Крилата смерть

Спрямувавши погляд на залиту місячним сяйвом землю, я раптом виразно усвідомив, що в картині, яка відкрилася переді мною, є певна єдність. Не обізнаний ґрунтовно з геологією, я все ж із найперших днів зацікавився поширеними у цій місцині дивними, подібними на зміюк пагорбами. Вони розмістилися навколо Гори Бур, і в долині їх було менше, ніж на самій височині, де доісторичне заледеніння не надто завадило утворенню цих химерних фантастичних зсувів кори. Тепер, при світлі спадного місяця, що відкидає довгі таємничі тіні, мене вразило, що кути та лінії цієї своєрідної системи якимось чином співвідносилися з вершиною Гори Бур. Вона, поза всілякими сумнівами, була центром, звідки врізнобіч розбігалися променями ці дивні пагорби. Маєток Мартенсів наче розпустив на всі боки жахливі мацаки… При думці про мацаки мене немов підкинуло, і тут я вперше піддав критичному аналізу свою версію про льодовикове походження тутешніх пагорбів.

Що більше я міркував, то менш імовірною видавалася мені ця версія. Мною заволоділа нова, жахлива та неймовірна думка, підказана і формою пагорбів, і тим, що я бачив під землею. Іще не цілком усвідомивши своє відкриття, я незв’язно бурмотів, як у гарячці: «Боже!.. Осередки… прокляте місце… отже, зрешечене стільниками… безліч чарунок… і тоді вночі в особняку… вони спершу схопили Беннета і Тобі… тих, хто був ближчий… по краях». Не гаючи часу, я почав судомно розкопувати найближчий пагорб, відчуваючи розпач, страх і захоплення водночас… Так я копав, час від часу вигукуючи щось незрозуміле, неспроможний стримати почуття, що охопили мене, поки не наткнувся на підземний хід або нору, подібну до тієї, якою я повз незабутньої ночі.

Потім пригадую, як біг із заступом у руках, біг, охоплений жахом, освітленими місячним сяйвом горбистими галявинами, а потім хирлявим, примарним лісочком, розташованим на кручі, біг, волаючи і відсапуючись, перестрибуючи через завади, біг прямо до лиховісного маєтку Мартенсів. Після цього пригадую, як копав без будь-якої системи на руїнах зарослого шипшиною льоху, сподіваючись знайти джерело цієї злоякісної пухлини. Пригадую, як дико реготав, наткнувшись на підземний хід унизу старої грубки, де густо ріс соковитий високий бур’ян, що відкидав дивовижні тіні при світлі запаленої мною лоївки. Я іще не знав, чи мешкає хтось у цьому пекельному вулику, криючись і чекаючи грому, щоб вибратися назовні. Два монстри вже загинули, може, інших і немає? Мене підганяло гостре бажання розгадати нарешті таємницю страху, яка, тепер я був у цьому впевнений, є матеріальною, органічною субстанцією.

Нерішуче застигнувши, я мізкував, чи обстежити мені хід самому вже зараз же, вдавшись до допомоги електричного ліхтарика, чи відкласти пошуки й набрати у підмогу гурт скватерів-добровольців. Раптом різкий порив вітру, обірвавши мої думки, задув свічку, залишивши мене в суцільній темряві. Місячне сяйво не проникало в льох крізь щілини й отвори в стелі, і тут, охоплений тривожним передчуттям, я почув моторошний гуркіт грому, наповнений для мене тепер новим сенсом. Корячись чітко усвідомленій необхідності сховатися кудись якнайдалі, я навпомацки проліз у дальній закуток льоху, не зводячи, однак, очей із викопаної поруч із грубкою ями. При спалахах блискавок я міг розрізняти поруйновану часом цегляну кладку і неприродно пишну рослинність. Мене охопили жах і цікавість одночасно. Що цього разу викличе до життя буря? Гейби під землею вже нічого не лишилося? Після одного сліпучого спалаху я, озирнувшись, перебрався в інше місце і сховався серед особливо густих заростей. Звідси було добре видно яму, сам же я опинився під надійним прикриттям.

Якщо Провидіння буде прихильним до мене, то воно витравить із моєї пам’яті побачене тієї ночі й дасть спокійно дочекатися кінця своїх днів. Адже варто лише мені тепер почути віддалений грім, я вже не можу заснути і приймаю снодійне.

Усе почалося миттєво та несподівано. Демон, що нагадував своїм виглядом пацюка, хрокаючи й сопучи, вирвався на волю з далеких, невідомих безодень. А слідом за ним із тієї ж ями виринуло ціле море всілякої нечисті, величезне збіговисько мерзенних виродків – огидних породжень ночі. Навіть збочена уява не змогла б породити нічого подібного. Клубочучись, вони вилітали із зяючого отвору, нагадуючи фонтан, що закипав, вирував і бешкетував. І, подібно до пошесті, миттю заполонив усе навколо. Вони лізли крізь щілини назовні та просувалися далі, несучи з собою у прокляті ліси жах, шаленство і смерть.

Бозна-скільки їх там було – мабуть, тисячі. Цей нескінченний потік, який я розрізняв при слабких спалахах блискавок, скував моє серце переляком. Коли ж потік почав рідшати, із суцільної маси стали виділятися окремі особини. Це були потворні волохаті чортенята, а може, й мавпи – бісівські карикатури на цих шанованих тварин. Від їхнього мовчання сироти виступали на шкірі. Навіть коли один із тих, що відстали, звичним відпрацьованим жестом ухопив слабшого, щоб його зжерти, навіть тоді я не почув жодного звуку. Решта жадібно накинулася на залишки цього безмовного бенкету. Й ось тоді, незважаючи на огиду і страх, цікавість, яка весь цей час спрямовувала мої пошуки, взяла гору. Я витягнув револьвера і, коли останній із виродків вибрався назовні з невідомого жаского світу, пристрелив його, прикриваючись громом.

Пронизливе вищання… насолода від кривавого полювання… бентежні тіні, що переслідували одна одну в яскравих коридорах, прорізаних блискавками… безтілесні примари, калейдоскопічні зміни огидних сцен… ліс і в ньому патологічно розкішні перезрілі дуби, чиї змієподібні сплетені корені тягли незримі соки з землі, що кишіла мільйонами бісівських істот, які пожирали одна одну… замасковані під пагорби мацаки, що простяглися від самого центру підземної злоякісної пухлини… небачені за силою бурі, які розбишакують над зарослими плющем похмурими мурами й аркадами, що потопають у розкішних заростях… На щастя, інстинкт привів мене, коли майже знепритомнів від страху, до людей, до мирного селища, що безтурботно спало у мерехтінні зірок на зблідлому вже небі.

За тиждень я настільки оговтався від пережитого, що послав до Олбені за людьми, котрим доручив підірвати динамітом маєток Мартенсів разом із вершиною Гори Бур. Вони ж мали знищити й усі підземні ходи під подібними до змій пагорбами, а також викорчувати перезрілі дуби з пишними кронами, вже один вигляд яких міг позбавити глузду. Лише після завершення цих робіт я став іноді дрімати, хоча відтоді, знаючи таємницю зачаєного страху, я вже ніколи не зможу спати спокійно. Мене переслідувала одна думка: а раптом не вся нечисть загинула? І хтозна, чи не може щось подібне виникнути деінде? Важко без страху міркувати про невідомі земні печери, знаючи те, що знаю я. Дотепер не можу без сіпання бачити колодязь або увійти в метро… Ну, чому медики не дадуть мені якихось ліків, аби я нарешті нормально заснув, чому не заспокоять мій палаючий мозок?

Розгадка таємниці, що відкрилася мені під час спалаху, коли я вистрелив у мовчазну істоту, яка відстала від інших, виявилася настільки простою, що минула щонайменше хвилина, перш ніж я все усвідомив. Ось тоді мене й охопив справжній жах. У цього огидного, схожого на горилу виродка була сиза шкіра, жовті ікла та скуйовджене волосся. Явна межа звиродніння – сумний результат ізольованого існування, родинних шлюбів і канібалізму; живе втілення хаосу та звіриного оскалу страху, що чаїться під землею. Виродок витріщався на мене у передсмертній агонії, а його очі своєю незвичністю нагадали мені інші, бачені під землею, і пробудили тоді мутні спогади. Одне око було блакитне, а інше – каре. Саме такими, згідно з переказами, були очі Мартенсів. І тоді у нападі безмовного жаху я второпав, що ж сталося зі зниклою родиною, з цим проклятим маєтком Мартенсів, які знавісніли від громів.

Азатот

Коли світ став старим і здатність дивуватися покинула людей, коли сірі міста здійнялися у задимлене небо похмурими потворними вежами, в тіні яких нікому й на гадку не спадало мріяти про сонце або розквітлі навесні луки, коли просвіта зірвала з Землі її прекрасне покривало і поети взялися співати лише про зламані фантоми з мутними, спрямованими всередину себе очима, коли це настало й дитячі мрії відійшли назавжди, знайшовся чоловік, котрий подався у позамежні сфери шукати мрії, що покинули землю.

Про ім’я й оселю цього чоловіка писали мало, бо вони належали світу, що ледь прокидався, однак і про те, й про інше писали щось незрозуміле. Але нам достатньо знати, що він жив у місті, оточеному високим муром, в якому панували вічні сутінки; що він працював увесь день – від зорі до зорі, а ввечері повертався до своєї кімнати, в якій вікно визирало не на поля чи гаї, а на дитинець, куди у тупому розпачі витріщалися й інші вікна. Із дна цього колодязя виднілися лише стіни та вікна, хіба що іноді, якщо майже вибратися з вікна назовні, можна було побачити крихітні зіроньки, що пропливали повз.

А позаяк мури та вікна рано чи пізно можуть звести з розуму людину, котра багато читає і багато мріє, то мешканець цього покою звик щоночі висуватися з вікна, щоб хоч краєчком ока побачити щось, що не належить до земного світу з його сірими багатоповерховими містами.

За багато років він став давати імена зорям, що повільно пливли, і проводжати їх зацікавленим поглядом, коли вони, на жаль, вислизали геть, поки його очам не відкрилося багато такого, про що пересічні люди й не підозрюють. І ось однієї ночі, здолавши майже бездонну прірву, жадані небеса спустилися до вікна цього чоловіка і, змішавшись із повітрям його кімнати, зробили його частиною їхніх казкових див.

У його покої з’явилися непокірні потоки бузкової півночі, що виблискували золотими краплинками, туди вихором увірвалися клуби пилу та вогню з позамежних сфер із таким запахом, якого на землі не буває. Наркотичні океани шуміли там, запалені сонцями, про які люди не мали ні найменшого поняття, і в їхніх немислимих глибинах плавали небачені дельфіни та морські німфи. Безголоса й безмежна стихія охопила мрійника і забрала його з собою, не торкаючись тіла чоловіка, котрий нерухомо завис на самотньому підвіконні, а потім багато днів, яких не злічити земним календарям, потоки з позамежних сфер ніжно несли чоловіка до його мрій, до тих самих мрій, про які людство давно забуло. І ніхто не знає, скільки тимчасових циклів вони дозволили йому спати на зеленому, підігрітому сонечком березі, овіяному ароматом лотосів і прикрашеному їхніми багряними зірками.

Кохані мерці

(У співавторстві з К. М. Едді-молодшим)

Зараз північ. Ще до світанку мене знайдуть і запроторять до казематів, в яких я нидітиму до кінця своїх днів, змордований невгамовною жагою, доки не приєднаюся нарешті до своїх коханих мерців.

Я сиджу в смердючій ямі, що утворилася на місці стародавньої могили; письмовим столом мені слугує потерта, знищена часом надгробна каменюка, що завалилася; нічну темряву розсіює лише сяйво зірок і тоненького місяця-молодика, однак я бачу все ясно, як удень. Навколо, куди не кинь погляд, схожі на похмурих чатових і сторожів занедбаних могил, стоять похилені надщерблені надгробки, наполовину сховані в густих заростях смердючого цвинтарного бур’яну. Над ними всіма велично височить у сірувато-синє небо стела, що звужується догори, немов якийсь примарний вождь лемурійської орди. У повітрі завис хвороботворний сморід цвілі та сирої перегнійної землі, але мені він видається райськими пахощами. Тут панує мертва тиша, врочиста і страшна. Якби я мав можливість вибрати собі місце для життя, то оселився б у самому центрі ось такого міста мертвих, бо близькість гнилої плоті та кісток, що розсипаються на порох, наповнює мою душу екстатичним захопленням, змушуючи застояну кров стрімко бігти жилами, а мляве серце – збуджено калатати від шалених радощів, бо лише в смерті я черпаю свої життєві сили!

Дитинство згадую як затяжний період похмурого, одноманітного животіння. Бліда, хвороблива, немічна дитина, схильна до тривалих нападів похмурої меланхолії, я викликав гостре неприйняття у своїх здорових, життєрадісних однолітків. Вони обзивали мене нудьгарем і бабегою, позаяк я зовсім не цікавився їхніми гучними рухливими забавами і навіть за бажання не зміг би взяти участь у них через фізичні вади.

Як і у всіх провінційних містечках, у Фенгемі жили свої язикаті Хвеськи. Пустопорожні кумасі, ласі на все незвичайне, оголосили мій апатичний темперамент якоюсь огидною патологією; вони порівнювали мене з моїми батьками і багатозначно, навіть зловісно хитали головами, не знаходячи між нами нічого спільного. Найзабобонніші відверто називали мене підкидьком, а люди, котрі мали уявлення про мій родовід, указували на загадкові непевні чутки, що стосувалися мого двоюрідного прапрадідуся, якого спалили на вогнищі за звинуваченням у чаклунстві.

Якби я жив у більшому місті, в якому є вища ймовірність знайти споріднену душу для дружнього спілкування, можливо, я б і подолав свою ранню схильність до замкнутого та відокремленого життя. У підлітковому віці я став іще похмурішим, меланхолійнішим та апатичнішим. Не бачив сенсу в своєму існуванні. Я немов перебував під владою якоїсь нездоланної сили, що притупляла мої відчуття, заважала моєму розвитку, паралізувала мою волю і наповнювала мене почуттям безпричинної туги та невдоволення.

Мені було шістнадцять, коли вперше побував на похороні. У Фенгемі будь-який похорон виклика5в жвавий суспільний інтерес, бо наше містечко славилося довголіттям своїх мешканців. А вже коли померла така відома особа, як мій дідусь, можна було не сумніватися, що все місто припреться віддати данину поваги покійнику. У мене, однак, майбутня похоронна церемонія не викликала ані найменшого зацікавлення. Будь-яка подія, що порушувала звичний сонний триб мого життя, не обіцяла мені нічого, крім фізичної та психологічної перевтоми. Поступившись настирливим наполяганням батьків, головним чином для того, щоб хоча б на якийсь час мені дали спокій зі своїми уїдливими докорами у «нешанобливому ставленні», я погодився піти з ними.

У похороні дідуся не було нічого незвичайного, якщо не брати до уваги велику кількість квітів і вінків, але ж я, не слід забувати, вперше брав участь у такого штибу урочистому ритуалі. Сама атмосфера похмурої зали, де стояла оздоблена темною тканиною труна, завалена запашними квітами, і містяни, котрі зібралися в ній і як тільки могли вдавали скорботу за мерцем, миттю вивели мене зі звичного стану апатії і буквально заворожили. Штурханом гострим ліктем матуся повернула мене до дійсності, коли я впав у замріяне заціпеніння, і я підійшов за нею до труни з тілом дідуся.

Я вперше побачив Смерть так близько. Я споглядав це спокійне безтурботне обличчя, суцільно порізане зморшками, і не міг второпати, з якого дива усі так побиваються. Дідусь здавався безмірно щасливим і глибоко задоволеним. Я відчув, як у мені підіймається хвиля дивного, недоречного захоплення, що наростало поступово і так повільно, що я не відразу розпізнав його природу. Зараз, коли я подумки повертаюся до тієї знаменної миті свого життя, мені здається, що це захоплення зародилося в моїй душі одразу, як тільки сцена похоронної церемонії стала доступною для мого погляду, а потім непомітно і підступно заволоділа всім моїм єством. Деякі згубні, зловісні феромони, що відходили від трупа, справляли на мене нереально гіпнотичний вплив. Немов наелектризований невідомою екстатичною силою, я мимоволі випростався та розправив плечі. Я намагався випалити поглядом склеплені повіки мерця, щоб прочитати таємне послання, яке ховалося під ними. Моє серце раптом затріпотіло в грудях від припливу нечестивих радощів і шалено закалатало об ребра, немов намагаючись вирватися з тлінної тілесної оболонки. Моя душа сіпнулася і затремтіла у нападі нестримної дикої хтивості. Міцний стусан материнського ліктя знову повернув мене до дійсності. Я наближався до чорної труни млявою повільною ходою, а одійшов від неї пружним енергійним кроком.

Я проїхав із траурним кортежем на кладовище, як і раніше пронизаний таємничими цілющими ароматами. Я почувався так, немов залпом випив чашу якогось дивовижного еліксиру – огидного зілля, виготовленого за рецептом самого Веліала[6].

Усі присутні були цілком поглинені траурною церемонією, і різкої зміни в моїй поведінці не помітив ніхто, окрім моїх батьків. Але упродовж наступних двох тижнів гострі на язик кумасі тільки й торочили, що про метаморфозу, яка сталася зі мною. Проте до кінця зазначеного терміну отриманий мною заряд енергії став вичерпуватися, і за кілька днів я повернувся до свого звичного меланхолійного стану, хоча й уже не до колишньої безпросвітної та всепоглинальної апатії. Якщо раніше мене цілком влаштовувало моє інертне існування, то тепер я постійно відчував невиразний, неусвідомлений неспокій. Зовні я знову став самим собою, і місцеві пліткарки зосередилися на цікавіших темах. Якби оточення хоч на мить запідозрило справжню причину мого раптового пожвавлення, всі разом відсахнулися б від мене, як від зачумленого. А якби я здогадався про огидну природу нестримної пристрасті, що крилася за коротким періодом моєї наснаги, я навік покинув би цей світ і провів решту життя у самоті покаяння.

Для трагедій характерна форма трилогії: незважаючи на горезвісне довголіття жителів нашого містечка, упродовж наступних п’яти років померли обоє моїх батьків. Спершу, в результаті безглуздого нещасного випадку, загинула мати, і моє горе було таким щирим, що я неймовірно здивувався, коли поряд із важким болем утрати раптом відчув майже забуте відчуття запаморочливого, пекельного захоплення, яке вступало в знущальну суперечність із моїм глибоким смутком. Знову моє серце затріпотіло і часто загупало в грудях подобою парового молота, стрімко розганяючи гарячу кров по жилах. Я скинув важкі кайдани дрімотного заціпеніння лише для того, щоб звалити на свої плечі нескінченно важчий тягар огидної, блюзнірської пристрасті. Я багато годин поспіль сидів у кімнаті, в якій лежало тіло матері, тамуючи невгамовну жагу своєї душі бісівським нектаром, що розливався у повітрі напівтемного приміщення. З кожним подихом я відчував приплив свіжих сил, здіймався до нових висот небесного блаженства. Тепер я знав, що це всього лише певного штибу наркотичне забуття, яке скоро минає, залишивши мене в жалюгідному стані тілесного та душевного безсилля, але не міг противитися своїй збоченій пристрасті, як не міг розплутати гордієвих вузлів в уже сплетеному клубку своєї долі.

Я також тямив, що внаслідок дивного сатанинського прокляття якість мого життя залежить від мерців, що в силу якоїсь специфічної особливості своєї натури я здатен на емоційне збудження лише у присутності холодних тіл. За кілька днів, спонуканий непереборним потягом до моторошного наркотика, від якого залежала повноцінність мого існування, я вмовив єдиного у Фенгемі трунаря взяти мене у підмайстри.

Потрясіння, викликане смертю матері, помітно вплинуло на батька. Гадаю, якби я завів мову про влаштування на таку екстравагантну роботу в якийсь інший час, то він відповів би мені категоричною відмовою. Але тепер, після хвилинних роздумів, він просто кивнув на знак згоди. Тоді мені й на гадку не могло спасти, що саме він стане першим моїм «клієнтом»!

Батько також помер цілком несподівано – у результаті різкого загострення недуги серця, якої у нього й не підозрювали. Мій вісімдесятирічний працедавець як міг відмовляв мене від немислимої затії забальзамувати тіло і не помітив захопленого блиску, що спалахнув у моїх очах, коли я нарешті витягнув із нього згоду. Словами неможливо описати негожі, невимовні почуття, що переповнювали мене спекотними хвилями, моє серце шалено калатало, коли я працював над трупом. Переважало почуття глибокої пошани, безмежної любові, якої я ніколи не відчував до батька за життя.

Батько не був заможною людиною, проте мав усі земні блага, необхідні для безбідного незалежного існування. Будучи його єдиним спадкоємцем, я опинився у доволі скрутній ситуації. Дитячі та юнацькі роки жодною мірою не підготували мене до співіснування із сучасним світом, але патріархальний життєвий уклад Фенгема, ізольованого від зовнішнього світу, мені неймовірно остогид. До того ж звичка містян довго жити зводила нанівець єдиний мотив, який спонукав мене укласти учнівську угоду з трунарем.

Залагодивши справи зі спадщиною, я без найменших проблем звільнився з роботи і подався до Бейборо – міста, розташованого миль за п’ятдесят від Фенгема. Я влаштувався в корпорацію «Ґрешем» – підприємство, яке контролювало найбільші похоронні бюро міста, – і за дві секунди набув широкої клієнтури. Мені навіть вдалося отримати дозвіл ночувати в будівлі фірми, бо перебування поряд із мерцями вже стало для мене нав’язливою потребою.

Я взявся до роботи з неабияким завзяттям. Навіть найогидніший труп неодмінно викликав у мене безбожне захоплення, і незабаром я став визнаним майстром своєї справи. Кожен наступний покійник, який надходив до нашого закладу, був для мене джерелом блюзнірських радощів, збоченого задоволення, запаморочливого збудження, які перетворювали моє неприємне ремесло на п’янке захоплення, що складало для мене весь сенс буття. Але за кожним припливом чуттєвого блаженства наставав період глибокого відчаю. Я відчував жорстокі муки в ті дні, коли за відсутності нових мерців не міг удатися до звичних радощів, і благав усіх огидних Богові демонів пекла наслати швидку та певну смерть на жителів міста.

Потім настали пам’ятні ночі, коли темними вуличками міських околиць став нишпорити якийсь чолов’яга; чорні ночі, коли щільна завіса похмурих хмар затуляє місяць. Той невідомець крадькома лазив за деревами, ховаючись у густій тіні і щомиті боязко озираючись: він явно замислив щось лихе. Після кожної такої нічної прогулянки вранішні газети наввипередки описували своїм ласим до сенсацій читачам подробиці чергового вражаючого злочину – репортери навперебій смакували жахливі звірства, пропонували найбезглуздіші заходи протидії, висували напрочуд дикі та суперечливі гіпотези. Я ж тим часом почувався цілком спокійно – бо хто хоч на мить запідозрить працівника похоронного бюро, котрий щодня має справу зі Смертю, у прагненні вгамовувати протиприродну пристрасть навмисним убивством своїх ближніх? Кожен злочин я планував із маніакальною винахідливістю, щоразу змінюючи способи вбивства, щоб нікому навіть на гадку не спало, що всі вони скоєні одними закривавленими руками. Результатом кожної з таких ризикованих нічних експедицій ставали хвилини екстатичної насолоди, швидкоплинної і нічим не затьмареної насолоди, яку завжди посилювала надія, що чудодійне джерело мого блаженства згодом буде доручене моїм же хтивим турботам у ході моєї професійної діяльності. Часом я й справді відчував таку ось подвійну насолоду… О безцінні спогади!

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Кетбот – невеликий вітрильник.

2

Непент – зілля забуття у давньогрецькій міфології та літературі, що походить із Єгипту, ліки від смутку, своєрідний антидепресант, засіб, щоб забути неприємності. Згадка про нього вперше зустрічається в «Одіссеї».

3

Катскілські гори – частина Аппалачів у штаті Нью-Йорк, на північний захід від Нью-Йорка і на північний захід від Олбені, які сформувалися в результаті руйнування плато.

4

Скватер – дрібний орендар в англосаксонських країнах.

5

Ахеронт – у грецькій міфології річка у підземному царстві, в яку впадають річки Пірифлегетон і Кокіт, а також живе однойменний річковий бог.

6

Веліал – відкинутий янгол, його ім’я з івриту перекладається, як «той, хто не має жалю».