І будуть люди

– Боявся би – послухався б… Просто – не до цього було. Ви ж мене на повіткомі як мокрим рядном накрили… А ота найбільше… товаришка!..

– А, Ольга! – весело засміявся Гінзбург. – Та нікому спуску не дає. Тій на зуби не попадайся… Ось зачекай, приїде вона колись до тебе та візьметься за ваших жінок…

– Я всі містки по дорозі порозбираю, – пообіцяв похмуро Василь.

Вже прощаючись. Гінзбург пригадав:

– А як у вас справи зі школою?

– Та як… – зам’явся Василь. Поліз був рукою до потилиці, а потім махнув досадливо: – Не кується й не мелеться!.. Школа, товаришу, то є, хороша є школа… Так що ж толку в тій школі, коли дітей вчити нікому.

– Як нікому? – здивувався Гінзбург. – Пам’ятаю: вам ще торік учителя послали.

– Та прислали, – невесело погодився Василь. – Тільки краще б ви його собі залишили. Біда то наша, а не вчитель… Куди йому з чужими дітьми возитися, коли він скоро своїм не зможе ради дати.

– Він що – багатодітний?

– Еге ж, багатодітний: уже третя дівка з отаким-о животом від нього ходить… А він, гад прищавий, ще з однією собачу любов закрутив!

– Ну, це вже ваш недогляд, – заперечив Гінзбург. – Це вже ви повинні перевиховувати…

– Його й без мене дядьки обіцяють перевиховати. Хай тільки піймають іще біля якої – вони йому котячі горішки вилущать. Викинуть і понюхати не дадуть… А я його, такого, й на поріг до школи не пущу! Совість моя партійна того не дозволить…

– Доведеться підшукати вам нового учителя, – погодився Гінзбург. – А ти сам не жди, поки тобі на тарілці піднесуть, – зайди в наросвіту, може, на твоє щастя, хто й знайдеться.

– Та я-то зайду, зайти не штука…

– Зайди, зайди! – подав на прощання руку секретар. – Ну, то бувай здоров, коли що – не забувай!

І розійшлися: Гінзбург у повітком, Ганжа – спершу в наросвіту, потім на пошту – за свіжими газетами і аж тоді вже – в рідне село.

Там його ждали й не ждали. Коли втомлений Ганжа пізньої ночі підходив до своєї хати, від стіни відклеїлась темна постать, ворухнулася йому назустріч.

– Хто там? – спитав суворо Ганжа, намацуючи рукою ребристу ручку нагана.

– Дядьку Василю!

– Максиме?.. Ти чого тут стирчиш?

– То вас пустили, дядьку Василю?

Голос парубка аж тремтить від радості, він тупцяється біля Ганжі в своєму пошарпаному кожушкові молоденьким ведмедиком, торохтить узувачкою по дзвінкій, уже трохи підмерзлій землі.

– Пустили? – дивується Василь. – Та хто б це мав мене забирати?.. Постій, постій, а це що в тебе?

– Та-а… Це так… – ніяково бубонить Максим та й намагається приховати за спиною Івасютину гаківницю. Тільки де ж її в біса затулиш, оцю багацьку пукавку, коли вона своїм гранчастим дулом мало не дістає хлопцеві до вуха!

– То ти мене тут стеріг! – догадався нарешті Василь і, обійнявши парубка за плечі, на мить притиснув його голову до своєї шкурятинки. – Ну, спасибі, брате, спасибі!.. А тепер іди собі додому, бо мати, мабуть, уже й очі прогледіла…

– То ви, дядьку, таки повернулися, – вже не запитально, а задоволено-ствердно мовив Максим та й пішов слухняно додому, потупотів кудлатою тінню. А Ганжа довго ще стояв біля дверей, тримаючи руку на клямці: заходити до хати чомусь не хотілося.

«Гарний хлопець оцей Максим, бач, півночі простояв, мене виглядаючи», – розчулено думав він і, може, вперше спала думка, що вже заради оцього варто жити, й боротись, і ночувати в одинокій, необжитій хаті, позбавленій затишного й теплого жіночого духу. «Так, невдало якось воно в мене виходить, невдало, – роздумує гірко Василь, все ще старцюючи біля дверей: надворі йому зараз затишніше, аніж у хаті. – Удівець не вдівець, парубок не парубок, а так, чорти його батька зна й що, як той пес на припоні… Чи, може, й справді завести якусь удовицю, хай би обігріла хату?.. Тільки нічого не вийде в мене», – відразу ж сам собі заперечив Василь, і перед ним, як накликане, випливло обличчя Олени, обпекло його серце синіми, як небо, очима. «Прокляття моє, муко моя!.. Отруїла ти душу мою та й пішла – так і не дала мені спити твого кохання!.. Що ж тобі ще треба від мене?.. Подивись: я вже сивий, уже однолітки мої повидавали дочок, поженили синів та ходять дідами, а ти все примушуєш мене чекати – невідомо чого, надіятись – невідомо навіщо… От візьму та й оженюся на першій, яка тільки під руку трапиться, оженюся, аби тільки ти відчепилась від мене. Так хіба ж ти відчепишся?.. Хіба ти покинеш?.. Станеш між нею і мною, осліпиш своїми очима, скуєш мою душу… Бо мені часом здається, що вони і в домовині не згасли, оті очі твої, Олено, і з-під сирої землі сяють синіми зорями та й будуть сяяти, доки і я ляжу отам біля тебе… Чи хоч тоді ти заспокоїшся, Олено?»

Василь торгає клямку, і клямка жалісливо видзвонює, а темна хата тихенько постогнує: десь у димарі кублиться невгомонний вітрисько, що забрався туди переночувати та все ніяк не вмоститься, все не зігріється: тремтить, бідолаха, посвистує в порожній кулак, уже й не радий, що потрапив у таку необжиту халупу. «Що ж, брате, посвищемо разом та й будемо спати, – невесело жартує Василь, роздягаючись. – Пробач, дорогий госте, що в печі не топлено, що їсти не зварено: сам бачиш, як живемо…» Вітер ще трохи поскімлив-поскімлив та й затих: десь, мабуть, таки пригрівся, сердега, Василь же ще довго холонув необігрітою душею, – лежав голічерева, підклавши руки під голову, світив у низеньку стелю тоскними очима, і широкі необласкані груди його аж боліли по жіночій голівці – по теплій шоці, гарячих устах, шовковистій косі. Хай би спала оце зараз у нього на грудях – не поворухнувся б, не дихнув би до самісінького ранку.

І чи то ота прикрість у повіткомі, чи оці нічні важкі роздуми, тільки Василь щось із тиждень ходив сам не свій: так, ніби заспаний, ніби хворий, і все супився та ховав очі, розмовляючи з людьми. «Таки добре влетіло йому за Гайдука!» – догадувались у селі, й одних чутка ця повнила радістю, а інших злостила: «Гайдук же перший до нього поліз, то це, виходить, тобі на голову накладуть, а ти й обтертись не смій! Видать, нова влада не дуже розбирається, що й до чого».

Сам же Гайдук не приховував свого невдоволення. Отак! Ворон воронові ока не вийма! Пішов у повіт та й повернувся собі, непокараний. Ніби його, Гайдуків, зуб нічого й не вартий. От вам, людоньки добрі, яка нова власть, осьдечки її правда! Мало того, шо останню зернину з двору метуть, щоб нагодувати отой пролетаріят ненажерливий, та іще й морду безкарно товчуть! Одна тепер тільки й лишилася надія, що на Господа Бога. Як Бог за нас не заступиться та не покарає отого волоцюгу, тоді вже хіба що до страшного суду нам ждати!

Іще щось додав старий до отієї гнівної своєї мови, а може, й не сказав – тільки подумав, так хіба ж від чортячих людей з чимось сховаєшся! І одного пізнього вечора, повернувшись додому з сільради, застав Ганжа біля своєї хати Приходька Івана.

Комнезамож Іван мав сімейку, як у того Омелька: жінку і дванадцять дітей. Обсіявся ними, як дрібним маком: ще не встигне одне сп’ятися на ноги, а вже друге виглядає з колиски, галченям роззявляє голодного рота.

– Бог дав, – пояснював кожного разу Іван, збентежено чухмарячи потилицю.

– Бог то Бог, але й ти, Іване, добре, видать, підпрягався до Бога! – сміялися дядьки.

– Е, що ви таке кажете – до чого тут Іван! – заперечували інші. – Ми, слава Богу, теж не з лопуцька, та, бачите, далеко позаду. То в нього Хведора така…

– А до чого тут, сусіде, Хведора!

– А до того, сусіде, що в неї натура особенна…

Дядьки собі сміялися, а Іван не дуже зважав на ті людські насміли: хай сміються собі на здоров’я, з посміху люди бувають; а от підростуть сини, та виведе він аж дванадцять ораликів у поле, тоді подивимося, дорогі сусідоньки, кого завидки гризтимуть!

– Та де ж ти, Іване, тієї землиці настачишся? Дванадцять синів – то ж дванадцять господарів!

– І земля буде, – не піддавався Іван. – То колись, за царя, – росли б мої жебраками, – а тепер – го-го!.. Тепер – наша властя: вона моїх синів у обиду не дасть.

Приходьки росли дружні та заповзяті – горою стояли один за одного: як наваляться на когось гуртом, – ти їх одним кулаком, а вони тебе – двадцятьма. Навіть передостаннє (найменший ще в колисці), виставивши з-під коротенької сорочки брудненьке пузце, теж пнеться до гурту – ткнути і своїм кулачком.

Щонеділі вела їх Хведора до церкви. Найменшого несла на руках. Виступала попереду, огрядна, червонощока, як пава («Тій Хведорі народити, що яйце знести!» – казали заздрісно жінки), а за нею, взявшись за руки, ланцюжком одинадцять синів: старший – попереду, передостанній – позаду: йде перевальцем, поспішає, щоб не відстати від інших.

Ще не так давно Іван не вилазив з боргів – не так легко нагодувати з двох десятин отих пуцьверінків.

– І куди воно у вас дівається, Іване? Ви ж недавно змололи!

– Та змолоти змолов, тільки й мої косарики, спасибі їм, не дрімають. Ще не вспіє, пробачте на слові, й вилупитись, а вже найбільшу ложку хапає.

– Вони й вас отак з’їдять, Іване!

– Дасть Бог – не з’їдять, бо я жилавий. Та ще як позичите мені мішечок пшенички, то вже якось уцілію: кину їм по шматку – вони про рідного тата й забудуть.

Отак пожартує-пожартує та, гляди, і йде з мішком за плечима додому.

Тепер Іванові легше: прирізала нова влада великий шмат поля, виділила коня й плуга, і Приходько серцем приріс до комнезаму та його ватажка – Ганжі Василя.

От і зараз – стоїть біля його хати, удає, наче просто так, випадково опинився на оцьому подвір’ї.

– Ти кого стережеш?

– А, це ти, Василю! А я й не впізнав. Бачу, суне якась мана: бугай – не бугай, а щось на нього схоже…

– Кажи, чого прийшов, – обриває нетерпляче Ганжа: натомився сьогодні, хоч у перевесло лягай, йшов – мріяв якомога швидше пірнути в постіль.

– Хто, я?

– Та ти ж!

– А я так: ішов та й зайшов. Став та й стою.

– А ось я тобі по потилиці надаю – ти в мене постоїш! – погрозився Ганжа – Тобі що: іншого місця не знайшлося – витрішки пасти?

– І чого ти, Василю, такий скаженющий? – опасливо відступаючи від Ганжі, спитав Іван. – Як повернувся з того повіту, так наче тобі хто кільце в губу вставив: все – бу та бу! А нема, щоб по-людському!

– З тобою, чортом, спробуй по-людському… Кажи краще, чого тут стоїш, бо, Їй-Богу, прожену!

Іван ще далі відступив од Ганжі:

– А сердитись будеш?

– Чого б то я мав сердитись?

– Ну, гаразд, іскажу. Стережемо, щоб твою хату не спалили.

– Хату? – здивувався Ганжа, – А хто її має палити?

– Та звідки ж я знаю!.. Люди кажуть, Василю, а вже як ми й рішили: ночувати в тебе по черзі…

– Це, значить, щоб удвох веселіше горіти було?

– От-от, – засміявся Іван, – То, може, до хати пустиш, бо в ногах правди немає.

– Що ж з тобою поробиш: заходь, рятувальнику!

В хаті Ганжа засвітив лампу, запросив гостя сідати. Не поспішаючи, дістав кисет, став лаштувати цигарку. Іван заворушився й собі: понишпорив в одній кишені, лапнув по другій, досадливо мовив:

– От же бісова жінка!

– Що там таке?

– І казав же: насип у кишеню тютюну, так вона насіння насипала… А щоб же тобі чортяка жару за пазуху всипав!..

– На мого.

– І чого мені так не поталанило в житті, Василю? – далі ремствував Іван, коли вони, скрутивши цигарки, закурили від одного сірника – В людей жінки як жінки, а в мене – чортяка з рогами! Я їй – стрижене, вона мені – кошене. Отак і любимося весь вік, аж хата двигтить… Бач, насіння насипала! Знала ж, чортяка руда, що я при своєму хворому зубові на лускання оте й дивитись не можу, так нарошне ж всипала!

– А може, й не знала, – в’яло заперечив Ганжа, – може, й не нарошне.

– Та як же, Василю, не нарошне, коли я вчора у Хоролівці до дохтура із своїм зубом заходив!

– Ну й що, помогло?

– Як мертвому кадило, – махнув рукою Іван. – Хіба тепер дохтура! Пів-Хоролівки оббігав, поки знайшов, а знайшов, показую зуба: «Порятуйте, – кажу, – бо вже й жити через нього, розпроклятого, не хочеться», – так він і дивитись не захотів!..

– Не схотів? Ти йому, мабуть, не приніс нічого?

– Де ж у ката не приніс! – аж розсердився Іван. – Шматок сала на стіл поклав. Та він все одно не схотів. «Я, – каже, – голубчику, по ротах, та не таких, як у тебе. Гігіколог я». Та й випхав мене із моїм зубом надвір… Спасибі, хоч сало віддав… Василю, а гігіколог – це не по кобилячій часті?

– Може, й по кобилячій, – байдуже озвався Василь.

– Ех, дурна ж голова – не спитав! – забідкався Іван.

– Що в тебе – кобила захворіла?

– Та, слава Богу, здорова. Ану ж що трапиться, от і не треба було б уже шукати!

Покурили, помовчали. Іван все ще, мабуть, був під свіжим враженням своєї мандрівки до Хоролівки, бо згодом поцікавився:

– Василю, ти не знаєш, чого городські жінки почали такі короткі спідниці шити? Матерії нема, чи розпорядження таке вийшло?

– Мабуть, що розпорядження, – вперше посміхнувся Василь. – А що – дуже короткі?

– Та, щоб тобі не збрехати, аж за коліна. І хоч би було що показувати, а то такі ж загодовані, як ото поросята в поганого господаря: скільки ти йому не пхай, а воно все ребрами світить. Гузення того, ну, Їй-Богу, в жменьку ввібрати, вискоче на каблучках, та й – стриб, стриб перед очима, хоч батогом відганяй… Отож, видно, посьорбає порожнього супику та й стрибає з тієї великої радості, – зробив раптовий висновок Іван, спльовуючи презирливо на долівку. – А скажи мені, Василю, коли вже крам у нас буде?

– Скоро буде, Іване, – пообіцяв Ганжа. – Сам знаєш, що нам буржуї в спадщину залишили: голод та руїни. То спершу, щоб щось виробляти, – відбудувати спершу треба…

– Та хоч би карасину завозили, та мила, та солі, – ремствував далі Іван. – Був я оце в Хоролівці, думав нову косу купити, так де там – і не підступишся! Таку ціну гилять, що аж волосся дибом стає. «Бійтеся Бога, – кажу, – хіба можна таку ціну з живого чоловіка лупити! Хто ж вас, чортів, годуватиме, як ви дядькові в руки коси не дасте? Будете ж самі злидні косити, а витрішки їсти!..» А вони ще й регочуть: «Нічаво, ми найдемо, що їсти, а ти у власті своєї спроси, коли вона ножиці свої зімкне, отоді вже й коси подешевшають». – «Щоб же вони зімкнулися, – кажу їм, – та на ваших шиях!» Плюнув та й пішов без коси від тих стрикулянтів…

– Будуть і коси… Все буде, Іване, дай тільки час.

– Дай-то боже і нашому теляті вовка з’їсти, – обізвався Іван. – Воно б уже й так можна було жити потроху… Війни, слава Богу, немає, банди теж наче вивелись… Так продрозкладка ж дихати не дає!.. Ти в повіті буваєш, чого ж ти їм нічого не кажеш?.. Що вони там собі думають?..

– Думають, Іване, думають, – пригадав Ганжа розмову із Гінзбургом. – І не тільки думають – готують новий закон… – якусь мить повагався: казати чи ні. А потім вирішив: казати! Від кого ховатися. – З нового врожаю обіцяють твердий податок. Зібрав, змолотив, скільки положено здав, а що лишилося – роби що хочеш: чи на базар, чи сам поїж…

– Твоїми вустами, Василю, та мед пити…

– Ну, давай уже, Іване, лягати, – перебив Приходька Ганжа – Не знаю, як ти, а я сьогодні наче ціпом намахався.

– А як підпалять?.

– Та й біс із ним! – озвався байдуже Ганжа. – Коли ще хтось збереться палити, а я всю ніч не спатиму?

– То, мо’, ще я постережу надворі?

– А нащо його стерегти? Як надумається, то й без тебе підпалить.

– Воно так, – погодився Іван та й почав роззуватися – лаштуватися до сну…

Минула ніч, і друга, і третя. Комнезаможі приходили ночувати до Ганжі, і хата стояла, як заворожена: зухвало збивала на потилицю солом’яну шапку, сміливо блискала вікнами. І Василь, щоразу покидаючи її раннім ранком, боровся із спокусою поплескати долонею по стіні: так-то, брате, видать, нас і вогонь не бере!

А загорітись таки мусило. Якщо люди почали казати, то вже хоч-не-хоч, а треба було горіти – рано чи пізно. Тому не дуже був вражений Ганжа, коли на четверту ніч, якраз після перших півнів, довелося йому зіскакувати з обігрітої постелі та й вибігати з чобітьми й шкуратянкою в одній руці, з наганом у другій на освітлений кривавим вогнищем двір.

Василь стояв серед двору простоволосий (кепочку забув на лаві, а тепер уже пізно за нею повертатися), стояв, весь обмитий рухливими червоними відблисками, шо металися по його важкій, наче з бронзи вилитій постаті, і дивився, як у злому вогні корчилася його хата. Хоч перший осінній морозенко вже побігав по землі, похукав на трави, покриваючи білою памороззю, Ганжа не відчував холоду: довкола нього, на всьому широкому неогородженому подвір’ї розтікався чорний паруючий круг, прогрівав остуджену землю, сушив змокрілий спориш. Ганжа стояв, не спускаючи очей з хати, і вже здавалося йому, що то не вогонь – величезний червоний шуліка хижо впав на хату просто з неба і терзає, і рве її на шматки – змахує полум’яними крилами, намагаючись відірвати свою здобич од землі та й занести кудись за три світи, у вогняне велетенське гніздо. На сусідських хатах потривоженими чорногузами метушилися дядьки, лили на стріхи воду, напинали мокрі рядна, гукали один до одного, і вже поруч ударила в голос якась молодиця, їй відгукнулася інша – затужили, як над покійником, – Василь не чув і не бачив нічого. Аж тоді, коли на двір увірвалися захекані комнезаможі – хто охляп на коні, хто пішки, та й метнулися з відрами, вилами, крюками до хати, Василь зупинив їх і похмуро сказав:

– Рятуйте сусідські хати. Моя вже і так догорить.

Коли ж хата догоріла, Василь сів просто на землю, взувся, натягнув свою шкуратянку, засунув наган до кишені – пішов із двору. І до самісінького ранку ходив селом, як неприкаяний. Бачили люди, як підходив до подвір’я Гайдуків, довго стукав у ворота – на той стукіт і собачий розлючений гавкіт вийшов один з молодих Гайдученків – здоровенний парубійко з розкудланою чуприною. Цитьнув на пса, сердито спитав у сіріючу темряву:

– Кого там лиха година носить?

– Де батько?

Гайдученко, мабуть, одразу впізнав голос голови сільради, бо не став уже допитуватись, хто оце добивається до них, а гукнув:

– Іх нема вдома!

– Де ж він?

– Поїхали на маслобойку!

– Давно поїхав?

– Ще звечора.

Ганжа більше нічого не розпитував. Відійшов од воріт, трохи постояв та й рушив далі – вздовж темної вулиці, що наче вимерла – затуляла і вуха, і очі чорними долонями ночі: я нічого не чула й не бачила, і ви краще й не питайте мене, бо однаково не скажу.

Всією спиною відчував Ганжа сторожкі оті очі, що пильнували за ним, ладні, однак, відразу ж щезнути, щоб тільки він їх не помітив. «І отак зроду-віку: позалізають у шпарки та й витикаються звідти слимаками – і я не я, і хата не моя! Ти, сусіде, хоч сам згори, аби тільки моя хата не горіла… І в цьому – вся наша біда, наше прокляття. Бач, з кожного вікна виглядають, – знаю, що виглядають, зирять за кожним кроком моїм… отак бачили й отого палія… А спробуй-но спитати – умре, а не скаже… От і роби людям добро!» – з гіркою образою закінчив Ганжа, та відразу ж обпік спогад про те, як влетіли комнезаможі на його двір – немов не на пожежу, на смертний бій прилетіли! – і як Максим не спав – чатував на нього під хатою з Івасютиною гаківницею в задубілих руках, і як ночували три ночі в нього, аж поки він сказав: годі. І образа на односельчан потіснилася – дала місце іншому почуттю, що вмощувалося, вмощувалося та й відбилося на суворому обличчі Ганжі: розгладило теплими пальчиками зморшки, дихнуло в затужавілі очі, пом’якшило твердо стулені губи. І Ганжу вперше після пожежі потягло на куриво. Діставши кисет, він довго лаштував цигарку, а ще довше палив сірники. Сірчані голівки, торкнувшись вогнисто об коробку, з тихим шипінням зривалися, спалахували миттєвими зірочками та й гасли, ледь не долетівши до землі, а Ганжа вперто чиркав, наче затявся засвітити посеред завмерлої сільської вулиці отаку ж зірку, яка зоріла просто над його головою. І він її таки засвітив, і поніс перед собою в губах, роздуваючи упертий вогник, що зухвалою іскрою пронизував темряву.

Тільки вранці повернувся Василь до свого двору. Все, що мало згоріти, згоріло, лише сумно чорнів обпалений комин та осінній вітрисько бабрався в попелі, вишукуючи поодинокі жарини. І там, де він пробігав, сіренькими гадючками звихрювався легкий попілець, плив і осідав на пропалену землю. Гостро пахло горілим, чад ще тримався в повітрі, стояла цвинтарна тиша. Василь застиг на згарищі, широко розставивши ноги, міцно стуливши губи, а чорні насуплені очі його ятрила ледь помітна сльоза.

Ніколи не тужив за втраченим добром Ганжа. Може, тому, що й добра завжди було в нього на одну, як то кажуть, понюшку, а може, тому, що люто ненавидів усю власність, яка обплутує людину, як липке павутиння, сліпить їй очі, в’ялить їй душу, черствить її серце і кінець кінцем відбирає в неї всі оті радощі, заради яких тільки й треба жити на білому світі, – може, й тому, тільки ніколи не жалкував Ганжа, коли щось втрачав: пропало, то й кат його забери, туди йому й дорога! – а от зараз такий жаль стис йому серце, що хоч вовком вий на оцьому попелищі!

І сказати б, щоб хата була як хата, а то так собі, мазанка, що її поставив ще його прадід на чесне слово, аби затулитись од вітру, зігрітися від морозу: зроду-віку не гналися Ганжі за хоромами. Підсліпуваті віконця, низенькі дверцята – хоч-не-хоч, а вклонишся, заходячи до хати, стеля сідає мало не на голову, бо однаково не вбгаєш сюди того степового простору – тих безмежних полів, широкого лугу й глибоких байраків, де колись гарцював на баскому коні далекий їхній пращур, обіймав просто неба гарячу й горду полячку, так обіймав, що й досі не заспокоїлася – кипить його кров у далекому правнукові. Тож, здавалося б, не було жодної причини тужити за оцією згорілою халупою, – а от непрошена сльоза пече йому в оці, пробивається на світ, хоч як він супиться та хилить голову.

Бо не згоріле майно – майно – біс із ним! – інше ятрить йому душу.

Тут жив його дід. В оці згорілі двері провів молодий його батько молоду його матір, на отім он згорілому полу він народився, під сволоком, що щез у вогні, гойдався в колисці, вчився ходити, розмовляти, радіти – і материн теплий голос, і батькова скупа усмішка не зникли з цієї хати з їхньою смертю. Невидимими, добрими тінями жили вони в оцих стінах і часто приходили до нього чи то в миттєвих спогадах – якесь слово, усмішка, жест спалахували крізь роки, – чи в тихих розмовах із добрими людьми: «А пам’ятаєте, Василю, як ви ще були маленькі… ще отаким-о… коли, звиняйте, ще й штанів не носили… а я з вашим татом, царство йому небесне, хомути отутечки лагодили. То їм, бувало, як набридне… гарячі ж були… то вдарять, було, хомутом тим об долівку, аж загуде: «А, трясця його матері, кий чорт цю роботу й вигадав!» Вдарять отак та скажуть: «Ану, куме, заспіваймо краще»… Та як заведуть-заведуть – де тільки в них той голос і брався!..» Приходили, зігріваючи душу, нагадували про себе: «Ми з тобою, Василю, всім родом із тобою», – де ж поділися вони після оцієї пожежі? Згоріли у вогні і лежать тепер, спопелілі, вбиті назавжди, ось тут, під ногами? Пройдуть дощі, змиють попіл, не лишиться і сліду… Чи розбіглися в ніч і ще нипають тепер, безпритульні, під холодними осінніми вітрами, і не буде вже їм де подітися в зимові тоскні вечори. Ось за цим тужить Ганжа на згарищі, бо здається йому, що згоріли у вогні і материна добра усмішка, і батьків лагідний голос. За це і буде він мстити невідомому поки що ворогові, хоч він уже зараз догадується, дуже добре догадується, чия рука не пожаліла вогню під його стріху!

Поки що ж він оселився в сільраді – невеликій кімнаті при клубі. Мав добру постіль із поруділих газет – клав їх у боки і в голови, а вкриватися зовсім не треба було: кожного вечора сторож сільради напалював піч так, що дихала вона пекельним жаром до самісінького ранку, нещадно вганяючи в піт і Ганжу, і самого діда, котрий, як тільки голова сільради оселився отут, і сам перебрався ночувати біля начальства: «Ніззя, людоньки добрі, кидати його самого в отаку важку для нього годину!»

– Ви, діду, хоч би дров пожаліли! – потираючи обважнілу від задуху голову, зауважив після першої ночі Ганжа.

– А що їх жаліти – дрова общественні, – з філософським спокоєм розсудив дід. – Ти, Василю, роби своє діло, а за мною не пропадьош!

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.