Галицька сага. Велика війна

Найближчої неділі до церкви прийшло так багато людей, як зазвичай бувало тільки на великі свята. Прийшли навіть ті, що мали звичку відвідувати її тричі на рік: Різдво, Великдень та на Варвари, коли у парафії відзначали храмове свято. Серед парафіян були навіть люди із сусідніх парафій, здебільшого москвофіли. Особливо багато їх було із сіл, у яких священники залишилися на колишній вірі.

Звістка про те, що недільна відправа буде останньою за греко-католицьким обрядом – чи першою за православним, – розлетілася навколишніми селами і змусила людей хоча б дізнатися з перших уст, що й до чого.

Напевне, єдиним із тих, хто міг прийти, але залишився вдома, був Василь Вовк. Він принципово відмовився навіть наближатися до храму, де правитиме Матвій Артемишин. Хоч як умовляла його дружина Ганна хоча б послухати, що скаже священник, він залишився непохитним. До того ж його вчинку навіть зраділа Марія. Вона дуже хотіла піти до церкви з усіма, але ніяк не могла залишити дітей.

Так у Вовків у ту неділю вдома залишилися четверо: Василь із двома внучатими племінниками і його старенька сліпа мама Ґеня.

А в церкві було напрочуд тихо. Кожне намагалося розчути, що змінилось у словах священника, але, окрім поминання російського царя та його жінки, змін не було. Напевне, саме від хвилювання отець Матвій забув навіть опустити у Символі Віри філіокве – слова «і від Сина». Зрештою, мало хто з парафіян знав, що саме це свого часу було чи не найголовнішим у розділенні християнства, тому дехто так і не зрозумів, яку відправу він вистояв.

А Матвій Артемишин відчував – навіть спиною, стоячи обличчям до вівтаря, – що серед присутніх є хтось, хто пильно слідкує за його словами, жестами, поведінкою. Хто це був – чи з місцевих москвофілів, чи серед прибулих, – отець не знав, але був певен: він тут.

Коли служба закінчилась, отець Матвій став перед людьми.

– Дорогі во Христі браття і сестри! Ні для кого з вас уже не є несподіванкою, що наша парафія повернулася до єдиного дерева, від якого була насильно відірвана двісті років тому, – сказав він. – Це стало можливим тому, що наші брати прийшли нам на поміч, нам, відділеним від спільного кореня чужими правителями: різними королями та цісарями. Звідки нам відомо, що ми народність? Що робить людей народом? Чи самі лише тіла? Ні, напевне не тіла, а дух! Якби самі лише тіла, то чим би ми різнилися від звірів? Ми іноді плутаємо душу і дух. Чи це одне й те саме? Напевне, ні. Душа є у кожної людини, а дух опускається на неї у момент хрещення і вже не покидає її. Ви слухаєте і питаєте себе: до чого він це каже? Поясню. Коли дух опустився на наш нарід? Від часу хрещення Русі при святому Володимирі. Наша руська думка живе і розвивається вже більше тисячі років, значить, руська народність існує так довго. За цей час народ від Карпат по Ладогу і Волгу називав себе руським і вважався за один неподільний народ. Землю вони називали Руссю, пізніше Росією; навіть на цих землях жителі, ваші діди і прадіди, називали Росією, а себе росіянами. Так само і ми мусимо відчувати, якщо не хочемо відступитися від своєї думки.

Отець Матвій перевів подих і не через те, що стомився говорити. Серед сотень допитливих очей, що невідступно спостерігали за ним, він зауважив двійко, які йому були потрібні.

– Аж у новітні часи вороги, що хотіли змести Русь із поверхні землі, почали голосити, що є якийсь руський народ з одним «с» і якийсь український народ. А щоб зовсім відірвати нас від єдиного дерева, більшість єпископів прийняла 1596 року в Бересті унію з Римом. І тільки деякі священники на свій страх не зрадили своєї віри і не відреклися від неї. Мушу признатись – і це мій гріх, – я не був серед них. Але тепер, коли наші вороги втекли з нашої землі назавжди, коли ми знову повернулися під омофор російського царя і святішого синоду, я, а зі мною і ви, дорогі браття і сестри, можемо нарешті возз’єднатися з величним богобоязним російським православним народом.

Він провів поглядом по парафіянах і закінчив:

– Я розумію, що не всі ви так одразу можете прийняти ці зміни. Комусь із вас потрібен буде тиждень, комусь – місяць, а хтось і взагалі може не прийняти їх. Кожен сам вирішує свою долю. Якщо ви не ходитимете до храму – я зрозумію. Зрозумію і молитимуся за те, щоб ви навернулися до істинної віри.

Затим отець Матвій нагадав про порядок відправ наступного тижня, і люди почали виходити з церкви, обговорюючи почуте.

Ксеня Солтис залишила церкву серед останніх. Вона так поринула у свої думки, що здригнулася, коли хтось узяв її за руку. Це був Степан Білецький.

– Ху, налякав, навіжений! – сказала вона.

– Слухай, тут ми з хлопцями – ну ти їх знаєш: Лука і Максим. І Мотря також з нами! Може, покличемо твого Левка і кудись махнемо? Поговоримо! Те-се!

Ксеня похитала головою.

– Не можу! Ми з татом і мамою підемо на могилу бабці, – сказала вона.

– А де Левко? З дядьком Василем? – допитувався Степан Білецький. – Чогось я не чув на хорах його голосу.

– Дядько Василь казав, що не ходитиме більше!

– Чому? – здивувався Степан.

– Левко казав: йому не сподобалося, що церква стала до Москви, – повідомила Ксеня і, побачивши, що їй махає руками мати, поспішила попрощатися: – Не можу, Степане! Нехай іншого разу!

– Іншого – то іншого! – мовив Білецький і поглядом провів дівчину.

Цей жовтень так і закінчився б звичайним обговоренням останніх церковних подій, якби в останній день місяця біля воріт Вовків не зупинилася бричка з чотирма пасажирами. Вже те, що троє з них були російськими солдатами, а серед них офіцер, нічого хорошого не обіцяло, до того ж старший був одягнутий зовсім інакше. Четвертим пасажиром виявився Степан Білецький. Він, щоправда, відразу втік, перед тим показавши рукою на Василя Вовка, що саме виглянув із кузні.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

 Насправді цісар Франц Йосиф І не мав сербських нагород (тут і далі прим. автора).

2

 У 1867–1918 рр. назва однієї з двох складових Австро-Угорської імперії, яка охоплювала землі, безпосередньо підконтрольні австрійській імперській короні.

3

 Найнижчий чин у піхоті Австро-Угорщини.

4

 До 1944 року так називалися Чернівці.

5

 Інакше – Івангород.