І будуть люди

– Ого! – мовив здивовано Василь. – На якій же вірьовці ви збираєтесь нас усіх вішати?

– Та що ви таке верзете, дядьку Михайле! – вигукнув пополотнілий Оксен. – Не слухайте його, Василю, хіба ви не бачите, що він уже п’яний!.. Не знає, що й каже.

– Чого ж не знає – знає! – заперечив Василь. – А що самогонкою очі залив…

– Залив, та своєю!.. – горлав далі Гайдук.

– Ну, діду, годі! – обірвав його Василь. Голос його затужавів, налився металевим дзвоном. – Погавкав – і в будку! І щоб з побрехеньками оцими на люди не рипався!

– Що – горло заткнеш? Та плював я на тебе з найвищої точки!

– На мене можеш плювати, а на Радянську владу…

– І на совдепію вашу вошиву плював! Ось вашій владі, нате, з’їжте від мене! – і величезною дулею – тиць межи очі Ганжі.

Такої наруги не міг уже стерпіти Василь. Знав, що він – представник влади, що комуніст, що про оцю сутичку завтра будуть дзвонити всі баби на селі, але не міг, щоб п’яний куркуль та глумився безкарно над його рідною владою: розвернувшись із правого плеча, вдарив обрубаною рукою прямо в розкриту смердючу пащеку! І вже не дивлячись на Гайдука, що загримотів аж під стіл – тільки розпластані руки майнули в повітрі та ноги злетіти мало що не до стелі, – не дивлячись уже ні на кого, вийшов із хати, грюкнув дверима, аж задвиготіли стіни, а слідом за ним загримотів саморобними узувачками й отой парубійко.

Оксенів старший кинувся вслід – батько перехопив його вже аж на порозі, спинив, обхопивши щосили руками:

– Не заводься! Яке тобі діло!

Мовчки поборолись – Іван усе смикався, намагаючись вискочити в сіни, потім враз обм’як, понурив голову, тихо попросив:

– Пустіть.

Оксен відразу ж пустив його – Іван підійшов до відра, зачерпнув повен кухоль, – пив, проливаючи воду на празникову сорочку, і так тихо було в хаті, що всі чули, як видзвонювали його зуби об полив’яний вінчик.

Гайдук усе ще лежав під столом, нерухомо розкидавши ноги в стоптаних чоботях. «Убили!» – похололо в Оксенові, а разом і підленька радість блимнула крижаними очицями: «Не минути тепер Василеві тюрми, от побий мене Бог – не минути!» Та Гайдук немов тільки й ждав на те, щоб Оксен піддався спокусі, – поворушив однією ногою, потім – другою, так наче пробував, чи вони ще при ньому, почав виповзати з-під столу, впираючись ліктями в підлогу.

Хміль, видно, вже вилетів йому з голови, бо мав ясні осмислені очі. З розбитої губи стікала на підборіддя кров, капала на вишивану сорочку густим вишневим соком, але він не пробував навіть витерти її. Стояв похитуючись, з таким зосереджено-замисленим видом, немов щось дуже важливе пригадував і все ніяк не міг пригадати. Оксен метнувся до дверей, зачерпнув повен кухоль води, поніс до старого – Гайдук досадливе відвів його руку: зачекай! – і знову поліз під стіл.

Довго там нишпорив, врешті порачкував назад, крекчучи, розігнувся, прошамотів опухлим, закривавленим ротом:

– Мало не забув.

І поклав вибитого зуба.

Тільки тепер озвалася Гайдучиха. До цього сиділа на лаві, зігнувшись, – відходила після чоловікового «вгощенія», тепер же кинулася до нього, заголосила, як над покійником:

– Ой, убили ж, уби-или!.. Ой, людоньки добрі, та що ж воно таке робиться, коли чоловікові уже за одним махом усі зу-у-би вибивають!

– Цить! – цитьнув на неї Гайдук, і стара слухняно змовкла, тільки сьорбала носом, підбираючи сльози.

Гайдук же старанно обтер зуба, подивився на нього і так, і сяк, наче приміряючи, куди його тепер вставити, а потім заховав до гаманця: не пропадать же добру, і аж тоді вже пішов за Оксеном до мисника. Довго пирхав-хлюпав водою на закривавлений рот, попросив навіть:

– Хлюпни й на голову, – повернувся до столу, як після святої купелі: мокре волосся пригладжене, в очах – загадково-задоволений поблиск. – Так отак, знаття, батюшко, пригощають? Бачили тепер, чим оця власть нас годує?

Гайдучиха знову спробувала вдарити вголос, Гайдук тільки зиркнув – жінка злякано затулила долонею рота.

– Що на це скажете, панотче?.. Другу шоку підставляти?.. Одного зуба вивалив – нехай і другого вибиває?.. – А що батюшка збентежено мовчав, не знайшовшись відразу на відповідь, то Гайдук сам відповів за нього: – Ні, батюшко, тепер одними заповідями Христовими на ногах не втримаєшся! Тепер такі вовчі закони, що другу щоку підставиш, то й голову разом з тією щокою відірвуть. Зуб за зуб, око за око – оце тепер наша заповідь!.. А отой волоцюга нехай начувається! – погрозив Гайдук кулаком у бік села. – Це йому не двадцятий рік – наганом із дядька душу витрушувати! В губернію, в Харків піду, все хазяйство по вітру пущу, а кари на нього доб’юся!

На цьому й закінчилося невеселе весілля. І хоч Оксен, якого трохи мучила совість (не заступився ж!), не пускав:

– Та куди ж ви поспішаєте, ще рано! – запрошував до столу, пригощав: – Випийте ж хоч іще по одній – погладьте собі дорогу! – Гайдук як одрубав:

– Пора! – Бажання помсти осідлало його, і, здавалося, помри він тепер – у домовину не ляже, з могили вигребеться, щоб розквитатись з Ганжею. Бо такий уже рід Гайдучий, з діда-прадіда затятий, сутяжний та непоступний: зачепи – за весь вік не відплачешся. Цим завжди й брали. На цьому й жили. І лихоманили всеньке село з роду в рід, від старого аж до малого.

«Що ж, удасться дядькові Михайлові поквитатися із Василем, – дай йому боже здоров’я, – роздумував Оксен, проводжаючи Гайдуків аж за ворота. – Пора б уже уговкати того гайдамаку: розперезався – впину на нього немає!»

Оксен постояв, проводжаючи поглядом дві постаті, що сухенькими тінями посунули в ніч, розчинилися в темряві. Потім, за звичкою, подивився вгору: яка буде назавтра погода. «Буде гарна днина, бач: ні хмаринки в небі. Треба буде завтра перекласти отой стіжок сіна, що почав затікати. І казав же Іванові: припильнуй: так поки сам не доглянеш – ладу не доб’єшся!..» Тут звичний плин думок перебив далекий собачий гавкіт – Оксен подивився в той бік, куди пішли Гайдуки: десь при темному обрії тліли ріденькі жарини, переморгувалися – село! Там хата тіснилась до хати, перепліталось тинами, відмежовувалося ровами, прорізалося вулицями неспокійне сільське життя. Там не затулишся від всевидющого сусідського ока, не сховаєшся від недремних вушей: визирять, винюхають, підслухають, хоч закопайся в землю! Тільки тут, на хуторі, почував себе добре Оксен і зараз стояв, впиваючи незаселений простір, що оточував його звідусіль, простягнувся невидимими в темряві нивами, – і легко, і вільно дихалось йому.

І так було зараз хороше Оксенові, що він стояв би, мабуть, аж до самого ранку, коли б не думка про дружину, яка сиділа в хаті – чекала на нього, налякана, тривожна, завмерла, як і належиться молодій; швидко пішов до хати, що простягала до нього дві світлі руки від щедро освітлених вікон.

Таня ж гаряче шепотіла на вухо сестрі – благала її:

– Зінонько, лягай біля мене!

Зіна мало не зареготала, уявивши собі, яке обличчя було б у Оксена, коли б вона оце послухалася сестри та лягла поруч неї. А коли глянула в застиглі зіниці сестри – сміх її згас, так і не розгорівшись, вона обійняла Таню за худенькі плечі, пригорнула до себе:

– Дурненька, чого ти боїшся? То спершу страшно, а потім пройде.

– Лягай зі мною. Хоч на цю ніч, – молила Таня, наче не розуміючи всю безглуздість своєї молитви.

– Ти думаєш, одній тобі страшно? Всі ми проходимо через це, і ніхто, однак, ще не вмирав від цього…

– Ти любила Віталія! – скрикнула Таня так голосно, що всі вражено повернулися до них— Ти любила його!.. Любила!.. Любила! – твердила вона, ображено тремтячи губами.

Зіна не знає, що відповісти. Пригортає Тетяну, наче обійми ці могли заспокоїти сестру!

До хати весело зайшов Оксен. Потер, наче з морозу, долоні, сказав:

– Гарну погоду посилає Господь.

Отець Віталій наче тільки й чекав оцих слів: звівся, подякував господареві за вечерю, повернувся лицем до образів, махнув широким рукавом шовкової ряси, кладучи на себе хрест, і всі захрестились побожно, дякуючи Богові, що напоїв, нагодував, не обійшов своєю милістю. Всі, крім Тані, яка, здавалося, не розуміла нічого.

Поруч з Оксеном стояли обидва його сини, трохи збоку – Олеся. Щиро хрестилися, клали гарячі поклони.

«Не лишай же і далі нас, рабів твоїх, своєї прихильності, порятуй нас від голоду, холоду й мору, дай кожному з нас щасливої долі. Землиці нашій – родити, худобі – плодитися, багатству – множитись. Захисти нас від заздрісного ока, від лихого наговору, від злої людини. Ось ми, Івасюти, раби твої вірні з діда-прадіда, стоїмо перед тобою всією сім’єю – несемо тобі таку дружну молитву, що ти не можеш не почути її. Ми поріднилися зі слугою твоїм, прийнявши в лоно своє сестру його жінки, – тепер ти ще прихильніше стався до нашого роду. Ми покірно підходимо під благословення слуги твого, Боже, покірно й смиренно, – дивися ж, дивися на нас, Господи, і не лишай нас благодаті своєї!»

Першим до руки отця Віталія підійшов Оксен. Схилився побожно, попрохав смиренно:

– Благословіть, батюшко!

– Господь благословить, – широким щедрим хрестом війнула в повітрі рука отця Віталія. А як тільки Оксен відійшов, отець Віталій повернувся до зовиці: рука піднесена вгору, три білі пальці стулені міцно докупи: Бог-отець, Бог-син, Бог – дух святий, – підходь, Таню, прийми благословення на страшну для тебе ніч, на сумісне спання з немилою для тебе людиною! Клони, Таню, голову, складай покірно долоні, цілуй, Таню, руку, що привела тебе в оцю хату, відірвала тебе від Олега. Бо – чуєш: тато благословляє тебе з того світу, бачиш: грозить тобі з могили, закликаючи до покори!

І Таня, затуливши повіками очі, щоб не помітив дівер ненависті, яка враз спалахнула в ній, прикладається до білої пахучої руки Віталія, прикладається, до болю зціпивши зуби: щосили бореться з бажанням вчепитись у ту руку зубами.

Гостей поклали в більшій кімнаті, молоді пішли в меншу. Тут не було світла, тільки горіла лампада: гостренький вогняний язичок ковзався по оливі. Ліворуч, під стіною, безсоромно біліла приготовлена постіль, і навіть Боги на іконах цнотливо відводили очі, сварилися довгими пальцями, а по праву руку, прямо під образам, стояли дві скрині – велика й маленька. Велика – Івасют, маленька – Танина. Івасют – пузата, кована міддю й залізом, горою підіймалася над Таниною худенькою скринькою, навалювалася на неї чорною тінню. І Таня раптом подумала, що за ніч від її беззахисної скриньки і сліду не лишиться: з’їсть, проковтне її оте пузате скринище!

Пронизана страхом, Таня смикнулася була втікати, але ноги вже не слухались її; хотіла крикнути – покликати сестру, але й голос відмовив їй. І вже Оксен бере її за руку і веде, мовчазну, зневолену, до постелі…

Добившись свого, Оксен відразу ж заснув, а Таня відсунулася на краєчок широкого ліжка, застигла, завмерла, не зважуючись поворухнутися: найбільше боялася зараз, що він проснеться, потягнеться знову до неї. Лише дозволила собі тихенько визволити з-під ковдри руки, випростати, покласти долонями вгору: соромилася дотикатися ними до власного тіла, бо воно стало немовби чуже.

Лежала, тихесенько дихала – гнала від себе думку про Олега, якої було ще більше соромно, аніж власного тіла, а вона, відігнана, підповзала, скрадалася вже з іншого боку: «Ти зрадила!.. Зрадила!.. Зрадила!.. Ти більше ніколи не побачиш його!..»

Тані хочеться плакати, а сльози не йдуть. Хочеться стогнати, але може проснутись Оксен. Тоді вона вся витягається – напружується кожною жилкою: все тіло її тремтить, як струна. Щосили стискає кулачки, наказує сама собі завмерти, ні про що не думати, нічим не краятись. «Боже, я все зробила, що вимагалося від мене, – пошли ж мені спокій, дай мені сон!»

Але Бог іще, мабуть, невдоволений Танею, бо вона ніяк не може заснути, і дрімота тікає від неї, ховається десь по закутках грайливою кицькою.

Тоді Таня починає наслухати: може, десь тупне, може, хтось заговорить – відверне її увагу від усього оцього, що сталося з нею, І дивовижний, незрозумілий, а в той же час – дуже знайомий звук доноситься до неї. Він лунає звідкілясь від дверей, а може, й з-під печі, лунає тихенько й невтомно.

Таня аж голову звела, аж подих затримала, силкуючись розібрати, що то таке. І враз зрозуміла – цвіркун! Нічний той скрипалик, невтомний музика, що як почне награвати звечора, так і не підкладає смичка до самого ранку.

Але де іще… де ще чула вона таку мелодію?.. Такого музику?.. Ні, не такого, а іншого… іншого, що дуже нагадує їй оцього…

І нарешті пригадує.

Скільки тоді їй було років – два чи п’ять – Таня не може зараз напевне сказати. Просто була тоді дуже маленька – татів високий чобіт торкався їй підбіріддя.

Вона була на якомусь весіллі, в якомусь селі. Пам’ятає тільки гамір і дим та червоні захекані пари, які товчуть своїми каблуками в долівку, наче заповзялися продовбати її наскрізь. Але не на оцих невтомних танцюристів дивиться маленька дитина, навіть не на свого трохи сп’янілого тата, – вся увага її прикута до Янкеля.

Пам’ятає його довгасте обличчя із звислими пейсами, худий рот, що кривився в посмішці, і велике засмучене око. Друге Янкелеве око було пов’язане якоюсь брудною хустиною. Він тримав у одній руці скрипку, а друга літала то туди, то сюди, повна якогось хворобливого неспокою й руху, і, може, тому навіть від найвеселішої Янкелевої музики віяло сумом.

– Янкель, ушквар гопака!

– Янкелю, заграй веселішої!

– Янкелю, ушквар, щоб аж жижки трусилися!

І Янкель вже не тільки скрипкою – грав усім тілом своїм: звивався, прицмокував, хитав головою, підморгував єдиним оком, показуючи, як йому весело – ой, як йому весело! – а сум не зникав. Сум так і пронизував кожен звук його скрипки. Такої ж убогої та обшарпаної, як і її хазяїн.

Таня стояла завмерла, зачарована, заворожена отим дивовижним сплетінням веселощів і суму, не в змозі відірвати від скрипки очей.

І коли трохи пізніше гості, натанцювавшись, знову посідали до столу, а Янкель вийшов надвір – дихнути свіжим повітрям, Таню наче хтось узяв та й повів слідом за ним.

Мабуть, світив повен місяць, бо весь ганок наче залитий був молоком. Янкель стояв, задерши догори худе обличчя, опустивши довгі руки із скрипкою та смичком. Таня підійшла до нього, зупинилася навпроти скрипки, потягнулася пальчиком до струни.

– Ну, що скажеш? – помітив її Янкель. Присів, провів по Таниній білявій голівці долонею, чомусь зітхнув. – Отака хороша дитина!.. Хто твої тато і мама?.. – А що Таня мовчала, Янкель сказав: – А хочеш, я заграю для тебе? От так…

Притулив до підборіддя скрипку і, дивлячись на дитину сумним своїм оком, почав награвати тихеньку мелодію – прямо в Танине завмерле серце.

Догравши, звівся, дмухнув на струни – здув рештки отієї простенької пісеньки, зіграної спеціально для Тані. Не питав у дитини, сподобалося їй чи ні, а дістав із кишені круглого пряника-медовика, подав дівчинці і знову почовгав до хати – веселити людей…

Пряник той Таня так і не покуштувала – десь посіяла, мелодія ж, награна тільки для неї, ще довго бриніла їй у душі.

І ось вона знову чує її – наче Янкель, щоб утішити Таню, перекинувся в цвіркунчика та й пристрибав до неї з минулих років. І Таня слухала, слухала, теплішаючи серцем, та й незчулася, як сон скрався до неї.

Вона спала й не чула, як десь понад хатою, а може, аж попід зірками загуло-закрутилося велетенське колесо прядки й одвічна невтомна пряля, послинивши пальці, почала сукати із мички людських доль тоненькі ниточки – одні обривала, інші сплітала, заплутувала в химерні клубки – подій, вчинків, наслідків, де все обумовлено і все випадково, як хоч би й ота сутичка Гайдука із Ганжею.

І треба ж було Василеві припертися саме в оту годину, а тоді хоч-не-хоч, а повинен був дати одкоша Гайдукові. Повинен був! Мусив! І не вбачав у цьому жодної з свого боку провини! Так і сказав у повіткомі, і стояв на цьому в землю вгрузлою брилою: хоч руки обірвіть – з місця не зрушите!

– Але ж зрозумійте, товаришу, – найбільше гарячкувала товариш Ольга, жінорг, у червоній косинці поверх коротко підстриженого русявого волосся. Вся невелика постать її аж тремтіла від справедливого обурення. – Зрозумійте: це ганьба для комуніста – вдаватися до жандармських методів впливу! Ганьба!

– Ти не тільки собі – всій світовій революції завдав шкоди отим білогвардійським ударом, – підтримав товаришку Ольгу і начальник ДПУ Ляндер.

– Ти, товаришу, білогвардійщини мені не тули! – спалахнув Ганжа і важко ступив до начальника ГПУ, шо сидів як картинка в кріслі: по-військовому підібраний, весь обперезаний ременями. – Білогвардієць кого – пролетаря до крові бив… А я – пельку ворожу заткнув!

– Добре заткнув, – посміхнувся скептично Ляндер. – Повний рот зубів накришив.

– Б’ю, як умію, – похмуро відрізав Ганжа. – В панських пансіонах не вчився.

– На кого це ти натякаєш? – почервонів начальник ДПУ.

– Товариші, давайте спокійніше! – втрутився секретар повіткому Григорій Гінзбург. Приємне враження від інтелігентного обличчя з широким розвиненим чолом псувало нервове посмикування правої щоки: колись стояв Гриша біля подовбаної кулями стіни під денікінськими карабінами. В останню мить врятувала його від ворожої кулі шалена атака червоних кіннотників – на згадку лишився тільки шрам на плечі та невпинне посмикування щоки: наче він весь час намагався підморгнути. Голова його була покрита такими густими та непокірними кучерями, що жоден гребінець не витримував – щербився при першій же спробі навести хоч який-небудь лад в отих непролазних хащах. Тому, мабуть, не носив ніколи Гінзбург шапки або картуза: так і ходив простоволосий, наводячи тиху паніку на містечкових ребе, тільки в найлютіші морози прикривав благеньким шарфиком весело відстовбурчені вуха. Вони й зараз стирчали в нього, як ліхтарі, – заважали солідному тонові. – Давайте, товариші, ближче до справи… – Гінзбург постукав олівцем, перевернув, постукав іще й другим кінцем, і всім було ясно, чому зволікає секретар повіткому, нерішуче мнеться за столом: усі симпатії його – на боці Ганжі, він і сам, може, затопив би в зуби, якби при ньому хто насмілився плюнути на адрес Радянської влади; але порядок є порядок і кінець кінцем комуністи вони, чорт вас усіх забери, чи не комуністи! Тож секретар повіткому збирається з рішучістю і, офіційно суплячись, запитує в комуніста Ганжі: – Товаришу Ганжа, ти нам можеш дати урочисту обіцянку, що більше ніколи, ні при яких обставинах не піддасися на провокацію і не вдасися до рукоприкладства?

Василь відповідає не зразу. Він стоїть, як уперта гора, увесь на видноті: від приношених чобіт із скривленими каблуками до благенької робітничої кепочки в правій безпалій руці. Похмуре обличчя його ще більше супиться, погляд – важкий, непоборний.

– Не можу.

– От бачите! – сердито й дзвінко вигукує товаришка Ольга: очі її аж палахкотять праведним гнівом. – Це здекласований елемент, а ми з ним панькаємося!

«Сама ти – елемент! – коситься на неї Василь. – Послати б тебе поміж наших дядьків, не те б заспівала!»

Хтось із членів бюро сердито сміється, хтось тихо лається.

– Товариші, дотримуйтесь порядку! – стукає олівцем по столу Гінзбург. – Не забувайте, що ви не на ярмарку, а на засіданні повіткому партії… Які в кого будуть пропозиції, товариші?

Першою озивається товаришка Ольга. Обличчя – рішуче, під обсмиканою гімнастеркою стирчать груди: не поступишся – пришпилить до стінки! З ненавистю дивлячись на понурого Василя, запропонувала-відрубала:

– Виключити з партії!.. Судити показовим революційним судом!..

– Ого!

– Ну, це вже ти, Ольго, занадто! – поморщився Гінзбург.

– Я своєї пропозиції не знімаю! – і сіла, демонстративно відвернувшись од Василя.

Ляндер похитав-похитав носком хромового блискучого чобота, підняв догори пальця:

– Дозвольте мені!

– Валяй! – хитнув головою Гінзбург.

– Я думаю, що пропозиція товаришки… е-е… товаришки…

– Ковальчук, – підказав хтось збоку.

– Товаришки Ковальчук, – хитнув, подякувавши, головою Ляндер, – занадто сувора. Товариш Ганжа вчинив, звичайно, тяжку провину перед революцією, але ми не повинні забувати, в яких умовах він працює… А також врахувавши, що цей товариш вперше, так би мовити, зірвався, що він чистого пролетарського походження… з селян-батраків… я думаю, що досить буде, коли ми винесемо йому догану…

– Щоб він знову зуби трощив?

– Я вас, товаришко… е-е… Ковальчук, не перебивав, – Ляндер сів, порипів ременями, вмощуючись у кріслі, знову захитав хромовим чобітком.

– Ну, що ж, товариші, інших пропозицій не буде? – спитав у присутніх Гінзбург. – Тоді переходимо до голосування.

За першу пропозицію проголосувала тільки товаришка Ольга. Вона ж була єдина, хто підняв руку проти пропозиції Ляндера.

Василь, не прощаючись, натягнув кепку, важко пішов до дверей.

– Ти почекай, ми скоро закінчимо! – гукнув йому вслід Гінзбург. – Ти мені ще потрібний.

Василь постояв у коридорі, похмуро й замкнено скурив немалу самокрутку з міцнющого, як сто чортів, тютюну, а потім вийшов на ганок: люди його зараз дратували. Там його і знайшов секретар повіткому.

– А я думав, що ти вже втік, – весело заговорив він, намагаючись попасти в рукав коротенької шкуратянки: одягався Гінзбург завжди на ходу. – Голодний?

– Ні.

– Все одно ходім їсти, бо я голодний, як вовк.

Василь покірно дав завести себе до соцвихівської їдальні, де харчувався майже весь радпартактив повітового міста. Зал світився чистою бідністю: столи хоч і не мали скатертин, зате були добре вишкрябані, дерев’яні ложки – наче щойно куплені, полив’яні миски не скидались на неоковирну людину, на губах у якої завжди лишаються сліди позавчорашнього обіду. І весела молоденька дівчина, що відразу ж підбігла до них, теж світилася отією ошатною бідністю: ношене-переношене платтячко, сіренький фартушок, ще материні, мабуть, черевички, але зате все чисте, попрасоване, а очі так і сяють світло-сірою доброзичливістю. Ганжі аж незручно стало за свої поруділі запилені чоботища, які вже давно голосили по ваксі (а де ж її у бісової мами візьмеш!), огрубілі, погано вимиті руки з чорними обламаними нігтями на єдиних двох пальцях. Він провів долонею по підборіддю – і борода не голена, не встиг поголитися, тепер страшний, мабуть, як чорт.

– Чим ви нас, Сашо, вгощатимете? – весело спитав Гінзбург і, глянувши на Ганжу, що все ще супився, додав: – Бо товариш голодний, бачите, яким вовком дивиться!

Переказуючи, чим вона сьогодні їх годуватиме, Саша довго ще стояла біля них, зате мало подавала: на перше суп, синій, як мрець, – крихітні кружальця жиру спритно втікали від ложки, а картоплину можна було виловити хіба що густим волоком; на другу страву – перлова каша, змащена для годиться прогірклою олією, і на третє – по склянці узвару.

– Ого, які ми сьогодні щедрі! – вигукнув Гінзбург і заходився сьорбати суп, аж заворушилися вуха.

«Здорово ж ви живете!» – жалісливо подивився на худеньку постать секретаря Василь. І недавня образа, коли його «пісочили» на повіткомі, стала в’янути, він уже спокійніше, без внутрішньої настороженості та упередження, міг розмовляти із Гінзбургом.

Той же добирав способу їсти й розпитувати Ганжу про сільські справи: чи охоче дядько здає продрозкладку, чи багато облогових земель, як пройшла чистка комнезаму, що чувати зі школою.

– Охоче, аж пробі кричить! – відповів сердито Василь на перше питання – Ще рік так із дядька шкуру подеремо – він нам насіє! Бур’яни будем косити, а вовків випасати!

Гінзбурга, здається, ані здивувала, ані вразила отака контрреволюційна відповідь Ганжі. Він тільки оглянувся, жартівливо зацитькав:

– Ша, годі… – І, враз посерйознішавши, відставив порожню склянку, з якої довго й уперто намагався витрусити ще хоч краплину узвару, витер долонею губи. – З продрозкладкою будем кінчати – переходити на продподаток.

– Коли? – аж смикнувся зраділо Василь.

– З нового року. Сам Ленін сказав: годі! Війна скінчилася, чіплятися далі за воєнний комунізм – угробити все господарство.

– Правильно! – рубонув долонею по столу Василь.

– Обережніше, стіл поб’єш! – засміявся Гінзбург. І, знову набравши серйозного виду: – Це – поки що неофіціально, не для зайвих чуток… А тепер скажи мені от що: що там у тебе з комнезамом?

– Ляндер уже доніс?

– Не доніс, а доповів.

– Ну, то я отак чистити комнезам однаково не дам! – відрубав сердито Василь. – Ти знаєш, товаришу, скільки невіруючих у нашому селі?

– Цікаво, цікаво…

– Я та Максим… От і всі, хоч оближися. То хто ж тоді в комнезамі буде, як усіх віруючих вичистити?

– Так…

– От тобі й так! А Ляндер в одну дудку: чисть – і нікакіх гвоздєй! А того не розуміє, шо комнезам – не бичок.

– Так, Ляндер справді тут перегнув, – погодився Гінзбург і раптом, сердито почервонівши, напосівся на Василя: – А ти чого досі мовчав? Чому в повіткомі нічого про це не казав?.. Що, може, Ляндера злякався?