Три співці свого життя. Казанова, Стендаль, Толстой

Бог ти мій, так вже створений світ – абсолютно несправедливо й необачно, а оскільки він вічно буде таким, то не варто й намагатися створити для цієї катальної гірки щось на зразок закону тяжіння або якийсь складний механізм. Тільки дурні й жадібні намагаються винайти систему для гри в рулетку й псують собі цим насолоду, тоді як справжній гравець навіть у світовій грі знаходить незрівнянну й нескінченну привабливість саме в цьому відсутності визначеності. Кігтями й кулаками видряпувати собі все найкраще – voila toute la sagesse[30]: треба бути філософом для себе, а не для людства, а це, за поняттями Казанови, означає: бути сильним, жадібним, не бачити перешкод, вміти швидко підхоплювати в грі хвиль поточну секунду й, не замислюючись над прийдешнім, вичерпувати її до дна. Бо за межами цієї миті все здається для цього відвертого язичника сумнівним. Ніколи не відкладає він частину своїх насолод на наступний раз, бо він не може уявити собі іншого світу, крім того єдиного, який можна обмацати, в який можна проникнути усіма органами почуттів. «Життя, будь воно щасливе або нещасне, – єдине надбання людини, і хто не любить життя, той не гідний його». Лише те, що дихає, що на насолоду відповідає насолодою, що наближається до гарячого тіла, відповідаючи на пристрасть і ласку, здається цьому рішучому антиметафізіку справді реальним і цікавим.

Отож допитливість Казанови вичерпується тільки органічним – людиною; ймовірно, за все своє життя він не кинув жодного мрійливого погляду на зоряне склепіння, і природа абсолютно йому байдужа; ніколи це поквапливе серце не запалюється її спокоєм і величчю. Спробуйте перегорнути ці шістнадцять томів мемуарів: там подорожує пильна й бадьора усіма почуттями людина по найкрасивіших країнах Європи, від Позілінно до Толедо, від Женевського озера до російських степів; але марно будете ви шукати хоч один рядок, присвячений захопленню перед красою цих тисяч ландшафтів; якась брудна дівка в солдатському шинку означає для нього більше, ніж всі твори Мікеланджело; карткова гра в непровітреному трактирі – прекрасніша за захід сонця в Сорренто. Природи та архітектури Казанова взагалі не помічає, тому що в нього немає органу, який зв’язує нас із космосом, абсолютно немає душі. Поля й луки, мерехтливі на зорі, вкриті росою, купаються в розпорошених фарбах сяйва вранішнього сонця, – на це він дивиться просто як на зелену площину, на якій пітніють і трудяться недолугі селяни, щоб у князів було золото в кишенях. Художні боскети[31] і темні алеї ще беруться в розрахунок як затишний куточок, де можна побавитися з жінкою, рослини й квіти годяться для випадкових подарунків і таємних ігор. Але для безцільних, безпосередніх, природних фарб ця цілком людяна людина залишається абсолютно сліпою. Його світ – це світ міст та їхніх картинних галерей та місця для прогулянок, де ввечері проїжджають карети, погойдуючи гнізда прекрасних жінок, де кав’ярні привітно запрошують зацікавлених зробити ставку; світ, що вабить оперою й будинками терпимості, в яких можна дістати свіжі нічні харчі; готелі, в яких кухарі вивчили поезію соусів та рагу й музику світлих та темних вин. Лише місто для цього жуїра є світом, тому що тільки в місті випадок може розвернутися у всьому різноманітті своїх несподіванок, тому що тільки там невідоме знаходить простір для найзапальніших, найчудовіших варіацій. Лише міста, наповнені людським теплом, любить Казанова; там туляться жінки в єдино прийнятній для нього формі, у достатку, у зміні вибору, і в містах він знову-таки віддає перевагу розкоші двору, бо саме там хтивість перетворюється в мистецтво, а цей чуттєвий широкоплечий хлопець, Казанова, зовсім не людина грубої чуттєвості. Художньо проспівана арія може його зачарувати, вірш ощасливити, культурна бесіда зігріти, як вино; обговорювати книгу з розумними чоловіками, мрійливо схилившись до жінки, з темряви ложі слухати музику – це збуджує чарівну радість життя. Але не дамо ввести себе в оману: любов до мистецтва не переступає в Казанови кордонів гри й залишається радістю дилетанта. Духовне має служити життю, а не життя духовному; він поважає мистецтво, як найтонший і ніжний збудливий напій, як ласкавий засіб пробуджувати інстинкт, збільшувати бажання, служити скромною прелюдією пристрасті, тонким передчуттям грубої плотської насолоди. Він із задоволенням заготує вірш, щоб, перев’язавши його шовковою підв’язкою, піднести бажаній жінці, він буде декламувати Аріосто, щоб запалити її, або дотепно розмовляти з кавалерами про Монтеск’є й Вольтера, щоб показати свій розвиток і відвернути увагу від руки, простягнутої за їхнім гаманцем, але цей чуттєвий уродженець півдня ніколи не зрозуміє мистецтва й науки, що вимагають праці та напруги, стають самоціллю й сенсом світу. Цей гравець інстинктивно уникає глибини, бо його цікавить лише поверхня, тільки ціна й аромат буття, гуркітливий прибій випадку; це вічний жуїр, вічний дилетант, і тому він такий дивовижно легкий, такий невагомий, такий окрилений. Подібно «Фортуні» Дюрера, що оголеними стопами зневажає земну кулю, яку несе крилами й вітром випадку, ніде не затримується, ніколи не відпочиває й не зберігає вірності, легко пробігає Казанова через життя, нічим не пов’язаний, людина хвилини та швидких перетворень. Зміна – це для нього «сіль насолоди», а насолода – єдиний сенс світу.

Легкий, як муха-одноденка, порожній, як мильна бульбашка, виблискуючи лише відблиском подій, літає він у вихорі часу; навряд чи можна зловити й утримати цей безперервно мінливий лик душі й ще важче виявити зерно цього характеру. Що ж, врешті-решт, добрий Казанова чи злий? Правдивий чи брехливий, герой він чи негідник? Ну, це як доведеться: він перефарбовується залежно від обставин, він змінюється з кожною їхньою зміною. Якщо в нього грошей багато – важко знайти більш благородного кавалера. З чарівним запалом, з сяючою вельможністю, люб’язністю прелата[32] і легковажністю пажа він повною жменею розкидає навколо себе гроші – «ощадливість не моя справа», – щедро, як природжений благодійник, запрошує чужих до свого столу, дарує їм табакерки та гірки дукатів, відкриває кредит й обдає їх феєрверком розуму. Але якщо його широкі шовкові кишені порожні й у портфелі шарудять неоплачені векселі, я нікому не порадив би подвоювати ставку, беручи на понт цього галантного кавалера: він кілька разів пересмикне, всучить фальшиві банкноти, продасть свою кохану й зробить найвідчайдушнішу підлість. Ніколи не можна передбачити (як щастя в грі), буде він сьогодні чарівним і дивовижно дотепним співрозмовником, а завтра відвертим розбійником: в понеділок він буде з ніжністю Абеляра[33] захоплюватися жінкою, а у вівторок – за десять фунтів підсуне її в ліжко якомусь лорду. Ні, у нього не хороший характер, але й не поганий – у нього зовсім немає характеру: характер і душевна субстанція – властивості настільки ж далекі йому, як плавники ссавцям, вони не властиві його расі. Він чинить не морально й не антиморально, а з природною аморальністю: його рішення беруться прямо зі стелі, його рефлекси виходять безпосередньо з нервів і крові, не зазнавши впливу розуму, логіки та моральності. Ось він відчув жінку, і кров починає шалено стукати в жилах; зі сліпим шаленством мчить він вперед і підганяється своїм темпераментом. Ось він побачив гральний стіл, і рука його вже тремтить у кишені: окрім волі й бажання гроші його вже дзвенять на столі. Його розгнівали, і вени напинаються, наче готові розірватися, гірка слина наповнює рот, очі наливаються кров’ю, кулаки стискаються, і він вибухає сліпим шаленством, що підганяється гнівом, «comme un bue», як сказав його земляк і брат Бенвенуто Челліні[34], немов скажений бик.

Проте не можна вважати Казанову відповідальним за це, бо в ньому бушує кров, він безсилий перед стихійними спалахами свого шалу: «У мене ніколи не було й ніколи не буде самовладання». Він не розмірковує про минуле й не думає про майбутнє; тільки у хвилини крайності є в нього хитрі й часом геніальні рятівні думки, але він ніколи не складає планів і не прораховує навіть найнезначніші свої дії, – для цього він занадто нетерплячий. У його мемуарах можна знайти сотні підтверджень того, що рішучі вчинки, найгрубіші витівки й дотепні шахрайства завжди ставали раптовим вибухом настрою й ніколи – наслідком розрахунку. Одним помахом він раптом скидає рясу абата; бувши солдатом, він, пришпоривши коня, вирушає у ворожу армію й здається в полон; він мчить до Росії або в Іспанію, керуючись якимсь чуттям, він не має становища, посади, рекомендацій, нічого не знає про ту нову країну, навіть не питає самого себе – чому й навіщо. Всі його рішення відбуваються, наче мимовільний пістолетний постріл, від нервів, під впливом настрою, від накопиченої нудьги. Вони так кидають його з однієї крайнощі в іншу так, що він сам іноді лякається й протирає очі. І, ймовірно, саме цій відважній безцільності він зобов’язаний повнотою переживань: бо more logico, чесно збираючи відомості й розраховуючи, ніколи не станеш авантюристом, маючи певну стратегічну систему, не можна бути таким фантастичним майстром життя.

Тому помилкові й незрозумілі старання всіх поетів, котрі обирають нашого Казанову – людину безпосередніх мотивів – героєм комедії або розповіді, наділяючи його чимось на зразок живої душі, мрійливістю або чимось фаусто-мефістофельським, його, чия привабливість і енергія – це винятковий результат відсутності роздумів й аморальної неперебірливості. Влийте йому у вени тільки три краплі сентиментальності, навантажите його знаннями й відповідальністю – і він перестане бути Казановою; нарядіть його в цікаву похмурість, підсуньте йому совість – і він опиниться в чужій шкурі. Бо це вільне дитя світу, цей вічний син легковажності, котрий нахабно хапає кожну іграшку, поспішно накидається на всі розваги, спраглий до жінок, насолод і чужих грошей, не містить у собі абсолютно нічого демонічного; єдиний демон, що підганяє Казанову, має надзвичайно міщанське ім’я, на вигляд товстий і розпливчастий, він просто-таки називається нудьгою.

Феноменально порожній, без душевного змісту, абсолютно безповітряний простір, він мусить, аби не потрапити в пазурі внутрішньої загибелі, постійно й безперервно поповнювати себе зовнішніми подіями; щоб не померти з голоду, йому постійно потрібен кисень авантюр; ось причина цієї гарячої, судомної спраги до всього небувалого й нового, ось звідки ці невтомні пошуки, полум’яні прагнення й цікавість цієї вічно голодної до подій людини. Непродуктивний зсередини, він безперервно повинен добувати життєвий матеріал, але його нескінченне бажання володіти всім дуже далеке від демонізму справжнього загарбника, далеке від Наполеона, який прагне з країни в країну, від королівства до королівства, з’їдає себе жагою безмежного; так само далекий і від Дон Жуана, що наче під ударами бича спокушає всіх жінок, щоб відчути себе самодержцем в інший безмежності – у світі жінок; жуїр Казанова ніколи не прагне досягти таких високих ступенів, він дорожить безперервністю насолод. Не фанатична ілюзія, як у людини дії або інтелекту, штовхає його до героїчного, грізної напруги почуттів, – він прагне лише до тепла насолод, до запаленої радості гри, до авантюр, авантюр і авантюр, до нових, все нових переживань, до утвердження життя. Тільки б не лишитися одному, не здригатися в цій крижаній пустелі, тільки б не самотність.

Якщо ми спостерігатимемо за Казановою в ту пору, коли він позбавлений грайливих розваг, то побачимо, що спокій стає для нього убивчим занепокоєнням. Ось він приїжджає ввечері в чуже місто: жодної години він не може він пробути наодинці з собою або з книгою у своїй кімнаті. Негайно ж починає нишпорити всюди, поглядаючи на всі боки, чи не принесе вітер випадку якусь розвагу, чи не прилаштується від безнадії нічною грілкою якась покоївка. Його строкате, як кінострічка, життя, рясніє інтервалами між сюрпризами й бурхливими падіннями, він навантажує порожні паузи штучною напругою випробування долі в грі, і саме його скажені, азартні випади породжують ці раптові криві руху зверху донизу, ці приголомшливі тріщини, це вбивче падіння в ніщо; ще сьогодні його кишені набиті золотом, він вельможа, а завтра він наспіх продає діаманти лихвареві й закладає штани; це не жарт, доказом служать знайдені квитанції на закладені в цюрихському ломбарді речі. Але саме такого, а не якогось іншого життя прагне цей архіавантюрист: життя, розбризканого на всі боки раптовими вибухами щастя і відчаю; заради них він раз у раз кидає виклик долі своїм сильним єством, як останню і єдину ставку. Десять разів на дуелях перебуває він на волосок від смерті, десять разів постає він перед загрозою в’язниці й каторги, мільйони приходять і випаровуються, але він пальцем не поворушить, щоб їх затримати. Проте саме через те, що він постійно всім своїм єством віддається кожній грі, кожній жінці, кожній миті, кожній авантюрі, саме тому він, помираючи жалюгідним жебраком, у чужому маєтку, нарешті виграє найвище: нескінченну повноту життя.

Homo eroticus

«Я спокушав? Ні, я лише був на місці,

Коли природа починала справу

Чарівно-ніжна; я жодної не кинув,

І кожній вічно вдячне серце».

Артур Шницлер. Казанова в Cпa

Він чесний дилетант – зазвичай досить посередній у всіх створених Богом мистецтвах – спотикаючись, пише вірші та сонливі філософські трактати, сяк-так джеркотить на скрипці й говорить у кращому випадку як енциклопедист. Куди краще він засвоїв мистецтво ігор, винайдених дияволом, – фараон, карти, бірібі, кістки, доміно, крутійство, алхімію і дипломатію. Але магом і метром Казанова є тільки в любовній грі. Тут, у процесі творчої хімії сотня його занапащених і подертих на клапті талантів з’єднується в чисту стихію досконалої еротики, тут – і тільки тут – цей лицемірний дилетант є безперечним генієм. Його тіло немов спеціально створене для служіння Цітеру. Зазвичай скупувата природа цього разу марнотратно, повною жменею зачерпнула для цього тигля соковитість, чуттєвість, силу й красу, щоб створити на радість жінкам справжнього чоловіка «male» – «дужого чоловіка» й «самця» – перекладайте, як захочете – сильний й еластичний, жорстокий і полум’яний екземпляр прекрасної породи, масивного лиття й досконалої форми. Помиляються ті, хто уявляв собі фізичний вигляд Казанови-переможця в дусі модної в наш час стрункої краси: цей bel uomo[35] жодним чином не Ефеб, навпаки, це жеребець з плечима Фарнезького Геркулеса, з м’язами римського борця, зі смаглявою красою циганського хлопця, з напористим нахабством кондотьєра й запалом розпатланого фавна. Його тіло – метал; у ньому вистачає сили: він пережив чотириразовий сифіліс, два отруєння, дюжину уколів шпагою, жахливі, похмурі роки в венеціанських і смердючих іспанських в’язницях, несподівані переїзди з сицилійської спеки в російські морози нітрохи не зменшують його потенції й чоловічої сили. Де б то не було й коли б то не було, досить іскри погляду, фізичного контакту навіть на відстані, лише присутності жінки, щоб загорілася й почала діяти ця непереможна сексуальність. Майже чверть важкого століття залишається він легендарним messer sempre pronto – паном «Завжди готовий» з італійських комедій, невтомно навчає він жінок вищої математики любові, перевершуючи найстаранніших коханців, а про ганебне фіаско в ліжку (яке Стендаль вважає досить важливим, щоб присвятити йому цілу главу у своєму трактаті «Любов») він до сорока років знає лише з чуток і чужих розповідей. Тіло, яке ніколи не слабшає, раз його закликають бажання, і бажання, які не знають втоми й із настороженими нервами вистежують жінку, пристрасть, що не спадає, незважаючи на шалене марнотратство, потреба в грі, що не зупиняється перед будь-якою ставкою; і справді, рідко траплялося, щоб природа довірила майстру такий повнострунний і осмислений інструмент тіла, таку «viola d’amore»[36], щоб грати на ньому все життя.

Але на будь-якому терені майстерність для повноти свого прояву вимагає крім природного таланту ще й особливої застави: цілковитої відданості, абсолютної зосередженості. Тільки моногамія прагнень породжує максимум пристрасті, тільки сліпе слідування в одному напрямку створює досконалі результати: як музика для музиканта, створення форми для поета, гроші для скнари, рекорди для спортсмена, так для справжнього еротика жінка – залицяння, домагання й заволодіння – повинна бути найважливішою, єдиною цінністю світу. Завдяки вічним ревнощам однієї пристрасті до іншої він може цілком віддатися тільки цій єдиній з усіх пристрастей, і в ній, тільки в ній знайти сенс і безмежність світу. Казанова, вічно мінливий, залишається незмінним у своїй пристрасті до жінок. Запропонуйте йому перстень венеціанського дожа, скарби Фуггерів, дворянський патент, будинок і стайні, славу полководця або поета, він з легким серцем відкине всі ці дрібнички, дурню, що не має для нього ціни заради аромату нового тіла, неповторного солодкого погляду й миті, коли слабшає опір, коли переливається блиском і вже затуманений насолодою погляд жінки, яка вже віддається, але ще не належить йому. Всі обіцянки світу, шана, влада й статус, час, здоров’я й будь-яке задоволення випустить він, як тютюновий дим, заради пригоди; ба більше: заради лише можливості нової пригоди. Бо цей еротичний гравець не потребує закоханості для своїх бажань: передчуття, ще не відчутна близькість авантюри запалює його фантазію передчуттям насолоди й пристрастю.

Ось один приклад із сотень: епізод на самому початку другого тому, коли Казанова в найважливіших справах з екстреною поштою їде в Неаполь. По дорозі, у готелі, він бачить у сусідній кімнаті, у чужому ліжку угорського капітана, красиву жінку, – ні, ще безглуздіше! адже він поки навіть не знає, красива вона, бо він не міг розглянути прихованої під ковдрою жінки. Він чув лише молодий сміх, сміх жінки, і в нього вже роздуваються ніздрі. Він нічого не знає про неї, не знає, спокуслива вона, красива чи потворна, молода чи стара, захоче його чи відштовхне, вільна вона чи заміжня, і все ж він кидає всі плани разом із валізою під стіл, велить розпрягти вже готових коней і залишається в Пармі, бо цьому спраглому азарту гравцеві достатньо такої крихітної й невизначеної можливості авантюри, щоб втратити розум. Здавалось би, у цьому немає жодного сенсу, але така вже його природа, так «мудро» чинить Казанова завжди й у всіх випадках. Заради однієї години з невідомою жінкою він готовий вдень і вночі, вранці й ввечері на будь-яку дурість. Коли він охоплений жагою, коли хоче перемогти, його не лякають ніяка ціна, ніякі перешкоди. Щоб зустрітися знову з жінкою – якоюсь німецькою бюргершою, – не надто, мабуть, і потрібною йому, навіть не знаючи, чи може вона його ощасливити, він у Кельні нахабно йде без запрошення в чуже суспільство, впевнений, що його не хочуть там бачити, і мусить, скрегочучи зубами, вислухати мораль господаря й глузування присутніх; але хіба розпалений жеребець відчуває удари батога? Казанова охоче проведе всю ніч голодний і змерзлий в холодному погребі з пацюками й комахами, якщо на зорі з’явиться можливість хоча б і не надто зручного любовного побачення; він десятки разів ризикує зазнати ударів шаблі, пістолетних пострілів, образ, вимагання, хвороб, приниження – і до того ж не через Анадіомена[37], не через справді кохану, усіма фібрами душі й всією сукупністю почуттів бажану жінку, а через дружину будь-кого, через кожну легкодоступну жінку тільки тому, що вона жінка, екземпляр іншої, протилежної статі. Кожен звідник, кожен сутенер може найкращим чином обібрати всесвітньо відомого спокусника, кожен тямущий чоловік або послужливий брат може його втягнути в брудні справи, як тільки розбуджена його чуттєвість. Але коли ж вона дрімає? Хіба буває колись цілком задоволена еротична спрага Казанови? Semper novarum rerum cupidus, він завжди жадає нового трофею, – його жадання безперервно прагнуть назустріч невідомому. Місто без пригод для нього не місто, світ без жінок – не світ; так само, як у кисні, сні й русі, це чоловіче тіло постійно потребує ніжності нічної страви, це ті почуття – у миготливій напрузі авантюри. Місяць, тиждень, навряд чи навіть один день, ніде й ніколи не може він добре відчувати себе без жінок. У словнику Казанови слово «утримання» означає тупість і нудьгу.

Не дивно, що при такому ґрунтовному апетиті й невтомному споживанні якість жінок не завжди на висоті. Коли чуттєвість володіє таким верблюжим шлунком, доводиться бути не вишуканим гастрономом, а звичайним ненажерою. Отже, бути коханою Казанови саме по собі ще не є особливою відзнакою, бо не треба бути ні Єленою, ні цнотливою незайманкою, ні особливо розумною, вихованою чи спокусливою, щоб цей знатний пан прихильно подивився на неї; для захоплення йому достатньо того, що це жінка, тіло, vagina, полярна стать, створена природою, щоб задовольняти його чуттєвість. Краса, розум, ніжність, звичайно, приємні доданки, але які це сміховинні дрібниці в порівнянні з єдиним вирішальним фактором – з чистою жіночністю; бо тільки цієї жіночності, вічно нової, вічно іншої у всіх її формах і різновидах, жадає Казанова. Тому краще зовсім залишити романтичні й естетичні уявлення про це великому мисливському парку; як завжди буває у професійного й внаслідок цього нерозбірливого сластолюбця, колекція Казанови відрізняється строкатістю зовсім нерівноцінною й не бозна-якою галерею красунь. Деякі образи – ніжні, милі напівдорослі, дівочі хотілося б бачити намальованими його земляками – художниками Гвідо Рені й Рафаелем, деякі – написаними Рубенсом або накиданими ніжними фарбами на шовкових віялах рукою Буше, але поруч із ними – образи англійських вуличних повій, зухвалі фізіономії яких міг би відтворити лише жорстокий олівець Хогарта, розпусні старі відьми, які зацікавили б скаженого Гою, особи заражених дівок у стилі Тулуз-Лотрека, селянки й наймички – відповідні сюжети для міцного Брейгеля, – дика строката суміш краси й бруду, розуму та вульгарності, справжній ярмарок нестримного, нерозбірливого випадку. Бо цей Пан-еротик володіє в хтивості грубими смаковими нервами, і радіус його прагнень тягнеться загрозливо далеко в бік дивацтв і збочень. Постійна любовна жага не знає пристрасті; вона хапає все, що зустрічається на шляху, вона вудить у всіх струмках і річках, прозорих і каламутних, дозволених і заборонених. Ця безмежна, всеосяжна еротика не знає ні морального, ні естетичного утримання, ні віку, ні низів, ні верхів, ні передчасного, ні запізнілого. Пригоди Казанови простягаються від дівчат, вік яких у нашу регламентовану епоху привів би його до серйозних непорозумінь з прокурором, до моторошного скелета, до сімдесятирічної руїни, герцогині фон Урфе, – до цієї найстрашнішої любовної години, в якій ніхто б не наважився безсоромно зізнатися в залишених потомству мемуарах. По всіх країнах, по всіх класах мчить ця далеко не класична Вальпургієва ніч; найніжніші, найчистіші образи, у вогні трепету першого сорому, знатні жінки, закутані в мережива, в усій красі своїх коштовностей подають у хороводі руку покидькам публічних будинків, чудовиськам матроських шинків; цинічна горбата, зрадлива кривоніжка, порочні діти, хтиві старі наступають одна одній на ноги в цьому танці відьом. Тітка поступається теплим ще ліжком племінниці, мати – дочці, звідники підсовують йому в будинок своїх дітей, послужливі чоловіки надають вічно голодному чоловікові своїх дружин, солдатські дівки змінюють знатних дам для швидких насолод тієї ж ночі, – мабуть, вже треба, нарешті, відучитися від звички мимоволі ілюструвати любовні пригоди Казанови в стилі галантних гравюр вісімнадцятого століття й граціозних, апетитних еротичних дрібничок, треба, нарешті, мати мужність визнати нерозбірливу еротику з усіма її яскравими контрастами, у дійсному реалізмі цієї чоловічої чуттєвості. Таке невтомне, ні з чим не порівнюване libido[38], як у Казанови, перемагає всі перешкоди й нічого не пропускає; жахливе приваблює його не менше звичайного, немає аномалії, яка б його не порушувала, немає абсурду, який би його протверезив. Вошиве ліжко, брудна білизна, сумнівні запахи, знайомство з сутенерами, присутність таємних або явних глядачів, грубі вимагання та звичайні хвороби, все це – непомітні дрібниці для божественного бика, який мріє, як другий Юпітер, обійняти Європу – весь світ жінок у всіх його формах і змінах, кожну талію, кожен скелет, – у своїх гідних Пана, майже маніакальних насолодах він прихильний і до фантастичного, і до природного. Але ось що характерне для мужності цієї еротики: як би безперервно й бурхливо не набігала хвиля крові, ніколи не виходить вона за межі природного потягу. Інстинкт Казанови твердо дотримується меж статі; відраза заволодіває ним при дотику до кастратів, палицею відганяє він хтивих хлопчиків: всі його збочення з надзвичайною постійністю тримаються в межах світу жінок – єдиною й необхідною для нього сферою. Але тут його палкість не знає ні кордонів, ні утримання, ні перерви; без розбору, без числа й без зупинок сяє це бажання назустріч будь-кому, з тієї ж жадібною, п’янкою силою при появі кожної нової жінки чоловічою силою грецького фавна. І саме ця гідна Пана п’янка сила й природність його прагнень дає Казанові нечувану, майже непереможну владу над жінками. Раптово пробудженим інстинктом киплячої крові вони чують у ньому людину-звіра, що горить, палає, що летить їм назустріч, і вони підкоряються йому, бо він цілком підпорядкований їм, вони віддаються йому, бо він весь віддається їм, але не одній, а їм – всім жінкам, його протилежності, іншому полюсу. Інтуїція статі вказує їм, що це той, для якого ми найважливіші, несхожий на інших, втомлених від справ і обов’язків, ледачих і одружених, квапливих, які вічно поспішають, лише мимохідь доглядають за ними; цей прагне до нас з необробленою бурхливою силою всього свого єства, цей не скупий, а щедрий, цей не замислюється або не розбирає. І справді, він віддається весь: останньою краплею насолоди свого тіла, останнім дукатом зі своєї кишені він, не роздумуючи, готовий пожертвувати заради кожної з них лише тому, що вона жінка і в цю мить тамує спрагу. Бо бачити жінку щасливою, приємно враженою, захопленою, усміхненою й закоханою – для Казанови вища точка насолоди. Він нагороджує кожну коханку щедрими дарами, лестить розкішшю й легковажністю її марнославству, він любить багато наобіцяти, огорнути мереживами, перш ніж оголити, вразити небаченими коштовностями, сп’янити бурею марнотратства й палким вогнем пристрасті, – і справді, це Бог, Юпітер, який разом зі спекою крові проливає на кохану й золотий дощ. І знову, уподібнюючись Юпітеру, він зникає в хмарах: «Я шалено любив жінок, але завжди вважав за краще їхню свободу», – від цього не блякне, а навпаки – яскравіше сяє його ореол, бо саме завдяки його грозовим появам і зникненням жінки зберігають в пам’яті єдине й виняткове, ні з чим не порівнянне сп’яніння й захоплення, безумство захоплення, неповторність чудової пригоди, що не перетворилися, як з іншими, у тверезу звичку й банальне співжиття. Кожна жінка інстинктивно відчуває, що чоловік такого штибу немислимий в ролі чоловіка або вірного залицяльника; в її крові зберігається пам’ять про нього як про коханця, про бога однієї ночі. Хоч він залишає всіх, проте жодна з них не хоче, щоб він був іншим. Тому Казанові потрібно бути тільки тим, ким він є, – чесним у віроломстві своєї пристрасті, – і він опанує кожну. Людина, подібна до нього, не мусить представлятися, не мусить здаватися піднесеною, не мусить вигадувати ліричних і хитрих способів спокуси: Казанова мусить лише надати можливість діяти своїй щирій пристрасті, і вона постоїть за нього. Боязкі юнаки даремно будуть перегортати його шістнадцятитомне Ars amandi[39], щоб вивідати в майстра таємницю його перемог; мистецтву спокуси так само не можна навчитися з книжок, як мало вивчити поетику, щоб писати поеми. У цього майстра нічому не навчишся, нічого не вивудиш, бо не існує особливого секрету Казанови, особливої техніки завоювання й приручення. Вся його таємниця – в чесності прагнень, у стихійному прояві пристрасної натури.