Крилата смерть

Біль і бухкання у голові були зовсім нестерпними, коли мені дали опіум. Про майбутнє я не турбувався: втеча від болю за допомогою ліків, сну або смерті була моїм єдиним прагненням. Гарячковий стан не дозволяє точно встановити момент переміщення: мені здається, що це сталося одразу після того, як бухання перестало завдавати мені болю. Як я вже казав, мені дісталася надмірна доза, і моє сприйняття тієї миті було далеким від нормального. Відчуття падіння, дивно відокремлене від поняття тяжіння та спрямування, приголомшило мене. Підсвідомо я вловлював рух незліченного рою істот, нескінченно відмінних за своєю природою від людини, що кружляли навколо мене. Іноді мені здавалося, що я завис у порожнечі, а повз мене линуть всесвіти й епохи. Несподівано біль припинився, і бухкання почало сприйматися як якась зовнішня сила, що не знаходила відгуку всередині. Падіння також припинилося, поступившись місцем відчуттю тривожного та нетривалого спокою. Але варто було мені прислухатися, як оглушливе бухкання перетворилося на величезне неспокійне море, чиї злісні вали мордували невідомий пустельний берег. Цієї миті я розплющив очі.

Якийсь час предмети, що оточували мене, виглядали розмитими, наче зображення, яке втратило фокус, але поступово я виявив, що перебуваю сам-один у незнайомій, прекрасно прибраній кімнаті, освітленій безліччю вікон. Про точне місце свого перебування я не мав ані найменшого поняття, бо мої думки досі залишалися розпорошеними. Різнобарвні килими та шпалери; майстерно виготовлені столи, крісла, отоманки та канапи; ажурні вази й орнаменти справляли враження чогось екзотичного, хоча й не зовсім чужорідного. Але не речі заволоділи моєю свідомістю. Повільно, з важкою невідворотністю заповзаючи в розум та пригнічуючи інші враження, прийшов запаморочливий страх невідомості – страх тим більший, що я не міг збагнути його природу; всі мої почуття поглинуло відчуття небезпеки, що насувалася, – не смерть, але якась безіменна нечувана почвара, невимовно моторошна й огидна.

Тепер стало зрозуміло, що джерелом мого страху було приховане бухкання, безперервне відлуння якого шалено калатало в моєму стомленому мозку. Здавалося, що воно надходило іззовні і знизу кімнати, в якій я стояв: його глухі удари вигадливо перепліталися з жахливими образами, які породжувала моя уява. Якась моторошна істота причаїлася за оздобленими шовком стінами; у глибині стрілчастих вікон, що оточували мене, стискалися та уникали погляду його темні тіні. Намагаючись не визирати назовні, я знайшов фіранки й опустив їх; потім за допомогою кресала і трута, які побачив на одному з маленьких столиків, я запалив безліч лоївок, розставлених уздовж стін у витончених свічниках. Штучне світло й затулені вікна до певної міри заспокоїли мої нерви: єдине, від чого мені не вдалося відгородитися, було монотонне бухкання, яке заповнювало кімнату. Однак тепер, коли я почувався впевненіше, цей звук став настільки ж чарівним, наскільки лячним був раніше, і мною опанувало суперечливе бажання знайти його джерело. Відсунувши оксамитову фіранку в кутку кімнати, я побачив невеликий, багато оздоблений коридор, що закінчувався глибокою віконною нішею і різьбленими дверима. Усе моє єство нестримно вабило до цього вікна, тоді як кепсько усвідомлене передчуття, здавалося, з такою ж силою утримувало мене. Підійшовши ближче, я розрізнив удалині хаотичний вихор води, що розсипався пилом, щойно я визирав назовні.

Перед моїми очима постало видовище, недоступне досі жодному зі смертних; лише гарячкова фантазія або пекло опіуму могли породити його. Будівля, в яку я потрапив, височіла на крихітній ділянці суходолу, точніше на тому, що від неї лишилося. Триста футів прямовисної стіни відокремлювали мене від буранів водяного шаленства. Обабіч будівлі відкрилися свіжовимиті прірви червоної глини, тоді як важкі хвилі переді мною іще продовжували накочуватися і з моторошною розміреністю пожирати вцілілий клаптик землі. За милю або більше від стін підіймалися й опадали грізні вали щонайменше п’ятдесяти футів заввишки. Далі, біля самого виднокраю, хижими шуліками застигли темні хмари фантастичних форм. Темно-багряні, майже чорні хвилі чіплялися за податливі червонясті береги, немов якісь незграбні жадібні руки. Здавалося, злий дух води оголосив нещадну війну тверді, натхненний похмурим небом.

Оговтавшись нарешті від заціпеніння, в яке впав через це надприродне явище, я раптом виявив, що мої страхи були немарними. Поки я витріщався, берег помітно скулився, і залишалося зовсім небагато часу до тієї миті, коли підмита жорстокими валами будівля неминуче зануриться в темну безодню хвиль. Відвернувшись, я мимоволі поквапився у протилежний від вікна бік, знайшов дверцята й увійшов досередини, без вагань замкнувшись на ключ химерної форми, що стирчав у замковій щілині.

Нове потрясіння чекало на мене, коли замість звичайного інтер’єру будинку мої очі уздріли безкрайній піщаний пляж. Велетенська дюна розділяла океан, і по обидва боки від неї панували ворожі стихії. Ліворуч велично здіймалося море з великими зеленими хвилями, що мирно перекочувалися під сліпучим сонцем; щось у сяйві сонця і його розташуванні збентежило мене, однак я досі не можу сказати, що це було… Праворуч води світлішали: їхню спокійну блакить відтіняло похмуре небо, що нависло над ними. Із цього боку берег дюни здавався швидше білим, ніж червонястим.

Краєвид суходолу змусив мене неабияк здивуватися: нічого з густої рослинності, яка вкривала острів, не було схоже на бачене мною досі. Гаряче повітря та яскравість зелені схиляли до думки про близькість до екватора, проте, крім всюдисущих пальм, мій погляд не знаходив жодної знайомої тропічної рослини. Оселя, яку я щойно покинув, виявилася дуже малою – трохи більшою за котедж. Її архітектурний стиль був надприродною сумішшю західних і східних форм: по кутках застигли мармурові коринфські колони, на даху з червоної черепиці височіла китайська пагода. Від дверей простяглася доріжка напрочуд білого піску, близько чотирьох футів завширшки; обабіч неї гойдалися пальми та незнайомі квіти. Витягнувшись уздовж білого берега, доріжка провадила у глиб острова, перетинаючи високий піщаний бархан. Усе моє єство охопила жага припустити уздовж цієї дороговказної стежини, ніби невідомий зловісний дух води переслідував мене. Після невеликого підйому я досягнув вершечка піщаного гребеня; за моєю спиною залишився і котедж, і збурені води; зелене море по один і синє море по інший бік дюни, й невимовлене прокляття, що опускалося над ними. Я ніколи не обертався назад, хіба у снах… Кинувши останній погляд, я рішуче подався у глиб острова, що розкинувся переді мною.

Стежка, як я вже казав, тяглася уздовж світлого берега. Попереду та праворуч розкинулася чудова долина, вкрита хиткими заростями тропічних трав, вищими за людський зріст. На самому обрії виділялася величезна пальма, листя якої зачаровувало і, здавалося, кликало мене. До цього часу мій страх уже розвіявся, однак варто було мені зупинитися і в знемозі присісти на стежку, безцільно пересипаючи в долонях теплий пісок, як нове раптове відчуття тривоги охопило мене. Щось невимовно небезпечне причаїлося у шарудінні високої трави, посилюючи зловісний гуркіт, що долинав із моря, і я схопився, вигукуючи гучно та недолуго:

– Хто тут? Хто мене лякає?

У пам’яті спливла давня класична історія про тигра, яку я читав колись у дитинстві. Редьярд Кіплінґ, так звали її творця, якого я згадав із неймовірними зусиллями, анітрохи не дивуючись гротескності порівняння його з давніми класиками. Маючи намір негайно розшукати цю книгу, я був готовий повертати назад до котеджу, проте власна розсудливість і заклик пальми зупинили мене.

Не знаю, чи було в моїх силах опиратися чарівному поклику пальми: бажання досягти її запанувало над усіма моїми іншими почуттями. Зійшовши зі стежки, я став дертися навкарачки схилом долини, незважаючи на страх перед зміями, які могли ховатися у траві. Іноді гуркіт моря ставав нестерпним, зливаючись із підступним шелестом неймовірних трав, і я часто зупинявся, у розпачі затуляючи вуха руками, але звук не відступав. Здавалося, минули епохи, перш ніж я доповз до пальми і ліг у її рятівній тіні.

Нові події, що трапилися після цього, наповнили мою душу суперечливими відчуттями жаху та захоплення: мене аж тіпає, коли згадую чи переказую їх. Заледве я влаштувався під розлогим листям, як переді мною виникло маля небаченої краси. Наділена рисами янгола та фавна, ця дивна істота, здавалося, випромінювала сяйво у густій тіні дерева. Маля усміхнулося і простягло руку, але перш ніж я підвівся й озвався, повітря пронизала дивна мелодія, яку виконував хор невидимих співаків. Високі та низькі ноти зливалися в ефірній гармонії. До цього часу сонце вже опустилося за обрій, і в сутінках я побачив променистий ореол навколо голови дитини. Кришталевим голоском вона звернулася до мене:

– Це кінець мандрівки. Ми зійшли із сяйливих зірок, щоб забрати тебе та перенести до щасливого міста Тело за потоками Арінуріан.

Поки маля промовляло, я розрізнив м’яке сяйво між листям пальми та піднявся з землі, щоб привітати співаків, чиї голоси щойно почув. Це були боги – він і вона, бо такої краси не мають прості смертні. Вони взяли мене за руки та покликали:

– Ходімо з нами, адже ти чув наші голоси. За Чумацьким Шляхом і потоками Аренід є бурштинові міста, блискучі куполи яких віддзеркалюють зорі. Хвилі блакитних річок несуть наші кораблі до Кітаріона Семи Сонць, де не вмирають молодість, врода та щастя. Лише богам дозволяють жити у блакитних річках Телу, але серед них будеш жити і ти.

Слухаючи, немов зачарований, їхні голоси, я набагато пізніше усвідомив зміну в своєму оточенні. Пальма, яка донедавна вкривала тінню моє втомлене тіло, опинилася тепер на певній відстані й була значно нижчою за мене. Розлучившись із земним тяжінням, я ширяв у повітрі в супроводі світлого сонму повитих виноградними лозами парубків і дівчат із розвіяним за вітром волоссям і щасливими обличчями. Ми повільно линули, нас підхопив ніжний бриз, що підіймався не з Землі, а із золотистої туманності, і маля прошепотіло мені, що я не повинен озиратися назад, на сферу, яку щойно покинув. Юнаки та юнки співали чудових пісень під акомпанемент лютень, і я почувався зануреним у щастя і спокій, недоступні в минулому житті, коли вторгнення єдиного звуку вмить змінило мою долю і зруйнувало душу. Немов у глузливій демонічний злагоді, крізь дивовижні переливи лютень пробилося далеке бухкання невидимого океану. Щойно відгомін похмурих валів торкнувся мого слуху, я враз забув усі попередження дитини і поглянув униз на приречену планету.

Крізь хвилі ефіру я бачив, як обертається проклята Земля, обертається вічно, з бурхливими морями, що гнівно гризли дикі пустельні береги та розбивали піну об примарні вежі покинутих міст. У страшному місячному сяйві застигли ландшафти, яких мені не до снаги описати і які важко забути: пустелі мертво-сірої глини та руїни на місці колись багатолюдних долин і селищ; вири збурених вод на місці, де колись височіли могутні замки моїх пращурів. Навколо полюсів клекотіли болота смердючих папоротей і міазми випарів, що шипіли під натиском нескінченних навал хвиль, які вихлюпувались і рвалися з глибин, що сіпалися. Оглушливий гуркіт розколов ніч, і в пустелі пустель виникла паруюча розщелина. Темний океан продовжував пінитися та клекотіти, пожираючи пустелю ущелиною, що розросталася навсібіч. Не залишилося землі, крім грудок глини, що провалювалися у запінений океан.

І раптом мені здалося, що збурені води злякалися; ніби розгніваний бог пекла погрожував невгамовним хвилям, які вже нічого не могли вдіяти. Пустельна твердиня випила фатальну чашу: океан поглинув її залишки і влився у запалену вирву, одразу віддаючи все завойоване. Стікаючи з поверхні затоплених земель, він знову сіяв смерть і руйнацію. Вода, що повільно сочилася, відкривала похмурі таємниці століть, коли час був молодий, а боги ще не народилися. Поверх хвиль спиналися порослі водоростями гострі шпилі. Місяць запалив бліді лілії світла на мертвому Лондоні. Париж піднявся зі своєї сирої могили, щоб обсипатися зоряним пилом. За ними здіймалися нові шпилі та масиви, могутніші та давніші, які належали невідомим расам.

Хворобливе бухкання стихло, залишилося лише неземне ревіння та шипіння вод, що спадали у розщелину. Грозові хмари потіснила пара, що виходила із надр і щільною завісою огортала принишклу Землю. Її дихання обпікало мені обличчя та руки. Я зі страху озирнувся на своїх супутників, але вони зникли. Потім усе несподівано урвалося, і я не пригадаю нічого аж до тієї миті, коли очуняв, одужуючи на лікарняному ліжку. І тільки хмари пари, що вирвалися з пащі Плутона, приховували поверхню від погляду; вся твердиня сіпнулася у раптовій агонії божевільного гуркоту. Приголомшливий грім, розгул вогню та диму трясонули тремтливий ефір і далеко відкинули у холодну порожнечу нічне світило.

А коли дим розсіявся, я знову поглянув на Землю, але на тлі холодних глузливих зірок розрізнив лише помираюче Сонце та бліді лики скорботних планет, які оплакували свою сестру.

Страх, що зачаївся

I. Тінь на грубці

У ніч, коли я прямував до покинутого особняка на Горі Бур, аби збагнути, то що ж таке той зачаєний страх, в небі біснувався гуркіт грози. Я був не сам: пристрасть до всього надприродного та жахливого тоді ще не супроводжувала жагу того необачного ризику, яка згодом перетворила моє життя на нескінченний ланцюг небезпечних вчинків як у літературі, так і в житті. Зі мною були двійко відданих мужніх товаришів, котрих я закли5кав, коли настав відповідний час. Ці люди й раніше супроводжували мене у моїх небезпечних експедиціях – саме у таких супутниках я й мав потребу.

Ми покинули селище, дотримуючись найсуворішої конспірації, щоб не привертати увагу журналістів: ті так і кружляли навколо в надії щось винюхати після жаских подій минулого місяця, які назвали повзучою смертю. Згодом я шкодував, що уникав репортерів, бо їхня присутність могла б стати у нагоді. Якби вони взяли участь у нашому поході, мені не довелося б так довго самому зберігати ту жахливу таємницю зі страху, що мене визнають шаленцем або я збожеволію насправді. Тепер, нарешті дозволивши собі виговоритися, щоб не стати закінченим маніяком, маю жаль, що не зробив цього раніше. Адже лише я знаю, що таїть у собі ця безлюдна таємнича гора.

Проїхавши автомобілем кілька миль горбистою, порослою незайманим лісом місцевістю, ми опинилися біля підніжжя гори. У темряві ночі це місце виглядало іще зловіснішим, ніж удень, при звичному збіговиську зівак. Ми насилу стримувалися, щоб не ввімкнути фари, світло яких могло б привернути небажану увагу. Чимось незвичайним віяло від цього нічного краєвиду, і мені здається, що я мав би відчути якусь приховану небезпеку, навіть нічого не знаючи про ту жахливу подію, що трапилася тут. Жодної живої душі не було навколо, адже тварини, як ніхто, відчувають близькість смерті. Старі, понівечені блискавками дерева здавалися неприродно великими та покрученими, решта ж рослинності була напрочуд розкішною та щедрою. Дивні довгасті горбки та пагорби, що підіймалися над землею, подекуди глибоко скопаною, а де-не-де зарослою бур’яном, нагадували своїми обрисами гігантських змій і людські черепи.

Страх оселився на Горі Бур понад сто років тому. Про це я дізнався з газетної статті про страшну подію, яка вперше привернула увагу до невеликого селища у тій частині Катскілських гір[3], яку данці цивілізували лише трохи, ніби несамохіть, і пішли, залишивши після себе кілька нині вже зруйнованих часом будинків і розкиданих тут і там на схилах жалюгідних халуп скватерів[4]. Так звані нормальні люди сюди майже не навідувалися, пізніше, правда, у ці місця почали вчащати патрулі державної поліції, втім, не можна сказати, що занадто часто. Про страх, що зачаївся, місцеві жителі чули мало не з пелюшок. Навіть вибираючись за межі рідної місцини, ці напівкровки постійно торочать про нього своєю кострубатою говіркою, коли намагаються виміняти саморобні кошики на предмети першої необхідності, адже вони не вміють ані полювати дичину, ані вирощувати пшеницю, ані робити хоча б щось путнє.

Зачаєний страх улаштувався, за чутками, у відокремленому й покинутому маєтку Мартенсів, що стояв на вершині високого пологого пагорба, який мав здатність притягувати до себе грози й тому отримав назву Гори Бур. Уже понад сто років про цю стародавню кам’яницю, що розмістилася посеред невеликого гайочка, поширювали страшні чутки. Розповідали жахливі історії про мовчазну повзучу смерть, яка замешкала тут і вибирається на світ божий щоліта, і про якогось демона, що викрадає у темряві самотніх подорожніх. Іноді він забирав їх із собою, а іноді тут же безжально загризав на смерть. Стишивши голос, скватери розповідали й про криваві сліди, що вели до відокремленого особняка. Дехто вважав, що саме грім викликає зачаєний страх з його притулку, інші стверджували, що грім – це його голос.

Сторонні люди не вірили цим суперечливим вигадкам, та й опис самого демона, хоч і був вражаючим, також викликав сумніви. І все ж ніхто з фермерів і жителів найближчих селищ не сумнівався, що в маєтку Мартенсів оселилася нечиста сила. Вони наполегливо стояли на своєму, хоча жоден зі сміливців, котрі спробували самостійно перевірити їхні розповіді, сповнені жахливих подробиць, не знайшов в обійсті нічого підозрілого. Старі баби розповідали захопливі історії про примару самого Мартенса; згадували при цьому і його родину з їхньою спадкової рисою – різнобарвними очима, і злочинні вчинки цілого роду, які скінчилися нечуваним через оману вбивством і накликали на нього прокляття.

Особисто мене привабило сюди несподіване й жахливе підтвердження однієї з найнеймовірніших місцевих леґенд. Однієї літньої ночі після проливної грози всю околицю розбудив один фермер, котрий у паніці примчав до села. Незабаром уже всі волали та стогнали, анітрохи не сумніваючись, що на них суне біда. Ніхто ще не бачив на власні очі, але із зойків, що долинали з найближчого селища, усі второпали, що повзуча смерть з’явилася знову.

Уранці селяни разом із поліціянтами та скватерами, котрі аж тремтіли від переляку, пішли до лихого місця. За селом і справді пройшлася смерть. Після нищівного удару блискавки земля осіла, зруйнувавши кілька найстаріших будівель, проте така велика кількість людських жертв затьмарила всю матеріальну руйнацію. Із сімдесяти п’ятьох людей живим не залишився ніхто. Розкидана земля перемішалася з кров’ю та частинами людських тіл, на яких чітко виднілися сліди зубів і пазурів демона. Але дивна обставина: від місця цього страшного бойовиська не провадили жодні сліди. Поліція дійшла висновку, що тут побував якийсь жахливий звір. Тепер уже ніхто не намагався вважати цей загадковий злочин злодійським убивством, звичним у таких примітивних спільнотах. Ця версія, щоправда, виникла знову, коли з’ясувалося, що серед мертвих відсутні останки двадцяти п’ятьох осіб, але тоді виникало запитання, як ці двадцять п’ятеро зуміли винищити вдвічі більшу за себе кількість людей? Зрештою, вирішили, що тієї літньої ночі кара Божа зійшла з неба, залишивши після себе мертве село, засіяне жахливо спотвореними, на клапті роздертими та понівеченими трупами.

До смерті залякані люди негайно пов’язали те, що сталося, з підозрілим маєтком Мартенсів, хоча до нього й було понад три милі. Правоохоронці поставилися до цієї версії скептично, але все ж заради формальності обстежили особняк, нічого там не знайшли та втратили до нього будь-який інтерес. Селяни ж, навпаки, проявили вражаючу педантичність: перевернули всю оселю догори дриґом, вирубали кущі, а також обстежили усі найближчі ставки та потічки, обнишпорили навколишній ліс. Але все надаремно – повзуча смерть не залишила після себе жодних слідів.

А вже наступного дня газетярі пронюхали про цю вражаючу подію і буквально заполонили Гору Бур. Вони описали те, що трапилося, у всіх подробицях, не забувши повідомити і про страшні леґенди, які їм розбовкали літні селяни. Захоплюючись проявами надприродного, я уважно стежив за розвитком подій і за тиждень, 5 серпня 1921 року, відчувши, що атмосфера згущується, прибув до Леффертс-Корнерса, найближчого до Гори Бур і району пошуків селища, й зупинився у готелі, в якому аж роїлося від репортерів. За три тижні майже всі журналісти роз’їхалися, і я зі своїми друзями міг розпочати своє небезпечне розслідування, спираючись як на розповіді очевидців, так і на свої власні попередні висновки.

Й ось літньої ночі під гамір віддаленого гуркоту грому, залишивши автомобіль біля підніжжя, ми взялися дертися на Гору Бур. Нарешті наші ліхтарики вирвали з темряви примарні сірі мури, що сховалися серед могутніх дубів. У розмитому мерехтінні світла, лише інколи розсуваючи чорноту ночі, величезний квадратний будинок вселяв жах іще більший, ніж удень. І все ж моя рішучість переконатися у слушності моїх гіпотез не похитнулася. Я був упевнений, що саме грім викликає демона смерті з його таємного притулку, і хотів знати, з’являється він у плоті чи у вигляді схожого на плазму згустку зла.

Заздалегідь вивчивши старе обійстя, я вигадав план дій. Місцем для спостереження обрав покій Єна Мартенса, про вбивство якого стільки згадували місцеві перекази, інтуїтивно відчуваючи, що житло цієї давньої жертви найбільше пасує до моєї мети. У цій кімнаті площею близько двадцяти квадратних метрів зберігся різний мотлох, що колись був меблями. Кімната розташовувалася на другому поверсі південної частини будинку, велике вікно виходило на схід, а менше – на південь. На обох не було віконниць, не кажучи вже про шибки. Навпроти великого вікна стояла величезна голландська грубка, кахлі якої живописно відтворювали леґенду про блудного сина, а навпроти маленького стояло просторе, вбудоване в нішу ложе.

Грім, який раніше заглушало листя дерев, тут гуркотів щосили, і я приступив до подальших, спланованих раніше дій. Насамперед прикріпив до карниза великого вікна три принесені із собою мотузяні драбини, спершу переконавшись, що вони сягають землі. Потім ми втрьох притягли із сусідньої кімнати масивне ліжко і приставили його упритул до вікна. Накидавши хвої, ми влаштувалися на ньому зі зброєю. Двоє дрімали, один чатував. Звідки б не з’явився демон, відступ нам був забезпечений. Якщо він з’явиться ізсередини обійстя, ми скористаємося мотузяними драбинами, якщо іззовні – відступатимемо коридорами. Виходячи з уже відомого нам, вирішили, що навіть у найгіршому випадку демон довго не переслідуватиме нас.

Я не спав із опівночі до першої години, але потім, незважаючи на зловісну атмосферу будинку, вибите вікно та грозу, що наближалася, відчув непереборну сонливість. Я лежав посередині, Джордж Беннет – біля вікна, а Вільям – ближче до грубки. Беннет спав, схоже, не зумівши впоратись із тією протиприродною сонливістю, яку відчував і я. Чергував Тобі, хоча і він також куняв. Цікаво, що увесь цей час я в напівдрімоті все ж не зводив очей із грубки.

Наростаючий гуркіт грому, мабуть, вплинув на мій сон, бо навіть за той короткий відтинок часу, що я дрімав, мене долали апокаліптичні картини. Мене розбудив сильний стусан у груди – той, хто спав біля вікна, мимоволі штурхнув мене. Іще не зовсім прокинувшись і не зорієнтувавшись, спить Тобі чи ні, я відчув щось недобре. Ніколи раніше мені не доводилося так чітко відчувати майже фізичну близькість зла. Усе ж я забувся знову, але з безодні снів мене видер цього разу несамовитий, сповнений відчаю лемент, із яким не могло зрівнятися ніщо, що я чув упродовж життя.

Здавалося, що цей зойк вирвав усі потаємні страхи і біль людської душі, яка опинилася біля самої брами небуття. Я прокинувся у болісному страху, що накочував хвилями, з відчуттям, що мені зазирає в обличчя найкривавіше безумство зі знущальним оскалом сатанізму. Було темно, але порожнє праворуч від мене місце засвідчило, що Тобі зник. Важка рука сусіди ліворуч усе ще лежала на моїх грудях.

Пролунав оглушливий удар грому, що струсонув усю гору, вогняна блискавка проникла у найпотаємніші куточки розвалених гробівців і розколола надвоє найстаріше серед скособочених велетенських дерев. У зловісному відблиску жахливого спалаху приятель, який лежав поруч, різко схопився. Його тінь упала на грубку, на яку я витріщався. Господи, що я побачив!.. Те, що я залишився живий і неушкоджений, – незбагненне диво. Тінь належала не Джорджу Беннету або якійсь іншій людині, а мерзенному чудовиську, що постало із самих глибин пекла, безіменному, безформному й огидному створінню, яке неможливо собі уявити чи описати. За мить я вже зостався у приміщенні сам-один, тремтів від переляку і бурмотів казна-що. Джордж Беннет і Вільям Тобі кудись зникли, не залишивши після себе навіть слідів боротьби. Більше про них ніхто не чув.

II. Прогулянка в грозу

Після жахливих подій у загубленому серед лісу загадковому маєтку я тривалий час лежав зовсім хворий у номері готелю, не покидаючи Леффертс-Корнерс. Не пригадаю, як тієї злощасної ночі доплентав до автомобіля, як запустив двигун, як дістався непоміченим до селища. У пам’яті лишилися тільки лячні обриси величезних дерев, пекельний гуркіт грому та зловісні тіні на могилах навколо цього моторошного місця.