І будуть люди

Так і не поговоривши з татом, Таня слухняно дає відвести себе додому, а потім збирати в дорогу – в іншу, чужу й невідому їй хату, яка віднині, і прісно, і на віки вічні має бути її домівкою. Там вона житиме, родитиме оцьому чужому чоловікові дітей, там і постаріє, а потім – помре, там її і покладуть на вічний спокій – там, а не тут, біля тата й мами, бо тепер вона – відрізана скибка, яку хоч як уже не тули – нізащо не стулиш.

Забирав Оксен молоду свою жінку пізньої осені, вже після того, як обжалися та обмолотилися. Оголені поля сумовито жовтіли стернями, тільки де-не-де стирчали копи й полукіпки, спиналися навшпиньки, виглядаючи своїх заледачілих господарів. Вилинялі під щедрим літнім сонцем барви поволі блякли, зорані ниви молили дощів, а дощів уже не було, і вже й небесна блакитна рілля покривалася блідим пересохлим пилком.

Довкола стояла осіння впоєна тиша, коли все якщо й заговорить, то тільки впівголоса, якщо й крикне, то лише на півсили, – і тоді приглушений відгомін не котиться дзвінко степом, не злітає до самого неба, а відразу згортає натомлені крила та й падає десь у ріллю. Навіть вітер, зледачілий на щедрих осінніх харчах, не гасав собі полем, а теж шукав затишку – прилягти, придрімнути, солодко стуливши повіки. Або зашитись у пожухлий гайок, сісти біля лапатого клена і в задумі зривати листок за листком, опускаючи їх із прозорих долонь, та й дивитись, як, тихо погойдуючись, пливуть ті листочки донизу, мов обпалені душі, лягають поміж своїх притихлих навіки братів.

Всю дорогу їхали мовчки: Таня вже вся закуталася в оту чорну хустину, що обгорнула їй серце, щойно батюшка вклав її руку в Оксенову; Оксен же почував себе якось ніяково перед цією міською панночкою, що її він бажав з усе більшою жадобою протягом останніх років, що насиналася йому чи не кожну ніч – приходила на холодну постіль удівця. І хоч те, у що він іноді боявся навіть вірити, збулося, Оксен уже знав, що не зможе зараз ні обійняти її, хоч це було тепер його правом, ні тим більше поцілувати, хоч поцілунок отой був би найприроднішим вчинком.

Може, саме ота її юна беззахисність так впливала на нього, а може, спогад про той єдиний поки що в їх житті поцілунок у церкві сковував Оксена, – і те, як повернулась вона до нього зблідлим обличчям, як злякано відсахнулася, відчувши дотик його вусів, а потім міцно заплющила очі, так наче мала відбути якесь неминуче покарання, і як губи її навіть не поворухнулися під його жорсткими гарячими вустами, – тільки він зараз навіть боявся зустрітися поглядом зі своєю молодою дружиною.

Лише одного разу зважився на слово Оксен: коли йому здалося, що кобила Мушка загубила підкову.

Оксен натягнув віжки, бричка зупинилася, позолочена сонцем пилюка посунулась двома вузенькими хмарками вздовж колії, обганяючи застиглі колеса.

Приладнавши до передка віжки, Оксен спритно зіскочив, пилячи нові хромові чоботи, пошиті заради весілля, підійшов до кобили. Нахилився, стукнув долонею під бабку, коротко кинув:

– Ногу! – і коняка покірно підняла копито.

Так і є: підкови не було, тільки стирчали збиті головки вухналів.

«Ох ти, Господи!»

Оксен досадливо поморщився, постояв вагаючись. Підкова була новісінька, він учора, перед тим як їхати в Хоролівку, побував у коваля, і от тобі маєш: загубилась підкова!

«Ох ти ж, Господи!»

Оксен крадькома глянув на Таню. Вона сиділа байдужа, дивилася кудись у степ. Тоді він пройшовся трохи назад, надіючись, що підкова загубилась недавно.

Підкови не було.

І хоч як Оксенові незручно перед молодою дружиною, та жаль за підковою все ж переміг, і він, підійшовши до брички, сказав:

– Повернусь та пошукаю, – а що Таня байдуже мовчала, додав, – підкова ж новісінька, я її щойно поставив…

Таня мовчала.

Оксен пройшов, мабуть, із верству – підкови не було. Трапився перехожий, Оксен не пропустив нагоди – спитав, чи не знаходив підкови.

– Підкови? – перепитав його дядько, радий нагоді перекинутись словом із добрим чоловіком.

– Еге ж…

– А яка вона була: нова чи стара?

– Та нова, щойно від коваля! – з надією, що зараз дядько дістане пропажу, пояснював Оксен.

– Те-те-те! – співчутливо похитав головою дядько – І скільки ж ви, чоловіче добрий, заплатили за неї?

– Та півкоробки борошна! – все ще не втрачав надії Оксен.

– Півкоробки! – бив себе в поли дядько – Та ще, мабуть, і крупчатки?

– Крупчатки! – втратив терпець Оксен. – Та кажіть уже толком – знаходили ви підкову чи ні?

– Підкову? – таким здивованим тоном перепитав дядько, наче Оксен досі нічого йому й не казав, – Та де б я її знайшов, коли ви їхали шляхом із Хоролівки, а я оце щойно на нього зійшов! Хіба ви не знаєте, що я з того хутора? – та й ткнув пальцем кудись поза спиною.

Оксен, тихо лаючись, повернув назад.

Приїхали додому, як почало вже смеркатися. Короткий день складав натомлені руки, а ніч уже дихала передвечірньою сиззю – і тужавіли, гускли поля, готуючись до важкого осіннього сну.

– Он уже й наша хата, – показав Оксен пужалном на гостроверхі тополі, що виростали попереду неначе з землі, та й пустив Мушку риссю.

Таня гойднулася, замало не впавши, вхопилася рукою за холодний залізний поручень, і той дотик так пронизав її всю, наче залізо було остуджене до краю і вона не долонею – серцем прикипіла до нього!

З огляду на те, що Оксен був удівцем, він не затівав буйного весілля, не напрошував повну хату гостей – не годилося. За весільний стіл сіли тільки отець Віталій з Таниною сестрою – Зінаїдою, Оксенові сини, сестра і далекий родич Михайло Гайдук із дружиною Марфою.

Гайдук ходив у таких же куркулях, як і Оксен. Тільки якщо в Оксена відрізали землю та забрали коней, то Гайдука ще й виселили в халупу, що осібно стояла на краю села, підставляючи свої поколупані стіни під чотири вітри.

До війни в тій халупі жила одинока жінка: дівка – не дівка, вдова – не вдова. Приймала проїжджих на ніч, не цуралася й чоловіків із свого ж таки села – і не раз вилітали шибки в отій хаті, і не одна жінка тіпала за пишні коси лиху розлучницю, яка посміла позичити в неї чоловіка те, що самим Господом Богом було віддане тільки їй, законній жоні, тіпала й кричала на всеньке село, проклинаючи надмірно хлібосольну молодицю. Проклинала її вся жіноча половина села, а чоловіча тільки помовчувала, бо не один потай забігав пробувати отієї солодкої меді, без якої й життя – не життя.

За громадянської війни Марина – так звали оту молодицю – кинула осточортілу хату, осідлала коня, прип’яла до свого крутого стегна шаблюку та й почала гасати широкими українськими степами разом з отаманом Вовком – одним із численних «батьків», що плодилися, як гриби, на закривавленій українській землі.

Завітала якось на чолі буйної ватаги і в рідне село. Вітром промчала вулицею, зупинилася посеред широкого вигону: синє галіфе з червоними генеральськими лампасами, кожушок (як не лусне на грудях), при боці шаблюка й наган, ще й висока, хвацько заломлена шапка з решетилівських смушок. Скомандувала зібрати молодиць, що колись провідували її з рогачами та качалками, – і пішла потіха на всеньке село!

– Вікна, дорогенька сеструньцю, била?

– Та до вас же, Маринко, чоловік мій ходив, – холонучи всім тілом, відповідала «сеструньця».

– А чого він до мене ходив?

– Та то вже вам краще знати.

– Бо ти пісна, як черствий корж, то куди ж чоловікові діватися! То замість того, щоб прийти до мене та любенько повчитися, як чоловіка біля себе тримати, ти коси мені видирала?.. Ану, хлопці, візьміть оцю дурепу та всипте їй жару, щоб не дрімала під чоловіком!..

І брали нещасну Хвеську – Мокрину – Федору, і клали мало не під копита Марининого коня, й оголяли те тіло, що його грішно й на світ Божий показувати, хіба що сварячись із сусідкою, та й сипали жару, аж свистіли нагаї.

Отак відплатила за побиті вікна Марина та й помчала геть, залишивши посеред вигону похриплих від крику жінок. І ще не встигли зарубцюватися сліди від нагаїв, як у село прикотилася звістка: десь біля Псла найшла свій безславний кінець весела Марина.

Наздогнали бандитів червоні курсанти, загнали на високий берег, і тільки Марина здибила коня, щоб стрибнути з високої кручі в річку, як чмокнула куля в біле чоло – і не стало молодиці, і зогнило в наспіх виритій ямі пишне тіло, що у всеоб’ємній щедроті своїй солодкою отрутою поїло не одного чоловіка.

А хата ще довго стояла, як відлучена, на краю села – порожніла вибитими шибками, чорніла запрілою стріхою, і вночі її боязко обходили люди: хтось наче бачив, як мертва Марина приїжджала туди на коні та й заходила досередини, не інакше як любитися з нечистою силою.

Тож в оту хату й переселив Гайдука комнезам. І хоч хазяйновита Гайдучня за одне літо довела її до пуття: вставила рами і шиби, обновила двері й стріхи, звела нову клуню і хлів, виплела з гнучкої лози такий високий тинище, що як проходить мимо дядько – тільки краєчок гостроверхої шапки видно з двору, пустила на туго нап’ятому дроті такого кудлатого чорта, що горло рвав собі ланцюгом, коли хто чужий заходив із вулиці, – хоч усе до ладу й привели Гайдуки, однак не міг простити старий революції ані забраної хати, ні відкраяного поля, ні зведених коней та волів, що тепер гнуть свої горби на голоту.

Тому й не встиг випити чарку-другу за здоров’я молодих, а вже заворушилася-запекла невигойна рана, і Гайдук, тулячи до сухих грудей жилаві кулаки, допитувався в отця Віталія:

– Батюшко, за що?.. За віщо вони мене отак скривдили?.. Чи я в Бога теля з’їв, що він послав на мене отаку кару?

Отець Віталій відклав виделку, витер сніжно-білою хустиною м’якого рота.

– Даремно ви ремствуєте на Бога. Михайле Опанасовичу, – почав лагідно умовляти старого. – Не нам, сліпим дітям його, знати, що добре, а що зле, де його свята милість, а де – його кара… Бог ніколи не забуває нас, тільки й нам ніколи не треба забувати про нього, уповати на його милосердя. Сказано-бо: без його волі жодна волосина не впаде з голови… Знайте: Бог невичерпний у милосерді своєму.

– Та де ж, батюшко, те милосердя, коли мене совдепія обдерла до нитки – заперечив Гайдук. – Хай би вже воли й коні, хай уже й землю, а то ж і з хати вигнали, наче собаку! То це такий лад? Така справедливість?.. Ні, нема ладу на землі, нема, видно, й на небі!

– Що ви таке кажете! – аж смикнувся Оксен на отакі богохульні слова – Схаменіться: хіба можна отак проти Бога?!

– Добре тобі, Оксене, богомільним бути, як тебе з хати не витурили! А я? За віщо мене так покарано? Що я – гірший від тебе? Та в тебе ж сто десятин землі було, а в мене тільки сорок п’ять!

– Я ваших десятин не лічив… – почав був Оксен, але тут у розмову втрутилася Гайдучиха. Сухенька та низькоросла, як і її чоловік, пов’язана темною хусткою, вона скидалась на стареньку монашку: сиділа при столі, пісно стуливши губи, дзьобала з тарілки «вгощеніє», а тепер, занепокоєна тим, що між чоловіками назріває сварка, вирішила перевести розмову «на божественне».

– А що я, батюшечко, чула! – а що Гайдук і собі поривався сказати слово, то вона смикнула його за рукав: – Та ну ж бо, Михайле, ти послухай лишень, що я чувала!..

Отець Віталій схвально подивився на жінку, що так вчасно прийшла на допомогу. Мимоволі зацікавлені, повернулися до Гайдучихи й інші.

Тільки Таня як сіла за стіл, так і не поворухнулася. Руки лежать на колінах, очі втуплені в тарілку, губенята міцно стулені, і все в ній напружене, кожна жилка натягнена: тремтить – ось-ось обірветься! Тоді Таня або заридає, впавши обличчям на стіл, або вибіжить із хати – майне в темну ніч…

Оксен раз по раз повертається до неї: то підкладе на тарілку, що й так повна їжі, то подасть їй виделку, то підсуне воду; сестра, яка сидить з іншого боку, теж щось нашіптує, раз навіть обійняла – пригорнула до себе – Таня тільки плечі зсутулила. Навіть коли закричали: «Гірко!» – і їй довелося встати, повернутись лицем до Оксена, – навіть тоді вона думала тільки про те, щоб стримати оте нервове тремтіння, яке все наростало в ній. Тому й здавалася на диво спокійною, якоюсь аж сонною, і Олеся, поглядаючи крадькома на невістку, нишком жаліла її: «Нещасна, як вона, мабуть, втомилася!» – хоч у самої аж гуло в руках і ногах: поралася з раннього ранку, не присідаючи.

Тож коли Гайдучиха почала говорити, всі, крім Тетяни, повернулися до неї.

– Розказували мені, батюшко… не знаю, правда чи ні, за що купила, за те й продаю… Дак розказували мені, шо ув одному селі дяк здурів…

– Як то здурів? – жахнулися всі.

– А отак: взяв і здурів… – Гайдучиха розв’язала хустку, щоб вільніше, мабуть, було говорити. – Був у тому селі дяк – годів, мабуть, із двадцять дякував. Кажуть, що розумнішого чоловіка й зроду-віку не було. А теперечки взяв та й здурів!

– То він і досі дяком?

– Та де там! До леворюції був дяком, а теперечки в якомусь приюті завідує. Ще як колись брали його в солдати, то люди всією парахвією за нього стояли, а він тепер ось якої! Ще нічого, якби там такий, як оце мій Михайло… чи ви, пробачте на слові, Оксене… а то ж найрозумніший чоловік був, а теперечки взяв та й сказився: каже – Бога нема… нічого нема!..

– Так він ні в що не вірує?

– Та ні в що на світі! Каже: і все це природа создала!

– А як же його фамилія?

– Оцього вже, звиняйте, не знаю. Казали тільки, що найрозумніший чоловік був, а повернувся з війни – сказився, пропав чоловік!..

– А я що вам казав: немає ладу на землі, немає й отам! – знову ткнув пальцем у стелю Гайдук. – Коли вже слуги Божі святої віри зрікаються, то куди ж уже далі! Отак досидимось, поки нас пранці усіх поїдять!

Він гримнув кулаком по столу, аж підскочили тарілки, перекинулась чарка – по скатертині розповзлася темна пляма. Олеся відразу підбігла – тиць-тиць рушником у мокре місце, поставила чарку, а Оксен, якому і так напекли всі оці розмови про землю та нову владу, про комнезам та продрозверстки, швиденько налив її знову.

– Давайте, дорогі гості, хоч сьогодні забудемо оці кривди, хай вони проти наших ворогів обернуться. Вип’ємо, дядьку Михайле, та вдаримо лихом об землю, та заспіваємо якоїсь веселої, бо наша молода он зовсім засмутилася.

Таня тільки ворухнула бровою, Гайдук же з упертістю п’яного заперечив:

– Добре тобі забувати обиди, коли ти в своїй хаті живеш!

– Ай справді, давайте заспіваємо, – втрутилася Зіна, якій теж почали набридати оці чоловічі розмови. На попівських харчах вона погладшала: білою здобою налилося молоде тіло, тихий рівний рум’янець ліг на щоки, спокійним щастям світилися великі чорні очі, і Таня здавалася поруч із нею зовсім ще дівчинкою: худеньке бліде обличчя, старанно зачесане – прилизане волосся, під світлим платтям наївно і беззахисно стирчать тугі груденята. «Боже, чим же вона дітей своїх годуватиме! – несхвально оглядає міську оту знайду стара Гайдучиха. – Там же тієї циці – на півразу куснути! А рученята – як палички! Зав’язне в тісті – чоловікові доведеться визволяти. Ой, нагорюється з нею Оксен, буде йому на хазяйстві не поміч, а неміч!» Але нічого цього не сказала вголос, тільки підтримала матушку:

– Ай справді, що це ми, як на поминках! Давайте-но заспіваємо. – І – штовх чоловіка в бік: – Починай-но, Михайле, в тебе ж колись таки голос був.

– Був, та загув, – відразу пригадав ще одну кривду Гайдук. – Позбавили мене, стара, голосу, теперечки ми безголосі, як та риба у неводі.

– Та ну ж бо, Михайле, годі тобі вже про те! – не вгавала Гайдучиха, рада прислужитися матушці. – То якої ми заспіваємо?

Гайдук відсунув тарілки, наче розчищаючи місце для пісні, пригладив обома долонями сиве волосся, прокашлявся. Обличчя в нього відразу стало урочисте, як у сліпих лірників, що виспівують по ярмарках та попід церквами людське «подаяніє», він навіть очі закотив угору – подивився в стелю, виглядаючи пісню:

– Хіба що оцю…

Гой, колись ми панували,А тепер не бу-гу-дем, —

завів Гайдук, жалісливо ламаючи брови. І не встиг відлунати його приношений, але дужий іще баритон, ще тріпотів він по хаті сумовитими октавами, а його вже підхопили високі тужні жіночі голоси:

Того щастя, тої доліПовік не за-га-будем…

Гарно співає Зіна, а ще краще – стара Гайдучиха, – як тільки і вберегла вона отой напрочуд чистий альт, що тепер видзвонює, напинаючи кожне слово, як наболілу струну. І вже смутніє обличчя отця Віталія, хоч йому й не годилося б захоплюватись «мирськими» піснями, супиться сумно Оксен, хоч йому аж ніяк не личить сумувати біля молодої жони, підперла по-старечому щоку долонею Олеся. Навіть Альошка, і той завмер, розтуливши рота: видно було, що і його дитяче серце повинула туга, що так і бриніла по хаті. А про Таню – що вже про Таню й казати! Вся вона ще більше завмерла – подалась наперед і не зводить – не зводить очей із старого Гайдука, немов тільки він міг їй пораяти, що ж далі робити, як жити в оцій чужій хаті, куди її вкинула лиха розлучниця доля.

І не встигли ще доспівати цю пісню – вилити всю її тугу й печаль, як не витримало надірване серце Гайдукове: упав грудьми на стіл, возив змокрілими сивими вусами по скатертині, гірко ридав:

– Сорок десятин як від серця відтяли!.. Я ж її по крихітці збирав, вершок до вершка тулив, а вони взяли та відняли… Та бодай же вони й подавилися нею, щоб же вона їм родила кукіль та отруту за мою страшну кривду!..

Його гуртом умовляли, давали холодної води, а він усе не вгавав: бив себе кулаками у груди, аж стугоніло по хаті, полоскав у п’яних сльозах прооране глибокими зморшками обличчя, скалив жовті прокурені зуби:

– Не можу, людоньки добрі, не можу!.. Сорок же десятин найкращої землі!.. Та такої ж, як сонце!.. І коні, й воли… Го-го-го!..

І хто його зна, коли б удалося вгамувати старого, якби не завітали непрошені гості.

Першим сповістив про них Полкан: здійняв такий гавкіт, немов повнісінько злодіїв напхалося до двору. Жінки так і обмерли. Оксен метнувся до дверей, а за ним – старший син Іван. Вже на бігу нахилився – висмикнув з-під лави сокиру, і Олеся так і ойкнула, затуливши налякано долонею рота: чистісінько її таточко, коли повернулися з каторги. Такому не попадайся на дорозі: рубоне не задумуючись!

А Полкан все аж заходився гавкотом, аж харчав від собачої люті. Згодом Оксен крикнув, тупнув на нього, ще й добре уперіщив, мабуть, палюгою, бо пес завищав, ще раз-два ображено гавкнув та й потягнув, мабуть, неборака, важкий ланцюг під комору: догавкався! В хаті полегшено зітхнули – свої!

В сінях затупотіло, загомоніло, донісся Оксенів догідливий голос:

– Та заходьте до хати – гостями дорогими будете!

Там ще кілька разів важко гупнуло, наче хтось оббивав сніг із чобіт, і на порозі появилася чорна приношена шкурятинка з обірваними гудзиками, поруділі стоптані чоботи на міцних ногах – до хати ступив Василь Ганжа. І по тому, як Гайдук напнувся, мов лук, не спускаючи з запізнілого гостя лиховісних очей, як зібрав він скатертину в жилавому кулаці, здогадалася Таня, що зайшов до хати кревний ворог старого, може, саме той, хто забирав у нього землю, й хату, і воли та коні.

Ганжу ж, здається, ніскільки не бентежило ні напружене мовчання присутніх, ні пекучий погляд Гайдука. Він стояв, широко розставивши ноги, в старенькій приплюснутій кепочці на голові, і велике, дикувате обличчя його з хижим обрисом носа, з смоляним, пересипаним ранньою памороззю чубом і з такими ж смолянистими очима дихало врівноваженим спокоєм, ба навіть цікавістю. Наче зайшов оце Василь Ганжа не до чужої – до власної хати, побачив у ній непрошених гостей, що понаїжджали без нього та й попхались до столу. «Ану, подивимося на вас, хто ви такі, чи варто мені з вами їсти саламаху з одного казана та пити мед-горілку, а чи гнати вас утришия – до бісової мами!»

Ганжа прийшов не сам: поруч із ним стояв парубійко в благенькому піджачкові, в полотняних навипуск штанях та в якійсь узувачці: черевиках не черевиках, постолах не постолах, а так, чорти його батька зна, що нап’яла на свої ноги людина! Русяву чуприну його покривала шапка – з голови фронтовика-солдата, що приніс її з «імперіалістичеської» та й передав, мабуть, синові. Зайшов до хати, хлопець ізняв був її, а потім, побачивши, що Ганжа і не думає підносити руку до кепки, і собі натягнув знову шапку, насунув її аж на вуха: тепер знімеш її хіба що разом з головою! Стояв непорушно біля дверей, голодно й зло світив насупленими очима на куркульські наїдки-напитки, що виповнювали стіл.

– Та сідайте ж, дорогі гості, до столу! – упадав біля них Оксен, і Тані аж соромно було зараз за нього. – Василю, ви ж тут як свій: не один рік тут прожили!

Василь поворушив широчезними плечима, немов відкидаючи оту липучу Оксенову гостинність, глузливо спитав:

– А з якої нагоди це ви тут розгулялися?

– Хазяйку в хату привіз, Василю, – охоче пояснив Оксен. – Собі – законну жону, дітям – матір.

Чорні очі Василеві пробігли-пробігли – зупинилися на пишній красуні Зінаїді, і чи то справжній, чи удаваний захват відбився в тих очах:

– Везе ж вам, Івасютам: навіть жінки з крупчатки! А нам – з остюків та ячного хліба.

Отець Віталій, зрозумівши, кого прийняв Ганжа за нову Оксенову жінку, насупився, неспокійно засовався на стільці. В Зінаїди ж аж до плечей розлився гарячий рум’янець, невеликі вуха взялися вогнем. Таня вперше трохи ожила: зиркнула на сестру, закусила губи, опустила голову. Тільки Оксен, здається, нічого не розумів.

– Таню, чого ж ти сидиш: запрошуй дорогих гостей до столу.

Тані, хоч-не-хоч, довелося звестися, тихо промовити:

– Просимо до столу.

Василь вражено подивився на Таню – спершу якесь сум’яття, потім неприхований жаль заятрив йому очі, і Тані вперше після вінця захотілося плакати.

Вона все ще стояла, опустивши безпорадно руки, і дуже схожа була зараз на оту «шльонку» з єпархіального, яка чимось завинила перед начальницею.

«Городське», – помітив Василь і бліде, незасмагле обличчя, і тендітні руки, що не знали важкої роботи. І йому раптом пригадалися інші – пошерхлі й натруджені, і як він їх цілував, ховаючись у вишняку за оцією хатою від пильного Свиридового ока, як обіцяв палко берегти – не губити важкою роботою, і вже не співчуття, а злість до оцієї тендітної панянки заворушилася в ньому. «Цій, мабуть, не дадуть переробитись, ця, мабуть, тільки й буде, що для любощів та забав!»

І цей, тепер уже ворожий, аж глузливий погляд Ганжі помітила Таня і, не розуміючи, що спричинило його, що таке зле заподіяла вона цьому чоловікові з важкою огрубілою вродою, вже не припрошувала – сіла, насупившись, одвернулась ображено. Ганжа тільки посміхнувся на оту демонстрацію: «Іч, панська кісточка, не сподобалося!» І, вже не зважаючи на гостей, повернувся до Оксена:

– Не будемо сідати ми в тебе, Оксене. Куди вже нам, голодранцям, та до багацького столу! Ти краще от що – хотів я зробити це зараз, але щоб не псувати тобі весільного настрою, то ти вже завтра візьми рушницю і принеси до сільради.

– Яку рушницю? – здивувався Оксен.

– Сам знаєш яку. Оту, що дід твій до хати приніс.

– Та боже мій, куди ж вона годиться! Хіба що горобців нею лякати?

– А то вже не твого розуму діло! – суворо перебив його Ганжа. – Раз ти – класовий ворог, знацця, ми повинні відібрати в тебе всю зброю.

– Який же я ворог? – почав був Оксен, але тут у розмову втрутився Гайдук.

До цього він ще стримувався, хоч його аж тіпало, а зараз не витримав: зіскочив з стільця, з кривою посмішкою, що не обіцяла нічого доброго, пішов до Ганжі:

– Що ж це дорогі власті нами гидують? Чи хороми наші їм не підходять, чи наші репані морди їм не до вподоби?

Ганжа повів на Гайдука чорним оком, а Оксен, боячись, що старий заведе сварку, швидко заговорив до Василя:

– Та принесу вже, Василю, коли вона вам так потрібна, – тай загородив-заступив Гайдука від свого колишнього наймита. Але той чортиком вискочив з-за Оксенової спини:

– Отак, Оксене, й роби: власть тільки пальцем кивне, а ти з себе шкуру здирай та ще й сам і віднось, щоб вона, не доведи Господи, не натрудилася…

– З вас іздереш! – сіпнув бровою Василь і, втупившись в старого суворим поглядом, наказав: – Ти от що, старий, – випив лишнього, так сиди й мовчи, поки ми тобі язика не вкоротили!

На Гайдука наче сипонули жаром. Відштовхнувши Оксена, що все ставав йому на дорозі, старий підскочив до Василя, скажено викотив очі:

– Ти… Ти… Голодранцю проклятий!..

– Михайле! – кинулась до нього Гайдучиха. Ухопила за руку, хотіла була відтягти, але Гайдук, рвучись до Василя осатанілими очима, так турнув свою жінку, що вона аж векнула – ухопилась руками за боки, поточилася на лавку.

– Михайле Опанасовичу, Бога побійтесь! – звівся і собі отець Віталій, аж тут втрутився уже сам Ганжа: підвів застережно руку, зупиняючи святого отця:

– Зачекайте, батюшко, дайте людині висказатись. Мені теж цікаво почути, що тут про нас думають…

– Що думають?.. Що думають?.. – вигукував Гайдук, бризкаючи лютою слиною. – Що вас усіх перевішати треба, от що тут про вас думають!