І будуть люди

«Ось ти лежиш, мертвий, а я стою над тобою, живий, хоч ти й хотів мене вбити. Ти заховав від мене в могилу найдорожчу для мене людину, без якої я вже не знатиму щастя, та й сам зарився біля її ніг, щоб і після смерті не пустити від себе. А я ось прийшов, забрав її в тебе, бо вона кохала не тебе, а мене, – стережи ж тепер порожню могилу!.. Ти не щадив нікого в своєму житті, рубав навіть пальці, простягнені до тебе за милостинею, – не буде ж пощади і всьому родові твоєму! І син твій ляже сюди, і внуки твої – все гадюче насіння твоє прийме в себе оця неродюча могильна земля, щоб воно зогнило, перетліло, розсипалося в прах, а я все буду живий. Я буду орати твою землю, засівати її, збиратиму врожай – спробуй тепер завадити мені в цьому, Свириде!.. Жаль, що ти не дожив до цих днів: хотів би я побачити, як ти сам обгризав би пальці свої, коли ми ділитимемо твою земельку! Так-то…»

Насунув кепочку аж на очі, пішов із цвинтаря – прямо черед Івасютине поле.

Оксен же, втративши землю, впав у похмурий відчай. Кілька днів сидів удома – не виходив навіть із хати, від сестри і синів, що поралися по хазяйству, роздратовано відмахувався: робіть як знаєте, хоч за вітром пустіть, тільки дайте мені спокій! А потім запріг кобилу, сів у бричку та й покотив із двору, не сказавши, куди він їде і коли повернеться.

Коли б це було до революції, Оксен поніс би свою кривду у волость, а не допомогло б – подався і вище: дійшов би аж до губернатора, а свого добився б. А зараз – куди він піде, шукаючи правди? До Василя Ганжі? Чи до таких же, як Ганжа, верховодів, шо стоять тепер при владі?.. Один Бог лишився від старих добрих часів, який усе бачить і все чує, і без волі якого навіть волосина не впаде з голови людини. Він незмінно був прихильний до Івасют, своїх вірних дітей, завжди дбав про їх інтереси, як статечний господар. Посилав вчасно дощі на їхні ниви; оберігав від хвороби худобу; стежив за тим, щоб кури добре неслися, а вівці вчасно котились; набивав на ярмарку ціну на ті продукти, що їх Івасюти продавали, і збивав ціни на крам, що його вони мали купувати; охороняв їхнє добро від лихого, заздрісного ока, від чорного злодія, від вогню та води і пильнував за тим, щоб наймити працювали не за страх, а за совість. Він робив усе, щоб росло, міцніло їхнє хазяйство з року в рік, і кожен Івасюта міг твердо покластися на оцього надійного, прихильного Бога.

– Так за що ж ти караєш нас зараз, Господи всемилосердний та всемогутній, чим я, раб твій, провинився перед тобою, що ти наслав на мене оцю совдепівську сарану, яка буде віднині жерти мій хліб, випасати на моїх луках свою сухоребру худобу? Чим я не догодив тобі, Господи, що ти дав волю отому безпалому сатані знущатися з мене? Скажи мені, Боже, скажи вустами свого слуги, якщо я недостойний чути твій глас!..

– А чи не забагато ви хочете знати, Оксене, в гордині своїй? – голос отця Віталія, завжди такий м’який та ввічливий, нині лунає суворо й осудливо. Строге, іконописної краси обличчя повернене просто до Оксена, і великі очі мерехтять докором. – А я думав, Оксене, що ви твердіші у вірі своїй…

Оксен стоїть розгублений посеред великої світлиці. Признатися, не на таку відповідь сподівався він, несучи, свою скривджену душу до батюшки.

Молився ж перед цим гаряче й щиро, так, як, може, молився тільки в дитинстві. Майже всю Божу службу простояв на колінах, клав запопадливі хрести, бив земні поклони: Господи, просвіти! укріпи! допоможи! А потім зачекав отця Віталія біля церкви та й пройшовся із ним до господи.

У світлиці – спокійно і тихо. Книжкові шафи тьмяніють золотими корінцями, м’які фотелі й стільці, м’який килим на підлозі і м’яке, розсіяне темно-зеленими завісками денне світло, що не змагається, не забиває, а гармонійно доповнює тихе світло лампади перед образами, непоспішливе, приглушене цокання великого, в темному горіховому футлярі годинника – все це схиляє до неквапних рухів, спокійних продуманих слів.

– Сідайте, Оксене, – запрошує отець Віталій, бо Оксен все ще стоїть, вражений несподіваним докором панотця.

Коли Оксен сів – притулився на м’якому стільці, отець Віталій пройшовся по кімнаті раз, пройшовся вдруге. Смикав замислено молоду шовковисту борідку (ах, як її любила цілувати матушка!), ворушив бровами, поглядаючи на свого принишклого гостя.

– Не знаю, що вам, сину мій, відразу й сказати, – почав отець Віталій, сідаючи навпроти Оксена та дотикаючись до його коліна випещеною рукою з довгими аристократичними пальцями – Всі ми тепер як сліпі, скривджені діти, що збилися з дороги: ніяк не можемо вийти на втрачений шлях. З нас насміхаються, а ми мусимо мовчати. Нас закидають камінням, а ми не сміємо й руки піднести, щоб оборонитися. Нам завдають ран, ми ж – тільки прикриваємо їх своїми слабкими долонями…

Оксен аж завмер, боявся й дихнути: так гарно, так проникливо говорив зараз батюшка. «Еге ж, ми як діти, скривджені діти…» І щось уже душить Оксенові груди, гарячить, затуманює очі і – дивно! – легше на змученому безсонними ночами, безпросвітними думками серці. Озлобленість поступається місцем розчуленню, відчай – мерехтливій надії.

– Важкі, неймовірно важкі випробування послав Господь Бог в безмежній милостині до грішних дітей своїх… Знаю, Оксене, все знаю, – застережно підняв долоню отець Віталій, бо Оксен так і потягнувся до нього – розповісти про свою нову кривду. – І як замучили вашого батька, святу цю людину, як поглумилися з його пам’яті, і як вас пограбували, відібравши землю й худобу… Але хіба ви один постраждали, Оксене? Хіба ви перший сидите в оцій кімнаті, згадавши у важку для вас хвилину про Господа Бога? Огляньтесь, Оксене: скільки скривджених цією од лукавого владою синів святої нашої матері церкви йдуть сьогодні до неї, шукаючи захисту, питаючи втіхи!.. Так, тяжко нам, дуже тяжко. Але хіба першим християнам було легше? Хіба не полювали на них, як на диких звірів, не піддавали найлютішим тортурам, найпекельнішим мукам, що їх тільки диявол може підказати людині, аби тільки вони зреклися Христа – Господа нашого? Їх була всього жменька, проти них стояла ціла Римська держава з її непереможними, здавалося б, легіонами, з усім незліченним багатством, держава, яка володіла півсвітом. Досить, здавалося б, їй ворухнути пальцем, щоб роздушити оту жменьку перших християн – бідних, знедолених, безборонних, але твердих, чуєте, Оксене, – твердих у вірі своїй!..

І що ж сталося, Оксене? Римська імперія загинула, від неї лишилася тільки сумна згадка, а вчення Христове розлилося по всьому світі, як весняна повінь, що очищає людські душі від скверни. Бог, всеєдиний і всемогутній, який держить наше майбутнє у святій десниці своїй, творець усього живого й неживого, що оточує нас, не допустив, щоб загинула праведна віра, і не допустить цього ніколи, Оксене. Як перші християни, в цю страшну для нас усіх годину ми повинні свято вірити в нього, в його волю і мудрість, яку нам, рабам його, ніколи не дано зрозуміти… Бог посилає нам випробування, щоб перевірити, наскільки міцна та непохитна наша віра в нього. Бог кидає нас аж на дно неймовірних страждань, щоб потім, очищених муками, вознести ще вище, зробити ще щасливішими. Все в руках Божих, Оксене, треба тільки вірити у всемогутнього і не допускати в душу свою гріховних сумнівів…

Упокоєний, просвітлілий душею, поїхав додому Оксен. Майбутнє вже не здавалося йому таким безпросвітним, як досі. Повнився надією, що Бог не допустить того, щоб утвердилася оця диявольська влада, не дасть на поталу покривджених дітей своїх і рано чи пізно, а відібрана земля знову повернеться до нього.

Дістав із скрині Біблію, Житія святих, Псалтир, поклав на полицю під образами. Щовечора збирав усіх до столу – читав при засвіченій лампі. Строго слідкував за тим, щоб усі молилися, дотримувались постів, щонеділі відвідували церкву.

І, упокорившись, виїхав на те поле, що лишив йому Ганжа разом зі своїми поплічниками, – збирати врожай.

На жнива, як і заведено, виїжджали всією сім’єю: Оксен, обидва сини, сестра. Нещодавно йшли ще й наймити, а то й сусіди, – роботи, слава Богу, вистачало всім, цього ж літа Оксен вирішив, що упораються й самі.

Ще вчора поклепали коси, вставили в граблі нові зубці, викотили гарбу, перевірили упряж, а Олеся нарізала сала, наклала повен чавун вареної в лушпинні картоплі, націдила жбан різкого та холодного сирівцю: на обід вирішили не повертатися додому, щоб не марнувати час.

Устали вдосвіта – з першими півнями. Небо миготіло ясними зірками, неохолола за ніч земля дихала парою – легкий туманець виповнював луки, шо опускалися до самої річки, пробував здертися і на городи, та йому бракувало сил, і він сповзав донизу, залишаючи на траві росяну сизь. На сході, коло самої землі, невидиме сонце розгортало біленьку намітку, затуляючи нею зірки, а місяць наставляв гострі роги, як роздратований бичисько: «Не підходь, а то заколю!» «Буде гожа днина», – подумав Оксен, і звичний, урочистий, радісний настрій, як завжди, коли він виїжджав на жнива, пройняв його. Та відразу ж і пригас, бо він подумав про оті дев’яносто гектарів відібраної землі, і Оксен уже сердито гукнув до хати, щоб швидше ворушилися, бо так можна дозбиратись і до вечора. На той покрик першими вийшли хлопці, протираючи заспані очі та позіхаючи.

– Ви хоч би вид свій обмили! – нагримав на них Оксен, і сини слухняними бичками подались до колодязя, почали зливати один одному в стулені човником долоні просто з відра. Слідом за ними появилася й Олеся в старенькій кофтині та спідниці, в білій хустці, пов’язаній понад бровами, щоб не запектися на сонці, з двома вузликами, де була наготовлена їжа. Посвітила на схід веселими очима, спитала в Оксена:

– Братику, молока теж узяти? – І коли Оксен відповів, що не треба, обійдуться і сирівцем, сестра поснувала дві темні доріжки до гарби, обсипаючи ноги росою.

Коли вже впрягли кобилу Мушку (жеребця і ще одного коня забрали оті голодранці), з хати вийшов скоцюрблений дід. Притримував обома руками штани, бо обірвався очкур. Штани звалювалися із висохлих на корінь сідниць, та дід поспіхом дріботів до гарби, трусив пожмаканою бородою.

– Заждіть, і я з вами!

Хлопці пирснули в кулаки, Оксен досадливе сказав:

– Та куди вже ото вам їхати, діду! Сидіть уже вдома та грійте кості…

Але дід упертою дитиною пхався на гарбу: штани, чіпляючись за дошки, сповзали йому аж на почорнілі литки. Хлопці вже відверто сміялися, Олеся, гасячи сміх, одвертала почервоніле обличчя, Оксен же іще пробував умовити старого:

– Хто ж за хазяйством догляне, як ви з нами поїдете?

– Хай он Альошка лишається!

Дід уже видряпався на гарбу, вріс у дошки сучкуватим задком, вчепився посинілими руками в полудрабок – умреш – не відірвеш! Оксен тільки плюнув, послав Олексія за сіном – підмостити під старого йолопа, щоб не розтрусилися кості, і зраділий син припер такий оберемище, що його вистачило б на повну гарбу.

– Ти що, зовсім з глузду з’їхав? – закричав на нього Оксен.

– Та ви ж казали, – виправдовувався той.

– А худобу – чим годувати будемо? – вже зовсім розсердився Оксен. – Чи твою дурну голову замість сіна до ясел впихнемо?.. Неси назад та не труси по дорозі, бо вам тільки тюкни.

Оксен надібрав трохи сіна, помостив на дошки.

– Сідайте, діду, сюди, бо вас там розтрусить.

Поки виїхали з двору, вже зовсім розвиднілося. В небі ще не відстоялася нічна каламуть, воно було якесь безбарвне та зблякле, як вода під час повені. Де-не-де блимали зірки, але й вони швидко гасли, опускалися в імлисту глибизну, як прив’ялі листочки. Тільки місяць наставляв ще на сонце надломлені роги, пробував його налякати, а сам уже задкував-задкував за своїми зоряними чередами, що побрели на інші пасовиська.

Червоне, веселе, ясне – сходило сонце. Клало чіткі свіжі тіні, вигравало в росяних травах такими веселковими спалахами, що аж боліло в очах. В тому ранковому світлі хліба стояли урочисті й замислені, як воїни перед останньою битвою: шикувалися один до одного гінкими стебельцями, схиляли важкі свої голови, повні золотого зерна, торкалися один одного колючими вусиками, наче казали останнє «прощай». І мимовільний сум охопить у першу хвилину хлібороба, коли він стане з гостро відклепаною косою чи зубатим серпом проти оцього безборонного війська: жалко нищити отаку божу красу!

– Запізнилися! – буркнув невдоволено Оксен, бо не було ще за його пам’яті випадку, щоб вони не виїжджали на жнива першими. Тепер же поле всіялося людьми, кіньми та возами, що позадирали догори голоблі, обвішані клунками та зайвим одягом, і перші нетерплячі вже пробували коси, прокладаючи перший покіс, виблискували золотими мантачками – сталь перекликалася зі сталлю, дзвеніла з краю в край.

Дід наче проспав усі оці роки, а оце щойно прокинувся. Звівся на гарбі, розгублено оглянув величезний лан, всіяний косарями.

– Оксене, навіщо ти стільки женців найняв?

– Хто їх у дідька наймав! – відповів похмуро Оксен.

– Оксене, та чи тобі повилазило: вони ж наші хліба жнуть! – аж затіпався дід.

– То вже не наші…

– Як то не наші!.. Наше це поле: я сам його в пана купував…

– І поле не наше. Хіба ви не знаєте: забрали в нас поле.

– Так чого ж ти стоїш? Біжи до урядника, хай прожене їх к бісовій матері, а зачинщиків посадить у холодну!

– Та чи ви, діду, з того світу звалилися, чи й справді вже весь свій розум прожили! – не витримав нарешті Оксен. – Плетете таке, що й купи не держиться: де ж тепер урядники?

Дід неабияк розгнівався. Бризкав на бороду слиною, розлючено тряс головою:

– Пропаде! Все пропаде ік бісовій матері при отакому хазяїнові! Та чи ти, лобуряко, хоч про синів своїх подумав, – з чого вони житимуть, коли все нажите добро в чужі руки віддаєш?

Оксен уже нічого не відповідав: мовчки ладнав косу, тільки тремтіли дрібно руки та гірко стискалися вуста.

Накричавшись, дід плюнув у бік онука, зсунувся з воза та й пошкрябав геть по дорозі, сердито замітаючи матнею влежану за ніч пилюку.

– Щоб тебе й мої очі не бачили!.. Тепер я біля тебе і срати поруч не сяду!

Іван кинувся був запрягати кобилу – підвезти прадіда додому, але Оксен спинив:

– Облиш… Хай пройдеться, може, хоч трохи дур із голови вивітриться.

Дід щасливо добрався додому, а ввечері, як тільки косарики заїхали в двір, зустрів Оксена новим витребеньком:

– Віддай, харцизяко, гаман!

– Навіщо він вам, діду? – миролюбно поцікавився Оксен, що, зморений цілоденною працею, не мав уже охоти ані сперечатися, ані сваритися зі старим.

– Не твого дурного розуму діло! – затрусився знову дід. – Мій гаман, я його в чоботаря купив, коли тебе, сопливця, ще й на світі не було! Що захочу, те з ним і зроблю!

– Та добре, віддам! – втомлено відповів Оксен, радий уже відчепитись від діда. – От розпряжу кобилу й віддам.

Тоді дід підняв догори важкий костур, підступив до онука:

– Віддай, нечестивцю, зараз, бо так по голові торохну!

Що лишалося робити Оксенові? Не заводиться ж битись із старим – на потіху дітям та сестрі.

Пішов до хати, відчинив скриню, дістав гаман, спорожнив його, подав дідові:

– Забирайте, тільки дайте мені спокій!

І дід уже не розставався з тим гаманом. Тягав його із собою з ранку до вечора, уночі клав у голови: часто просинався, мацав під подушкою рукою, чи ніхто не вкрав.

Якось гаман висунувся – впав на підлогу, і дід, прокинувшись, підняв такий лемент, що хоч святих із хати винось.

– Ря-а-а-туйте, вкрали! – кричав розхристаний дід, божевільно викочуючи очі. Побачивши онука, що вскочив до хати, присікався до нього: – Віддай, падлючий сину, гаман, бо й з того світу проклинатиму!

– Та ось він лежить! – помітив пропажу Іван. Нахилився, підняв гаман, подав дідові.

Дід прожогом ухопив його, притис до грудей.

І досадно, і смішно було Оксенові з отакого дідового божевілля.

А гаман потроху виповнювався, роздував своє потерте черево, і правнуки не раз ламали собі голови над тим, що прадід туди ховає.

Якось в Олексія зник новий, щойно куплений пасок – блискучий, поцяцькований мідними пластинками, не пасок, а мрія. Хлопець увесь день проходив з почервонілими очима, перерив усе, перевернув догори дном, по сто разів допитувався: «Ви не бачили паска?» – але пропажі так і не знайшов.

В Оксена пропав брусок, що на ньому гострив бритву, Іван не дорахувався святкового картуза, темно-зеленого, з чорним лаковим козирком, а Олеся ніяк не могла пригадати, куди вона заділа червоне намисто.

На другий рік дід помер. Сіли обідати – немає діда. Кинулись гукати – не озивається. Знайшли його аж у саду, під крислатою яблунею. Зібгавшись у калачик, дід лежав, як сонна дитина, притискаючи до грудей розбухлий гаман.

І чого ж тільки не було в тому гаманові! І царські асигнації, і керенки, й банкноти Директорії, і навіть німецькі марки – кожна влада лишала в руках Івасют грошові знаки свої, і тільки по тих грошах оцінювали Івасюти кожну владу: чим більше грошей «у руку», тим краща і влада. Тепер же ці гроші стали нікому не потрібними папірцями, не придатними навіть на цигарки, і тільки дідова хвороблива уява вбачала в них якусь цінність.

Оксен потримав, потримав, зважуючи їх у руках, хотів був уже викинути, а потім передумав: ану ж колись пригодяться!

Знайшли там і пропажі: Олексій – пасок, Оксен – брусок, Іван – картуз, а Олеся – намисто. Було ще там якесь ганчір’я, зовсім уже нікчемні папірці, гвіздки, гудзики, гайки – все пхав до гамана дід в бажанні отягнутися на нове багатство.

Поховали діда як доброго християнина: з батюшкою, дяком, півчими. Отець Віталій виголосив зворушливу казань про бренність цього світу та вічність того, жінки розчулено сякалися, дядьки хнюпили простоволосі голови, покаянно ворушили вусами.

Потім справляли поминки: сідали за столи, встановлені просто надворі, під двома величезними грушами, які посадив ще дід. Було тихо та добропристойно, шануючи покійника, ніхто не звалився під стіл, тільки дячок під кінець почав витирати тарілку посизілим носом, але Оксен підкликав синів, і ті відвели попідруки духовну особу в комірчину та й поклали на ряднині, щоб відіспався.

Отець Віталій і Оксен майже не пили. Сиділи поруч, Оксен поштиво пригощав шановного гостя, але батюшка їв дуже мало: надкусить трохи – і годі.

Після поминального обіду пішли в садок: батюшка захотів трохи прогулятися – оглянути Оксенове хазяйство.

– Гарно у вас тут, як у раю, – хвалив він, оглядаючись довкола. – Тихо, спокійно – Божа благодать. Жаль, що матушки з нами немає!

– А ви і матушку привезли б до нас, – запросив одразу Оксен. – Пожили б отут, скільки їх душенька забажала б…

– Дякую, Оксене, може, якось і зберемося, – пообіцяв отець Віталій. Потім, уже від’їжджаючи, запросив Оксена до себе:

– Завітайте в цю неділю до мене, – і так, ніби між іншим, додав: – Можливо, що в мене будуть гості, – обіцяла приїхати Таня.

Палкий рум’янець пропік засмаглі Оксенові щоки, він збентежено відкашлявся, відвів очі: відтоді, як познайомився з отією світловолосою панною, вона частенько-таки провідувала його у думках.

Знав, що застарий для неї, не смів навіть надіятись, що вона зможе покохати його, та все ж нічого не міг вдіяти з собою: юне обличчя її не раз випливало в оманливому світлі нічного гостя, що чаклував-зазирав совиним оком своїм у вікно. Обличчя гойдалося перед Оксеном, підпливало до нього впритул, мерехтливе і звабливе, лукаво світило очима: «Я так подобаюся тобі?» – «Дуже!» – «Так чого ж ти не цілуєш мене?..»

І не раз схоплювався з постелі Оксен, гамуючи серце, що гупало, як несамовите, йшов до відра, мочив студеною водою голову, щоб охолола, а потім виходив надвір. Стояв навпроти місяця, шо шкідливим дітиськом відскакував од вікна, як тільки грюкали двері, видирався по гінких яворах на якийсь там небесний припічок та й виставляв звідти невинне обличчя: я нічого не знаю, нічого не чув. Довго стояв Оксен, роздимаючи груди, а ніч чаклувала над ним, терлася об його розхристані груди муркітливою кицькою, торкалася серця м’якенькою лапкою: «Я добра, я хороша, звірся мені, і я дам тобі те, чого ти найбільше бажаєш». І вже виводила з таємничо застиглого саду легкі дівочі тіні, виткані зі срібного сяйва, і вигинались у дратівливому танку, манили й кликали його за собою прозорі дівчата. «Свят! Свят! Свят!» – відступав до порога Оксен, але в хату не тікав, бо ніч, припавши до самого вуха, русалкувала – нашіптувала в самісіньке серце: «Чого ж ти стоїш? Бери, яка для тебе найкраща, бо вони всі кохають тебе!»

І вже якась диявольська сила штовхає його в спину, і йде Оксен, завмираючи серцем, прямо на садок, та тільки підходить, як дівчата зі сміхом розсипаються на дрібненькі сріблясті скалки.

«Свят! Свят! Свят!» – отямлюється врешті Оксен, кладучи на себе хрест, а потім починає хрестити садок, хату – всі чотири сторони світу, щоб згинула нечиста сила, якій недовго й погубити доброго чоловіка.

– Господи Ісусе Христе, помилуй мя, грішного, царице небесна, спаси нас, великомучениця Варвара, моли Бога о нас, – шепоче Оксен простеньку молитву, що її навчила його матуся в далекому дитинстві на всі випадки життя. Та ні хрест святий, ні молитва не можуть до кінця знищити всі чари, бо вони вже – в самому Оксенові: злилися з ясними очима отієї русокосої панночки, що сиділа поруч із ним за столом. «Не такий я вже й старий для неї, – думає врешті Оксен, – а мені ж рано чи пізно, а треба привести хазяйку до хати. Олеся вже давно на порі, не сьогодні-завтра піде собі геть, як тільки попадеться добрий чоловік, а що ж ми втрьох вдома робитимемо? Сам бачиш, Господи, яка в мене безвихідь, тож прости вірному рабові своєму за його невільні грішні помисли…»

Наступної неділі запрягає Оксен Мушку та й їде до священика Віталія в гості – не так пострічатися з батюшкою, як побачити його молоденьку зовицю, що, не відаючи навіть, сама того не бажаючи, запала в серце сорокап’ятилітнього чоловіка, приворожила його на своє безталання.

Колись, мріючи про майбутнє заміжжя, уявляла Тетяна Світлична собі його так: висока біла церква з веселими дзвонами, мармурова паперть з рожевими східцями, і вона опускається ними, легенько ступаючи в золотих черевичках.

Вимріяна церква в плині дівочих років зазнавала певних метаморфоз – не мінялися тільки дзвони: з дзвінкої стоголосої міді, з ніжного срібла та щирого золота, бо тільки такі були гідні її прийдешнього шлюбу.

Колись, мріючи про власне заміжжя, бачила себе Тетяна обіруч з високим ставним юнаком, елегантно вбраним у чорний костюм. Чорні лаковані черевики відбивають золотий блиск її черевичків, дужа рука ласкаво і мужньо підтримує її на отих сходах, закохане обличчя віддзеркалює кожен порух Таниного лиця, бо ж він не бачить нікого й нічого, крім чарівної своєї дружиноньки.

Спершу юнак той не мав певних рис. Просто був носієм «ідеї», що опановувала Танину легковажну голівку, певним фоном, без якого вся ота весільна картина була б неможливою. З роками «він» став набирати конкретніших рис. То був дуже подібний до вчителя історії, якому вона колись пробувала подарувати серветку. То молоденьким офіцериком з такими симпатичними вусиками, що Таня ладна була розціловувати їх з ранку до вечора. То, після заміжжя сестри, – Віталієм з його неземної краси обличчям. І, нарешті, Олегом.

Тут шлюбний юнак набув найконкретнішого втілення. Він просто-напросто не міг уже бути кимось іншим. Ніколи. Ніким. Тільки Олегом.

І ось весільні дзвони лунають над нею – чому ж вони наче відлиті з найтемнішої міді? Де поділося срібло і золото, що своїми ясними, веселими, сонячними відтінками мали скрасити оце похоронне вибемкування? Чи, може, невідомий майстер у хвилину розпуки домішав у ці дзвони металу, з якого кують ланцюги та кайдани?

Ось поруч із нею іде її чоловік – чому ж він чужіший чужого? Який злий чаклун підмінив їй Олега, віддав її в руки людини, що годиться їй хіба що в батьки?

І Таня вже рада, що немає отієї вимріяної мармурової паперті з рожевими сходами, ні високої білої церкви, бо її серце наче пов’язали чорненькою хусткою монастирської сестри- черниці.

Відразу ж із церкви пішли провідати тата.

Благословивши дочку на гіркий цей вінець, тато невдовзі помер: він наче боявся, що не витримає – пожаліє її, і тому поспішив заховатися від Тані в могилу. Поховали його не біля церкви, де лежали всі священики, а посеред парафіян, – така була остання татова воля. «Ви ж покладіть мене серед людей, мені там буде веселіше лежати». І ось він лежить серед них – Василів, Микол, Оникіїв, – кого утішав у злигоднях та горі, кому обіцяв царство небесне по смерті, – що ж він скаже Тетяні, яка, як слухняна, покірна дитина, не осмілилась порушити дане татові слово?

Могила мовчить, непорушна й німа, мовчить білий хрест – символ страждання і горя. Тані вже здається, що тато і звідси кудись перебрався – заховався від неї. Затуляє почорнілими долонями очі – не хоче бачити доччиного сумного обличчя. Забиває затужавілою глиною вуха – не хоче чути Таниного зламаного голосу. Обіцяє їй щастя лише у царстві небесному, а не тут, на землі.