Галицька сага. Велика війна

Дорогою здебільшого мовчали, лише Федір час від часу кидав погляд на портрет цісаря, неначе хотів іще раз переконатися, що все написане у маніфесті правда і ніяких інших тлумачень немає. Побачивши такий стан хлопця, досвідченіший Семен заспокоїв його.

– Не переживай, Хведьку! Тобі ще немає двадцяти одного року. Тебе в армію точно не заберуть, – сказав він. – Та й, можливо, війна і не добереться сюди.

Для більшості селян війна була чимось далеким і чужим. Лише двоє односельців – Микита Вовк та Іван Валько – знали, що це таке. Свого часу їм пощастило воювати, коли пруссаки разом із італійцями напали на Австрію. Правда, з ними також був дід Луки Солтиса, але він так і залишився лежати в Чехії. Протягом майже п’ятдесяти років виросли два покоління, що не знали війни. Дивно, але мало в кого вона асоціювалася з бідами, смертю та злигоднями. Можливо, тільки двоє живих учасників знали їй ціну, та й це було так давно, що деталі зовсім стерлися з пам’яті, лишивши тільки неясні спогади.

Із сіней Семен у супроводі Гриця Мороза зайшов до покоїв.

Праворуч від вхідних дверей містилася кам’яна піч, біля якої поралася Марта. Перед челюстями печі був припічок з глини, а над ним чотиригранна пака, комин, через який дим ішов від печі до димаря.

Ліворуч від дверей стояв мисник-шафка, де знаходилося кухонне начиння. Уздовж стін – досить широкі лави, які слугували для сидіння, а вночі для спання.

Над двома низькими вікнами було ще по одній полиці, на якій клали омасту і хліб. Навпроти вхідних дверей на стіні висіли образи Спасителя та Діви Марії. Під ними стояв стіл з ослоном.

На відміну від комори, стіни були мазані глиною та побілені.

Марта їх вже чекала. Посередині стола стояв чавунний баняк із бараболею, заправленою сметаною та прикришеною зеленою цибулею. Розуміючи, що гість прийшов не просто так, дівчина поставила на стіл розпочату пляшку горілки та два горнятка. Сама сіла на лаві біля протилежної стіни.

– Я не голодна, – пояснила вона. – Попоїла, поки вас чекала.

– Ну, тоді прошу до столу! – мовив Григорій і сів перший.

Він розлив горілку, й вони і удвох з Семеном залпом випили.

Невдовзі дерев’яні ложки зашкребли по баняку, причому найбільше старався малий Василь. Іншим разом батько зазвичай тріснув би його ложкою по лобі, але зараз його як підмінили. Сьогоднішня звістка зовсім вибила з рівноваги. Мовчала і Марта. Видно, наймолодший брат устиг повідомити їй новину, і вона скромно сиділа в кутку, чекаючи, що скаже батько.

Коли з обідом було покінчено, Григорій запитав:

– Що у тебе, Семку?

– Коли я йшов до вас і дорогою підібрав аркушик, якого вітром занесло аж до середини між нашими хатами, то мав час обдумати, – мовив Кандиба. – Вуйку Грицю, що б там не казав Тома, але війна буде і, гадаю, самими лише сербами тут не сьи обійде. А те, що наш цісар має орден Росії, ще нічого не значить. Позавчора я їздив до ґміни, то там висить його великий портрет, де він повністю обвішаний усіма орденами. Підозрюю, серед них був і сербський також[1]. Тобто це нічого не значить.

– То війна буде? – запитав старший Мороз.

– Буде, щоправда, не ясно, коли саме поступить указ мельдуватися резерву. Тому ми можемо не встигнути скосити пшеницю.

Почувши таке, Григорій подивився у низьке вікно, де за тином колосилася їхня пшениця.

– Та їй би ще тиждень постояти! – обережно сказав Мороз. – Червневі дощі не дали їй достигнути.

– Можемо не встигнути, – почув він очікувану відповідь. – Тому, вуйку Грицю, чи не приступити нам разом уже завтра до косовиці? Мій реманент, вас троє, нас троє; один день у мене, другий у вас. До неділі маємо встигнути.

Григорій Мороз відзначив слушність слів молодого ґазди. Той фактично наймав їх до себе на роботу, але тут не було ніякого підступу. Кандиба мав найкращий у селі реманент, іще покійний нині Ілько встиг придбати механічну німецьку косарку – гордість Кандиб і заздрість сусідів.

– Можливо, твоя правда, Семку! – озвався Григорій. – Не варто ризикувати. Завтра й почнемо!

На тому і порішили. Домовилися з самого ранку, як зійде роса, розпочати косовицю на полі, що приступало до самого лісу.

Коли Семен залишив їхнє обійстя, Григорій витягнув із загати коси і зібрався їх клепати. Хоч як намагався Федір повторювати за батьком, він так і не навчився як слід клепати косу.

Тому, щоб не заважати батькові, він витягнув на середину подвір’я воза. Взагалі-то і він, і батько завжди тримали воза у належному стані, але найближчими днями буде не до його можливого ремонту.

А Марті дісталася робота, яку вона найбільше не любила: чистити принесений наймолодшим братом улов. Нелюбов до в’юнів автоматично поширилась на Василя, тому він завчасно сховався від сестри, і Федір отримав помічника…

Назавтра з самого ранку батько розбудив старших дітей.

– А роса? – спробував опиратися Федір.

– Нема роси. Боюся, вдень буде дощ. Потрібно встигнути зробити якнайбільше.

Нашвидкуруч поснідавши, але не дуже, щоб це не заважало у роботі, Морози розмістилися на возі з високими драбинами, спеціально пристосованими для снопів і сіна, й залишили обійстя.

Село ще спало, як, зрештою, спав і наймолодший член сім’ї. Батько слушно вирішив сьогодні не залучати малого Василя до роботи, але завтра тому не відвертітися.

Виїхавши за село, Григорій нагнав коней, і вони швидко подолали відстань до поля, де Семен Кандиба вже прилаштовував косарку до коней. Жінка Єва і сестра Ганна робили останні приготування до майбутньої роботи.

– Дай Боже щастя! – привітався старший Мороз.

– Дякуємо! Вам також! – відповів, одірвавшись від роботи, Семен. – А я гадаю, приїдуть Морози швидше чи доведеться починати роботу самим!

– А чого чекати? Треба до дощу встигнути, – відповів Григорій.

– Та, може, і не буде його!

– Дай-то Бог!

Тим часом Семен прилаштував косарку, пустив коней уперед, перевіривши, чи справно працюють механізми, зняв кашкета, перехрестився, сів на залізне крісло і пустив коней по краю поля. Скошена пшениця акуратно лягала на стерню, де її відразу підхоплювали жінки та зав’язували у снопи. Зазвичай їх складали у копи, але непевність найближчого часу змусила змінити наперед визначений порядок. Федір підхоплював снопи за жінками і подавав на віз батькові, а вже той складав їх таким чином, щоб умістилося якнайбільше.

Робота кипіла. Григорій одразу відзначив перевагу німецької молотарки, адже досі йому доводилося косити пшеницю косами, щоправда, стерня після такої косовиці виходила низька, не те що після косарки, але таке «задоволення» могло затягнутися на тиждень. Мороз навіть подумував, що підготовлені звечора коси сьогодні навряд чи знадобляться.

За якихось дві години, у час, коли інші тільки виходили на поля, віз скидався на сніп’яну гору, і Григорій вирішив, що досить. Семен якраз зробив чергове коло і зупинив коней.

– Єво! – покликав він. – Поїдь із вуйком Грицем. Покажеш, куди скидати.

Жінка з острахом подивилася на воза.

– Ні, я вже краще піду пішки, – сказала вона. – Щоб Хведькові не було нудно. Заодно подивлюся, чи не встали діти.

Семен не наполягав на своєму, лише побачивши, як небезпечно погойдується старший Мороз на вершечку «гори», з тривогою уявив весь шлях до господарки. Але Григорій Мороз недаремно зажив слави саме своїм умінням складати на воза снопи, тому тут ніяких несподіванок бути не могло.

Побачивши, що Ганна з Мартою ледве тримаються на ногах, він вирішив дати їм, та й собі також, перепочинок, поки не повернуться інші.

Його сестрі Ганні скоро виповниться дев’ятнадцять років, і за інших обставин він як старший брат і глава сімейства вже шукав би для неї якусь пару. Дійсно, засиділася вона у дівках, але вираз обличчя сестри того дня, коли вона прощалася з Олексою Морозом, переконав Семена утриматися від такого кроку. Три роки – не такий вже і великий строк! Повернеться Олекса – подумаємо про весілля.

Семен подумки всміхнувся. От тільки чи відомо про це все самому жениху?

А дівчата, не підозрюючи про думки Семена, присіли на незабрані снопи, щоб відпочити.

– Чула, цісар оголосив війну? – поцікавилася на три роки молодша Марта.

– Чула, – відповіла Ганна і, зиркнувши на брата, тихо запитала: – То що, тепер Олекса вже сьи нескоро верне?

Але Марта, підкована частими домашніми розмовами, заспокоїла подругу.

– Олексі й так іще два роки служити, – казала вона. – А війна сьи кінчи швидше. Вернеться твій Олекса вчасно, не переживай!

– А я і не переживаю. Просто вже давно у нас не було війни, а Семко каже, що і його можуть забрати. Що ми з Євою зробимо самі?

– Не бійся, подруго! Є мій тато, та й Хведько ще замолодий для війська. Протримаємось!

Того дня поле попід лісом було скошено і снопи перевезено на тік до Кандиб. Роботі не зашкодив навіть легенький дощик. Просто довелося зачекати якусь годинку, щоб пшениця висохла від несподіваної вологи.

Завтра домовилися почати косити поле Морозів.

2

Телеграма № 1785

Повідомляється для ознайомлення: 17/30 липня буде оголошено першим днем нашої загальної мобілізації.

Генерал Янушкевич

У Томи Білецького віднедавна були натягнуті стосунки з власним батьком. Старий Андрій не поділяв поглядів сина, а коли той оголосив себе переконливим прихильником товариства Качковського, і без того не ідеальні стосунки батька з сином розладналися остаточно. Практично щоранку батько допитувався від Томи, що той сьогодні робитиме: піде на поле, до лісу чи готуватиме черговий вечір для молодих таких же ледарів, як і він сам.

Зрештою, Тома терпляче слухав батька, на котрого вже давно махнув рукою. Старий Андрій, який вже розміняв сьомий десяток, був непробивним для ідей спільного руського народу, тому всю свою невитрачену енергію він направив на молодь. Час від часу Тома збирав у себе вдома вечірки, куди залюбки йшла молодь, адже там можна було весело провести час, потанцювати, а принагідно послухати корисні, з точки зору Томи, історії та поради. Катерина, його жінка, спочатку насторожено дивилася на дивацтво чоловіка, але коли той почав звідкись приносити гроші, до того ж немалі, остаточно змирилася з цим і навіть з деякого часу почала допомагати Томі, адже отримані гроші дозволяли їм… просто не працювати.

Щоправда, батько навідріз відмовлявся брати їх до рук, називаючи не інакше як юдиними срібняками, одначе вони були великою допомогою їхньому до недавнього часу небагатому скарбу.

Але сьогодні Томі було не до суперечок із батьком. Саме найближчої суботи він запланував чергову вечірку і з розмов молоді знав, що цього разу мають намір прийти навіть із близьких сіл. Тома Білецький вирішив утілити давню мрію: офіційно залучити до товариства Качковського нових людей, тим більше що про це йому вже неодноразово нагадували ті, з ким він час від часу зустрічався. Ось і сьогодні з самого ранку в той час, коли сусіди порозходилися по роботах, він запріг у бричку коней і, отримавши останні настанови від жінки щодо покупок, поїхав до повітового міста. Там він мав зустрітися з адвокатом Миколою Шараневичем, що в управлінні товариства імені Михайла Качковського обіймав не останню посаду. Саме з ним зазвичай контактував Тома Білецький. Сам адвокат був жителем Кам’янки – центру повіту, але був особистим товаришем голови товариства. Для Томи Білецького останній був на такій недосяжній висоті, що він навіть боявся уявити себе під час малоймовірної зустрічі з ним.

До Кам’янки було добрих тридцять кілометрів, через те, враховуючи якість дороги, Тома сподівався доїхати до часу, коли сонце ще не сильно пектиме, тим більше що їхати доведеться не тінистою лісовою дорогою, а між полями стиглої пшениці. Тут лише бриль і може врятувати від сонця.

Виїхавши з Перетина, Тома нагнав коней. Вгодовані тварини відразу перейшли на біг. Білецький знав, що його коні – не залучені до поля чи лісу – були предметом заздрості декого з односельців, але жодної причини соромитися цього за собою він не відчував. Тих грошей, котрі регулярно передавали йому за роботу в товаристві, з лишком вистачало і на подібні до суботньої вечірки, і ще залишалося на господарку. Тому Тома міг не переживати за слова батька про срібняки. Його гроші були чесні, і він зробить усе, аби й інші у селі зрозуміли, що руський цар – це не погано.

На дорозі перед собою Тома запримітив жіночу постать. Він одразу впізнав Орину Ребрик. Йому завжди було шкода молоду вдову, як, зрештою, всім односельцям. Сім років тому під час заготівлі лісу на чоловіка Орини Павла впало дерево. Додому нещасного привезли вже мертвого. Побачивши таке, жінка, що вже була при надії, того ж дня втратила дитину. Відтоді вона живе самотою, але на здивування сусідів з роботою вправляється. В її вмілих, аж ніяк не жіночих руках робота горить.

Почувши у себе за спиною коней, Орина відсахнулась і зійшла на узбіччя. Упізнавши Тому, вона полегшено зітхнула.

– Ху, налякав, навіжений! – з докором сказала вона.

– Куди прямуєш, сусідко? – замість відповіді запитав Білецький.

– Та ось, вирішила вибратися до Камінки, може, хтось підбере дорогою.

– Вважай, що дочекалася. Сідай на бричку – нам по дорозі!

– Ой, дякую, Томо! Тепер не буду пішедралити до гостинця! – зраділа жінка і сіла поруч із фірманом.

– Та якби я знав, що ти також збираєшсьи до міста, то підібрав би ще у селі, – щиро мовив Тома.

– А звідки мені було знати, що ти мав нині робити? Ти у нас людина поважна!

У словах жінки Білецький не почув жодної нотки лукавства, чого не скажеш про того-таки Вовка. Орина Ребрик говорила щиро і без задньої думки.

– А що ти забула в Камінці? – знову пустивши коней бігом, запитав Тома.

– Та ось, вирішила дещо обкупитися, – відповіла жінка. – Сам розумієш – час непевний, дивись, щось зміниться, а мило чи сіль завжди пригодяться.

Тома з докором повернувся до жінки.

– То ти повірила Семку? – невдоволено запитав він.

– Ти, Томо, начитаний і мудріший за мене. А я проста сільська баба, до того ж без хлопа. Все мушу робити сама, бо більше нікому. І якщо я чую, що десь почалася війна, то мушу про себе подбати. А мило і сіль ніколи не зіпсуються.

Тома Білецький слухав сусідку, і чи не вперше у нього закрався сумнів. А якщо Орина має рацію?

І Тома вирішив при нагоді запитати про це адвоката Шараневича. Кому-кому, а йому більше відомо, що відбувається у світі, ніж тому-таки Кандибі чи Вовку.

А Орина тим часом вела далі:

– А ти, я чула, в суботу вечірку знову збираєш?

– Так, молодь зараз зовсім не така, як ми були.

Тома зрадів, що жінка зачепила потрібну тему.

– Або зовсім байдужа до всього, що відбувається, або засмічена «Просвітою». А там навіть нічого порівнювати з нашим товариством! Що вони дають молоді? Торочать при кожній нагоді про якийсь український народ і навіть слухати не хочуть правду, що ми лише зіпсований різними завойовниками – татарами, литвинами, поляками і німцями – руський народ зі своїм царем. А руський цар – то тобі не наш цісар! Молодий, розумний, він ніколи не дасть себе втягнути у війну, як зробив Франц Йосиф. А прийдеться – то й захистить наш, свій народ!

Орина завжди була далекою від будь-якої політики, та й Тома, чесно признатися, оповідач був такий собі, але долати мовчки таку дорогу було ще гірше, тому щирі з боку Білецького просторікування про основи москвофільського товариства хоч не впали у благодатний ґрунт сусідки, все ж принесли свою користь: час минув непомітно. Домовившись між собою про дорогу назад, Орина подалася повз синагогу на базар, а Тома повернув коней до нічим непримітного двоповерхового будинку, який ось уже сьомий рік був центром москвофільського товариства повіту.

Прив’язавши коней у затінку під розлогими липами, що росли неподалік, Тома Білецький востаннє поправив на собі маринарку, стряхнув із чобіт пилюку і увійшов усередину будинку. Потрібна йому кімната була на першому поверсі, й Тома, лише хвильку повагавшись, обережно постукав. З-за дверей почувся голос, але Тома не розібрав, чи можна входити, чи треба почекати, тому для певності постукав іще раз.

– Та входіть уже! – почув він нетерплячий голос.

У знайомій кімнаті, де він бував не раз, Тома побачив адвоката. Той сидів за заваленим паперами столом, а весь вільний простір займали перев’язані стоси якихось книг, від яких іще пахло свіжою типографською фарбою.

Побачивши прибулого, Микола Шараневич підвівся з-за столу. Тома привітався.

– Здрастуйте, Томо Андрійовичу! – радісно сказав адвокат. – Радий вас бачити!

Ці слова були сказані щиро, і в Томи відлягло від серця.

– Ви повірите, але я про вас думав!

– Прошу? – не зрозумів Тома.

– Якраз сьогодні я подумав, що було б добре зустрітися з усіма активними учасниками товариства, щоб окреслити наші дії у такий непевний час. Зараз роботи як ніколи багато. Прошу сідати!

Тома сів на єдине вільне крісло у кімнаті – інші також були заставлені книжками.

– Так от, роботи багато, – вів далі адвокат. – Восьмого серпня якраз минає сорок років нашого товариства, так би мовити, ювілей. Потрібно належним чином підготуватись. Я чув, що ви знову збираєте молодь у себе в читальні?! – чи то запитав, чи ствердив адвокат.

– Так, у суботу, першого серпня, – сказав Тома.

– На яку кількість людей ви розраховуєте?

– Буде десять, – мовив Білецький і опустив очі.

– Мало! – безапеляційно відказав Шараневич. – Надто мало, враховуючи такі неймовірні потуги, що здійснює наше товариство.

– Але, прошу пана, треба врахувати, що наше село маленьке, – спробував виправдатися Тома.

– Є сусідні села, де також є молодь, якій нічим зайнятися! Зрозумійте, Томо Андрійовичу, що природа не терпить пустоти, – повчально говорив адвокат. – Якщо ми не заповнимо пусті голови молоді нашими справжніми ідеями, вони заповняться фальшивими ідеями цієї «Просвіти». Ми не можемо цього допустити!

– Та я стараюся, – пробурмотів Тома, почуваючись, як учень, який не підготувався до уроку.

– Бачу, що стараєтесь, і у цьому вам хвала! Знаю, що у вашому селі…

– Перетин! – нагадав Білецький.

– Саме так, Перетин, лише у вас є читальня, котру охоче відвідують молоді люди. На щастя, «Просвіта» не спромоглася на це. Але цього мало! Молодь, Томо Андрійовичу, як губка, вбирає у себе все нове. Нам залишається тільки підвести до неї це нове, але це нове має бути саме наше. До того ж ми маємо переходити на так би мовити тематичні вечірки.

– Що ви маєте на увазі? – запитав Тома.

Він ніколи не любив чогось нового, був за своєю природою консерватором, хоча сам і не знав такого слова.

– Охоче поясню! – з готовністю мовив адвокат. – От ви в суботу влаштовуєте вечірку…

– Так, по роботі!

– Звичайно! Літня робота завжди важлива. Про що ви говоритимете?

– Ну, в мене завжди є теми для розмов, – знайшов що відповісти Білецький. – Я хочу прочитати розказ про вдову Мотрю і її двох невдячних синів.

– Я знаю цю оповідь і згоден, що почути молоді, а особливо потім обговорити її дуже важливо. Але зараз настали інші часи, і нам треба направляти людей не просто на те, щоб поважати своїх батьків, але й не забувати про своє майбутнє. З ким воно – ось про що ми маємо говорити!

Адвокат Микола Шараневич підійшов до одного зі стосів книжок і взяв одну з них.

– Оці книги, Томо Андрійовичу, вам, – сказав він. – Розповсюдьте серед селян. Гадаю, їм буде цікаво прочитати. Там ідеться про їхнє минуле, але з явним натяком на майбутнє.

– Що ви маєте на увазі? – запитав Тома, подумки підрахувавши передані йому книжки.

Їх було зо два десятки, значно більше, аніж він міг розповсюдити.

Замість відповіді адвокат узяв зі столу одну з книг, безпомилково розгорнув її на потрібній сторінці.

– Тут описано про наших перших галицьких послів до австрійського сейму. На цілу Галичину і Буковину припадало 109 послів, а між ними було аж 39 селян. Серед них був і наш земляк, господар Панько Козак. Коли вони вперше прибули до Відня, то німці дивилися на них як на чудо і питали: «Що то за люди?» А один жартун пустив про них такий дотеп, що то новий відкритий народ. Це, Томо Андрійовичу, було у рік, коли Франц Йосиф став цісарем. Відтоді багато років минуло, і про русинів уже не кажуть, що то за народ. І у цьому велика заслуга нашого товариства. Але і якихось великих здвигів також не видно. Чехи мають свого управителя, поляки також, а ми, русини… Часи, Томо Андрійовичу, зараз непевні, люди налякані, особливо останніми новинами, і вам треба заспокоїти їх, що б там не сталося, з ким би цісар не почав воювати, великий руський цар не залишить у біді ні сербів, ні нас, русинів. А кому він першим подасть руку помочі?

– Нам? – обережно мовив Тома.

– Власне! Нам, тим хто увесь свій час жертвує на вівтар найблагороднішої справи: возз’єднання в єдиний руський народ. Цього наші брати з-за кордону не забудуть і належне поцінують. Тому сміливо повертайтеся до себе додому і робіть те, що я вам говорив. До речі…

Микола Шараневич висунув шухляду і простягнув Томі дві банкноти.

– Це вам на розтрати, – сказав він. – Прошу розписатися.

Задоволений таким завершенням розмови, Тома Білецький написав своє прізвище у відведеній клітинці товстої книги. Він навіть не поглянув на суму, яку затвердив своїм підписом.

Тома заховав отримані гроші у кишеню піджака, підхопив із підлоги стос книг і застиг у нерішучості. Це помітив Шараневич.

– Щось хочете запитати? – прийшов він на допомогу.

– Так, пане адвокате!

– Прошу, питайте! Можливо, деякий час ми не зможемо зустрічатися, післязавтра їду до нашої справжньої столиці Києва. То що вас хвилює?

– Та лише одне, пане адвокате: війна! Що мені говорити людям, котрі будуть мене питати? Чи боятись їм?

– Війни боятися треба завжди! – сказав адвокат. – Але тільки тим, кого призовуть до війська, і їхнім сім’ям. А іншим чого боятися? З мирними селянами не воюють! До того ж візьміть до уваги мої слова про нашого покровителя. Тому я сміливо повторюю: спокійно повертайтеся додому і виконуйте свою святу місію. А восьмого числа я вас чекаю тут. Зберуться активні члени нашого товариства. Якось відзначимо ювілей. Гарантую: ви не пошкодуєте!

Попрощавшись, Тома Білецький покинув кімнату, притиснувши пакунок із книжками під пахву. Не виходячи з будинку, він вийняв отримані гроші й задоволено всміхнувся. Сто корон! Тому-таки Семкові Кандибі, щоб мати такі гроші, треба ціле літо гарувати на полі, а він отримав їх просто так. Щоправда, їх іще треба відробити, але це не молотом гупати, як Василь Вовк.

Але хай там як і що не говорив би адвокат, Тома Білецький попрямував до базару. Жінка Катерина наказала дещо купити. Що ж, він зробить їх подарунок: купить більше.

Бо слова адвоката – це добре, але війна завжди залишиться війною!

А вона давала знати про себе дедалі більше. На стіні будинку висів великий плакат із портретом цісаря Франца Йосифа І, під яким було надруковано вже знайомий маніфест. Перед плакатом стояло з півдесятка роззяв. Вони про щось сперечалися, вірніше, говорив один, низенького зросту миршавий чоловічок, а решта просто слухали і мовчали. А можливо, «лектор» просто не давав змоги іншим вставити у його розповідь хоч слово.

Тома Білецький вирішив не зупинятися, щоб почути, про що говорить чоловічок, а спустився вуличкою до майдану, де зазвичай у такі небазарні дні продавався різноманітний крам. Але від війни виявилося не так легко заховатися. Повсюди з вікон будинків звисали цивільні прапори цісарства, а подекуди хтось навіть вивісив чорно-жовтий стяг Долитавщини[2]. Війна з державою на другому кінці неосяжної імперії заполонила думки її підданих на іншому. А що діялось у самому Відні – й уявити важко!

Тома вирішив довго не затримуватися. Він швидко купив усе потрібне, навіть пригледів собі нові чоботи, але з покупкою вирішив зачекати. Можливо, наступного разу вибереться з Катериною, і вони обкупляться більш ретельно.

Він повернувся до своїх коней, поклав отримані книжки та куплене у бричку, дочекався, коли з’явиться Орина Ребрик, і рушив назад додому. Їх чекала довга спекотна дорога.

3

На розчарування Томи Білецького, у суботу ввечері до нього додому прийшли тільки декілька молодих людей. Якщо рахувати власного сина Степана, зібралося шестеро, причому з Перетина були Ксенія Солтис і син Василя Вовка Левко, але той прибув не так через свої переконання, як через ту ж таки Ксеню.

Інші троє – два юнаки і дівчина – були з навколишніх хуторів і зустрічались у читальні не вперше. На жаль для Томи, цього разу не прийшли ні Андрій Валько, на якого Білецький покладав великі надії, ні Михайло Смоляр. Тому, щоправда, виповнилося лише п’ятнадцять років, але розум хлопець мав жвавий і як губка вбирав у себе все нове.

Напевне, тут не обійшлося без псевдопатріотизму, який завжди виникає у час непевності. Хоча новини про події в імперії й доходили до Перетина із запізненням, селяни більш-менш були в курсі всього, що діялося навкруги. Перебуваючи близько до російського кордону, вони знали, що там оголошено мобілізацію, і хоч той-таки Тома Білецький не втомлювався переконувати, що це абсолютно нічого не значить, тривога вже не покидала село.