Три співці свого життя. Казанова, Стендаль, Толстой

Приголомшливе видовище: Казанова роззброєний, старий герой численних любовних битв, божественний нахаба й відважний гравець стає обережним і скромним; тихо, пригнічено й мовчазно йде великий commediante in fortuna зі сцени своїх успіхів. Він знімає багате вбрання, що «не відповідає суспільному становищу», відкладає його убік разом з перснями, діамантовими пряжками й табакерками величну гордовитість, скидає під стіл, як биту карту, свою філософію, намагаючись схилити голову перед залізним, непохитним законом життя, завдяки якому зів’ялі повії перетворюються у звідниць, гравці в шулерів, авантюристи в приживальників. Відтоді, як кров не так гаряче вирує в його тілі, старий citoyen du monde[53] раптом починає мерзнути в колись настільки улюбленій безмежності світу й навіть сентиментально тужити за батьківщиною. І колишній гордій – бідний Казанова, який не зумів благородно довести життя до кінця! покаявшись, винувато схиляє чоло й жалісливо просить уряд Венеції про прощення, він пише улесливі донесення інквізиторам, складає патріотичний памфлет – «спростування» нападок на венеціанський уряд, памфлет, в якому не посоромився написати, що в’язниці, де він колись нудився, є «приміщеннями з гарним повітрям» і є навіть раєм гуманності. Про ці, найсумніші епізоди його життя нічого не сказано в мемуарах, які обриваються раніше й не розповідають про роки сорому. Він ховається в темряві, мабуть, щоб приховати сором, і майже не радієш цьому, бо як сумно, як шкода цю обдерту й шкутильгаючу тінь сміливого воїна гри й любові, цей самець, що став опудалом, цей безголовий співак, – переможений веселун, якому ми так наполегливо заздрили!

А потім, протягом низки років, бродить нечутно по Мерчерії товстий повнокровний пан, не дуже добре одягнений, який уважно прислухається, про що говорять венеціанці, заходить у генделики, щоб спостерігати за підозрілими особами, і дряпає вечорами довгі шпигунські доноси інквізиторам: ім’ям Анджело Пратоліні підписані ці неохайні інформації, псевдонім помилуваного провокатора й послужливого шпигуна, за кілька золотих він запроторює людей в ті ж в’язниці, де сам сидів в молодості й опис яких зробив його відомим. Так, розмальований, як чепрак, шевальє де Сенгаль, улюбленець жінок, перетворився в Анджело Пратоліні, відвертого, жалюгідного донощика й негідника; колись обсипані діамантами пальці довбуться в брудних справах і розбризкують чорнильну отруту і жовч направо й наліво, поки Венеція не вирішує нарешті звільнитися від цього набридливого сутяги стусаном ноги. Про наступні роки відомостей немає, і ніхто не знає, якими сумними шляхами рухалося напіврозбите судно, поки не зазнало нарешті повного краху в Богемії; ще раз кочує цей старий авантюрист по всій Європі, розливається солов’єм перед багатими, пробує свої старі фокуси: шулерство, кабалістику й звідництво. Але боги-покровителі його молодості – нахабство та впевненість у собі – залишили його, жінки сміються йому в зморшкувате обличчя, він більше не підіймається, він тяжко коротає дні в ролі секретаря (і, ймовірно, знову шпигуна) при посланнику у Відні, жалюгідний писака, непотрібний, небажаний і вічно гнаний поліцією гість всіх європейських міст. У Відні він нарешті зібрався одружуватися з німфою з Грабена, щоб завдяки її прибуткової професії бути трохи більш забезпеченим; але й це йому не вдається. Нарешті, багатющий граф Вальдштейн, адепт таємних наук, дізнається в Парижі про

poete errant de rivage en rivage,Triste jouet des flots et rebut de naufrage[54],

сердобольно його відшукує, знаходить задоволення в розмові з постарілим, але все ще цікавим циніком і милостиво бере з собою в Дукс на посаду бібліотекаря, а заодно й придворного блазня; за тисячу гульденів щорічної платні – правда, завжди викупленого наперед у лихварів – купують цей курйоз, не переплачуючи за нього. І там, у Дукса, він живе – вірніше, вмирає – через тринадцять років.

У Дукса раптом з’являється, після довгих років перебування в тіні, цей образ, Казанова або, скоріше, хтось, хто невиразно нагадує Казанову, його мумія, висохла, худа, колюча, замаринована у власній жовчі, дивна музейна реліквія, яку граф охоче демонструє своїм гостям. Ви скажете, що це випалений кратер, потішний і безпечний, сміховинно холеричний уродженець півдня, він повільно гине від нудьги в богемскій клітці. Але цей ошуканець ще раз дурить світ. Коли всі думають, що з ним уже покінчено, що його чекає лише кладовище й труна, він у спогадах знову відтворює своє життя й хитрою авантюрою пролазить у безсмертя.

Портрет Казанови в старості

Altera nunc rerum facies, me quaero, nec adsum.

Non sum, qui fueram, non putor esse: fui[55].

Підпис на його портреті в старості

Роки 1797—1798. Кривава мітла революції покінчила з галантним століттям, голови християн короля і королеви[56] скотилися в кошик гільйотини, і маленький корсиканський генерал[57] послав під три чорти десять дюжин князів і князьків, а з ними й панів венеціанських інквізиторів. Тепер читають не енциклопедію, не Вольтера і Руссо, а тріскучі бюлетені з театру військових дій. Великий піст покрив попелом Європу, скінчилися карнавали, і проминуло рококо з його кринолінами та напудреними перуками, зі срібними пряжками на туфлях і брюссельськими мереживами. Вже не носять оксамитових камзолів, – їх змінили мундир і буржуазний костюм.

Але дивно: живе людина, що забула про час, – старий чоловічок, який забився десь там, у самому темному кутку Богемії, як кавалер Глюк в легенді Гофмана, – серед білого дня спускається важкою ходою по нерівній бруківці схожий на строкату птицю чоловічок в оксамитовому жилеті з позолоченими ґудзиками, у поношеному пальті, у мереживному комірі, у шовкових панчохах, прикрашених квіточками підв’язках і парадному капелюсі з білим пір’ям.

Цей живий курйоз ще за старовинним звичаєм носить косу, хоча й погано напудрену (у нього тепер немає слуг!), і тремтлива рука велично спирається на старомодну тростину з золотою головкою – таку, як носили в Пале-Роялі в 1730 році. Справді – це Казанова або, вірніше, його мумія; він все ще живий попри бідність, злобу й сифіліс. Шкіра стала пергаментною, ніс – гачкуватий дзьоб – видається над тремтячим слинявим ротом, густі посивілі брови розпатлані; все це говорить про старість і тління, про змертвіння в жовчній злобі та книжковому пилі. Тільки чорні як смола очі, повні колишнього занепокоєння, зло й гостро бігають під напівзакритими століттями. Але він недовго кидає погляди направо й наліво, він похмуро бурчить і бурчить про себе, бо він не в дусі: Казанова завжди не в дусі відтоді, як доля кинула його в цю Богемську купу гною. Навіщо підіймати очі, якщо кожен погляд буде занадто великою честю для цих дурних роззяв, цих широкомордих німецько-богемських пожирачів картоплі, котрі не висовують носа за межі свого брудного села й навіть не вітають, як належить, його, шевальє де Сенгаля, який свого час всадив кулю у живіт польському гофмаршалу й отримав з рук його тата золоті шпори. І жінки – це ще неприємніше – не виявляють до нього поваги; вони прикривають рот рукою, щоб стримати грубий, мужицький сміх; вони знають, над чим сміються: служниці розповіли пастору, що старий подагрик нерідко залазить рукою під спідниці й своєю незрозумілою мовою шепоче їм на вухо всякі дурниці. Але ця чернь все ж краща, ніж проклята челядь, на волю якої він відданий у будинку, «віслюки, стусани яких він повинен терпіти», – перш за все Фельткірхнер, домоправитель, і Відерхольт, його помічник. Прокляття! Вони навмисне вчора знову пересолили його суп і спалили макарони, вирвали портрет з його «Ікозамерона» й повісили його в туалеті; ці негідники наважилися побити його маленьку, у чорних плямах, собачку Мелампігу (Чорнозадку), подаровану йому графинею Роггендорф, тільки за те, що миле звірятко напаскудило в кімнатах. О, де прекрасні часи, коли цей лакейський набрід можна було просто закувати в кайдани й переламати кістки всій зграї, замість того щоб терпіти подібні зухвалості. Але в наші дні, завдяки Робесп’єру, ці покидьки підняли голову, якобінці забруднили епоху, і сам він тепер лише старий, нещасний, беззубий пес. Тут не допоможуть нарікання, бурчання, краще наплювати на цей набрід, піднятися у свою кімнату й читати Горація.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Обернений зовні (лат.). – Пер.

2

Обернений всередину (лат.). – Пер.

3

Шлях життя, хроніка життя, коротка біографія (лат.). – Пер.

4

Августин Блаженний (354—430) – християнський теолог і церковний діяч. Єпископ Гіппон (Північна Африка); родоначальник християнської філософії історії (твір. «Про град Божий»); «Земному граду» – державі він протиставляв містичне розуміння «божого града» – церкви. Розвинув вчення про благодать і приречення. Автобіографічна «Сповідь», що показує становлення особистості, відрізняється глибиною психологічного аналізу.

5

Геббель Христіан Фридрих (1813—1863) – німецький драматург, письменник і поет, один з найбільших німецьких трагіків XIX в. Сюжети Геббель зазвичай черпав з Біблії, міфології, літератури, історії. Твори «Юдіф», «Ірод і Мариамна», «Гиг і його кільце», «Агнеса Бернауер», трилогія «Нібелунги».

6

Кіркегард Серен (1813—1855) – данський філософ і теолог.

7

Ам’єль Анрі Фредерік (1821—1881) – швейцарський філософ, критик і письменник. Серед його творів – «Уривки із задушевного щоденника» (1887).

8

Йегер Ханс Хендрік (1854—1910) – норвезький письменник. У 1885 р. опублікував роман «З життя богеми Христианії», написаний у манері натуралізму Е. Золя. Роман був заборонений і конфіскований, автору довелося на деякий час покинути країну. Повернувшись до Норвегії, написав романи «Вільна любов», «Сповідь», «Тюрма і відчай».

9

Гесіод – давньогрецький філософ міфологічного світогляду.

10

Геракліт (нар. бл. 544—540 до н. е. – дата смерті невід.) Давньогрецький філософ, який сформулював ряд діалектичних принципів буття і пізнання.

11

Мається на увазі радянське видання (шостий том) Зібрання творів С. Цвейга російською мовою, в яке під назвою «Три співці свого життя» увійшли есе про Казанову, Стендаля та Толстого. – Ред.

12

Етюд про Достоєвського С. Цвейг помістив в книгу «Три майстри. Бальзак. Дікенс. Достоєвський». – Ред.

13

Понтій Пілат – римський намісник Юдеї у 26—36 рр., вирізнявся надзвичайною жорстокістю. Згідно зі староєврейським істориком Йосипом Флавієм і новозавітною традицією, засудив до розп’яття Ісуса Христа.

14

Повна назва твору Казанови – «Ікозамерон, або Історія Едуарда Елізабет, які провели вісімдесят одна рік у Мегамікрів, корінних жителів Протокосмоса в центрі Землі» (1788 р.). – Ред.

15

Запеклий шахрай (франц.). – Пер.

16

І їм подібні (італ.). – Пер.

17

«Звільнений Єрусалим» Торквато Тассо і «Вірний Пастир» Гваріні. – Ред.

18

…на його синекуру в Дукса… – в замку графа Вальдштейна Дукса в Богемії Казанова мав місце бібліотекаря.

19

Палімпсест (грец. παλίμψηστον) – стародавній рукопис на пергаменті, з якого змито або зіскоблено початковий текст. – Ред.

20

Король-сонце (франц. roi-soleil) – французький король Людо- вик XIV, який правив Францією з 1643 по 1715 роки. – Ред.

21

Приготування золота (лат.). – Пер.

22

Теофраст (Феофраст) (наст. Ім’я Тіртей, 372—287 до н. Е.) Давньогрецький природодослідник і філософ, один з перших ботаніків давнину. Учень і друг Арістотеля. Створив класифікацію рослин, систематизував накопичені рослини по морфології, географії та медичному використанню.

23

Кельма – інструмент муляра; відшліфована з двох боків трикутна, півкругла або трапецієвидна металева лопатка особливої форми з ручкою. Один із містичних символів масонства. – Ред.

24

Менгс Антон Рафаель (1728—1779) – німецький живописець і теоретик мистецтва. В ідеалізованих творах стверджував доктрини класицизму (фреска «Парнас»).

25

Лейбніц Готфрід Вільгельм (1646—1716) – німецький філософ, математик, фізик, мовознавець. Засновник і президент (з 1700) Берлінського наукового товариства. У дусі раціоналізму розвинув вчення про природжену здатність розуму до пізнання вищих категорій буття і загальних і необхідних істин логіки й математики. Один із засновників диференційованого обчислення.

26

Грильпарцер Франц (1791—1872) – австрійський письменник. У драматургії Грильпарцера романтичні тенденції поєднуються з традиціями веймарського класицизму («Прамати», «Велич і падіння короля Оттокара», «Сон життя» і ін.).

27

Де добре, там батьківщина (лат.). – Пер.

28

Лаццароні (італ. lazzaroni) – бідняк в Італії, що живе випадковим заробітком або жебракує. – Ред.

29

Телеологія (грец. τέλειος «заключний») – філософське вчення, за яким всі процеси є реалізацією наперед визначеної мети. – Ред.

30

Ось і вся мудрість (франц.). – Пер.

31

Боскет – маленький гайок; густі групи дерев в саду або по його кордонах, що висаджуються в декоративних цілях. – Ред.

32

У католицькій і англіканській церквах назва вищих духовних сановників. – Ред.

33

Абеляр П’єр (1079—1143) – відомий філософ, богослов, чиє вчення за життя було двічі засуджено церквою, а «Вступ до теології» підданий спаленню. Полюбив свою ученицю Елоїзу (1101—1164), Абеляр взяв з нею шлюб, який обидва зберігали в таємниці, бо для кар’єри вченого-теолога безшлюбність було обов’язковою умовою. Наполягаючи на збереженні таємниці, Абеляр викликав гнів вітчима Елоїзи, який з помсти підіслав осіб, які вчинили над Абеляром насильницьке оскоплення. Елоїза й Абеляр пішли в монастирі й звідти листувалися. Знамениті «Листи Елоїзи і Абеляра» – чудовий твір середньовічної латинської літератури.

34

Челліні Бенвенуто (1500—1571) – італійський скульптор, ювелір і письменник. Навчався у ювеліра М. Бандінеллі; зазнав впливу Мікеланджело. Працював у Флоренції, Пізі, Болоньї, Венеції, Римі, Парижі та Фонтебло при дворі Франциска I. Челліні у своїх віртуозних скульптурних і ювелірних творах змальовував витончені перебільшено витягнуті фігури, часто в складних поворотах (сільничка короля Франциска I, «Нарцис», «Розп’яття»). Дивна статуя «Персей» у Флоренції. Всесвітню славу Челліні як письменникові принесли його мемуари «Життя Бенвенуто, сина маестро Джованні Челліні флорентійця, написана ним самим у Флоренції» (між +1558 і 1565 рр.).

35

Красень чоловік (італ.). – Пер.

36

«Скрипка любові» (італ. viola d’amore) – старовинний струнний інструмент, який є прототипом сучасної скрипки. – Ред.

37

Анадіомена – одне з прізвиськ Афродіти, що означає «з’явилася на поверхні моря».

38

Статевий потяг (лат.). – Пер.

39

Мистецтво любові (лат. Ars amandi). – Пер.

40

Після свята (лат. post festum). – Пер.

41

Людина еротична або еротика (лат.). – Пер.

42

Вертер і Сен-Пре – герої творів: Вертер – «Страждання юного Вертера» Гете, Сен-Пре – «Юлія, або Нова Елоїза» Жан Жака Руссо.

43

Еротичний кодекс (лат.). – Пер.

44

Відомий еротичний індійський трактат. – Ред.

45

Чистокровний (ісп.). – Пер.

46

На тисячі трьох (італ.). – Пер.

47

Ніжно закоханого (португ.). – Пер.

48

Любовного мистецтва (лат.). – Пер.

49

Здоровий глузд (англ.). – Пер.

50

Новаліс (справжнє ім’я Фрідріх фон Харденберг, 1772—1801) німецький поет і філософ. Твори: ліричний цикл «Гімни до ночі», «Духовні пісні», незакінчений роман «Генріх фон Офтердінген» і ін.

51

Ордер на арешт (франц.). – Пер.

52

Фортуна – в давньоримській міфології – богиня долі; зображувалася на кулі або колесі (символ мінливості щастя) з пов’язкою на очах і рогом достатку в руці.

53

Громадянин всесвіту (франц.). – Пер.

54

Поет, мандрівний від берега до берега, / іграшка хвиль і жертва аварії (франц.). – Пер.

55

Все змінилося; я досліджую себе і нічого не знаходжу: я не той, що був, не вважаю себе існуючим; я тільки існував колись (лат.). – Пер.

56

Людовик XVI і Марія Антуанетта. – Ред.

57

Наполеон I (Наполеон Бонапарт). – Ред.