Три співці свого життя. Казанова, Стендаль, Толстой

Я щойно говорив про чесність – дивне слово стосовно Казанови. Але нічого не поробиш: необхідно засвідчити, що в любовній грі цей невиправний шулер і закінчений шахрай має своєрідну чесність. Ставлення Казанови до жінок чесне, бо стикається зі стихією крові й чуттєвості. Соромно зізнатися, але нещирість у любові завжди результат втручання піднесених почуттів. Чесне тіло не бреше, воно ніколи не виносить своєї напруги й жадання за межі природно досяжного. Тільки коли втручаються розум і почуття, що завдяки своїй окриленості досягають безмежного, пристрасть стає перебільшеною – отже, брехливою – і привносить уявну нескінченність у наші земні стосунки. Казанові, який ніколи не підіймається над межами фізичного, легко виконати те, що він обіцяє, з блискучого складу своєї чуттєвості він дає насолоду за насолоду, тіло за тіло, і його душа ніколи не залишається в боргу. Тому жінки post festum[40] не відчувають себе обдуреними в платонічних очікуваннях; він завжди рятує їх від протверезіння, бо цей спокусник не вимагає від них нічого, крім статевих спазм, бо він не підносить їх у сентиментальні безмежності почуття. Кожному дозволено називати цей рід еротики нижчою любов’ю – статевою, тілесною, бездушною й тваринною, – але не треба сумніватися в її чесності. Бо цей вільний вітрогон чинить зі своїм відвертим і прямолінійним бажанням щиро й доброчинніше стосовно жінок, ніж романтичні зітхачі, великі коханці, як, приміром, чуттєво-надчуттєвий Фауст, який у душевному екстазі закликає і сонце, і місяць, і зірки, турбує в ім’я свого Бога в почуттях до Гретхен і всесвіту, щоб (як заздалегідь знав Мефістофель) закінчити піднесене споглядання подібно Казанові й зовсім по-земному позбавити бідну чотирнадцятирічну дівчину її скарбу? Тоді як на життєвих шляхах Гете й Байрона залишається цілий рій зламаних жінок, зігнутих, розбитих життів, саме тому, що вищі, космічні натури мимоволі так розширюють у любові душевний світ жінки, що вона, втративши цей полум’яний подих, не може втілити його в земні форми, – запальність Казанови залишає надзвичайно мало душевних страждань. Він не викликає ні загибелі, ні відчаю, багатьох жінок він зробив щасливими й жодної – істеричною, всі вони після простої чуттєвої пригоди повертаються неушкодженими в буденність, до своїх чоловіків або коханців. Але жодна з них не кінчає самогубством, не впадає у відчай, її внутрішню рівновагу, мабуть, не порушено, або навіть якщо й порушено, то прямолінійна й у своїй природності здорова пристрасть Казанови не проникає в їхню долю. Він обвіває їх лише, як тропічний вітер, в якому вони розквітають для більш палкої чуттєвості. Він зігріває, але не спалює, він перемагає, не руйнуючи, він спокушає, не гублячи, і завдяки тому, що його еротика концентрується лише в тканині тіла – більш міцній, ніж вразлива душа, – його завоювання не дають визріти катастрофі. Тому в Казанові-коханці немає нічого демонічного, він ніколи не стає трагічним героєм у долі іншого й сам ніколи не здається незрозумілою натурою. У любовній грі він залишається найгеніальнішим майстром епізодів, якого знає світова сцена.

Але ця бездушність, безперечно, викликає питання; чи можна взагалі це фізичне, розпалюване появою кожної спідниці libido назвати любов’ю? Звичайно ні, якщо порівняти Казанову, цього homo eroticus або eroticissimus[41], з безсмертними коханцями Вертером або Сен-Пре[42]. Ця майже побожна екзальтація, яка при появі образу коханої готова зріднитися із всесвітом і Богом, цей породжений Еросом підйом залишається недоступним для Казанови з першого до останнього дня. Жоден його лист, жоден його вірш не свідчить про почуття справжнього кохання за межами годин, проведених у ліжку; є навіть питання, чи можна допустити в нього здатність до дійсної пристрасті? Бо пристрасть, amour-passion, як називає її Стендаль, несумісна у своїй неповторності зі звичайним, вона виникає завжди з довго накопиченої й збереженої сили почуттів; звільнена, вона, як блискавка, кидається назустріч улюбленому образу. Але Казанова постійно марнує свою пристрасність, він занадто часто розряджається, щоб бути здатним на вищу, блискавичну напругу; його пристрасть, чисто еротична, не знає екстазу великої єдиної пристрасті. Тому не потрібно турбуватися, коли він впадає в страшний відчай через відхід Генрієтти або прекрасної португалки; він не візьме в руки пістолета, – і дійсно, через два дні ми знаходимо його в ліжку іншої жінки або в домі терпимості. Монашка С. С. не може більше прийти з Мурано в казино, і замість неї з’являється сестра M. M.; розрада знаходиться неймовірно швидко, одна змінює іншу, і таким чином не важко встановити, що він, бувши справжнім еротиком, ніколи не був справді закоханий в жодну з багатьох жінок, яких зустрічав; він був закоханий лише в їхню сукупність, у постійну зміну, у різноманіття авантюр. У нього самого якось вирвалося небезпечне слово: «Вже тоді я смутно відчував, що любов тільки більш-менш живить цікавість», і треба вхопитися за це визначення, щоб зрозуміти Казанову, потрібно розколоти слово «цікавість» надвоє: цікавість, тобто вічне бажання відчувати, шукати вічно нове, вічно інший любовний досвід з вічно іншими жінками. Його не приваблює одинична особистість, його тягнуть варіанти, повсякчас нові комбінації на невичерпній шахівниці Ероса. Його перемоги й розставання – чисто функціональне відправлення організму, природне й само собою зрозуміле, як вдих і видих, і це пояснює нам, чому Казанова в ролі художника не дає серед описів тисячі жінок жодного пластичного душевного образу: відверто кажучи, все в його описах збуджує підозру в тому, що він не заглянув як слід в обличчя своїм коханкам, а завжди розглядав їх in certo punto, тільки з деякої досить буденної точки зору. Його, як зазвичай всіх справжніх жителів півдня, захоплюють і зачаровують все ті ж грубо чуттєві, помітні навіть селянам, видимі статеві відмінності жінок, тому знову й знову (до нудотності) повторюються «алебастрові груди», «божественні півкулі», Талія Юнони», завжди в силу якоїсь випадковості оголені «таємні принади» – все те, що лоскотало б зіницю хтивого гімназиста, який побачив покоївку. Отже, від незліченних Генрієтт, Ірен, Бабетт, Маріучч, Ермелін, Марколін, Ігнацій, Лючій, Естер, Сар і Клар (треба було б записати всі святці!) не залишилося майже нічого, крім пофарбованого в тілесний колір желе теплих, хтивих жіночих тіл, вакхічної плутанини цифр і платежів, досягнень і захоплень, зовсім як у п’яного, який, прокидаючись вранці з важкою головою, не знає, що, де й із ким він вночі пив. У його зображенні жоден контур тіла, тим більше душі цих сотень жінок не відкидає пластичної психофізичної тіні. Він насолодився лише їхньою шкірою, відчув їхню епідерму, пізнав їхню плоть.

Отже, точний масштаб мистецтва показує нам яскравіше, ніж життя, величезну різницю між простим Еротиком і дійсно люблячим, між тим, хто виграє й нічого не утримує, і тим, хто домагається малого, але завдяки душевній силі це швидкоплинне підіймає в тривале. Одне-єдине переживання Стендаля, достатньою мірою жалюгідного героя любові, завдяки піднесеному почуттю дає більший відсоток душевної субстанції, ніж три тисячі ночей Казанови; всі шістнадцять томів його мемуарів дадуть менше поняття про глибину почуттів і екстаз духу, які здатен породити Ерос, ніж чотири строфи вірша Гете. Піддані аналізу з вищої точки зору, мемуари Казанови являють собою скоріше статистичний реферат, ніж роман, радше щоденник військового походу, ніж Codex eroticus[43], це західна Камасутра[44], Одіссея подорожей по плоті, Іліада вічного чоловічого потягу до вічної Олени. Їхня цінність полягає в кількості, а не в якості, і цінні вони як варіанти, а не як окремі випадки, різноманіттям форм, а не душевною значущістю.

Саме повнота цих переживань і здивування перед фізичними подвигами змусили наш світ, який реєструє переважно рекорди й рідко що вимірює душевною силою, звести Джакомо Казанову в символ фалічного тріумфу й прикрасити його дорогоцінним вінком слави, зробивши його ім’я приказкою. Казанова німецькою та іншими європейськими мовами вказує на чарівного лицаря, пожирача жінок, майстра спокуси; у чоловічій міфології він є тим, чим Олена, Фрина і Нінон де Ланкло – у міфології жінок. Щоб з мільйона своїх одноденних личин створити безсмертний тип, людство завжди має зводити загальний випадок до одиничного образу; так на частку цього сина венеціанського актора випадає несподівана честь уславитися кольорами всіх героїв-коханців. Правда, він повинен розділяти цей вартий заздрості п’єдестал з іншим, і до того ж навіть легендарним товаришем; поруч із ним стоїть куди благородніший кревно, більш похмурий по складу і більш демонічний по зовнішності – іспанський суперник Дон Жуан. Часто говорили про прихований контраст між цими майстрами спокуси (вперше, і, як на мене, вдаліше всіх – Оскар А. Г. Шмітц); але так само, як навряд чи колись буде вичерпана до кінця духовна антитеза між Леонардо і Мікеланджело, Толстим і Достоєвським, Платоном і Арістотелем, бо кожне покоління типологічно її повторює, таким же невичерпним залишиться й це протиставлення двох первісних форм еротики. Хоча обидва вони і йдуть в одному напрямку, обидва, як яструби, кидаються на жінку, вічно вриваючись в їхній сором’язливо або блаженно переляканий рій, все ж їхній душевний лад по суті й у його проявах уявляється нам тим, що відбувається від абсолютно різних рис. Дон Жуан на противагу вільному, безтурботному, безрідному, нестримному Казанові – це нерухомо застиглий у кастовій гідності ідальго, дворянин, іспанець і навіть у бунті католик у душі. Як у pursangre[45] іспанця, всі його думки й почуття крутяться навколо поняття про честь; як середньовічний католик він несвідомо підлягає церковній оцінці всього плотського як «гріха». Любов поза шлюбом (і тому подвійно спокуслива) представляється з цієї трансцендентної точки зору християнства чимось диявольським, безбожним і забороненим, єрессю плоті (думка, що збуджувала вільнодумця Казанови, у чиїх жилах ще текла кров вільного ренесансу, лише здоровий сміх), а жінка, дружина – інструмент цього гріха; всі її помисли й почуття служать лише «злу». Одне її існування на світі вже є спокусою й небезпекою, тому навіть та чеснота жінки, що здається досконалою, є не що інше, як ілюзія, обман і личина змії. Дон Жуан не вірить в чистоту й цнотливість жодної представниці цього диявольського роду, бачить кожну оголеною під її шатами, доступною спокусі; і тільки прагнення викрити жінку в її слабкості an mille e tre[46] прикладах, довести – нехай собі й Богові, – що всіх цих неприступних Донн, цих уявно вірних дружин, цих мрійливих напівдітей, присвячених Богу наречених Христа, всіх без винятку легко отримати в ліжко, що вони тільки anges а l’eglise і singes au lit – ангели лише в церкві й всі без винятку по-мавпячому чуттєві в ліжку, це й тільки це невтомно жене одержиму жінками людину до вічно нового, пристрасно повторюваного акту спокуси.

Немає нічого дурнішого, ніж зображати Дон Жуана, невблаганного ворога жіночої статі, як amoroso[47], як ніжного коханця; його ніколи не хвилює справжня любов і симпатія до жодної з них, – лише крайня ненависть демонічно жене його назустріч жінці. Заволодіння жінкою – це для нього не задоволення бажань, а прагнення позбавити її найдорожчого: вирвати в неї честь. Його прагнення не виходить, як у Казанови, з сім’яних залоз, а є продуктом мозку, бо, віддаючись їм, цей садист душі прагне принизити, зганьбити й образити весь жіночий рід; його насолода йде обхідними шляхами, – вона у фантастичному передчутті відчаю кожної зганьбленої жінки, у якої він відняв честь і зірвав маску з її грубої хтивості. Завдяки цьому (на противагу Казанові, якому приємніша за всіх та, яка спритніше за всіх інших скидає сукню) для Дон Жуана полювання чим важче, тим цікавіше; чим неприступніша жінка, чим менша ймовірність заволодіти нею, тим повноцінніша й доказовіша для його тези остаточна перемога. Де немає опору, там у Дон Жуана немає бажання: немислимо уявити його собі, подібно Казанові, у повії або в публічному домі, його, що збуджується лише диявольським актом приниження, поштовхом на шлях гріха, одиничним, неповторним актом перелюбу, позбавленням невинності, наругою чернечого сану. Вдалося йому заволодіти однією з них, експеримент закінчено, спокушена стає цифрою й числом в списку, для ведення якого він тримає щось на зразок особистого бухгалтера Лепорелло. Ніколи не подумає він про те, щоб ніжним поглядом окинути кохану останньої, єдиної ночі, бо як мисливець не зупиняється над підстреленою дичиною, так і цей професійний спокусник після проведеного експерименту не залишається біля своєї жертви; він повинен прагнути все далі й далі, все за новою, за більшою здобиччю, бо його основне призначення – полювання – перетворює його люциферів вигляд у демонічний; воно жене його по шляху непереборної його місії й пристрасті – на прикладі всіх жінок дати світові абсолютний доказ моральної нестійкості всього жіночого племені. Еротика Дон Жуана не шукає й не знаходить спокою та втіхи. Ця вічна війна чоловіка з жінкою є своєрідною помстою крові, і диявол озброїв його найдосконалішою зброєю – багатством, молодістю, чоловічою силою, фізичною спритністю й найголовнішим: цілковитою, крижаною нечутливістю. І справді, жінки, що потрапили в лапи його холодної техніки, згадують про Дон Жуана як про диявола, вони ненавидять з усім запалом вчорашньої любові цього ворога, який наступного ранку обсипає їхню пристрасть крижаним знущальним сміхом (Моцарт збезсмертив його). Вони соромляться своєї слабкості, вони сердяться, обурюються, біснуються в безсилому гніві проти шахрая, який їм набрехав, обібрав їх, обдурив, і в його особі вони ненавидять весь чоловічий рід. Кожна жінка, донна Анна, донна Ельвіра, – всі 1003 жінки, які поступилися його розважливим наполяганням, залишаються навіки душевно отруєними. Жінки ж, віддавшись Казанові, дякують йому як Богу, охоче згадуючи гарячі зустрічі з ним, бо він не тільки не образив їхні почуття, їхню жіночність, але подарував їм нову впевненість у їхньому бутті. У тому, що іспанський сатаніст Дон Жуан примушує їх зневажати як останнє приниження, як тваринну хіть, як диявольську мить, як жіночу слабкість, – у пекучому злитті тіла з тілом, у полум’яному з’єднанні, – саме в цьому Казанова – ніжний магістр artium eroticarum[48] – вчить їх бачити істинний сенс, блаженний борг жіночої натури. Відмова, опір – так наставляє їх цей добрий проповідник і твердий епікуреєць – це гріх проти святого духу плоті, проти бажаного Богу єства природи, і завдяки його подяці, захоплюючись його захопленнями, вони відчувають себе виправданими від всяких звинувачень і звільненими від всіх перешкод. Легкою й любовною рукою він разом з сукнями знімає з цих напівжінок всю боязкість і весь страх: лише віддавшись йому, стають вони справжніми жінками; щасливий, він дає їм щастя, своїм вдячним захопленням він виправдовує їхню участь у насолоді. Бо насолода жінкою лише тоді стає для Казанови досконалою, коли партнерка розділяє його всім своїм єством. «Чотири п’ятих насолоди полягали для мене в тому, щоб дати щастя жінкам», він хоче насолоди за насолоду, як інший вимагає любові за любов, і геркулесівськими досягненнями він прагне до знемоги задовольнити не стільки своє власне тіло, скільки тіло жінки, яку він пестить. Такому альтруїстові Ероса нема чого вдаватися до сили або хитрощів для досягнення чисто фізичної насолоди, і його приваблює, на противагу його іспанського противника, не грубе або спортивне заволодіння, а тільки добровільне володіння жінкою, яка віддає йому себе. Тому його слід було б назвати не згубником, а спокусником, захопленим щоразу в нову й пристрасну гру, в яку він хотів би втягнути весь важкий, ледачий, стомлений перешкодами, мораллю й правом світ, – в Еросі як і в усьому, прагнучи лише до легкості й до бурхливих змін; тільки безтурботність звільняє від земних поневірянь, і, справді, кожна жінка, віддавшись йому, стає більше жінкою, більше про себе дізнається, стає більш бажаною, більш нестримною; вона відкриває у своєму дотепер байдужому тілі несподівані джерела насолоди, вона вперше бачить красу своєї наготи, досі приховану покровами сорому, вона пізнає багатство своєї жіночності. Веселий майстер марнотратства навчив її не скупитися, дарувати насолоду за насолоду й рахуватися лише з тими почуттями, які захоплюють її цілком. Отже, він, власне кажучи, вербує жінок не для себе, а для радісних форм насолоди, і вони негайно ж підшукують нових людей, що вірять у цей культ, який дарує щастя: сестра приводить до вівтаря молодшу сестру для ніжної жертви, мати веде дочку до ласкавого вчителя, кожна кохана примушує іншу долучитися до обряду, хороводу щедрого Бога. У силу безпомилкового інстинкту єднання сестер-жінок, спокушена Дон Жуаном намагається застерегти його нову обраницю (завжди марно!) від ворога своєї статі, а спокушена Казановою, відкинувши ревнощі, рекомендує його іншій як обожнюючого їхню стать чоловіка, і так само, як він в одиничному образі об’єднує весь жіночий рід, так і вони люблять у ньому символ пристрасного чоловіка й майстра любові.

То не маг, не містичний чарівник любові перемагає в Казанові, а сама природа, її добра й пряма сила: в мужності й людяності – весь його секрет. Природний у своїх бажаннях, чесний у своїх почуттях, він вносить у любов чудовий common sense[49]: справедливу й правильну життєву рівновагу. Він не проголошує жінок святими й не робить з них чуттєвих демонів; він хоче й любить їх по-земному, як товаришів у веселій грі, як бажану Богу й Богом дану форму, що доповнює собою чоловічу силу, дарує їй насолоду. Хоча він гарячіший і повнокровніший всіх ліриків, проте ніколи не зводить ідею любові до світового початку, з волі якого зірки рухаються навколо нашої маленької земної кулі, змінюються й проходять пори року, дихає й вмирає все людство, у «вселенське амінь», як іменує любов побожний Новаліс[50], – його прямий і здоровий антично-вільний погляд не бачить в Еросі нічого, крім найніжнішої й цікавої можливості земних насолод. Отож Казанова зводить любов з небес і висот в область людського, в якій кожному, хто володіє сміливістю й бажанням насолоджуватися, доступна кожна жінка. І в той самий час, коли Руссо винаходить для французів сентиментальність у любові, а Вертер для німців – захоплену меланхолію, захоплений своїм буттям Казанова оспівує язичницьку радість любові як кращу помічницю у вічно необхідній справі звільнення світу від його тягот.

Роки у мороці

Як часто робив я в житті те, що самому мені було гидко і чого я не розумів. Але мене штовхала таємнича сила, якій я свідомо не чинив опору.

Казанова (в своїх мемуарах)

Справедливості заради ми не повинні дорікати жінкам у тому, що вони так беззаперечно віддавалися цьому великому спокусникові; адже при зустрічі з ним ми самі щоразу ризикуємо піддатися його привабливому й полум’яному мистецтву життя. І справді, треба зізнатися: нелегко чоловікові читати мемуари Казанови, не відчуваючи шаленої заздрості. Як часто обтяжують нас годинники, коли наш мужньо-авантюристичний початок прагне піти від буденності повсякденних справ, від строго розподіленого й спеціалізованого століття; і в такі нетерпляче незадоволені хвилини бурхливе існування цього авантюриста, який повними жменями збирає насолоди, який присмоктався до життя епікурейством, уявляється нам мудрішим і природнішим, ніж наші ефемерні духовні радості, його філософія життєвіша, ніж всі буркотливі вчення Шопенгауера й холоднокам’яна догматика батька-Канта. Яким бідним у такі секунди здається нам наше щільно заповнене існування, міцне одним тільки зреченням у порівнянні з його життям! І з гіркотою пізнаємо ми ціну нашої духовної витримки та моральних старань: вона зводиться до перепон на шляху до безпосередності. Переливаючи наше єдине земне життя в пластичні форми, ми тим самим будуємо греблі, що утримують світовий прибій, заслони, що захищають нас від бурхливого натиску дикого й не загнузданого випадку. Такий фатум вічно переслідує нас: коли ми прагнемо увічнити себе й діємо за межами справжнього, ми тим самим забираємо в справжнього частину його життєвості; віддаючи внутрішню енергію справі надчасового, ми грабуємо безтурботну насолоду життям. У нас є забобони й рефлексія, ми тягнемо ланцюги совісті, що гримлять при кожному нашому кроці, перебуваємо в полоні в самих себе й тому важко ступаємо по землі, тоді як цей легковажний вітрогон володіє всіма жінками, облітає всі країни й, на бурхливих гойдалках випадку, то здіймається в небо, то падає в пекло. Не можна заперечувати, що жоден справжній чоловік не може часом читати мемуари Казанови без заздрості, не відчуваючи себе ні на що не здатним у порівнянні з цим знаменитим майстром мистецтва життя, а іноді, немає де правди діти, сотні разів хотілося б краще стати ним, ніж Гете, Мікеланджело або Бальзаком. Якщо спочатку ви холодно посміювалися над розумуваннями шахрая, над невдатним філософом, то, читаючи шостий, десятий або дванадцятий том, вже схильні вважати його мудрим чоловіком, а його філософію легковажності чарівним вченням.

Але, на щастя, Казанова сам охороняє нас від передчасного захоплення. Бо в його реєстрі мистецтва життя є небезпечний пробіл: він забув про старість. Епікурейська техніка насолоди, спрямована тільки на чуттєве, на відчутне, призначена виключно для юних почуттів, для свіжих і сильних тіл. І як тільки згасає в крові веселе полум’я, негайно ж холоне й уся філософія насолоди, перетворюючись у теплувату прісну кашу: тільки зі свіжими м’язами, з міцними блискучими зубами можна завоювати життя, але горе, якщо почнуть випадати зуби й замовкнуть почуття; тоді замовкне відразу й послужливо самовдоволена філософія. Для людини, котра сповна віддавалася грубим насолодам, крива існування неминуче опускається вниз, бо марнотрат живе без запасів, він витрачає й віддає свій жар миттєво, тоді як людина інтелекту, яка, здавалося б, живе в зреченні, точно в акумуляторі, збирає надлишки спеки. Хто віддався духовному, той і на схилі років, часто до глибокої старості (Гете!) відчуває перетворення й втілення, просвітлення й перетворення; з охолодженою кров’ю він ще підносить існування інтелектуальними проясненнями й несподіванками, і знижену еластичність тіла компенсує сміливою грою уяви. Людина ж чуттєва й тільки чуттєва, яку приваблює лише дійсність, в якій лише потік подій збуджує внутрішній рух, зупиняється, як млинове колесо в засохлому струмку. Старість – це для таких падіння в ніщо, а не перехід в нове; життя, невблаганний кредитор, вимагає повернення з лихвою від тих, кого передчасно й занадто поспішно забрало нестримними почуттями. Так і мудрість Казанови закінчується з відходом щастя, а щастя з відходом молодості; він здається мудрим, поки він прекрасний, сповнений сил і є переможцем. Якщо йому потайки заздрили до сорокарічного віку, то з цього часу він викликає співчуття.

Бо карнавал Казанови, найстрокатіший з усіх венеціанських карнавалів, закінчується передчасно й сумно меланхолійним постом. Поступово з’являються тіні на веселому оповіданні життя, як зморшки на постарілому обличчі; все менше тріумфів, все більше прикрощів: все частіше вплутує його доля – в афери з підробленими векселями, фальшивими банкнотами, закладеними коштовностями; все рідше приймають його при княжих дворах. З Лондона він змушений втікати вночі за кілька годин до арешту, який закінчився б для нього шибеницею; з Варшави його виганяють як злочинця; з Відня і Мадрида його виселяють; у Барселоні він сорок днів проводить у в’язниці, з Флоренції його викидають, у Парижі «lettre de cachet»[51] примушує його негайно залишити улюблене місто; нікому не потрібен більше Казанова, кожен позбувається його і струшує, як вошу з шуби.

Здивовано запитуєш себе: що накоїв цей добрий малий і чому світ такий немилостивий і суворий до колишнього свого улюбленця? Він набув лиху славу або ж став брехливим, невже змінився його люб’язно-обережний характер, що всі від нього відвертаються? Ні, він залишився тим же, він назавжди залишиться незмінним спокусником і шарлатаном, веселуном і дотепним до останнього подиху, але не вистачає йому лише одного, того, що підтягувало й тримало в напрузі його енергію: не вистачає впевненості в собі, переможної свідомості молодості. Де він найбільше грішив, там і покараний: першими свого улюбленця залишають жінки; маленька, жалюгідна Даліла завдала першого удару цьому Самсону Ероса, хитра шахрайка Шарпільон у Лондоні. Цей епізод, найпрекрасніший в його мемуарах, тому що найправдивіший, найлюдяніший, зображений художньо, з враженою душею і тому з приголомшливою зворушливістю, є поворотною точкою. Вперше цей досвідчений спокусник обдурений жінкою, до того ж – не ґречною, недоступною дружиною, яка відкидає його, а молоденькою пройдисвіткою-повією, яка зуміла довести його до сказу, виманити в нього всі гроші й все ж ні на крок не підпустити його до свого тіла. Казанова, презирливо відкинутий, незважаючи на плату, і плату щедру, Казанова, зневажений і вимушений дивитися, як ця повія тут же задарма ощасливлює дурного, нахабного хлопця, перукарського учня, дарує йому те, до чого він, Казанова, прагнув жадібними почуттями, витратами, хитрістю й насильством, це вбивчий удар по самовпевненості Казанови, і з цієї години його тріумфальна поведінка стає невпевненою і він вже вагається. Передчасно, на сороковому році він з жахом зауважує, що мотор, завдяки якому вдався його переможний набіг на світ, діє не бездоганно; вперше ним заволодіває страх перед можливою затримкою: «Найбільше засмучувало мене те, що я повинен був визнати ознаки втоми, зазвичай пов’язані із наближенням старості. У мене не було тієї безтурботної впевненості, яку дають молодість і усвідомлення своєї сили». Але Казанова без самовпевненості, Казанова без своєї нескінченної, п’янкої для жінок мужньої сили, без краси, без потенції, без грошей, без зухвалого, рішучого, переможного хизування в ролі улюбленця Фалоса і Фортуни[52], – що являє він собою, втративши цього головного козиря в світовій грі? що являє він собою, втративши цього головного козиря у світовій грі? «Пан відомого віку, – відповідає він сам меланхолійно, – про якого щастя і тим більше жінки нічого не хочуть знати», птах без крил, чоловік без чоловічої сили, коханець без удачі, гравець без капіталу, сумне, нудне тіло без енергії й краси. Знищені всі фанфари урочистості й мудрості насолоди: слівце «зречення» вперше вкрадається в його філософію. «Час, коли я закохував в себе жінок, минув, я повинен або відмовитися від них, або купувати їхні послуги». Відмова – найбільш незбагненна думка для Казанови – стає жорстокою дійсністю, бо, щоб купувати жінок, йому потрібні були гроші, а гроші завжди діставалися йому через жінок; чудовий круговорот зупинився, гра добігає кінця, пора нудної серйозності настає і для майстра всіх авантюр. Отже – старий Казанова, бідний Казанова-жуїр стає непотрібним, допитливий – шпигуном, гравець – шахраєм і убогим, веселий співрозмовник – одиноким письменником і пасквілянтом.