Галицька сага. Велика війна

Поставивши гвинтівки у «піраміду», солдати взялися за лопати. Під палючим сонцем піт заливав очі, але на це не звертали уваги. Знали: копають собі прихисток від ворожих куль.

Жити хотілось усім, тому траншею полк викопав значно раніше, аніж передбачалось у таких випадках. Тепер можна було у ній просто посидіти і сховатися від палючого сонця.

– Не розхолоджуватися! – голосно крикнув Тимофій Нагірний своїм солдатам, а потім повторив це польською.

Під його командуванням була майже однакова кількість українців і поляків. Під час служби, ще до війни, між ними зазвичай траплялися суперечки, що іноді переростали у шарпанину, а то й бійку, але зараз усе відійшло кудись далеко, залишилося в опустілих касарнях. Усе те, чим вони жили раніше, тепер здавалося дріб’язковим, не вартим не те щоб до нього повернутися, але й просто згадати. Майбутній бій урівняв усіх.

Поки офіцери ходили бруствером і перевіряли, чи все зроблено належним чином, трійко односельців примостилися на дні окопу.

– Черв’ячка заморити б! – мрійливо мовив Михайло Валько.

– Відставити! – суворо кинув Тимофій і, підвівшись, голосно наказав: – Нікому не їсти! Потім наїстесь!

Знову опустившись униз, він докірливо похитав головою.

– Ой, Михайле, Михайле! Шкода, що в тебе, ґефрайтера, розуму менше, ніж у рекрута!

– А що поганого у тому, що мені хочеться жерти? – не зрозумів Валько.

– Якщо куля влучить тобі в повний живіт, точно не виживеш, тому в бій варто йти натщесерце.

– Як на Службу Божу! – посміхнувся Михайло. – Там хоч висповідатися можна, а тут…

– А ти постарайся, щоб не потрібно було сповідатися.

Олекса Мороз не встрявав у розмову. Серед друзів він був наймолодший, мав найнижче звання, але навіть не це змушувало його мовчати. Олекса сидів мовчки, попиваючи із фляги воду, бо йому було дуже страшно. Він чекав майбутнього бою і не міг собі уявити, як поведеться. Соромився признатися друзям у своєму страху, гадав, що ті візьмуть його на глузи.

Олекса не знав, що такі відчуття переживають і Тимофій з Михайлом, просто щоб не сидіти мовчки, чекаючи бою, марнують свій час на пустопорожні теревені.

– А от цікаво, кого з наших забрали до армії? – запитав Михайло.

Його цікавість була недаремною. Перед тим як вони покинули касарні, до полку прибула сотня рекрутів, що вже служили у ньому раніше. Поінформовані люди розповідали, що таке відбувається в усіх полках і це поки що перші ластівки.

– Семена точно заберуть! – впевнено озвався Олекса.

– Ну як же без твого майбутнього шваґра! – мовив Михайло.

Тимофій усміхнувся. Здається, всі у полку знали, що інфантериста Мороза вдома чекає любка, і це було темою частих насмішок старших товаришів; щоправда, вони якось самі собою затихли, бо Олекса просто перестав на це реагувати.

– До того ж Семен потрапить в улани, – вів далі Валько. – Драпатиме від москалів так, як наші драгуни.

– Та не обов’язково тікатиме! – прийшов на виручку Нагірний. – Може, його командири будуть не такі безпорадні, як наші.

Олекса хотів було підтримати друга, що Семен Кандиба не з полохливого десятка, як до його вух долинув якийсь дивний протяжний звук. Видно, його почув не лише Мороз, бо всі розмови враз притихли. Солдати підвели голови догори, сподіваючись розгадати, що це таке. А звук наближався, ставав щораз вищим. Щось пролетіло над окопом – і тут пролунав потужний вибух.

Росіяни почали артилерійський обстріл австрійських шанців. Спочатку снаряди розривалися позаду, але з якогось часу вибухи почали наближатися до місця, де притихли солдати. Напевне, один зі снарядів вибухнув у самій траншеї ліворуч, бо звідтам чулися крики і стогін.

Олекса Мороз інстинктивно розпластався на дні траншеї й лише молився, щоб сюди не залетів випадковий снаряд.

Але обстріл закінчився так само раптово, як і почався. Коли стало зрозуміло, що все позаду і більше вибухів не буде, солдати почали поволі підводитись із землі. Багато хто струшував із себе землю, хтось роззирався навколо.

– Приготуватися до бою! – прозвучала команда лейтенанта Мюнцера, командира їхньої роти.

Олекса Мороз поглянув уперед. З протилежного краю поля до них наближалися шеренги неприятеля.

– Почалося, хлопці! – мовив корпораль Нагірний. – Спокійно, без паніки!

Але паніки вже не було. Вона зникла одночасно з останніми вибухами снарядів. Натомість прийшла впевненість у тому, що все буде добре і саме тебе смерть не знайде. Принаймні цього разу.

Тим часом окопом ланцюжком передавалася команда прилаштувати багнети. Значить, не виключалася можливість рукопашного бою.

Олекса підвів голову над бруствером. На відстані з добрих триста кроків наближалися шеренги солдатів в оливково-зелених одностроях. Між ними було не більше п’яти кроків, що підвищувало шанс залишитися живим. Маючи чудовий зір, Олекса розгледів, що і москалі причепили до гвинтівок багнети, але, на відміну від коротких австрійських, ті були довгі й тонкі.

– Без команди не стріляти! – нагадав Нагірний.

Ця команда була даремною. Ніхто з солдатів ніколи не воював, і нікому не доводилося стріляти у людей. Всі знали, як це вперше важко змусити себе натиснути на курок і вистрілити, тому солдати піхотного полку відмінно виконали підготовку до бою: мовчали, без команди не стріляли, з окопу не висувалися.

Коли неприятель підійшов на відстань пострілу гвинтівки Манліхера, прозвучала команда «Вогонь!». На всій довжині фронту, що займав полк, майже водночас пролунав потужний залп. Натиснув на курок і Олекса Мороз.

Спеціально він не цілився ні в кого, як, зрештою, й інші солдати. Одначе після першого ж залпу перша шеренга тих, хто наступав, упала як підкошена.

– Вогонь! – кричав Тимофій Нагірний. – Не зупинятися!

Одночасно з іншими Олекса перезарядив гвинтівку, цього разу прицілився, упіймав на мушку найближчого до себе ворожого солдата, але вистрілити не встиг. Той несподівано звалився на землю, вражений іншою кулею.

Тепер стріляли безсистемно, кожен самостійно. Після третього-четвертого пострілу москалі падали на землю вже частіше, у їхніх лавах утворилися прогалини.

Мороз зробив черговий постріл і лише тепер зрозумів, що це був п’ятий патрон. Потрібно було перезарядити гвинтівку. Він уже зібрався було дістати з сумки чергову обойму, як тут прозвучала команда «Вперед!».

Він бачив, як першим виліз на бруствер Тимофій Нагірний. Він виставив перед собою гвинтівку і побіг вперед. Його приклад повторили інші, і скоро в окопах не залишилося нікого.

Побачивши, що австрійці піднялися в атаку, російські офіцери також дали команду перейти на біг, і зараз обидва війська щодуху мчали назустріч одне одному, щоб зустрітись у смертельному герці. Відстань невмолимо скорочувалась, і ось десь праворуч од Нагірного хтось першим уже встиг наразитися на багнет. Дивно, але ніхто – ні австрійці, ні росіяни – не кричали. Все відбувалося тихо, лише тупіт сотень солдатських чобіт.

Тимофій Нагірний не бачив нічого, окрім солдата навпроти, котрий так само біг йому назустріч. Той виставив перед собою довгу гвинтівку, значно довшу, аніж та, що мав Тимофій, і також обрав Нагірного потенційною жертвою. Зелена гімнастерка навскіс була перемотана такого ж кольору товстим скрученим сукном, про призначення якого Тимофій не мав гадки, але зараз йому було не до роздумів. Він зрозумів, що його «манліхер» поступається довжиною ворожій гвинтівці з багнетом. Залишалось єдине: атакувати першим.

І коли Нагірний зрозумів, що ця мить настала, викинув уперед руки. Багнет увійшов у скручене сукно, але до тіла не дістав. Натомість москаль – старший за Тимофія вусатий солдат з подзьобаним віспою обличчям – свого шансу не упустив. Він легко увігнав довгий чотиригранний багнет у груди Нагірному.

Пекучий біль пронизав усе тіло Тимофія, якось одразу сили покинули його, він випустив із рук зброю і повалився на землю. Смерть настала миттєво, і Тимофій навіть не встиг зрозуміти, що помирає.

У рукопашному бою найменше розглядаєшся навсібіч. Олекса Мороз бачив лише одного ворога, котрий так само, як і він, серед десятка австрійців, що бігли назустріч, вибрав саме його.

Страху не було, натомість залишилося бажання просто вижити. Олекса побачив перед собою гострий багнет, що ось-ось мав проткнути його тіло, але механічно, навіть не усвідомлюючи, що він робить, Мороз прикладом відбив атаку і з ходу встромив свого багнета в шию ворогу.

З рани бризнуло стільки крові, що Олекса відсахнувся. Йому здалося, що його «москаль» одразу помер від втрати крові.

– Ззаду! – почув Олекса розпачливий голос Михайла Валька.

Він різко обернувся і… якийсь москаль наткнувся тілом на його багнет. Олекса не встиг здивуватися такому везінню, як побачив, що на сусіда налягли відразу двоє. Він поспішив на допомогу.

Кривавий тан тривав добрих півгодини. Обидві сторони боялися заглибитись у лави ворога, тому лінія зіткнення, а отже й смерті, практично не просувалася. Траплялося, щоб зустрітися з наступним солдатом, доводилося перелізати через нерухомі тіла – своїх і чужих.

Через півгодини командири зрозуміли, що ніхто перемоги не здобуде, тому в якусь мить обидва війська відхлинули назад, залишивши на полі мертвих і поранених. Ті лежали впереміж, уже не вороги, адже смерть примирила їх. З’ясовувати між собою, хто правий, а хто ні, мертві залишили живим.

Олекса Мороз і Михайло Валько були змучені та забризкані кров’ю, як, зрештою, всі, що залишилися живими.

– Ти Тимофія не бачив? – запитав Михайло.

– Ні, тільки коли він піднявся в атаку, – відповів Олекса.

Він оглянувся і не побачив нікого з його відділення.

– Нагірного бачили? – голосно спитав Мороз.

Ніхто не відповів. Олекса повторив запитання польською, а затим німецькою. Відповіді не було. Коли він уже хотів повторити питання, ліворуч хтось озвався:

– Тут він!

Михайло з Олексою поспішили туди.

Тимофій Нагірний лежав горілиць, розкинувши руки, і мертвими очима дивився у блакитне небо. Навколо дірки на грудях червоніла маленька червона пляма. Крові було так мало, що важко вірилося, що саме це стало причиною смерті друга.

Михайло Валько важко опустився на коліна.

– Тимцю, Тимцю! – вигукнув він. – Що ми твоїм батькам скажемо?

Тимофій був єдиним сином у Микити і Варвари Нагірних, і тепер вони залишилися самі.

Михайло перехрестився і закрив долонею очі мертвому другу.

Прозвучала команда повернутися в окопи. Друзі востаннє подивилися на Тимофія і повільно побрели назад.

На повірку виявилося, що рукопашний бій став останнім майже для третини полку. Лейтенант Мюнцер, сам із перев’язаною рукою, довідавшись, що корпораль Нагірний загинув у бою, призначив замість нього ґефрайтера Валька.

У підпорядкуванні новоспеченого командира, крім Олекси Мороза, було ще два поляки. Решта солдатів залишилися на полі бою навічно.

7

У вікно обережно постукали. Григорій Мороз відхилив фіранку.

– Кого це принесло так рано? – невдоволено пробурмотів він.

З-за вікна він упізнав Андрія Валька.

– Чого тобі? – запитав.

– Вуйку Грицю, покличте Хведька! – благально мовив Андрій.

– А ще раніше прийти не міг?

Григорій протер очі, остаточно відганяючи сон, затим пішов у кімнату, де спали сини.

– Хведьку! Вставай! До тебе Андрій Вальків прийшов!

Почувши таке, Федір миттю зірвався з ліжка, ускочив у сподні і побіг до дверей. Спросоння він іще мало що усвідомлював, але ранній прихід Андрія не міг бути звичайним візитом ввічливості.

Сонце ще не зійшло, але ночі вже не було. У повітрі висів густий сірий туман, і було прохолодно. Федір підійшов до Андрія.

– Чого так рано? – запитав він. – Що сьи стало?

– Вночі хтось пограбував нашу читальню, – випалив Андрій.

– Звідки знаєш?

– Петро Лісович сказав. Прибіг посеред ночі й попередив.

– Про що попередив? – незрозуміло перепитав Федір.

Він іще остаточно не прокинувся.

– Казав, що забрали списки тих, хто відвідував вишкіл «Січ».

– Кепсько! – відзначив Мороз. – Хто?

– А ти не знаєш? Степко Білецький зі своїми москвофілами. Відчули, що москалі появляться не нині-завтра, то й підвели голови. Вони ще згадають нам ту бійку.

– І не лише її, – докінчив Федір. – Помститься він нам за свого батька! Може, поговорити з ним?

Андрій махнув рукою.

– Пусте! Списків може у нього не бути. Віддав своїм колєгам від гріха подалі або заховав десь. Нічого ми не доб’ємось.

Він запитливо подивився на Федора.

– Що нам робити?

– Те, що хотіли, – відповів Мороз. – Але відкладати вже нема куди!

– Так, твоя правда!

Тим часом із хати вийшов батько Федора. Суворо подивився на юнаків, затим підійшов ближче.

– Ну, що у вас сталося? – запитав він і, побачивши, що син зволікає з відповіддю, попередив: – Тільки не брехати!

Поки Федір збирався з думками, Андрій озвався першим:

– Тут така справа, вуйку Грицю! Ми ходили до читальні «Просвіти»…

– Знаю! Я сам вас туди послав. Ви ще не хотіли ходити.

– Так, але, окрім читати Шевченка і Франка, ми були на військовому вишколі.

Почувши таке, Григорій Мороз недовірливо подивився на принишклого сина, а той лише кивнув головою. Мовляв, так і було.

– І що?

– Вночі Степко Білецький та його москвофіли вкрали списки тих, хто був у «Січі».

Григорій одразу зрозумів, що справи кепські. Від того дня, коли в Кам’янці разом з іншими москвофілами заарештували Тому Білецького, Степан практично не вилазив із хати, навіть не було його видно на полях. Подейкували, що він так сильно побивається за своїм батьком, але пояснення було іншим.

– Що думаєте робити? – запитав Григорій Андрія.

– Ми вже давніше хотіли замельдуватися до січових стрільців, – повідомив молодший Валько.

– Хто це такі?

– Український легіон. Австрійці згодилися дати нам зброю, – відповів Федір.

Він досі чекав прочухана від батька.

Але той сприйняв новину спокійно.

– Батьки знають? – запитав він Андрія.

– Ні.

– Тобто ви хотіли втекти? – припустив Григорій і, поглянувши на опущені голови сина та сусіда, запитав: – Коли?

– Збиралися вночі, – виказав їхню таємницю Андрій.

– Вночі буде вже пізно, – відказав Григорій Мороз. – Тікати треба зараз, а то, не доведи Господи, вдень москалі увійдуть. Влади вже три дні немає, хто знає, що діється навколо!

Почувши таке, юнаки перезирнулися.

– Ти, Андрію, біжи додому і повідом батькам, що до чого, – вів далі старий Мороз. – А ти, сину, іди до хати, треба збиратися в дорогу.

Здивований такою реакцією батька, Федір відчинив двері. Сестра Марта вже прокинулась і в нерішучості стояла посередині кімнати. Прийти до тями їй вдалося лише після появи батька.

– Марто, збери там якусь їжу хоча б на два дні, – наказав Григорій.

Марта кинулася до комори, а Федір похапцем почав збиратися. Батько ні підганяв сина, ні надокучав мораллю, лише сів на бамбетель, на якому зазвичай спав, і мовчки спостерігав за зборами сина.

Невдовзі Федір постав перед батьком цілком готовий до далекої дороги. Марта подала братові повну торбинку.

– Я розбуджу Василя, – сказала вона, але Григорій зупинив її.

– Не треба! Малий іще проговориться про Хведька, а так скажемо – встали зранку, а тебе вже нема.

Григорій поклав руки на плечі сина і поцілував у голову.

– Ти бережи себе там! – мовив він. – Даремно під кулі не лізь! Знай: тебе тут чекають!

Він перехрестив Федора.

– З Богом!

Федір востаннє обняв заплакану сестру Марту, натягнув на голову кашкета і, витерши на ходу зрадливі сльози, покинув хату. На сході вже з’явився червоний окраєць сонця. День обіцяв бути спекотним.

Обернувшись на рідний дім, він перехрестився і швидкими кроками попрямував вулицею на південь. Біля своєї хати на нього вже чекав Андрій Валько. На плечі у нього висіла наповнена торбина. За воротами мовчки стояла вся родина Андрія: дід Іван із бабою Ганною і батько з матір’ю. Щось схоже було у родини Вальків із Морозами. В обох старші сини вже служили у війську і, можливо, навіть устигли повоювати, а молодші сини змушені залишити село, побоюючись ймовірної розправи.

Федір зупинився, зняв кепку і поклонився до землі родині Вальків. Найстарший – дід Іван – здійснив хресне знамення і тихо сказав:

– Бережи вас, Боже, діти!

Федір із Андрієм рушили сільською вулицею на південь. До села, яке лежало за двадцять кілометрів і було місцем збору всіх членів «Січі». Хлопці сподівалися, що вони не запізнились і обов’язково потраплять до українського війська.

Село ще спало, але де-не-де вже пробували голоси місцеві півні, тому Андрій із Федором прискорили крок. Потрібно було покинути село до того, як почнуть прокидатися люди. Про те, що вони втікають, ніхто не мусив знати. Швидко – аж надто швидко – юнаки прошмигнули повз обійстя Білецьких, сімнадцятирічний син яких Степан був ймовірним винуватцем їхньої втечі. Ненависті до нього ні у Федора, ні в Андрія не було, адже саме його дії привели до того, що не довелось обманювати рідних і навіть отримати від них благословення, що було для юнаків дуже важливим.

І все ж були люди, котрі бачили, як молодші Валько і Мороз поспішно залишають Перетин. В Андрія Білецького, діда Степана, цілу ніч крутило коліна, і він майже не спав. Коли ж засіріло за вікном, він вирішив і не намагатися заснути. Побачивши на сільській дорозі одягнених і з торбами Андрія й Федора, він одразу зрозумів, що до чого. Старий поглядом провів односельців і тихо мовив:

– Захисти вас Матір Божа!

І також перехрестився.

Бачила юнаків і Орина Ребрик. На відміну від інших, молода жінка вже прокинулась і поралася по господарству. Вона застигла з відром посередині обійстя, якусь мить роздумувала, чи не окликнути юнаків і поспитати, куди вони так рано зібрались, але вирішила, що це не її справа, а хлопцям може чимось зашкодити…

А після обіду, десь ближче до вечора, з півночі у село увійшов батальйон російських солдатів. Вони йшли чеканним кроком і співали. Над Перетином звучала бадьора стройова пісня:

Солдатушки, бравы ребятушки,где же ваши жёны?Наши жёны – ружья заряжёны,вот где наши жёны.

Мова солдатів була дивною для вух жителів Перетина. Ті майже нічого не зрозуміли зі слів.

Не зрозумів нічого і Степан Білецький, хоч і читав принесені батьком книги товариства Качковського.

Він був єдиний із односельців, хто зустрічав російських солдатів.

8

Президiя ц. к. Дирекцiї поліцiї у Львові.

Надійшло 25 серпня 1914 р. № 4876.

Ц. і к. Військовому Комендантові.

Останнім часом багато осіб, запідозрених у державній зраді, шпигунстві та інших ворожих державі діях, були віддані під військовий суд, а їхнього утримання у військовій тюрмі на час війни вимагають особливі інтереси держави. Тому маю честь просити вплинути на військові суди і особливо діяти в цьому напрямі, щоб у таких випадках, в яких військово-судові дії, в разі відсутності доказового матеріалу, мають бути зупинені, обвинувачені не відпускалися на свободу, а відправлялися ц. к. Дирекції поліції для подальших поліцейських заходів.

Рейхлендер

Ззовні почулися команди і біганина, невдовзі клацнули замки, і двері відсунулися. На солдатів, які шеренгою стояли на пероні, війнуло затхлим, спертим, гарячим повітрям упереміж з випарами людського поту і запахом сечі, від чого вони відвертали голови.

Якийсь унтер-офіцер, гидливий не менше за своїх підлеглих, усе ж таки підійшов ближче до дверного отвору, в якому нерішуче скупчились арештанти, і просто, без крику чи навіть натяку на команду, сказав:

– Злазьте!

І відійшов подалі.

«Пасажири» спочатку з острахом, а потім сміливіше зіскакували на бетонний перон вокзалу й одразу займали свої місця у великому чотирикутнику, зусібіч оточеному озброєними солдатами.

Таке дійство відбувалося навпроти всіх вагонів.

Тома Білецький разом із усіма стояв усередині людського чотирикутника і, як й інші, з підозрілою цікавістю роздивлявся навколо. Він навіть був радий тому, що безкінечна дорога нарешті закінчилась і він не помер від задухи у вагоні. Хоч що б чекало їх попереду, вже гірше не буде.

Просто гіршого від того, що вони пережили, подорожуючи цісарством у закритих вагонах, голі та голодні, важко було уявити.

– Пане професоре, куди нас привезли? – запитав Тома свого сусіда, викладача університету в Черновіцах[4].

– Це Ґрац, – відповів той. – Тут колись я вчився. Фізику в мене викладав сам Людвіг Больцман! Не думав, що повернусь у це місто ось так!

Професор Микола Ревуцький був довготелесим худим чоловіком уже поважного віку, і було не просто великим щастям, а буквально дивом, що він витримав місячну поїздку. Серед усіх «пасажирів» восьмого вагона він єдиний досконало знав німецьку мову, без страху звертався до охоронців із деякими вимогами і деколи навіть отримував позитивну відповідь.

– Ви знаєте це місто? – запитав сусід ліворуч, священник із Коломиї Василь Гнатів.

– Прожив тут шість щасливих років, – їдко відповів професор. – І, чесно признатися, не розумію.

– Чого?

– Я не пам’ятаю у Ґраці такої великої тюрми, щоб там ми всі помістилися.

– А коли це було? – поцікавився священник.

– Тридцять років тому.

– Ну, за тридцять років могли не одну тюрму побудувати!

– Якщо так, то нам варто триматися разом, – мовив професор Ревуцький, і всі, хто чув цю розмову, закивали головами.

Тим часом арештанти покинули вагони і вишикувалися на пероні. З числа прибулих відібрали з десяток чоловік, щоб ті звільнили потяг від тих, хто не витримав цієї подорожі. Якийсь капітан подав команду – і арештанти рушили дорогою на південь. Професор Ревуцький згадував і ніяк не міг пригадати, що саме було у його університетські часи на півдні Ґраца, де могла б розміститися така кількість людей.

А Тома Білецький просто стомився загадувати, що на них чекає. Після того як жандарми заарештували його у будинку товариства Качковського у Кам’янці, він перестав бути тим, від кого б залежало власне життя. Разом із іншими членами товариства його спочатку декілька діб не випускали з будинку, де й затримали, потім їх відправили на залізничну станцію, завантажили у вагони і кудись довго везли. Лише від свіжих арештантів вони дізнавалися назви міст, котрі проїжджали. Стрий, Коломия, Перемишль… Подорож тривала довго, не всі її витримали, аж ось, напевне, вона добігла кінця.

Тома ніколи не покидав свого повіту, та й до Кам’янки навідувався вряди-годи, і то здебільшого у справах товариства. Тепер же йому довелося приїхати аж в Австрію, про яку в нього (та й не тільки в нього) були непевні розмиті уявлення, котрі обмежувалися відомостями, що тут живе цісар.

Білецький так і не розібравсь у тому, чим керувалися жандарми, заарештовуючи людей. Звичайно, велика частина тих, хто зараз крокував на південь від міста Ґраца до тільки офіцерам відомої точки на мапі, були активними членами товариства імені Михаїла Качковського, але що у цій компанії загубив той-таки професор університету у Черновіцах Микола Ревуцький, було незрозуміло. Упродовж усієї подорожі від цього міста сюди, в Австрію, професор жодним словом не давав підстав підозрювати його не те що у причетності до товариства, але й у найменшій лояльності до нього.

Одначе професор їхав у тому ж вагоні, що й справжні москвофіли, терпів разом із ними поневіряння, отож не дивно, що вже через тиждень зникли будь-які упередження одних до інших. Умови існування та майбутня невизначеність урівняли всіх.

Арештанти буквально на своїй шкурі відчували зміну в становищі Австро-Угорщини на фронтах. Кожна поразка цісарсько-королівського війська негайно позначалася на ставленні до них конвоїрів. А початок війни не приніс цісарю практично жодної перемоги. Так Тома Білецький, а з ним його товариші по нещастю, дізналися, що цісар зазнав поразки від маленької Сербії в горах, назва яких нічого не говорила навіть всезнаючому професору Ревуцькому, а буквально вчора москалі захопили Львів. Будь-які невдачі солдати автоматично переносили на в’язнів, вважаючи їх ворогами цісарства. Траплялося, днями доводилося голодувати.

Найважче таке ставлення до себе переносили жінки і діти. Багато хто прибув до Австрії цілими сім’ями, наприклад, той-таки отець Василь Гнатів. Поруч із ним крокує у невідомість їмость, вже старша жінка, але вона не захотіла залишати чоловіка самого, як і їхня єдина дочка, шістнадцятирічна Марія. Свого часу Тома дещо чув про Василя Гнатіва. Його ім’я якось згадувалося в часописі товариства як його активного члена.

Колона проходила повз невеличкі акуратні чисті села, і звиклим до своїх обійсть галичанам вони здавалися чимось нереальним. Не в одного селянина виникли сумніви, чи взагалі можна жити у таких хатах. Але люди, що спостерігали за дивною колоною хто з вікон, хто з подвір’я, стверджували протилежне.