Могутніше за меч

Після денного шопінгу в Нью-Йорку, який коштував Бобові кількох ящиків рибного паштету, жінка більше про це не згадувала. Однак Боб боявся, що вона може порушити це питання під час вечері з Еммою. І якщо вона це зробить, йому доведеться спритно змінити тему. Дякувати Богу, леді Вірджинія не втілила свою погрозу приєднатися до них у плаванні, бо якби вона це зробила, то не заспокоїлася б, доки не дізналася, що саме сталося в перші години тієї першої ночі.

Врешті-решт, Прісцилла вийшла з лазнички, але вже було десять по восьмій.

* * *

– Може, підемо на вечерю? – запропонувала Емма.

– А хіба Бінґеми не хотіли до нас приєднатися? – здивувався Гаррі.

– Хотіли, – сказала Емма, перевіряючи годинник. – Більш ніж пів години тому.

– Не гнівайся, люба, – твердо мовив Гаррі. – Ти голова компанії, тож не можеш показувати Прісциллі, що вона тебе дратує, адже саме на це вона й сподівається.

Емма вже хотіла заперечити, але її чоловік додав:

– І будь певна: все, що ти скажеш за вечерею, Вірджинія може використати в суді, позаяк немає жодних сумнівів, на чиєму боці перебуває Прісцилла Бінґем.

За усіма проблемами, які Еммі довелося вирішувати упродовж минулого тижня, вона зовсім забула про справу в суді, та й адвокати Вірджинії не озивалися вже кілька місяців, тож вона навіть почала замислюватися, чи не поховали вони цю справу по-тихому. Та проблема була в тому, що Вірджинія нічого не робила тихцем. Емма зібралася зробити замовлення офіціанту, аж тут Гаррі підвівся.

– Мені дуже шкода, що змусила вас чекати, – заявила Прісцилла, – але я втратила лік часу.

– Це не проблема, – запевнив Гаррі, відсунув її крісло і зачекав, поки вона зручно всядеться.

– Треба щось замовити, – сказала Емма, явно бажаючи нагадати своїй гості, як довго на неї чекали.

Прісцилла не квапилася, погортала сторінки оправленого в шкіру меню, довго зважувала й нарешті зробила вибір. Як тільки офіціант прийняв її замовлення, Гаррі поцікавився, чи сподобалося їй у Нью-Йорку.

– О, так, на П’ятій авеню стільки чудових магазинів, асортимент у яких набагато ширший, ніж у Лондоні, але ці закупи мене цілком виснажили. А коли я повернулася на корабель, то просто впала на ліжко й заснула. А ви, пане Кліфтон, щось встигли купити?

– Ні, я зустрічався зі своїм видавцем, поки Емма шукала давно не баченого двоюрідного брата.

– Звісно, я ж зовсім забула, що ви пишете романи. А я ніяк не знайду часу для читання книжок, – зронила Прісцилла, коли перед нею поставили тарілку з помідоровою зупкою. – А я суп не замовляла, – сказала вона і недобре поглянула на офіціанта. – Я просила вудженого лосося.

– Даруйте, мадам, – вибачився офіціант і прибрав зупу.

Поки він ще міг почути, Прісцилла зауважила:

– Гадаю, набрати досвідчений персонал для круїзного лайнера – справа непроста.

– Сподіваюся, що ви не будете проти, якщо ми почнемо, – узяла ложку Емма.

– Ви зустрілися зі своїм двоюрідним братом? – запитав Боб.

– На жаль, ні. Він був у Коннектикуті, тому я знайшла Гаррі, й нам пощастило отримати пару квитків на післяобідній концерт у Лінкольн-центрі.

– Хто виступав? – поцікавився Боб, коли перед Прісциллою поставили тарілку з вудженим лососем.

– Леонард Бернстайн, який дириґував увертюрою до «Кандіда»[6], а потім грав фортепіанний концерт Моцарта.

– Просто не знаю, як ви знаходите час, – сказала Прісцилла в проміжках між їжею.

Емма мало не сказала, що не витрачає життя на закупи, але коли підвела погляд, побачила насупленого Гаррі.

– Я колись бачив, як Бернстайн дириґував Лондонським симфонічним оркестром у Роял-Фест-холі, – озвався Боб. – То був Брамс, просто прекрасно.

– А ви супроводжували Прісциллу в її виснажливій мандрівці уздовж П’ятої авеню?

– Ні, я навідався у нижній Іст-Сайд, аби переконатися, чи є сенс намагатися потрапити на американський ринок.

– І який ваш висновок? – запитав Гаррі.

– Американці ще не готові до рибного паштету Бінґема.

– А які країни готові? – не вгавав Гаррі.

– Тільки Росія й Індія, правду кажучи. Але й вони мають свої проблеми.

– І які ж саме? – запитала Емма, і в її голосі прозвучало справжнє зацікавлення.

– Росіяни не люблять сплачувати рахунки, а індуси нерідко не в змозі це робити.

– Можливо, проблема в тому, що у вас лише один продукт? – припустила Емма.

– Я думав розширити асортимент, але…

– Ми можемо балакати про щось інше, окрім рибного паштету! – роздратувалася Прісцилла. – Зрештою, ми ж у відпустці.

– Звісно, – погодився Гаррі. – Як там Клайв? – запитав він і негайно ж пошкодував про свої слова.

– У нього все добре, дякую, – швидко відреагував Боб. – А ви обоє маєте пишатися тим, що Себастьяна запросили до ради директорів.

Емма посміхнулася.

– Ну, це навряд чи стало сюрпризом, – втрутилася Прісцилла. – Давайте поглянемо правді в вічі: якщо ваша мати – голова компанії і вашій родині належить більшість акцій, то, відверто кажучи, ви можете призначити до правління хоч кокер-спанієля, а решта директорів лише вихлятимуть хвостиками.

Гаррі подумав, що Емма ось-ось вибухне, але, на щастя, її рот був набитий, тож запанувала довга тиша.

– З кров’ю? – запитала Прісцилла, коли перед нею поставили стейк.

Офіціант перевірив її замовлення.

– Ні, мадам, середньо підсмажений.

– А я замовляла з кров’ю. Я чітко сказала. Заберіть його і принесіть новий.

Офіціант терпляче й мовчки забрав тарілку, а Прісцилла звернулася до Гаррі:

– Чи вдається заробити собі на життя писаниною?

– Це важко, – зізнався Гаррі, – не в останню чергу тому, що на ринку є багато чудових авторів. Однак…

– Тому ви одружилися із заможною жінкою, хоча насправді це не так важливо, еге ж?

Гаррі промовчав, але не Емма.

– Ну, нарешті ми виявили, що між нами є щось спільне, Прісцилло.

– Авжеж, – погодилася Прісцилла. – Але я належу до старої школи, і мене виховували, що піклуватися про жінку природно для чоловіка. Але не навпаки.

Вона ковтнула вина, а коли Емма намірилася відповісти, додала з теплою посмішкою:

– Від цього вина тхне корком.

– А мені здається, воно чудове, – сказав Боб.

– Любий Роберт досі не тямить різниці між бордо і бургундським. Щоразу, коли ми вечеряємо, обирати вино завжди доводиться мені. Офіціанте! – звернулася вона до сомельє. – Нам знадобиться одна пляшка «мерло».

– Так, пані.

– Ви, мабуть, не часто приїжджаєте на північ Англії, – зауважив Боб.

– Не надто часто, – визнала Емма. – Але одна гілка моєї родини походить зі Шотландського нагір’я.

– Моя також, – відгукнулася Прісцилла. – Я народилася в Кемпбеллі.

– Гадаю, ви знаєте, що це Середньошотландська низовина, – сказала Емма, відчувши, як Гаррі ногою штовхнув її під столом.

– Я впевнена, що ви маєте рацію, як завжди, – мовила Прісцилла. – Тож гадаю, що ви не будете проти, якщо я поставлю вам особисте запитання.

Боб відклав ножа та виделку і з тривогою поглянув на свою дружину.

– Що насправді сталося першої ночі плавання? Бо я знаю, що ніде не помітили жодного корабля королівського флоту.

– Звідки ти можеш це знати, коли в той час спала як убита? – втрутився Боб.

– А що, на вашу думку, сталося, Прісцилло? – запитала Емма, вдаючись до тактики, яку часто застосовував її брат, коли не хотів відповідати на запитання.

– Дехто з пасажирів каже, що вибухнула одна з турбін.

– Машинне відділення відкрите для огляду пасажирами у будь-який час, – мовила Емма. – Вважаю, що було б добре сьогодні вранці влаштувати екскурсію туди.

– Я також чула, що у вашій каюті вибухнула бомба, – нишком докинула Прісцилла.

– Ви також можете будь-коли завітати до нашої каюти, щоб спростувати погано поінформованих поширювачів чуток.

– А ще мені казали, – не вгавала Прісцилла, – що близько опівночі на корабель потрапила боївка ірландських терористів…

– Тільки для того, аби переконатися, що всі каюти зайняті, а коли для них не знайшлося місця, їх примусили пройти по дошці й податися вплав аж до Белфаста.

– Ви часом нічого не чули про те, що марсіани прилетіли з космосу й висадилися в одній з труб? – покепкував Гаррі, коли офіціант з’явився зі стейком з кров’ю.

Прісцилла на нього навіть не глянула й хутко схопилася зі свого місця.

– Ви щось приховуєте, – видихнула вона, кладучи серветку на стіл. – І я маю намір дізнатися, що це було, перш ніж ми дістанемося до Ейвонмута.

Всі троє спостерігали, як вона граційно вислизнула з ресторану.

– Даруйте, – вибачився Боб. – Було навіть гірше, ніж я очікував.

– Не хвилюйтеся з цього приводу, – заспокоїв його Гаррі. – Моя дружина хропе.

– Ні, – заперечила Емма, і двоє чоловіків засміялися.

– Я б віддав половину своїх статків, щоб стосунки в моїй родині були такими, як у вас.

– Я згоден, – сказав Гаррі.

Цього разу настала черга Емми штурхати свого чоловіка під столом.

– За одне я вам вдячна, Бобе, – сказала Емма, звертаючись із інтонацією голови правління. – Ваша дружина навіть жодного уявлення не має, що ж насправді сталося нашої першої ночі в морі. Але якщо вона коли-небудь дізнається…

* * *

– Я хотіла б відкрити цю зустріч із привітання свого сина Себастьяна Кліфтона в раді директорів.

– Слухайте, почуйте! – прошелестіло відлуння бальною залою.

– Незважаючи на те, що я пишаюся його досягненнями в такому молодому віці, відчуваю, що маю попередити пана Кліфтона, що решта членів правління спостерігатимуть за його поведінкою дуже уважно.

– Дякую, пані голово, – сказав Себастьян, – за теплий прийом і корисну пораду.

Слова Себа викликали посмішку в кількох членів ради: впевненість від матері, принадність від батька.

– Продовжуємо роботу, – вела далі голова правління. – Дозвольте мені ознайомити вас із новинами про те, що стало відомим, як інцидент за участі флоту. Хоча ми ще не можемо дозволити собі розслабитися, здається, наші найгірші страхи вже позаду. Нічого з того, що сталося тоді насправді, не потрапило в пресу по обидва боки Атлантики, не в останню чергу, як мені підказують, через невелику допомогу десятьох осіб. Трьох ірландців заарештували у перші ж години нашої першої ночі в морі, вони вже не на борту з нами. Після того як ми причалили й усі пасажири зійшли на берег, арештантів перевели на фрегат Королівського флоту, і той зараз перебуває на шляху до Белфаста. Пошкоджений гвинт хоча й не повернувся до повної потужності, все ж тримає кількість обертів близько шістдесяти відсотків, і його замінять, як тільки ми повернемося до Ейвонмута. Наша технічна команда працювала вдень і вночі з пошкодженим корпусом, поки ми не причалили до Нью-Йорка, і виконала першокласну роботу. Лише досвідчений мореплавець зможе помітити якісь ознаки ремонту. Подальшу роботу над корпусом також проведуть, коли ми опинимося в Ейвонмуті. Припускаю, що до того часу, коли «Бекінґем» за вісім днів вирушить у другу подорож до Нью-Йорка, ніхто не знатиме, що у нас колись були проблеми. Однак, гадаю, що було б нерозумно для когось із нас обговорювати цей інцидент поза межами цього приміщення, і якщо вас питатимуть про нього, просто дотримуйтесь офіційної лінії.

– Чи можемо ми претендувати на страхові виплати? – поцікавився Ноулс.

– Ні, – твердо сказала Емма, – бо якби ми це зробили, це, без сумніву, викликало б безліч запитань, на які я не хотіла б відповідати.

– Зрозумів, пані голово, – сказав Доббс. – А скільки нам коштував цей інцидент із флотом?

– У мене ще немає загальної суми, яку можна було б оголосити правлінню, але мені сказали, що це може коштувати нам десь сім тисяч фунтів.

– Не надто велика ціна за таке, враховуючи обставини, – зауважив Бінґем.

– Погоджуся. Однак жодне посилання на інцидент із флотом не треба фіксувати у протоколі цих зборів або повідомляти нашим акціонерам.

– Пані голово, – сказав секретар компанії, – мені якось доведеться пояснити те, що сталося.

– Тоді дотримуйтесь офіційної версії флоту, пане Вебстер, і не розсилайте нічого без мого схвалення.

– Якщо ви так кажете, пані голово…

– Тоді перейдімо до позитивніших новин, – Емма перегорнула сторінку свого нотатника. – «Бекінґем» завантажений на сто відсотків для зворотної подорожі до Ейвонмута, і маємо сімдесят два відсотки заповнення на другий рейс до Нью-Йорка.

– Це хороша новина, – схвалив Бінґем. – Однак не можна забувати про сто вісімдесят чотири безкоштовні місця у каютах, які ми запропонували як компенсацію, чим обов’язково скористаються в майбутньому.

– Важливо, коли настане це майбутнє, пане Бінґем. Якщо замовлення будуть розподілені рівномірно упродовж наступних кількох років, то це несуттєво вплине на наші грошові потоки.

– Але боюся, що є дещо, що може вплинути на них уже зараз. І результат буде ще гіршим.

– Що ви маєте на увазі, пане Енскотт? – запитала Емма.

– Я провів дуже цікаву бесіду з вашим братом і виявив, що він спокійно оцінює наслідки того, що доведеться позичити півтора мільярда фунтів у Міжнародного валютного фонду, щоб зупинити падіння нашої національної валюти. Він також згадав про можливість уряду запровадити сімдесятивідсотковий податок на всі корпорації, а також дев’яносто відсотків податку на прибуток для тих, хто заробляє понад тридцять тисяч на рік.

– Боже милий! – вигукнув адмірал. – Чи зможу я дозволити собі власний похорон?

– Остання ідея належить міністру фінансів, – продовжував Енскотт, – що мені здається майже немислимим. Це те, що жодному бізнесменові або туристові не дозволять виїжджати з країни, маючи більш ніж пів сотні фунтів готівкою.

– Це не спокушатиме людей їхати за кордон, – зронив Доббс із сумнівом.

– Гадаю, що я, можливо, знайшов шлях, як це обійти, – озвався Себастьян.

Решта директорів обернулися до новенького.

– Я провів невелике дослідження того, що роблять наші конкуренти, й, схоже, власники кораблів «Нью-Йорк» і «Франція» вирішили свої податкові проблеми.

Себ зумів зацікавити раду директорів.

– «Нью-Йорк» уже не зареєстрований на американську компанію, незважаючи на те, що її штаб-квартира все ще розташована на Мангеттені, як і переважна більшість її працівників. Задля уникнення оподаткування компанію зареєстрували в Панамі. І якщо уважно поглянете на цю ілюстрацію, – Себ помістив велику світлину корабля «Нью-Йорк» у центрі столу, – то зможете побачити невеличкий прапорець Панами, який майоріє на кормі, незважаючи на те, що зірки та смуги залишаються вкрапленими у все, що розташоване на борту, – від тарілок у ресторані до килимів у каютах.

– І французи роблять те саме? – поцікавився Ноулс.

– Безумовно, але з суттєвою галльською різницею. Вони вивішують на корму алжирський прапор, і підозрюю, що це не що інше, як політичний виверт.

Себ передав колегам ще одне фото, цього разу великого французького лайнера.

– Це законно? – запитав Доббс.

– Жоден уряд не може із цим нічого вдіяти, – повідомив Себ. – Обидва кораблі перебувають у морі більше трьохсот днів на рік, і, наскільки можуть оцінити пасажири, все відбувається так само, як і завжди.

– Мені це не подобається, – визнав адмірал. – Мені не здається це правильним.

– Наш перший обов’язок – інтереси наших акціонерів, – нагадав Боб своїм колегам, – тож чи можу я запропонувати пану Кліфтону підготувати доповідь на цю тему, щоб ми могли детальніше обговорити її на наступному засіданні правління?

– Гарна ідея, – похвалив Доббс.

– Я не проти самої ідеї, – сказала Емма, – але наш фінансовий директор вигадав альтернативне рішення, яке може вам здатися більш привабливим.

Емма кивнула в бік Майкла Керріка.

– Дякую, пані голово. Насправді все дуже просто. Якби ми взялися будувати другий корабель і скористалися нашим варіантом повторного замовлення у «Гарланд і Вольф» за зумовленим контрактом, то уникнули б сплати будь-яких корпоративних податків упродовж наступних чотирьох років.

– Тут має бути якийсь підступ, – зауважив Ноулс.

– Зовсім ні, – сказала Емма. – Будь-яка компанія може вимагати податкових пільг щодо капітального проєкту, якщо вона дотримується ціни, узгодженої в початковій угоді.

– Чому уряд погоджується на це, якщо інші запропоновані заходи такі драконячі? – поцікавився Мейнард.

– Бо це допомагає зменшити показники безробіття, – пояснив Себ. – Лейбористська партія обіцяла зробити це у своєму останньому маніфесті.

– Тоді я підтримую це рішення, – оголосив Доббс. – Але скільки часу мине, перш ніж ми зможемо вирішити, приймати пропозицію «Гарланд і Вольф» чи ні?

– Трохи більше п’яти місяців, – поінформував Керрік.

– Більш ніж достатньо часу для ухвалення рішення, – докинув Мейнард.

– Але це не вирішує обмеження у п’ятдесят фунтів для наших пасажирів, – нагадав Енскотт.

Себ не стримав посмішки.

– Дядько Джайлз мені сказав, що ніщо не може зупинити пасажира, який випише чек, перебуваючи на борту.

– Але ми не надаємо банківські послуги на «Бекінґемі», – сказав Доббс.

– Банк «Фартинґс» буде дуже радий відкрити своє відділення на кораблі, – відгукнувся Себ.

– Тоді я пропоную, – сказав Енскотт, – також додати цю пропозицію до звіту пана Кліфтона, й усі рекомендації необхідно розіслати всім членам правління до наступного засідання.

– Домовилися, – підсумувала Емма. – Тож усе, що маємо вирішити зараз, це на коли його призначити.

Як завжди, знадобилося трохи часу на вибір дати, зручної для всіх членів ради директорів.

– І будемо сподіватися, що до наступної зустрічі інцидент із флотом залишиться не більше ніж чутками, – сказала Емма, оглядаючи людей за столом.

– Так, пані голово, – кивнув Ноулс. – Ви просили нас запропонувати можливих кандидатів на іншу вакантну посаду в правлінні.

– Маєте когось на увазі?

– Десмонда Меллора.

– Того, хто заснував компанію «Бристольський автобус»?

– Його самого, але він продав її торік компанії «Національні автобуси». Заробив гарні гроші і тепер має море часу.

– А також знається на транспортному бізнесі, – втрутився Енскотт, зауваживши, що вони із Ноулсом працюють у тандемі.

– Тоді чому б не запросити пана Меллора завітати до мене наступного тижня, – сказала Емма, перш ніж оголосили голосування.

Ноулс неохоче погодився.

Коли збори завершилися, Емма зраділа, побачивши, скільки директорів підійшли до Себастьяна, щоб привітали його з посадою в правлінні. Минуло багато часу, перш ніж вона змогла перекинутися словом із сином.

– Твій план спрацював ідеально, – прошепотіла вона.

– Так, але було очевидно, що твоя ідея сильніше припала до смаку більшості членів правління, ніж моя. Але я все ще не впевнений, мамо, що необхідно ризикувати такими великими коштами на спорудження іншого лайнера. Якщо фінансовий прогноз для Великої Британії такий кепський, як каже дядько Джайлз, то до наступного Різдва ми можемо опинитися всього з двома індиками. І якщо це так, то правління «Судноплавної компанії Беррінґтонів» буде змушене з’їсти цей паштет.

6

– Як гарно, що ви знайшли час побачитися зі мною, пане Кліфтон, – сказав секретар Кабінету Міністрів, вказуючи Гаррі на крісло біля маленького овального столика в центрі кімнати, – особливо якщо пам’ятати, наскільки ви зайнятий.

Гаррі на це засміявся б, якби не сидів у будинку номер десять на Давнінґ-стрит навпроти одного з найвпливовіших людей у країні. З’явилася секретарка й поставила перед ним горнятко чаю, наче вона була офіціанткою у місцевому кафетерії.

– Сподіваюся, що у вас із дружиною та сином усе гаразд.

– Так і є, дякую, сер Алан.

Гаррі мусив би поцікавитися сім’єю секретаря Кабінету Міністрів, хоча й уявлення не мав, чи є вона у нього взагалі. Тож вирішив скоротити цей невеличкий вступ.

– Припускаю, що за тією атакою стояв Мартінес? – сьорбнув чаю гість.

– Насправді так, але позаяк він уже повернувся до Буенос-Айреса й занадто добре усвідомлює, що якщо він чи хтось із його синів колись ступить на англійську землю, то їх негайно заарештують, і не думаю, що він іще колись вас потурбує.

– А його ірландські друзі?

– Вони ніколи не були його друзями. Їх цікавили лише його гроші, і щойно джерело висохло, вони були готові його позбутися. А позаяк їхній керівник ланки та двоє його товаришів зараз нейтралізовані за ґратами, сподіваюся, що ми ще довго нічого про них не почуємо.

– Ви дізналися, чи були на борту корабля інші оперативники ІРА?

– Двоє. Але відтоді їх не бачили. Розвідка повідомляє, що вони десь ховаються у Нью-Йорку, й ніхто не очікує, що вони в найближчому майбутньому повернуться до Белфаста.

– Я вдячний вам, сер Алан, – мовив Гаррі, вирішивши, що зустріч завершено.

Секретар Кабінету Міністрів кивнув, але коли Гаррі вже підводився, сказав:

– Маю зізнатися, пане Кліфтон, це була не єдина причина, чому я хотів вас бачити.

Гаррі знову сів і зосередився. Якщо цей чоловік чогось хоче, краще змиритися.

– Ваш шваґер якось мені сказав щось таке, у що мені важко було повірити. Можливо, ви будете настільки люб’язні, аби заспокоїти мене і переконати, що він не перебільшував.

– Політики до цього схильні.

Сер Алан не відповів, а просто розгорнув теку перед собою, дістав звідти один аркуш паперу, посунув його по столу і сказав:

– Чи будете такі добрі повільно прочитати це?

Гаррі поглянув на текст довжиною близько трьохсот слів, що містив кілька географічних назв і деталі пересування військ по графствах з указівкою звань усіх задіяних старших офіцерів. Він прочитав ці сім абзаців, відповідно до інструкцій, а коли закінчив, то підвів голову і кивнув. Секретар Кабінету Міністрів дістав чистий аркуш паперу і поклав на стіл разом із авто- ручкою.

– Прошу вас написати зараз те, що ви тільки-но прочитали.

Гаррі вирішив пограти в цю гру. Він узяв авторучку і став писати. Коли закінчив, то передав аркуш секретареві Кабінету Міністрів, й той порівняв його з оригіналом.

– То це правда, – сказав він за кілька секунд. – Ви один із тих рідкісних людей, котрі мають фотографічну пам’ять. Хоча однієї помилки ви таки припустилися.

– Ґодалмінґ замість Ґодманчестер? – мовив Гаррі. – Просто хотілося привернути вашу увагу.

Чоловік, якого не так легко було вразити, цього разу здався.

– Тож ви вирішили запросити мене пограти у вікторину? – запитав Гаррі.

Сер Алан не всміхнувся.

– Ні, боюся, все набагато серйозніше, пане Кліфтон. У травні ви поїдете до Москви як президент англійського ПЕН-клубу. Наш тамтешній посол, сер Гамфрі Тревелян, отримав документ настільки секретний, що він не ризикує переслати його навіть дипломатичною поштою.

– Чи можу я запитати про його зміст?

– Це вичерпний перелік імен і місце перебування всіх російських шпигунів, які працюють у Великій Британії. Сер Гамфрі навіть не показував його своєму заступнику. Якщо ви його запам’ятаєте, ми зможемо знешкодити всю радянську шпигунську мережу в нашій країні, й оскільки паперових копій не існуватиме, вам нічого не загрожуватиме.

– Я зроблю це, – без вагань погодився Гаррі. – Але я чекаю чогось взамін.

– Зроблю все, що в моїх силах.

– Я хочу, щоб міністр закордонних справ виступив з офіційним протестом проти ув’язнення Анатолія Бабакова.

– Тлумач Сталіна? Хіба не він написав заборонену книгу, як вона називається…

– «Дядько Джо», – підказав Гаррі.

– Так, звісно. Постараюся посприяти цій справі, але нічого не можу гарантувати.

– Він також повинен зробити офіційну заяву для всіх національних і закордонних прес-аґенцій за день до того, як я полечу до Росії.

– І цього не можу пообіцяти, але будьте певні, я порекомендую міністрові закордонних справ підтримати вашу кампанію зі звільнення пана Бабакова.

– Я впевнений, що ви це зробите, сер Алан. Але якщо ви не в змозі покращити становище Бабакова, – Гаррі зробив паузу, – то можете знайти собі когось іншого, хто стане вашим посланцем.

Слова Гаррі справили саме той ефект, на який він і сподівався. Секретареві Кабінету Міністрів відібрало мову.

* * *

Емма підвела голову, коли її секретарка увійшла до кабінету в супроводі якогось чоловіка. Вона ще тільки тиснула прибульцю руку, а вже знала, що він їй не подобається. Господиня вказала пану Меллору на два зручних крісла біля коминка.

– Дуже радий нарешті познайомитися з вами, пані Кліфтон, – почав він. – Я багато чув і читав про вас за всі ці роки.

– І я багато читала про вас, пане Меллор, – відказала Емма, сідаючи й уважніше придивляючись до чоловіка, який сидів навпроти неї.

З нещодавно розміщеної у «Файненшел таймс» біографії вона дізналася, що Десмонд Меллор закінчив школу в шістнадцять років і розпочав свій трудовий шлях касиром у «Кукс Тревел». До 23 років створив власну компанію, яку нещодавно продав за майже два мільйони фунтів стерлінґів, маючи на своєму шляху кілька випадкових досягнень. Але Емма визнала, що таке можна сказати й про більшість успішних підприємців. Вона підготувалася до його чарівності, але з подивом виявила, що гість виглядає набагато молодшим своїх сорока восьми років. Він був у хорошій фізичній формі, без зайвої ваги, і їй довелося погодитися зі своєю секретаркою, що це пристойний чоловік, навіть якщо його смаки щодо одягу не йшли в ногу з його фінансовими успіхами.