Крилата смерть

Настала мить, коли я повів дуже ретельний облік кожному дню, що минув, і кожній годині, що згинула. Я був засуджений, і термін виконання вироку наближався з кожним рухом маятника годинника, що прикрашав бібліотеку. Мить, від згадки про яку я упродовж стількох років завмирав від туги, була невідворотна. Прокляття виривало моїх предків з життя незадовго до того, як вони досягали віку, в якому загинув граф Генріх, і я щомиті чекав прибуття страшної пані з косою. Я не знав, у якій іпостасі вона постане переді мною, але вирішив, що їй не зустріти в моїй особі малодушно тремтливу жертву. З наростаючим завзяттям я продовжував обстежувати замок.

Подія, що визначила моє подальше життя, сталася під час однієї з вилазок у напівзруйноване крило замку, коли мені лишалося, за моїм передчуттям, менше тижня до фатальної години, що мала стерти навіть тінь надії на продовження мого земного буття й перетворити мене на ніщо. Добру частину ранку я присвятив напівзруйнованим сходам в одній із найдавніших і пошарпаніших часом веж замку. День застав мене за пошуками місця, звідки спуск провадив у приміщення, що слугувало у Середні віки, вочевидь, казематом, а потім його використовували для зберігання амуніції. У міру того, як я просувався просякнутим селітрою проходом, що починався на останньому щаблі, настил ставав усе менш пружним, і незабаром мерехтливе світло мого світильника впало на голу стіну, з якої сочилася вода. Позбавлений можливості рухатися далі, я вже було хотів повертати назад, аж тут мій погляд упав на непримітне віко з кільцем для люка, зробленого в підлозі. Мені довелося попітніти, перш ніж я зміг його підняти. З чорного провалля здіймався їдкий дим, від якого полум’я світильника закидалося із шипінням, дозволивши мені, проте, розгледіти слизькі та гладенькі кам’яні сходинки, що ховалися у глибочині.

Зануривши світильник у смердючу безодню, я зачекав, поки вогонь набере потуги, після чого став спускатися. Здолавши чимало сходинок, я опинився у вузькому кам’яному проході, прокладеному, наскільки я второпав, глибоко під землею, і довго крокував ним, перш ніж опинився перед масивними дубовими дверима, поїденими вогкістю і які чинили відчайдушний опір моїм спробам відімкнути їх. Знесилений, я вирушив назад, до сходів, але не встиг зробити й кількох кроків, як пережив враження, яке за своєю глибиною та хворобливістю не порівняти із жодним переживанням, яке можуть породити емоції або витвір розуму. В могильній тиші я раптом почув, як скриплять іржаві петлі важких дверей, що відчинялися за моєю спиною. Мені важко описати свої почуття на той момент. Я вважав, що старий замок давно спорожнів, й очевидна присутність людини або примари немов ножем різонула мене по серцю. Повагавшись, я обернувся на звук і, не вірячи собі, прикипів поглядом до почвари, що постала переді мною.

У проймі старовинних готичних дверей стояв чоловік у довгій чорній середньовічній хламиді й старовинному головному уборі. Його розкішне волосся та густа борода відливали чорнотою. Я ніколи не зустрічав людини з таким високим чолом, такими вузлуватими, схожими на клешні мертвотно-білими руками і такими глибоко запалими щоками, обрамленими суворими зморшками. Його кістляве, аскетичне до виснаження тіло дивно та потворно контрастувало з розкішшю одежі. Але найбільше мене вразили його очі – дві бездонні ями, що палали безрозсудною нелюдською люттю. Пильний погляд, спрямований на мене, був сповнений такої ненависті, що кров застигла в моїх жилах і я немов прикипів до підлоги.

Нарешті чоловік озвався, і його різкий голос, в якому звучала неприхована злість, важка і глуха, лише погіршив мій жах. Незнайомець одягав смисли в шати, скроєні за латинським взірцем, але мова, якою користувалися освічені люди в Середні віки, була мені не зовсім чужою, позаяк я засвоїв її завдяки старанному вивченню праць алхіміків. Він повів мову про родове прокляття, про те, що мені недовго лишилося жити; в усіх подробицях описав злочин, скоєний моїм предком, і, не приховуючи зловтіхи, перейшов до помсти Шарля Чаклуна. Я дізнався, що в ніч убивства Шарлю вдалося накивати п’ятами, але через багато років, дочекавшись, коли спадкоємцеві графа виповниться стільки повних років, скільки було його батькові тієї фатальної ночі, він повернувся, щоб пустити стрілу в його серце. Потай пролізши в замок, Шарль переховувався в тому ж занедбаному підземеллі, біля входу в який і стояв цей зловісний оповідач. Роберту минуло тридцять два роки, і тоді Шарль підстеріг його неподалік від замку і, силою змусивши проковтнути отруту, убив його в розквіті сил. Так продовжилася помста, передбачена у проклятті. Надавши мені можливість підібрати ключа до найбільшої загадки, яка полягає у тому, чому прокляття не вмерло разом із Шарлем Чаклуном, котрий рано чи пізно мав би упокоїтися в землі, мій співрозмовник пустився в розлогі міркування про алхімію та про досліди, яким присвячували увесь свій час батько та син, не утаївши й того, що Шарль мізкував над отриманням еліксиру, що дарує тому, хто його скуштує, вічне життя та нев’янучу молодість.

Натхнення, що охопило незнайомця, здавалося, вимило з його погляду пекучу зловтіху, яка спершу настільки приголомшила мене, аж раптом бісівський блиск знову спалахнув у його очах, і з горла вирвалося дивне зміїне шипіння, після чого він високо підніс пляшку з очевидним наміром убити мене тим самим способом, який шість століть тому обрав Шарль Чаклун, аби вколошкати мого пращура. В одну мить скинувши із себе кайдани заціпеніння, гнаний інстинктом самозбереження, я поцілив у мого ката світильником, що слабко миготів. Скло вдарилося об камінь, і цієї миті одежа незнайомця зайнялася, зафарбувавши повітря каламутним відблиском полум’я. Мої нерви, й без того напружені, не витримали сповненого жаху та безсилої злості зойку невдалого вбивці, і я впав непритомний на слизьке каміння.

Коли я нарешті прийшов до тями, навколо згустилася темрява. Розум, зранений усім, що сталося, відмовлявся осмислити сьогодення, але цікавість усе ж узяла гору. «Що це за породження зла? – міркував я. – Як проникла ця істота в замок? Звідки ця одержимість, із якою він жадав помститися за смерть Мішеля Злого? Як могло статися, що прокляття зі століття в століття невблаганно наздоганяло свою чергову жертву? Я знав, що відтепер вільний від пут багатолітнього страху: адже я знищив того, хто був покликаний стати знаряддям прокляття, і тепер мене охопило палке бажання осмислити нещасні події, що затьмарили історію моєї родини і перетворили мою юність на безперервний жаский сон. Сповнений рішучості усе розплутати, я намацав у кишені кресало та кремінь і запалив світильник.

Перше, що кинулося мені в вічі, було понівечене почорніле тіло загадкового незнайомця. Його очі, які ще недавно палали злістю, затягла смертельна паволока. Сіпнувшись від огиди, я зайшов до кімнати за готичними дверима. Те, що відкрилося моєму погляду, найбільше нагадувало лабораторію алхіміка. У кутку височіла купка блискучого жовтого металу, з якої промінь світла висікав снопи іскор. Імовірно, це було золото, але все пережите занурило мене у такий дивний стан, що мені не хотілося гаяти часу на дослідження цього металу. Отвір у дальньому кутку кімнати провадив у саму гущавину дикого лісу. Вражений, я втямив, яким чином незнайомець проник у замок, і подався в зворотний шлях. Я заприсягнувся собі, що не стану витріщатися на останки мого ворога, але коли наблизився до тіла, до мене долинув ледь вловний стогін, немов життя ще не покинуло тлінну оболонку. Ціпеніючи від жаху, я схилився над розпростертим на підлозі обвугленим і покрученим тілом.

Раптом пелена спала з його очей, і крізь їхню чорноту, пронизливу іще більше, ніж обпечене на вугілля обличчя, проступило щось, що я не в змозі описати. Потріскані губи намагалися виштовхнути якісь слова. Я зміг розрізнити лише ім’я Шарля Чаклуна, мені також здалося, що з понівечених губ зірвалися слова «вічність» і «прокляття». Даремно я намагався зібрати воєдино жалюгідні уривки його тиради. У відповідь на мою розгубленість смоляні очі незнайомця обпекли мене такою злістю, що я затремтів, забувши про безсилля мого супротивника.

Підхоплений останньою хвилею сили, що вже витікала, нещасний трохи підвівся на вогких слизьких каменях. Пригадую, як у передсмертній тузі він раптом повернув собі голос, і дихання, що відлітало, вихлюпнуло слова, які з того часу переслідують мене вдень і вночі.

– Телепень! – вигукнув він. – Невже ти так і не збагнув, у чому мій секрет? Жалюгідний розум, не здатний здогадатися, з чиєї волі упродовж шести століть твій рід не міг позбутися страшного прокляття! Хіба я не розповів тобі про дивовижний еліксир, який дарує вічне життя? Чи тобі не знати, що таємниця, над якою билися алхіміки, відкрита? То послухай же! Це я! Я! Я! Я прожив шістсот років, і всі шістсот років я мстив! Я мстив, бо я – Шарль Ле Сорсі!

Потойбічний

Нещасний той, кому спогади дитинства нагадують лише про страх і смуток. Нещасний той, хто, озираючись назад, помічає лише години самотності у розлогих і безрадісних оселях із темними фіранками та захопливими стрункими шеренгами стародавніх книг або змушений тремтіти й жахатися чувань у похмурих, химерних і велетенських хащах. Обплетені міцними травами дерева, що безмовно гойдають покручене гілля далеко у височині. Таку долю послали мені боги, мені, замороченому й обдуреному; мені, безнадійному пустоцвіту. І все ж із дивною втіхою я відчайдушно лину до цих далеких спогадів, коли мій розум щомиті погрожує розпростертися перед тими іншими…

Не знаю, де я народився, знаю лишень, що замок був надзвичайно старий і безнадійно моторошний, увесь у темних ходах і переходах, із високим склепінням, де очі знаходили сіті павуків і примарні тіні. Камінь застарілих коридорів вічно виділяв мерзенну вогкість, і повсюдно застиг гидкий сморід, немов звідкись тягнуло мертвечиною винищених поколінь. Там завжди бракувало світла, тому я іноді запалював свічки й заради полегшення не відводив погляду від них; за стінами замку також ніколи не вигулькувало сонечко, адже дерева з густими кронами тягнулися вище за пишномовність усіх доступних веж. Одна чорна башта стриміла поверх дерев у невідоме нетутешнє небо, але вона була місцями поруйнована, і видертися на неї можна було не інакше, як удавшись до майже неможливого підйому голою стіною, з каменя на камінь.

Відтак у замку я прожив роки, але міри часу не знаю. Вочевидь, хтось турбувався про мої потреби, однак не можу пригадати нікого, крім себе, й нічого живого, крім мовчазних пацюків, кажанів і павуків. Хто б не виплекав мене, гадаю, він мав би бути безнадійно старим, оскільки першим моїм усвідомленням живого образу була якась карикатура на себе – скривлена, зморщена і стара, як сам замок. Я не бачив нічого потворно відразливого у кістках і скелетах, якими були встелені деякі з кам’яних крипт глибоко в надрах замку. Я, наче навіжений, пов’язував такі речі з життєвими буднями і вважав їх природнішими за живих істот із кольорових ілюстрацій, які знаходив у багатьох, вкритих цвіллю книгах. По цих книгах я навчився всього, що знаю, за відсутності вчителя, без спонукання та настанов, і не пригадаю, щоб за всі ці роки я чув людський голос, навіть свій власний, бо хоча і читав у книгах про дар мови, мені ні разу не спало на гадку сказати щось уголос. Моя зовнішність також був справою, до якої мої думки не долинали, позаяк дзеркал у замку не було, і за відчуттям я вважав себе майже тим самим молодим героєм, намальованим олівцем або фарбами, яких багато бачив на сторінках книжок. Я усвідомлював свою молодість, бо ж пам’ятав надто мало.

За мурами замку, по той бік гнилого рову і в похмурих тінях безшелесних дерев, я часто лежав, бувало, у думках про те, що прочитав у книгах, і з пристрасною млістю уявляв себе посеред веселої юрби у залитому сонцем світі, що біснувалася там, за безкрайніми лісами. Якось я навіть спробував утекти з цього лісу, але що далі відходив від замку, то щільнішими ставали сутінки і повітря щільніше насичувалося чорними думами та страхами. І тоді у розпачливій нестямі я кинувся назад, поки ще не загубився в лабіринті нічної німоти.

Там я долав нескінченні сутінки у дрімоті й очікуванні, сам не знаючи, чого саме чекаю. І тоді у пітьмі самотини моя туга за світом перейшла у такий шал, що я більше не знаходив собі спокою і з благанням здіймав руки до чорної руїни вежі, що стояла окремо й намагалася сягнути невідомого потойбічного неба. Нарешті я таки зважився піднятися на башту: нехай навіть упаду, але краще хоч раз поглянути на небо й загинути, ніж жити, так і не пізнавши дня.

У холодних сутінках я дерся стертим камінням стародавніх сходинок, доки не дістався тієї висоти, на якій вони уривалися, й услід за цим став ризиковано чіплятися за маленькі приступки для ніг. Жаским і грізним був той мертвий кам’яний колодязь без сходів – похмура запустіла руїна, а крила сполоханих лиликів, що безгучно розтинали повітря, навіювали мені чорні думки. Але ще страшнішою й грізнішою була та повільність, із якою я просувався: скільки б я не підіймався, пітьма над моєю головою не рідшала, і мене аж теліпало, немов від стародавніх могил, заселених примарами. Я сіпався, питаючи себе, чому ніяк не виберуся до світла, і поглянув би вниз, якби наважився. Я витворював фантазії, що саме несподівано заскочить тут мене вночі, й марно нишпорив вільною рукою у пошуках бійниці, щоб, визирнувши, глянути вгору та спробувати визначити висоту, на яку піднявся.

Несподівано, після цілої вічності страшного сліпого руху вгору навкарачки тією увігнутою та відчайдушною крутизною, я відчув, що вперся головою у щось тверде, і збагнув, що дістався, либонь, даху, принаймні до якогось перекриття. Я підняв у темряві вільну руку, намацав перешкоду і вирішив, що це каменюка, зрушити яку з місця було мені не під силу. Тоді я рушив у смертельно небезпечний круговий обхід вежі, чіпляючись за найменші опори на слизькій стіні, поки моя вивільнена рука не виявила, що завада піддається, і я знову спрямував свій рух нагору, упершись у плиту або двері головою, позаяк обома руками чіплявся за стіну. Згори не пробивалося ані промінчика світла, і в міру того, як руки повзли дедалі вище, я второпав, що цього разу мій підйом завершився, а ця плита виявилася люком, що вів на рівний кам’яний майданчик більшого діаметра, ніж нижня частина вежі. Без сумніву, це була долівка якоїсь високої та місткої спостережної башти. Я обережно проліз у діру, намагаючись не дати важкій плиті люка впасти на своє колишнє місце, але зазнав невдачі… У знемозі простягнувся я на кам’яній підлозі та слухав оглушливі відзвуки її падіння, проте ще сподівався знову її підчепити, коли притисне нужда.

Гадаючи, що опинився на жахливій висоті, над проклятим лісом гілля, я насилу піднявся, сліпо намацуючи вікна, щоб поглянути на небо, місяць і зорі, про які стільки читав. Але мене чекало розчарування: я не знаходив нічого, окрім просторих мармурових полиць, на яких стояли огидні прямокутні скрині. Дедалі більше я впадав у роздуми, дивуючись, які ж таємниці, вкриті порохом, зберігає цей високий покій, на стільки століть відрізаний від замку. Несподівано мої руки вперлися у кам’яну пройму дверей, шорстку від дивного різьблення. Випробувавши двері, я виявив, що вони замкнені, але, зібравшись насилу, здолав засуви і відчинив їх, рвонувши на себе. Ось тоді я й пізнав найчистіше блаженство, яке будь-коли знав: рівне світло просочувалося крізь кручені візерунки чавунної решітки і на кам’яні сходи короткої драбини, що тяглася вгору від знайдених дверей. Сяяв ясний повний місяць, якого я раніше ніколи не бачив наяву, лише у дрімоті та в розмитих видіннях, які не наважувався називати спогадами.

Уявляючи тепер, що досягнув самої верхівки замку, я мало не кинувся вгору сходинками за дверима, аж раптом хмара, що затьмарила місяць, змусила мене оступитися, і в темряві я насилу знаходив дорогу. Було все ще темно хоч в око стрель, коли я дістався до решітки, яку обережно випробував і виявив незамкненою, але не став її відчиняти через страх упасти із запаморочливої висоти. І тоді знову вийшов місяць…

Потрясіння було просто демонічним, неймовірним до абсурду. Жодне з пережитих мною жахіть не зрівняється з тим, що я побачив, – з фантасмагорією чудасій, які демонструвало це видовище. Марево саме по собі було настільки ж простим, наскільки й приголомшливим: замість запаморочливого краєвиду вдалину на верхівки дерев, що відкривався з величної височини, за решіткою простягалося не що інше, як тверда земля, з непорушною одноманітністю прикрашена мармуровими плитами та колонами, що ховалися в тіні старої кам’яної церкви, зламаний шпиль якої примарно мерехтів у місячному сяйві.

Машинально я штовхнув решітку і ступив на білу піщану доріжку, що трохи далі роздвоювалася. Збентежений і хаотичний мій мозок усе ще несамовито прагнув світла – й усунути мене з цього шляху не могла навіть неймовірна дивовижа того, що відбувалося. Я не знав, не хотів знати, чи було пережите мною божевіллям, сном або чарами, але я сповнився рішучості поглянути на блиск та веселощі за будь-яку ціну. Я не знав, хто я і що я, не знав, де опинився, однак, спотикаючись, прошкував усе далі й далі, осяяний чимось на кшталт боязкого дрімливого спогаду, завдяки якому мій шлях лежав не зовсім навмання. Пройшовши під аркою, я залишив позаду те місце з плитами та колонами і почимчикував далі, тримаючись уторованої стежини, але іноді з неї сходячи, щоб зануритися в луг, де лише випадкові уламки видавали вікову присутність забутої дороги. Одного разу я пустився вплав через стрімку річку, де вивітрені, вкриті мохом камені нагадували про давно зниклий міст.

Минуло, мабуть, більше двох годин, перш ніж я досягнув того, що було начебто моєю метою, – сивого і стародавнього, повитого плющем замку у тісноті заглушеного парку, знайомого до нестями і тим не менш абсолютно мені чужого. Я бачив, що рів засипаний і що деякі до болю знайомі вежі знесли, водночас нові прибудови викликали у мені сум’яття своєю присутністю. Але головним предметом мого зацікавлення та захоплення були відчинені вікна, залиті розкішним сяйвом, що вихлюпувало в імлу радощі, які били ключем. Підійшовши до одного з них, я зазирнув досередини й уздрів воістину химерно вдягнене товариство, що розважалося забавами та веселою балаканиною. Раніше я ніколи не чув людської мови, тому міг лише приблизно здогадуватися, про що там теревенили. Декотрі особи, здавалося, пробуджували неймовірно далекі спогади, в інших же не було нічого знаного.

Й ось я ступив через низьке підвіконня у сліпучо світлу кімнату, перейшовши тим самим від єдиної в моєму житті світлої миті надії до чорного нападу відчаю й усвідомлення. Жахіття навалилося, не змусивши себе чекати, бо щойно я увійшов, як негайно вибухнув один із найжахливіших проявів почуттів, який я тільки міг собі уявити. Заледве я переступив підвіконня, як усе товариство охопив раптовий, нічим не обґрунтований страх, спотворивши їхні обличчя й вирвавши жахливі зойки мало не з кожної горлянки. Почалася тотальна втеча, і серед гамору та паніки дехто зомлів і звалився без тями, їхні друзі, втікаючи у нестямі, волокли їх по підлозі за собою. Багато з них затуляли очі руками та незграбно, наосліп, кидалися, перекидаючи на ходу меблі й натикаючись на стіни, поки не примудрялися дістатися до одних із багатьох дверей.

Лемент лунав убивчий, а я стояв самотній і зачумлений у сліпучо світлому приміщенні та прислухався до його згасаючого відлуння, я тремтів від думки про те, що ж таке незримо могло зачаїтися поруч мене. При поверхневому огляді кімната здавалася порожньою, але коли я попрямував до однієї з ніш, мені привиділася там чиясь примарна присутність – натяк на рух по той бік позолоченої арки, що вела в інший і чимось схожий покій. Наближаючись до арки, я став розрізняти привида виразніше, і тоді з першим і останнім, будь-коли виданим мною звуком – мерзенним завиванням, що оповило мене огидою майже такою ж пронизливою, як і гидка причина, що викликала його, – я побачив із вражаючою ясністю неймовірну, невимовну та неназвану жодним словом потвору, яка лише своєю появою обернула веселе товариство на шалений табун утікачів.

Не можу навіть натяками описати, на що вона була схожа, бо це була суміш усього, що може тільки бути капосного, неприродно жахливого, блюзнірського, протиприродного й огидного. Це був смердючий привид тліну, старості та розкладання, гниле та слизове марево відкритої скверни, страшне оголення того, що мала вічно ховати милосердна земля. Бог свідок, воно не належало цьому світові – більше не належало! – однак, на свій відчай, я вгадував в обрисах цього виїденого оголеного кістяка злу й огидну карикатуру на людську постать, і в його напівзотлілій, обгидженій гниллю одежі, яку неможливо описати словами, мене пройняло іще більшим холодом.

Я остовпів, але все ж не настільки, щоб не вдатися до слабкої спроби втекти, – ніяково відсахнувся назад. Чому я не зумів зруйнувати чари, якими мене скувало безіменне мовчазне чудовисько? Під оманою огидного погляду його порожніх більм, якими монстр уп’явся в мене, мої очі відмовлялися заплющуватися, хоча й були милосердно туманні після першого потрясіння, якщо й бачили жахливий предмет хіба розмитим. Я спробував звести руку, щоб сховатися від цього погляду, але на мої нерви припав такий удар, що рука не надто корилася моїй волі. Цієї спроби, проте, виявилося досить, щоб похитнути мене, тож я на кілька зрадливих кроків подався вперед, аби не впасти. А просунувшись уперед, я несподівано й болісно усвідомив близькість цього стерва, чиє нудотне дихання майже звучало у моїх вухах. Мало не божеволіючи, я все ж знайшов у собі сили виставити руку вперед, аби відгородитися від цієї смердючої примари, що наступала на мене, й тієї ж руйнівної миті вселенського жахіття і справжнього пекла раптово мої пальці торкнулися живого праху простягнутої лапи страховиська там, за позолоченою рамою.

Я не завив, але всі бісівські відьмаки, яких несе північний вітер, завили за мене, коли тієї ж секунди на мій розум звалилася стрімка лавина пам’яті, що знищує душу. Водномить я втямив усе, що було раніше; я полинув спогадом за межі страшного замку й лісу і впізнав змінений вигляд будівлі, в якій перебував, упізнав – і це найжахливіше! – того нечестивого монстра, що стояв, зловісно споглядаючи на мене, коли я відсмикнув від нього свої забруднені пальці.

Однак у Всесвіті є не лише отрута, але й бальзами, і цей бальзам – непент[2], напій, що дає забуття. У позамежності жаху тієї миті я забув, що ж так злякало мене, і вибух чорних спогадів розвіявся у сум’ятті образів, що вторили один одному. Неначе уві сні, я зник із заселеної примарами проклятої будівлі і щодуху помчав під місяцем геть.

Повернувшись за цвинтарну огорожу до мармуру плит і колон і зійшовши сходами вниз, я виявив, що кам’яне віко люка підняти неможливо, але не засмутився, бо ненавидів цей віковічний замок і дерева. Тепер разом із гоулами – глумливими насмішниками – я можу осідлати північний вітер, а вдень веселитися серед катакомб Нефрен-Ка у невідомій долині Хадот на Нілі. Я знаю, що світло – не для мене, якщо тільки це не світло місяця над скельними гробницями Ніба, і радість не для мене, якщо тільки це не безіменні веселощі, присвячені Нітокріс під Великої пірамідою; проте мені, знову ошалілому та вільному, майже приємна гіркота відчуження.

Бо хоча непент і впокоїв мене, я назавжди збагнув, що я сторонній, чужий у цьому столітті і серед тих, хто іще вважає себе людьми. Я це знаю відтоді, коли моя рука простяглася до того монстра у величезній позолоченій рамі, – мої пальці торкнулися холодної і непоступливої поверхні дзеркала…

Хаос, що крадеться

(У співавторстві з Вініфред Вірджинією Джексон)

Про задоволення та страждання, які люди отримують від уживання опіуму, написали чимало книг. Захоплення й жахіття Де Квінсі та штучний рай Бодлера збережені й викладені з умінням, яке робить їх безсмертними; тому світ чудово обізнаний про принади та лячні таємниці тих примарних реалій, в яких тоне захоплений мрійник. Але скільки б не торочили, іще жодна людина не наважилася проникнути у природу фантастичних видінь, що відкриваються уяві, ніхто навіть натяком не вказав напрямки невідомих шляхів, якими нездоланно тягне того, хто вживає наркотики.

У своїх снах Де Квінсі переносився до Азії, цієї обителі химерних тіней, чия давнина, що пережила безліч рас та епох, забирає молодість у людини; але піти далі він не наважувався. Ті ж, хто переступав фатальну межу, рідко звідти поверталися; і навіть повертаючись, вони або мовчали, або впадали в божевілля.

Я приймав опіум усього лише раз – у часи чуми, коли лікарі медикаментами намагалися тамувати агонію, вилікувати яку були неспроможні. Мені дісталася надмірна доза – лікар ледь тримався на ногах від напруги й утоми, а я вирушив у далеку мандрівку. Зрештою, я повернувся і залишився живий, але мої ночі з того часу були наповнені дивними спогадами, і я заборонив лікарям будь-коли знову давати мені цей наркотик.