Галицька сага. Велика війна

– Бачили, як живуть? – подав голос хтось позаду Білецького.

– Культура! – заздрісно відповіли поруч.

– Ми вже надивились їхньої культури! – крізь зуби процідив Осип Павлюк зі Стрия. – У вагонах!

Три тижні тому, коли його заштовхали в і без того переповнений вагон, за своїми переконаннями, він був схожий на професора Ревуцького і, судячи з його слів, а головне – дій, потрапив до списку заарештованих чисто випадково, не сподобавшись місцевому війту, але три тижні перебування в нелюдських умовах зробили з нього переконаного якщо не москвофіла, то принаймні ворога всього австрійського.

Тим часом довга дорога, напевне, закінчувалася. Перед стомленими людьми постала величезна піщана, де-не-де поросла травою, огороджена колючим дротом долина. Власне, дерев’яні стовпи та натягнутий дріт були єдиними спорудами. По периметру, куди не глянь, стояли солдати і з цікавістю спостерігали за прибулими. Перед першими рядами в’язнів відчинилися такі ж дротяні ворота і «люб’язно» запрошували ввійти.

Тут озвався Микола Ревуцький.

– Пригадую, на цьому місці ми студентами полюбляли відпочивати у вихідні, – сказав він і посміхнувся. – Хороші були часи!

– Як називається це місце? – поцікавився отець Гнатів.

– Називається воно Талергоф.

Але для більшості галичан і буковинців це слово було тільки порожнім звуком. Під крики конвоїрів, а подекуди й удари прикладами, декілька сотень в’язнів пройшли крізь дротяні ворота на обгороджене поле. Ворота за ними зі скрипом зачинилися. Не розуміючи, що робити далі, прибулі в нерішучості застигли там, де їх застав цей звук, але їх ніхто не чіпав, не лунало ніяких команд, навіть вартові по той бік колючого дроту прилягли на землю.

Зрозумівши, що вони залишені на себе, дехто з прибулих також опустився долі, щоправда, на відміну від вартових, які вклалися на шинелях, у в’язнів не було нічого. Так і прилягли вони на сиру землю, позаяк майже літня погода дозволяла це робити без ризику застудитися.

– Уночі буде холодно! – попередив Микола Ревуцький, також опускаючись на землю.

– Чому? – запитав Осип Павлюк.

– Гори близько. А скажу вам, Альпи – то не наші Карпати! Альпи – то є Альпи!

Поволі весь галицько-буковинський етап опустився на землю. Що робити далі, не знали. Ніхто їх не турбував, не кричав і не погрожував. А поки цього не сталося, варто було з цього скористатися.

Дуже швидко частина в’язнів заснула. Як було приємно спати не в тісному, просякнутому потом вагоні, а на чистому повітрі, не боячись зачепити сусіда. Не опирався цьому і Тома Білецький. Він підклав під голову кашкета і миттю заснув. Стомлений переїздами та невідомістю організм миттю відключився.

Так четвертого вересня чотирнадцятого року табір для інтернованих Талергоф прийняв перших в’язнів.

9

Мала стрілка годинника, що стояв навпроти, вперто наближалася до цифри 9, і Карл Франц Йозеф Людвіґ Губерт Ґеорг Отто Марі фон Габсбурґ-Лотаринзький, двадцятисемирічний спадкоємець австрійського престолу, вже почав побоюватися, що скоро годинник покаже дев’яту годину, і цісар вирушить спати. А те, що буде саме так, молодий Карл не сумнівався. Важко, маючи вже вісімдесят чотири роки, змінювати свій розпорядок дня, що залишався сталим ось уже понад півстоліття.

Але і важко отак сидіти у приймальні перед кабінетом імператора Австрії та короля Угорщини у сподіванні отримати аудієнцію.

Карл розумів, що тут не обійшлося без «дружньої» поради начальника Генерального штабу генерала Франца Конрада фон Гетцендорфа, який мав неабиякий вплив на старезного цісаря і не приховував свого зневажливого ставлення до молодого спадкоємця. Втім, таке ставлення було взаємним. Карла також дратували надмірний авторитаризм і самовпевненість генерала, спроби відсунути його на задній план.

Він ніколи не забуде військову нараду в Генеральному штабі 12 серпня, коли Франція і Британія оголосили війну Відню. Тоді він прибув (як спадкоємець) у Генштаб, де саме обговорювалася ситуація, що склалась у Європі. Так сталося, що міждержавний конфлікт між Віднем і Белградом, на якому наголошував фон Гетцендорф і який мав завершитися за кілька днів, виявився запаленим сірником, кинутим на купу висушених дров. Судячи з доповідей генералів, Карл зрозумів, що ніхто ні на що таке не розраховував. Тоді начальник Генерального штабу врочисто (аж надто врочисто!) представив генералам увішаного орденами молодого спадкоємця в мундирі лейтенанта гусарського полку й одразу поцікавився його думкою про ситуацію в Європі.

Йому досі соромно за той свій виступ. Він досі бачить очі присутніх генералів, які змушені були його слухати. Відтоді він більше місяця не з’являвсь у будинку, де розташовувався Генеральний штаб, але сьогодні вирішив усе змінити.

Щоправда, цісар не спішить його прийняти.

Коли ж Карл вирішив, що сьогодні нічого не вдасться, у дверях виник камергер.

– Їх імператорська величність чекає на вас! – урочисто повідомив він.

Карл рвучко підвівся, поправив на шиї орден Золотого руна і впевненими кроками зайшов до кабінету.

Цісар Франц Йосиф І сидів за столом на другому кінці великої кімнати. На ньому був його улюблений білий кітель, перев’язаний біло-червоною стрічкою. Побачивши Карла, Франц Йосиф підвівся з-за столу і на диво твердими кроками рушив йому назустріч.

– Мій любий онуку! – сказав він, обіймаючи Карла. – Радий тебе бачити!

– Маєте чудовий вигляд, Ваша величносте! – мовив Карл.

– Не обманюй! – відказав цісар. – Який чудовий вигляд може бути у моєму віці? Тільки не треба мені тут слів, що я ще досить добре тримаюся на свої роки.

– Але ви дійсно маєте гарний вигляд! – не вгавав спадкоємець.

– Давай закінчимо з цим політесом! Ти прийшов – і добре! Поговорімо. Але спершу сядьмо, а то хоч якими б були твої слова про мій стан, мені легше сидіти, ніж стояти.

– Як вам буде зручніше, Ваша величносте!

– Саме так мені зручніше!

Франц Йосиф посадив спадкоємця престолу в крісло навпроти себе.

– Як почуваються Отто й Аделаїда? – поцікавився він.

– Дякую, добре. Делі минув уже дев’ятий місяць, а Отто чи не щодня виглядає вас за вікном, – відповів Карл.

– Зіта?

– Дружина також постійно допитується про вас.

Цісар зітхнув.

– Як мені іноді хочеться все кинути і поїхати до вас у замок, до Зіти, до онуків! Мені завжди там добре, – сказав Франц Йосиф. – Але, на жаль, війна! То яка твоя думка про останні новини з фронтів?

Карл думав, що відповісти. Помітивши, що внучатий племінник вагається, цісар допоміг йому.

– Хоч ти перестань жаліти мене! Не уподібнюйся фон Гетцендорфу, який своїм священним обов’язком перед імперією вважає відгородити імператора від поганих новин! Те, що ми залишили Лемберґ і всю Галіцію, я вже знаю. «Не варто хвилюватися, Ваша величносте, це лише звичайне вирівнювання лінії фронтів!»

Цісар гмикнув.

– Знайшов, де їх вирівнювати! І для цього треба було відступити на сотню кілометрів? – сказав він. – Я завжди любив повертатися до Лемберґа і до всієї Галіції. Та що там гріха таїти, до Буковини також! Там я відчував любов простих людей до себе, любов не показну, не обов’язкову, як от у Сербії чи навіть в Угорщині, але щиру, навіть первісну. І русини, і гуцули любили мене не через те, що я цісар і можу для них щось зробити, хоч і не без цього. Вони любили мене через те, що… хотіли цього, можливо, сподівалися на якісь реверанси, але я не виправдав цього. Карле, тобі, як моєму наступнику, варто навчитися простої речі: ніколи не обманюй тих, кому довіряєш і хто довірився тобі. Твоя мова мусить бути прямою, як політ, хотів сказати, стріли́, але стрíли зараз не літають. Кулі, випущеної з гвинтівки. То що там з фронтами?

– Ви полегшили мою місію, Ваша величносте! Ситуація на Східному фронті склалася дійсно важка. Ваша правда: Лемберг, Черновіци, Тарнопіль нам довелося залишити. Моріц Ауффенберґ зумів розбити російського генерала Плєве при Комарові, але не зміг зупинити наступ росіян біля Рави-Руської, – мовив Карл.

– Так, мені це відомо, – сказав цісар. – Я вже розпорядився присвоїти цьому хороброму генералові баронський титул і додати до його прізвища «фон Комаров».

– Це справедливо, Ваша величносте!

– Що кайзер?

– Вільгельму в Пруссії вдалося розгромити російську армію такого собі Самсонова і захопити в полон тридцять тисяч солдатів.

– І цього Самсонофф також? – поцікавився цісар.

– На жаль, ні. Побачивши гірку долю своєї армії, він застрелився.

– Що ж, гідний вчинок офіцера і неприйнятний для християнина!

Франц Йосиф кинув оком на годинник. За десять хвилин дев’ята.

– Сьогодні отримав листа від кайзера, – мовив він. – Після звичних у таких випадках довідувань про моє здоров’я Вільгельм повідомив мене, що планує найближчим часом захопити Варшаву.

– Звичайно, після прусського успіху дорога саме на Варшаву! – погодився Карл.

– Кайзер просить мене підключитися до цієї операції. Якщо німці атакуватимуть Варшаву, то нам належить захопити Демблін[5]. Враховуючи ту допомогу, що нам надав кайзер, коли ми вирівнювали лінію фронту (від вух Карла не могла сховатись іронія), ми не можемо ігнорувати прохання Вільгельма.

– Це правильно!

– Тому я прийняв рішення пристати на пропозицію кайзера, – вів далі цісар. – Завтра я дам розпорядження фон Гетцендорфу оцінити, чим ми можемо допомогти Вільгельму.

Побачивши вираз обличчя спадкоємця, цісар невдоволено запитав:

– Тобі не подобається генерал фон Гетцендорф?

– Ні, Ваша величносте, я проти того, щоб цю операцію довірили генералові, – дивлячись у вічі цісареві, сміливо відповів Карл.

– Поясни! Не хочу, щоб твої симпатії чи антипатії визначали твоє ставлення до вибору потрібних трону людей.

– Тут не йдеться про антипатію щодо графа, – заперечив Карл. – Ні у кого в армії не залишилося сумнівів у тому, що головним винуватцем того, що ми залишили Галіцію і Буковину, є не хто інший, як генерал Франц Конрад фон Гетцендорф. Коли ж виявилося, що кайзер допоміг нам не у такому масштабі, на що сподівався начальник Генерального штабу, граф назвав це зрадою. Не думаю, що його слова не дійшли до вух Вільгельма. Тепер же рішення довірити графу розробку операції на Демблін навряд чи сподобається кайзеру.

– Кого ти пропонуєш? – поцікавився спантеличений цими словами Франц Йосиф.

– Я пропоную генерала Віктора Данкля. Як вам відомо, він блискуче виявив себе під Красником, де змусив російську армію відступити до Любліна. Впевнений, він упорається і з цим завданням!

– Але ж Данкль – польовий генерал і не сильний у плануванні операцій!

– І все ж таки він змусив росіян відступити! – не поступався Карл. – А Демблін нічим не відрізняється від Красника!

Цісар якось по-новому подивився на свого внучатого племінника і зрозумів, що зовсім не знає його.

Карл завжди залишався осторонь усіх важливих подій імперії, і тривалий час навіть не розглядався як кандидатура на спадкоємця, був лише одним із багатьох. Коли ж після того, як один за одним померли ті, що стояли перед ним (зокрема і його батько Отто), Карл став другим після свого дядька Франца Фердинанда. Сараєвське вбивство останнього піднесло Карла на вершину, і він офіційно став спадкоємцем, все ж таки залишаючись у тіні. Напевне, найбільш помітним його вчинком була участь у похороні Франца Фердинанда. Обер-гофмейстер імператорського двору князь Монтенуово, котрий за життя Фердинанда мав із ним конфлікт, зробив усе можливе, щоб принизити покійного. Натякаючи на те, що шлюб спадкоємця та Софії фон Гогенберґ був морганатичний, труна дружини стояла на нижчому постаменті, аніж чоловіка. До того ж не передбачалася присутність членів імператорської родини на похороні. Франц Йосиф пам’ятає, як у цьому ж таки кабінеті новопризначений спадкоємець престолу особисто звернувся до нього з проханням внести зміни у протокол, що цісар і зробив.

Що ж, відзначив про себе цісар, у хлопця є воля і бажання не коритися так званим авторитетам. З нього будуть люди, якщо… все закінчиться так, як хочемо ми.

– Чому я викликав тебе, – озвався цісар. – Хочу, щоб віднині ти представляв мене на всіх інспекціях та поїздках чи то на фронт, чи деінде. Я ось ніяк не можу добитися від мого начальника штабу пояснень, чому практично зовсім не задіяний у війні морський флот? Тому твоє перше завдання, Карле: поїхати в Пулу і розвідати дійсний стан справ.

(Франц Йосиф мав на увазі одну з двох військових баз імперії. Друга була у Трієсті.)

– Гросс-адмірал Хаус, мені думається, щось недоговорює. З’ясуй що й до чого. А після Пули я хочу, щоб ти відразу переключився на Галіцію. Чи можливо її повернути?

– Так, Ваша величносте! – з готовністю відповів Карл. – Але мені хотілося б отримати під своє командування якийсь полк чи корпус.

– На все свій час! – невизначено відповів Франц Йосиф. – А генерала фон Гетцендорфа я сповіщу сам!

Карл зрозумів, що аудієнція завершилася, тому підвівся з крісла.

– Приходь сюди частіше, – сказав на прощання цісар. – Я дам розпорядження пропускати тебе без затримки.

– Дякую, Ваша величносте! На добраніч! – відкланявся Карл, розуміючи, що розпорядок дня для цісаря – святе!

Спадкоємець престолу, як і вся імперія, знали, що цісар Франц Йосиф І рано лягає і дуже рано прокидається, але тільки найближча прислуга була утаємничена у тому, що улюбленець «любих народів» ось уже декілька років страждає на безсоння. Іноді йому вдається заснути лише близько третьої години, зате рівно о четвертій він обов’язково на ногах. Війна остаточно зламала його денний розпорядок, який навіть почали наслідувати цілі народи, як от чехи.

На старість Франц Йосиф став самотнім. Напевне, це доля всіх великих правителів: бути піком у горах, а найвища вершина передбачає самотність. Ще далекого 1867 року в Мексиці республіканці розстріляли брата Максиміліана, свого імператора. Відтоді цісар жодного разу не прийняв мексиканських послів. Інший брат Карл Людвіґ помер 1896 року, подорожуючи святими місцями; єдиний син, сподівання на продовження роду, Рудольф застрелився, перед тим убивши свою коханку, на шлюб із якою він, Франц Йосиф, не давав згоди і, чесно кажучи, не дав би й зараз. Якийсь божевільний італієць убив його кохану Єлизавету, Сісі. Й от у червні інший божевільний, Гаврило Принцип, застрелив Франца Фердинанда.

Так цісар Австро-Угорщини став самотнім. І тільки з Карлом він відчував бажання жити і правити далі, з Карлом і його маленьким сином Отто. Хлопчик любив його не тому, що це цісар. Отто любив його як діда, в якого можна посидіти на колінах, побавитись яскравими орденами і… не дістати за це прочухана.

Несподівано для себе Франц Йосиф заснув.

10

Наприкінці жовтня несподівано для рідних померла Параска Солтис. Хоч на час смерті їй перевалило за шістдесят п’ять років і її ровесників вже майже не залишилося, за своє життя вона ніколи не хворіла й іноді жартувала, що житиме вічно. Залишивши покійницю на жінку Юстину і сусідок, Лука Солтис запріг коней і поїхав до церкви за хрестом, підсвічниками та ще щоб домовитися зі священником про парастас і похорон. Церковний служитель Михайло Мазур повідомив, що отець поїхав до Львова, куди викликали всіх священників, і повернеться лише завтра зранку. Засмучений такою звісткою, Лука почав гарячково думати, як бути далі, але Мазур поспішив його заспокоїти і підказав поїхати зараз до дяка, щоб той прочитав над небіжчицею Псалтир, а завтра зранку приїде отець і все вирішиться.

Лука Солтис так і зробив. За вісімдесят крейцерів дяк погодився почитати Псалтир. Така «такса» була визначена церковному служителю ще на початку його служби у селі, і хоч у теперішні часи дедалі частіше у людей почали з’являтися царські рублі, Іван Гасюк принципово брав плату австрійськими грошима. Цим він відрізнявся від отця Матвія Артемишина. Коли недавно від ран померло двоє російських солдатів, відмову дяка від заслуженої плати, запропонованої російським офіцером у вигляді рублевої банкноти, самі москалі прийняли за бажання Гасюка таким чином віддячити їм за визволення від австрійської неволі.

У Перетині (та й, зрештою, в усіх навколишніх хуторах) на похорон односельчанина приходили всі. Зазвичай усі проводжали труну з тілом до церкви – а це добрих п’ять кілометрів – і потім повертались у спорожнілу хату на поминки. Так було і цього разу, але звичний хід такої процедури був порушений самим священником. Після того як запечатав могилу, отець Артемишин хвильку помовчав, збираючись з думками, врешті промовив:

– Дорогі браття і сестри! Хочу вам повідомити про те, чого я їздив до Львова. Певно, більше скажу в неділю після Служби, але не хочу, щоб до того часу ви, необізнані у цьому, даремно собі чогось не вигадували. Мене разом із багатьма священниками закликав до себе генерал-губернатор граф Георгій Олександрович Бобринський. На зустріч із нами спеціально прибув із Холма архієпископ Волинський Євлогій. Ви знаєте моє ставлення і до цісаря Франца Йосифа, і до російського царя Миколи. Я ніколи не приховував своїх поглядів, тому, признаюся, поїхав на зустріч не тільки через те, що мене запросив новий губернатор, але й із власних переконань. Крім мене у великій залі намісництва назбиралося більше сотні парохів. Не буду розказувати все, що там було, але граф Бобринський повідомив, що митрополит Андрей Шептицький через свої погляди проти Росії заарештований і відправлений на схід. Тобто зараз нами ніхто не керує. Тоді слово взяв архієпископ Євлогій. Признаюся, мене зачарувала його упевнена мова, в якій відчувалася така несхитна віра у те, що він говорить, що у мене просто не залишилося ніяких сумнівів у його правоті. Він повів, що відтепер галицькі русини і великороси возз’єдналися в одну родину, як того колись хотів князь Іван Калита, і для повного злиття в один нарід залишається зробити останнє. Нам усім запропонували відновити єдину церкву, яка була колись на всій Русі. Тому, дорогі браття і сестри, вже найближчої неділі я замість слів «Папу Римського Кир Бенедикта» скажу «О благочестівєйшем, самодержавнєйшем, вєліком государє нашем імпєраторє Ніколає Алєксандровіче».

Після таких слів навіть гробарі перестали махати лопатами. Люди, що зібралися, в якийсь момент навіть забули про причину, що привела їх сюди. Дехто дивився на священника з осудом, хтось просто втупив погляд у ще не засипану могилу, і тільки троє-четверо радісно споглядали на отця Артемишина.

І тоді позаду прозвучав тихий, але впевнений голос Гасюка.

– Тоді, отче, вам доведеться шукати нового дяка, – сказав він.

Несподіваний перехід отця Артемишина у православ’я і демарш дяка Івана Гасюка не могли не стати приводом для розмов. Напевне, не тільки у Перетині, але й в усій парафії не знайшлося родини, де не обговорювалися ці події. Звістка про те, що церква стала православною, поширилася зі швидкістю літньої пожежі й не оминула жодної господарки.

Родина Вовків була винятком навіть серед своїх односельців. Якщо в інших обійстях Перетина мешкало найбільше три покоління родини, то у Вовків у стандартній хаті тулились одинадцятеро душ, враховуючи чотиримісячного сина нещодавно мобілізованого зятя Романа. Найстаршому з родини, Микиті, вже виповнилося сімдесят вісім років, і він був єдиним із перетинців, хто бачив живого цісаря, щоправда, це було мимохіть і понад півстоліття тому. Його жінка Євгенія, що була ровесницею чоловікові, й досі залишилася жвавою та допитливою, але очі, які майже перестали бачити, поклали її у ліжко, що його вона практично не покидала.

У Микити та баби Ґені, як її називали в селі, було два сини – Гнат і Василь. Саме зятя Гната мобілізували у числі трьох односельців ув австрійське військо; Василь же побудував за обійстям батьків кузню і невдовзі став чи не найшанованішою людиною у селі. Ще з минулого літа він почав звозити з лісу дерево у надії побудувати свою хату, адже місця у батьківській вже не було і він з жінкою Ганною та сином Левком тимчасово жили у переробленій під житло дроварні. Щоправда, їли Вовки й обговорювали нагальні справи спільно, у батьківській хаті.

Увечері наступного дня, після того як поховали Параску Солтис, вони зібралися також.

– То ми тепер православні?! – чи то запитав, чи ствердив Гнат.

– Та ми ними колись були! – вставив Левко, але одразу ж пошкодував про це, діставши запотиличника від батька.

– Та хоч ти вже помовч! – спересердя гримнув Василь. – Скільки ти там ходив до Томка, і, видно, той недаремно московські гроші відробляв!

– Та був там один раз! – спробувала захистити сина мати.

– Мабуть, і одного разу досить, щоб отруїти його розум усякими дурницями. І Хведько Мороз із Вальковим не направили його назад!

– Чого ти до нього прискіпався? – невдоволено запитав Гнат. – Усі ми робили по дурості помилки, коли були такими, як твій Левко.

– Ну, такої дурості, як зробив наш отець, від мене ніхто б не дочекався!

– І що нам тепер робити? – запитала дочка Гната Марія, ледь-ледь похитуючи підвішену до стелі люльку.

Малий Дмитро ніяк не бажав спати і хотів бути присутнім при загальній сімейній раді.

– Не знаю, як ви, дорога родино, але поки у нас в церкві згадуватимуть московського царя «Ніколая Алєксандровіча і государиню Алєксандру Фьодоровну», ноги моєї там не буде, – безапеляційно мовив Василь. – Де це видано, щоб при виносі Святих Дарів поминали не Папу чи митрополита, а жінку?

Василь обвів поглядом родину і повторив:

– Не піду!

– А якщо я помру, то ховати мене буде тільки Гнат? – подав голос батько.

– Тату, ви ще цього Ніколая Алєксандровіча переживете! – заспокоїв його син. – А ви знаєте, що на чині похорону не називають нікого, окрім небіжчика, а також Авраама, Ісака і Якова…

– І Лазаря! – знову вставив свій крейцер Левко.

– А не Ніколая!

Цього разу батько обмежився тим, що залишив за собою привілей закінчити фразу.

– Не добре це! – озвався Гнат. – Не по-християнськи!

– Що ти маєш на увазі? Вчинок ксьондза чи те, що я його не приймаю?

– Бог один, Василю, і нема ж різниці, кого поминають на службі. Спасіння у вірі!

– От і буду спасатися тихенько у себе на кузні!

– Не сваріться, сини! – суворо мовив Микита.

– Та ми, тату, не сваримося! Тільки сперечаємося. Зачим нам сваритися? Не за бáтьківщину, зрештою! – заспокоїв батька Гнат.

– Не переживайте, тату, ворогами з Гнатом ми не станемо, – сказав Василь, – але до церкви я таки не піду. Інші робіть, що хочете, але поки тут москалі, я туди ні ногою.

– А якщо вони назавжди?

– Нічого вічного немає!

Тим часом наймолодший член родини, нарешті, заснув, і Феодора, жінка Гната, безцеремонно всіх розігнала. Попрощавшись із батьками і братом, Василь із сім’єю залишили хату. На здивування батька, син Левко не спішив приєднатися до них.

– Я пройдуся! – сказав Левко й одразу розчинився у темряві.

– Куди його понесло? – не зрозумів батько.

– А ти за своїм залізом узагалі нічого не помічаєш! – із докором відповіла Ганна. – Любов у нашого сина!

Василь гмикнув.

– Любов! – сказав він. – Через ту любов одного разу він прийшов додому з розквашеним писком.

– Тепер йому що боятися! Хведька з Андрієм вже чотири місяці нема!

– Ну, так! Тепер захиснички прийшли! Справді, чого йому тепер боятися!

Левко цієї розмови не чув. Він швидкими кроками прямував до потрібної йому хвіртки, де на нього мали чекати. Юнак затримався на сімейній раді та сподівався, що ця затримка не стала приводом, аби Ксеня його не дочекалася. Левко розпізнав у темряві тендітну дівочу постать і полегшено зітхнув.

Все-таки дочекалася!

– Чого ти так довго? – невдоволено тихо, але без злоби в голосі запитала Ксеня. – Хіба ти не читав, що хлопці мають чекати дівчат, а не навпаки?

– Пробач, але ми обговорювали вдома дуже важливу проблему, – спробував виправдатися Левко.

– Навіть таку, що ти дозволив собі запізнитися на рантку?

– Повір, я дуже хотів вирватись, але не зміг.

– І що такого важливого ви обговорювали? – В голосі Ксені вже не було образи.

– А! – махнув рукою Левко. – Говорили, чи йти в неділю до церкви, чи лишитися вдома.

– А чого це не йти? – здивувалася дівчина.

– Хіба ти не знаєш, що наш отець став московським православним?

– І що з того? Я як тримала корогви на великі свята, так і буду тримати! Яка різниця? А тебе що, більше не буде на службі?

– Я-то буду, а мій тато не піде.

– Дядько Тома говорив, що колись ми також були православними.

– Я так само говорив батькові.

– А він що?

Левко опустив очі долу.

– Дав по шиї!

Це розвеселило Ксеню, і вона зовсім забула, що так довго чекала на Левка.

Жовтень виявився прохолодним, а вночі і поготів, тому замерзла після довгого чекання Ксеня й одягнутий абияк Левко невдовзі зрозуміли, що здибанка цього разу закінчиться дуже швидко. Щоправда, цьому посприяла несподівана поява дванадцятирічного брата Ксені Данила, що разом із ровесниками – Василем Морозом і Костем Смолярем – невідь-звідки виникли перед закоханими. Діставши від Левка запотиличники, хлопці зникли так само несподівано, як і з’явилися, але рантку було зіпсовано. Поговоривши ще трохи, просто так, для годиться, молоді люди попрощалися, домовившись зустрітися у неділю після відправи.