я зустрілася з ним наодинці, то повторилися б муки, як після тієї ночі, що промайнула, неначе сон». Тож, уважаючи таку зустріч неприпустимою, вона сказала своїм служницям, коли K°ґімі пішов до Ґендзі:

«Мені буде незручно, якщо покій гостя виявиться поряд. Я нездужаю і хотіла б, щоб мені зробили масаж подалі звідси…» – і вона перебралася у затишну кімнату на перехідній галереї, яку займала Цюдзьо.

Щоб здійснити свій намір, Ґендзі якомога раніше велів своїм супутникам лягти спати і послав до дружини Ійо-но суке Коґімі з листом, але той не міг її знайти. Шукав сестру по всьому будинку і, лише вийшовши на галерею, нарешті знайшов її. «Яка жорстока безсердечність!» – думав він і, мало не плачучи, сказав: «Тепер пан мені не довірятиме». Але його нарікання лише розгнівали її: «Чому ти надаєш такі погані послуги? Ти ще зовсім малий, щоб передавати чиїсь листи. Перекажи своєму панові, що я нездужаю і попросила своїх служниць зробити мені масаж. А тепер іди, бо люди можуть щось запідозрити».

Після цих різких слів вона подумала: «О, якби моя доля не була вирішена і я жила б у старому будинку, де витають духи покійних батьків! Як радо я чекала б зустрічей з ним, хоча б рідкісних! Тепер я вдаватиму, що не розумію його прагнень, а він, мабуть, подумає, що я надто самовпевнена…» – і в неї заболіло серце, а душу охопило сум’яття. «Хай там що, а моя доля тепер визначена остаточно. Тож краще, якщо в його очах я залишуся безсердечною, неприємною особою», – вирішила вона.

А тим часом Ґендзі лежав, тривожно очікуючи K°ґімі: «Чи зможе він, такий ще юний, хитрощами вмовити її?» Коли ж той повернувся з повідомленням про невдачу, Ґендзі сказав: «Такої дивовижно впертої жінки я ще не бачив. І мені далеко до неї з моєю наполегливістю». Вигляд у нього був нещасний. Деякий час Ґендзі мовчав, сумно зітхаючи і нарікаючи на її жорстокосердість, а тоді нарешті написав їй:

«Не розпізнавДуші яДерева-мітли,[65]Тож у полях СонохараДорогами блукаю…[66]Оце й усе, що можу я сказати».

А жінка, звичайно, також не могла заснути.

«Соромлюсь,Що живуВ хатині бідній,А тому зникаю і з’являюсь,Немов те дерево-мітла», —відповіла вона.

Коґімі, що всією душею жалів свого пана, ходив туди й назад з листами, забувши про сон, аж поки сестра не застерегла його від цього, бо, мовляв, люди можуть щось сумнівне подумати. Супутники Ґендзі, як завжди, міцно спали, і лише він, невдоволений, не переставав міркувати.

Він ще ніколи не зустрічав такої непіддатливої жінки. Його дратувало, що, на відміну від дерева-мітли, її упертість не зникає, а наростає при наближенні до неї. А з другого боку, він відчував, що, як на зло, саме така її неприступність вабить його. Тож хоч і збирався, та не міг так просто від неї відмовитись і попросив Коґімі: «Проведи мене до неї!»

«Вона замкнулася в убогій кімнаті разом зі своєю прислугою, тож іти туди не годиться», – відповів той з великим жалем.

«Ну що ж, тоді хоч ти не полишай мене», – попросив Ґендзі й поклав хлопця біля себе. Той почувався неймовірно щасливим поруч зі своїм молодим добрим паном, а Ґендзі думав: «Далебі, цей хлопець набагато миліший від своєї безсердечної сестри…»

Порожня шкаралупка цикади

Головні персонажі:

Ґендзі, – 17 років

Коґімі, – молодший брат Уцусемі

Кії-но камі, – син Ійо-но суке, пасинок Уцусемі

Уцусемі, – дружина Ійо-но суке

Нокіба-но оґі, – дочка Ійо-но суке, пасербиця Уцусемі

«Ще ніколи мною так не гребували, – проказував Ґендзі, неспроможний заснути. – Тільки цієї ночі я вперше збагнув, яким гірким буває у житті кохання. Від такої ганьби жити далі не хочеться». Коґімі, лежачи поруч, навіть обливався сльозами. «Який він милий», – думав Ґендзі, усвідомлюючи схожість хлопця – тендітність, невисокий зріст й коротке волосся – із сестрою. Звичайно, він міг силоміць до неї пробитися, але в такому разі, природно, виставив би себе на людський осуд. Усю ніч він серйозно думав про таку небезпеку і всупереч звичаю майже не розмовляв з Коґімі. А коли ще затемна покинув садибу Кії-но камі, то хлопець з жалем зітхнув: «Без нього так сумно». Зі свого боку, жінка всю ніч почувалася винною, коли ж не отримала від Ґендзі ранкового листа, подумала: «Видно, я його таки провчила. З одного боку, було б прикро, якби він відступився від мене, але куди гірше було б терпіти його безперервні настирливі залицяння. Тож краще саме тепер покласти всьому край…» – міркувала вона, але не знаходила в цих думках відради і ставала щораз сумнішою.

Ґендзі ж, обурений її непіддатливістю, не збирався на цьому зупинятись, а, страждаючи від думки, що чинить негідно, все-таки постійно скаржився Коґімі: «Зазнавши від твоєї сестри стільки образ та розчарувань, я б хотів її забути, але, на жаль, серцю не накажеш. Тож знайди зручну нагоду й придумай, як мені з нею зустрітися». Хоча хлопець й розумів, як важко буде виконати таке завдання, та водночас радів з особливої довіри високої особи.

Поки з юнацьким нетерпінням він чекав слушної нагоди, Кії-но камі вирушив у свою провінцію, і в його садибі лишилися самі жінки на власному дозвіллі. І ось одного разу під прикриттям нічної темряви, коли дороги під ногами не було видно, Коґімі вирішив привезти Ґендзі в садибу коло річки Накаґава у своїй кареті.

Хоча Ґендзі сумнівався, чи такий юний хлопчина впорається з його дорученням, але зволікати не міг, а тому в якомога скромнішому одягу поспішив виїхати, поки в домі Кії-но камі не замкнули воріт. Відтягнувши карету туди, де ніхто не зміг би її помітити, Коґімі допоміг Ґендзі зійти. Він був упевнений, що за ним, таким юним, ніяка охорона не стежитиме. Підвівши Ґендзі до східних бокових дверей, Коґімі почав голосно кликати і стукати у крайні південні ґратчасті двері й скоро зник усередині.

«О, нас видно знадвору!» – похопилися жінки. «Чому в таку спеку ви опустили ґратчасті двері?» – запитав Коґімі й почув: «До нас у полудень прибула в гості пані Західних покоїв[67] грати в ґо». «От хотілося б побачити, як вони гратимуть!» – подумав Ґендзі й поволі, крадькома, прослизнув у щілину в завісі. Ґратчасті двері ще не встигли зачинити за Коґімі, й, наблизившись до них, Ґендзі заглянув усередину. Половина ширми навпроти була складена, а полотнища переносних завіс, що мали б приховати жінок від сторонніх поглядів, мабуть через спеку, були підв’язані до верхніх поперечин, а тому його погляд легко проникав у глибину покоїв.

Біля жінок горів світильник. Одна з них, що сиділа коло стовпа, боком до Ґендзі, відразу привернула до себе його увагу, бо в ній він упізнав свою обраницю.[68] На ній була темно-пурпурова спідня одежа з візерунчастого шовку, а поверх неї іще щось. Продовгаста голівка, невисокий зріст – загалом нічого особливого, що впадало б у вічі. Вона старалась, щоб гостя навпроти не бачила її обличчя і тонких-тонких рук, що ховалися в рукавах.

Друга сиділа обличчям на схід і вся була як на долоні. Одягнена була недбало: на спідній одежі з тонкої білої тканини абияк накинула бузкову верхню одежу, груди відкрила майже до пояса – до червоних шнурків хакама. Жінка вражала яскравою красою: білим, з округло-пишними формами тілом, високим зростом, виразним овалом обличчя і чола, чарівними очима й ротом. На її плечі спадало не надто довге, але надзвичайно густе волосся, що робило її зовнішність майже бездоганною. «Далебі, батько може пишатися, що іншої такої красуні на світі немає», – думав Ґендзі, задивившись на неї, і раптом відчув, що їй не завадила б деяка врівноваженість.

А от кмітливості їй не бракувало, бо зуміла спритно розмістити свої шашки в позиції «даме»[69] й зраділа. Тим часом дружина Ійо-но суке спокійно заперечила: «Стривайте, там начебто нічия. Ось подивіться: склалася позиція “ко”[70]».

«Е ні, цього разу програла я! Подивімося, що там у кутках, – сказала гостя і, загинаючи пальці, почала рахувати: «Десять, двадцять, тридцять, сорок…» Здавалось, що зуміла б порахувати навіть купальні в провінції Ійо.[71] Шкода тільки, що була трохи неврівноваженою.

Хоча дружина Ійо-но суке, з надзвичайною сором’язливістю прикриваючись рукавом, не показувала свого обличчя, Ґендзі, пильно вдивившись, таки розгледів її профіль. Повіки її очей трохи припухли, лінія носа нечітко окреслена, шкіра на ньому зблякла й постаріла. Загалом вона була негарною, але, зодягнена з тонким смаком, приваблювала до себе більше, ніж красуня навпроти, яка, однак, зачаровувала жвавістю вдачі й упевненістю в собі – вона поводилася вільно, сміялась і жартувала. «От легковажна особа!» – подумав було Ґендзі, але сам, схильний до зальотів, не міг відірвати від неї погляду. Жінки, з якими він досі зустрічався, не поводилися вільно, а трималися вкрай церемонно й сором’язливо приховували своє обличчя. Тож цього разу, вперше підглядаючи за настільки вільною, природною поведінкою жінок, які ні про що не здогадувалися, він не міг на них вдосталь надивитися, але почулася хода Коґімі, й Ґендзі тихенько відступив до виходу на галерею.

«У сестри несподівана гостя… – сказав винувато Коґімі. – Я не міг навіть підійти до неї». – «То що, мені й цієї ночі повертатися додому ні з чим?! Жах! – обурився Ґендзі. – Просто нестерпно!» – «Та ні, якщо гостя піде, я щось придумаю», – пообіцяв хлопець.

«Схоже, що йому вдасться схилити сестру до мене, – думав Ґендзі. – Бо хоча він іще дитина, але впевнений, що може розгадати наміри людей і суть справи».

Ґендзі почув шелест шовкової одежі – мабуть, гра закінчилася і жінки розходилися по кімнатах. «Де ж молодий пан? Зачиняю двері!» – сказав хтось, і почувся стукіт.

«Схоже, всі вже лягли. Піди й щось придумай», – сказав Ґендзі. Хлопець знав, що його сестра надто порядна, щоб піддатися намові, а тому без домовленості з нею вирішив: «Як тільки всі вляжуться, впущу його».

«Молодша сестра Кії-но камі також тут? Я хотів би крадькома глянути на неї», – попросив Ґендзі, але Коґімі відповів: «На жаль, це неможливо. Бо там, крім ґратчастих дверей, є ще пересувна завіса». «Так, але все-таки… Жаль тільки, що я не сказав йому, що вже бачив її», – винувато думав Ґендзі й лише нетерпляче зітхав: «Хоч би скоріше настала ніч!» Цього разу Коґімі зайшов у будинок, постукавши в бічні двері. Там уже всі затихли й лягли спати. «Влаштуюся на ніч біля входу. Обдувай мене, вітерцю!» – сказав Коґімі й, розстеливши рогожу, ліг.

Усі жінки, напевне, розмістилися у східних покоях. Дівчинка-служниця, що відчинила йому двері, пройшла туди ж спочивати, а Коґімі якийсь час вдавав, що спить, а потім, загородивши світло ширмою, у напівтемряві потихеньку впустив Ґендзі.

«Чого можна сподіватися? Це ж просто нахабство…» – думав той, ступаючи несміливо, але покірно вслід за своїм поводирем. Піднявши нижній край завіси перед входом у головні покої, він спробував прослизнути туди потай, але серед нічної тиші його видав виразний шелест м’якої одежі.