Могутніше за меч

– Ваша сестра?

Джайлз ствердно кивнув, більше не дивуючись.

– Я збагнув, що мала виникнути серйозна проблема, побачивши її раніше на верхній палубі і спостерігаючи, як вона вдає, що не турбується ні про що на світі. Це нетипова поведінка голови правління, яка, як я розумію, зовсім не має наміру засмагати.

– Mea culpa[2]. Але проти нас…

– Як я вже казав, позбавте мене деталей. Як і його, – він вказав на світлину на обкладинці своєї книжки, – мене не цікавлять завтрашні заголовки. Я вже довго займаюся політикою, тому зроблю те, про що ви просите. Однак, сер Джайлз, це означає, що ви будете мені зобов’язані. І можете бути певні, що настане час, коли я виставлю вам рахунок, – додав він, перш ніж повернутися до «Життя Рузвельта».

* * *

– Ми вже причалили? – не зрозумів Себастьян, коли вони з Самантою приєдналися до батьків за сніданком.

– Більше години тому, – відповіла Емма. – Більшість пасажирів уже зійшли на берег.

– А позаяк це твій перший візит до Нью-Йорка, – сказала Сем, коли Себ сів поруч із нею, – і в нас є лише тридцять шість годин до того, як відплисти назад до Англії, не варто гаяти ні хвилини.

– А чому корабель стоятиме в порту лише тридцять шість годин? – поцікавився Себ.

– Можна заробляти гроші, лише рухаючись, і крім цього, портовий збір тут просто жахливий.

– Ви пам’ятаєте свою першу поїздку до Нью-Йорка, пане Кліфтон? – запитала Саманта.

– Ніколи не забуду, – із почуттям відгукнувся Гаррі. – Мене затримали за вбивство, якого не вчиняв, і наступні пів року я провів в американській буцегарні.

– О, мені дуже шкода, – зашарілася Саманта, згадуючи історію, яку колись розповідав їй Себ. – Було нетактовно нагадувати вам про такий жахливий досвід.

– Не думайте про це, – заспокоїв її Гаррі. – Просто мушу впевнитись, що Себа не затримали під час цього візиту, бо я не хочу, щоб це стало ще однією сімейною традицією.

– Звісно, – пообіцяла Саманта. – Я вже запланувала відвідати «Метрополітен», Централ-парк, Сарді та музей Фрика.

– Улюблений музей Джессіки, – нагадала Емма.

– Хоча вона туди так і не потрапила, – зауважив Себ.

– І дня не минає, щоб я не сумувала за нею, – зітхнула Емма.

– А я хотіла б знати її краще, – сказала Сем.

– Я сприймав як належне, – зронив Себ, – що помру раніше за молодшу сестру.

І, бажаючи змінити тему, запитав:

– То ми навіть не навідаємося в якісь нічні клуби?

– Немає часу на такі дурниці, – заперечила Саманта. – У будь-якому разі батько дістав для нас квитки до театру.

– Що за вистава? – зацікавилася Емма.

– «Хелло, Доллі!»[3].

– А це не занадто фривольно? – втрутився Гаррі.

– Батько вважає, що навіть ваґнерівський «Перстень нібелунга» занадто викличний, – пояснив Себ, перш ніж запитати: – А де дядько Джайлз?

– Він був одним із перших, хто покинув корабель, – відповіла Емма, коли офіціант налив їй другу філіжанку кави. – Наш посол відвіз його до Організації Об’єднаних Націй, аби вони могли переглянути його промову перед денним засіданням.

– Можливо, нам також варто спробувати прилаштуватися в ООН? – запропонувала Саманта.

– Я так не думаю, – не погодився Себ. – Останнього разу, коли я був присутній на одному з виступів свого дядька, у нього після цього стався серцевий напад і він не зміг стати лідером Лейбористської партії.

– Ти про це раніше ніколи не згадував.

– Є ще багато такого, що ти не знаєш про нашу сім’ю, – зізнався Себ.

– Я тут собі згадав, – втрутився Гаррі, – що іще не привітав тебе з обранням до складу ради директорів.

– Дякую, тату. А тепер, коли я прочитав протоколи останньої зустрічі, то вже не можу дочекатися, – Себ підвів очі й зустрів тривожний погляд своєї матері, – зустрічі з іншими членами правління, особливо з адміралом.

– Він такий один-єдиний, – сказала Емма, все ще міркуючи, чи не стане наступне засідання ради директорів для неї останнім, адже якщо правда випливе на поверхню, їй не залишиться іншого вибору, окрім відставки.

Однак коли спогади про той перший ранок у морі почали згасати, жінка розслабилася й почувалася трохи впевненіше тепер, коли «Бекінґем» причалив у Нью-Йорку. Вона поглянула в ілюмінатор. Скільки оком сягнути, внизу проходу не було від представників преси, котрі юрмилася й вигукували запитання, поки блимали фотоспалахи. Можливо, їх більше цікавив результат президентських виборів. Але вона так і не зітхне з полегшенням, доки «Бекінґем» не відпливе у зворотний рейс до Ейвонмута.

– А як ти плануєш провести цей день, тату? – запитав Себ, повертаючи Емму із її роздумів.

– Обідаю зі своїм видавцем Гарольдом Гінзбурґом. Без сумніву, дізнаюся, що він запланував для моєї останньої книжки і що він про неї думає.

– Чи є надія отримати сигнальний примірник для моєї матусі? – забажала дізнатися Саманта. – Вона велика ваша шанувальниця.

– Певна річ, – пообіцяв Гаррі.

– Це коштуватиме дев’ять доларів дев’яносто дев’ять центів, – сказав Себ, простягаючи руку. Саманта поклала в неї гаряче варене яйце. – А як щодо тебе, мамо? Чи є плани пофарбувати корпус?

– Не заохочуй її, – зауважив Гаррі серйозно.

– Я останньою покину корабель і першою повернуся на борт. Хоча й маю намір відвідати свого кузена Алістера та вибачитися за те, що не приїхала на похорон двоюрідної бабусі Філліс.

– Себ на той час був у лікарні, – нагадав їй Гаррі.

– То з чого почнемо? – запитав Себ, складаючи серветку.

Саманта визирнула у вікно, щоб перевірити погоду.

– Візьмемо таксі до Централ-парку й пройдемося по колу, перш ніж відвідати Метрополітен.

– Тоді нам краще поквапитися, – сказав Себ підводячись. – Гарного дня, шановні батьки.

Емма всміхнулася, коли молодята вийшли з їдальні, тримаючись за руки.

– Хотіла б я знати, чи сплять вони разом.

– Еммо, це друга половина двадцятого століття, і, погляньмо правді в вічі, ми навряд чи зможемо…

– Ні, я не моралізую, – сказала Емма. – Просто тоді могла б продати квитки у ще одну каюту.

4

– Дуже чемно з вашого боку було повернутися назад у такий короткий термін, полковнику, – сказав сер Алан Редмейн, ніби той мав якийсь вибір.

Командирові SAS вручили телеграму в той момент, коли він ступив із «Бекінґема» на землю Нью-Йорка. Автомобіль одразу ж повіз його на летовище імені Кеннеді, де він сів на перший же рейс до Лондона. Інший автомобіль і водій уже чекали його біля трапу в Хітроу.

– Секретар Кабінету Міністрів вирішив, що ви захочете побачити вранішні газети, – повідомив водій перед тим, як їхати до Вайтхолу.

«У глибині душі ви знали, що він програє», – таким був заголовок у «Телеґраф». Полковник повільно погортав сторінки, але згадку про «Бекінґем» чи якоїсь статті, підписаної ім’ям Дерека Гарта, не було й сліду. Бо якби вона з’явилася, то, незважаючи на перемогу на виборах Ліндона Джонсона, який здолав Баррі Ґолдвотера, це, безумовно, потрапило б на першу шпальту.

«Бекінґем» справді займав центральні сторінки «Дейлі експрес», із яскравим звітом кореспондента про подорож, спонсоровану газетою, котрий висловлював своє задоволення від перетину Атлантики на найновішому комфортабельному лайнері. «Дейлі мейл» опублікувала світлини дванадцятьох щасливих читачів, які позували перед Статуєю Свободи. Ще дванадцять безкоштовних квитків на якусь майбутню дату забезпечили відсутність посилання на будь-які незручності, які міг спричинити військовий флот.

За годину, не маючи часу ні перевдягнутися, ні поголитися, полковник Скотт-Гопкінс уже сидів навпроти секретаря уряду в його кабінеті на Давнінґ-стрит, десять.

Полковник склав детальний звіт, перш ніж відповісти на запитання сера Алана.

– Хоча б із цього вийшло щось корисне, – сказав сер Алан, сягаючи по шкіряний чемоданчик і виставляючи його на стіл. – Завдяки працьовитості ваших колег із SAS ми виявили склад ІРА у Баттерсі. І також відшкодували понад двадцять три тисячі фунтів готівкою з багажника таксі, яке доправило Мартінеса до Хітроу. Підозрюю, що Кевін «Чотири пальці» Рафферті скоро буде відомий, як «Три пальці», якщо не зможе пояснити своєму командирові, куди поділися гроші.

– А Мартінес? Де він зараз?

– Наш посол у Буенос-Айресі запевнив мене, що той повернувся до своїх давніх звичок. Не думаю, що ми колись побачимо його синів у Вімблдоні чи Ескоті.

– А Догерті та його співвітчизники?

– Цього разу вони повернулися до Північної Ірландії не на розкішному лайнері, а на кораблі Королівського флоту. Після того як прибудуть до Белфаста, їх відвезуть прямо до найближчої в’язниці.

– За яким звинуваченням?

– Ще не вирішили, – сказав сер Алан.

– Пані Кліфтон мене попередила, що журналіст «Телеґраф» «винюхував і ставив занадто багато питань».

– Дерек Гарт. Цей чортяка проігнорував тему позики МВФ, яку Джайлз йому згодував, випірнув, як Пилип із конопель, і подав свою версію інциденту з флотом, щойно потрапив до Нью-Йорка. Однак у його статті було стільки неточностей і недоліків, що неважко було переконати редактора її відкинути, не в останню чергу тому, що він був набагато більше зацікавлений у з’ясуванні того, як Леонід Брежнєв, представник старої гвардії, зумів замінити Хрущова після несподіваного перевороту.

– І як йому це вдалося? – запитав полковник.

– Пропоную прочитати завтрашню «Телеґраф».

– А Гарт?

– Мені сказали, що він зараз прямує до Йоганнесбурґа, щоб спробувати взяти інтерв’ю у терориста на ім’я Нельсон Мандела, що може виявитися проблематичним, оскільки чоловік перебуває у в’язниці вже більше двох років і ще жодного журналіста до нього не пускали.

– Це означає, що моїй команді можна зняти захист з родини Кліфтонів?

– Ще ні, – заперечив сер Алан. – ІРА майже напевно втратить інтерес до родини Беррінґтонів і Кліфтонів, адже дон Педро Мартінес більше не сплачуватиме їхні рахунки. Однак мені все ж потрібно переконати Гаррі Кліфтона допомогти мені в іншій справі.

Полковник звів брову, але секретар Кабінету Міністрів просто підвівся й потиснув руку командиру SAS.

– Я дамся чути, – було все, що він сказав на прощання.

* * *

– Ти вже визначилася? – запитав Себастьян, коли вони проходили повз кафе «Елінг» на східному боці Централ-парк.

– Авжеж, – підтвердила Саманта, відпускаючи його руку.

Себ обернувся до неї і з тривогою чекав.

– Я вже написала до Королівського коледжу, що приймаю їхню пропозицію щодо здобуття докторського ступеня в Лондонському університеті.

Себ аж підстрибнув з неприхованим захопленням і чимдуж заволав:

– Це ж просто супер!

Ніхто не звернув на них уваги, адже вони ж були у Нью-Йорку.

– Це означає, що ти переїдеш до мене, як тільки я знайду собі нове помешкання? Ми навіть могли б вибрати його разом, – додав він, перш ніж дівчина встигла відповісти.

– Ти впевнений, що справді цього хочеш? – тихо запитала Саманта.

– Я не міг би бути ще впевненішим, – Себ підхопив дівчину на руки. – І якщо ти буватимеш в околицях Стренду, поки я працюватиму в Сіті, можливо, нам варто пошукати помешкання десь поруч, приміром, в Іслінґтоні?

– Ти впевнений? – повторила Саманта.

– Я лише впевнений, що «Бристоль роверс» ніколи не виграють кубок.

– А хто такі «Бристоль роверс»?

– Ми не настільки добре знайомі, щоб я обтяжував тебе своїми клопотами, – сказав Себ, виходячи з парку. – Можливо, за якийсь час, через багато років, я розповім тоді про одинадцятьох безнадійних чоловіків, котрі регулярно псують мені настрій кожної суботи пополудні, – додав він, коли вони опинилися на П’ятій авеню.

* * *

Коли Гаррі зайшов до будівлі «Вікінґ-прес», на ресепшені його вже чекала молода жінка, яку він упізнав.

– Доброго ранку, пане Кліфтон, – привіталася секретарка Гарольда Гінзбурґа, ступивши вперед.

Гаррі не міг не запитувати себе, скільки авторів отримували подібну зустріч.

– Пан Гінзбурґ із нетерпінням чекає на вас.

– Дякую, Крісті, – сказав Гаррі.

Вона відпровадила його до кабінету директора видавництва, обробленого дубовими панелями й прикрашеного фотографіями минулих і теперішніх авторів: Гемінґвея, Шоу, Фіцджеральда та Фолкнера. Цікаво, чи потрібно померти для того, щоб і ваша фотографія з’явилася в колекції Гінзбурґа.

Незважаючи на свої майже сімдесят років, Гінзбурґ вискочив з-за столу, коли до кабінету увійшов Гаррі. Останній мав причину посміхнутися. Одягнений у костюм-трійку, з кишеньковим годинником на золотому ланцюжку в жилетці, Гінзбурґ виглядав ще більшим англійцем, ніж самі англійці.

– Отже, як поживає мій улюблений автор? – Гаррі засміявся, коли вони тиснули один одному руки.

– Скільки разів на тиждень ви вітаєте авторів цими словами? – поцікавився він, опускаючись у шкіряний фотель із високою спинкою.

– На тиждень? – задумався Гінзбурґ. – Принаймні тричі на день, іноді більше – особливо коли не пам’ятаю їхніх імен.

Гаррі реготнув.

– Однак можу запевнити, що у вашому випадку це правда, адже, прочитавши «Вільяма Ворвіка та розмороженого вікарія», я прикинув, що перший наклад складе вісімдесят тисяч примірників.

Гаррі розкрив рота, але нічого не сказав. Його останній роман про Вільяма Ворвіка розійшовся накладом у сімдесят дві тисячі примірників, тому він добре знав про зобов’язання, які йому дали.

– Будемо сподіватися, що повернень буде не надто багато.

– Попередні замовлення швидше свідчать про те, що вісімдесяти тисяч буде недостатньо. Але даруйте, – сказав Гінзбурґ, – спершу розкажіть мені, як там Емма? Перший рейс був успішним? Я не зміг знайти згадки про нього, незважаючи на те, що сьогодні вранці перечитав усю «Нью-Йорк таймс».

– Емма почувається чудово й передає вам свої вітання. Мене б не здивувало, якби вона цієї миті ще й полірувала мідь на капітанському мостику. Що ж до першого рейсу, то відчуваю, що їй дуже полегшало від того, що про нього не згадала «Нью-Йорк таймс», хоча цей факт, можливо, дав мені ідею для мого наступного роману.

– Я уважно слухаю.

– Навіть не сподівайтесь, – відповів Гаррі. – Вам просто доведеться набратися терпіння, хоча я добре знаю, що це не найкраща ваша чеснота.

– Залишається сподіватися, що ваші нові обов’язки не вплинуть на ваш графік написання. Мої вітаннячка.

– Дякую. Хоча я лише з однієї причини зголосився стати президентом англійського ПЕН-клубу.

Гінзбурґ звів брову.

– Хочу, щоб негайно звільнили з-за ґрат росіянина Анатолія Бабакова.

– А чому вас так зацікавив Бабаков? – не зрозумів Гінзбурґ.

– Якщо вас запроторюють до каземату за злочин, якого ви не вчинили, Гарольде, повірте, ви б почувалися дуже кепсько. І не забувайте, що американська в’язниця, в якій опинився я, відверто кажучи, курорт порівняно з ГУЛАГом у Сибіру.

– Я навіть не пригадаю, що накоїв той Бабаков.

– Він написав книжку.

– В Росії це злочин?

– Так, якщо автор вирішив розповісти правду про свого роботодавця, особливо якщо цим роботодавцем був Йосиф Сталін.

– «Дядько Джо», пригадую, – сказав Гінзбурґ, – але ж книжку так і не видали.

– Її надрукували, але Бабакова заарештували задовго до того, як її наклад дістався до книжкових полиць, а після показового судового розгляду його засудили до двадцяти років позбавлення волі без права на оскарження.

– Що лише збуджує інтерес. Що ж такого може бути в цій книзі, щоб у Радянському Союзі її заборонили?

– Уявлення не маю, – сказав Гаррі. – Але знаю, що всі примірники «Дядька Джо» вилучили з книгарень упродовж кількох годин після публікації. Видавництво закрили, Бабакова заарештували, і його ніхто не бачив з того часу. Якщо десь є примірник, я маю намір його знайти, коли поїду на міжнародну книжкову конференцію до Москви в травні.

– Якщо до ваших рук потрапить цей примірник, я б хотів, щоб його переклали й опублікували тут, бо можу гарантувати, що це не тільки стане справжнім бестселером, але й нарешті викриє Сталіна як таке ж утілення зла, як Гітлер. Зауважте, що в Росії копиця сіна, в якій доведеться шукати цю голку, дуже висока.

– Це правда, але я вирішив з’ясувати, що міг розповісти Бабаков. Не забувайте, що він був особистим тлумачем Сталіна упродовж тринадцяти років, тому мало хто має краще розуміння режиму. Хоча навіть він не передбачав, як відреагує КДБ, коли він вирішить опублікувати свою версію того, безпосереднім свідком чого він був.

– А тепер, коли давні союзники Сталіна усунули Хрущова й знову опинилися при владі, без сумніву, дехто з них має причини зберігати цю таємницю.

– Як і правду про смерть Сталіна, – додав Гаррі.

– Я зроду не бачив, щоб ви так чимось переймалися, – зауважив Гінзбурґ. – Але вам, можливо, буде краще не тикати палицею у великого ведмедя. Новий жорсткий режим, здається, мало шанує права людини, з якої країни ви б не приїхали.

– Який тоді сенс бути президентом ПЕН-клубу, якщо я не можу висловлювати свої погляди?

Годинник на полиці коминка за плечима Гінзбурґа вдарив дванадцяту.

– Чому б нам не пообідати в моєму клубі? Можемо обговорити менш суперечливі питання, до прикладу, плани Себастьяна.

– Гадаю, він наміряється освідчитися американській дівчині.

– Я завжди знав, що той хлопчик тямущий, – сказав Гінзбурґ.

* * *

Поки Саманта і Себ милувалися вітринами крамниць на П’ятій авеню, а Гаррі насолоджувався стейком у Гарвардському клубі зі своїм видавцем, одне жовте таксі зупинилося біля ошатної брунатної кам’яниці на розі Шістдесят четвертої та Парк- авеню.

Емма вибралася, тримаючи під пахвою коробку для взуття з логотипом Crockett & Jones на кришці. Всередині була пара черевиків дев’ятого розміру, виготовлених на замовлення, які, як вона знала, ідеально пасуватимуть її двоюрідному братові Алістеру, адже він завжди купує взуття лише на Джермін- стрит.

Коли Емма кинула погляд на блискучий мідний молоточок на вхідних дверях, то згадала, коли вперше піднялася цими сходами. Молода жінка, ледь не підліток, вона тряслася, як осика, й прагнула накивати п’ятами. Але всі свої гроші витратила на подорож до Америки й не знала, до кого ще може звернутися в Нью-Йорку, щоби знайти Гаррі, якого замкнули в американській в’язниці за вбивство, котрого він не вчиняв. Після того як Емма познайомилася з двоюрідною бабусею Філіс, вона не поверталася до Англії більше року, аж поки не дізналася, що Гаррі вже немає в Америці.

Цього разу жінка впевнено піднялася сходами, добряче лупнула мідним молоточком, відступила й стала чекати. Вона не призначала побачення зі своїм двоюрідним братом, бо не сумнівалася, що він буде вдома. І хоча Алістер нещодавно звільнився з посади старшого партнера юридичної фірми «Сімпсон, Олбіон і Стюарт», він усе ж не марив сільською місциною, навіть у вихідні. Алістер був справжнім нью-йоркцем. Народився на розі Шістдесят четвертої та Парк-авеню і, без сумніву, там і віддасть Богові душу.

За якийсь час двері відчинилися, й Емма зі здивуванням побачила чоловіка, якого миттю впізнала, хоча минуло понад двадцять років, відколи вона востаннє його бачила. Той був одягнений у чорний жакет, смугасті штани, білу сорочку з сірою краваткою. Деякі речі ніколи не змінюються.

– Дуже приємно бачити вас, пані Кліфтон, – промовив він так, ніби вона заходила щодня.

Еммі стало ніяково за те, що вона забула ім’я мажордома, й вона відчайдушно намагалася згадати його, знаючи, що Гаррі ніколи б цього не забув.

– І мені приємно вас бачити, – ризикнула вона. – Я сподівалася застати мого двоюрідного брата Алістера, якщо він удома.

– Боюся, що дарма, пані, – повідомив мажордом. – Пан Стюарт поїхав на похорон пана Бенджаміна Рутледжа, колишнього партнера фірми, і не повернеться з Коннектикута аж до завтрашнього вечора.

Емма не змогла приховати розчарування.

– Можливо, ви б зайшли досередини, я можу зробити вам горнятко чаю «Граф Ґрей», якщо я правильно запам’ятав?

– Ви дуже добрі, – вибачилася Емма, – але мені треба повертатися на корабель.

– Звісно. Сподіваюся, що прем’єрне плавання «Бекінґема» було успішним?

– Кращим, ніж я могла мріяти, – зізналася вона. – Чи не були б ви такі добрі передати мої найкращі побажання панові Алістеру й переказати, як мені шкода і що я дуже сумую за ним?

– Буду радий це зробити, пані Кліфтон.

Мажордом легко вклонився й зачинив двері.

Емма зійшла вниз сходами і почала роззиратися у пошуках таксі, коли раптом збагнула, що все ще стискає в руках коробку для взуття. Трохи збентежившись, вона вдруге піднялася сходами й уже не так упевнено грюкнула у двері мідним молоточком.

За мить двері відчинилися вдруге, й на порозі знову з’явився мажордом.

– Пані? – сказав він і подарував гості посмішку.

– Мені дуже шкода, але я зовсім забула залишити подарунок для пана Алістера.

– Приємно, що ви запам’ятали улюблений взуттєвий магазин пана Стюарта, – сказав слуга, коли Емма вручила йому коробку. – Впевнений, що він оцінить вашу доброту.

Емма застигла, все ще безпорадно намагаючись згадати його ім’я.

– Сподіваюся, пані Кліфтон, що ваше повернення до Ейвонмута буде не менш успішним.

Мажордом знову вклонився і тихо зачинив за собою двері.

– Дякую, Паркере, – нарешті згадала вона його ім’я.

5

Щойно Боб Бінґем закінчив одягатися, він вирішив поглянути на себе у дзеркалі на повний зріст у дверцятах шафи. На такі, як у нього, двобортні костюми мода навряд чи повернеться найближчим часом, про що йому регулярно нагадувала дружина. Чоловік їй відповідав, що цей костюм був достатньо хорошим для його батька, коли той був головою правління компанії «Рибний паштет Бінґема», тож має бути хорошим і для нього.

Прісцилла не погоджувалася, але останнім часом вони й не надто ладнали. Боб усе ще звинувачував її близьку подругу, леді Вірджинію Фенвік, у передчасній смерті Джессіки Кліфтон, а також у тому, що їхній син Клайв, який був тоді заручений із Джессікою, після того доленосного дня так і не повернувся до Мейблторп-холу. Його дружина була наївною та довірливою, коли справа доходила до Вірджинії, але чоловік усе ще сподівався, що Прісцилла нарешті отямиться і побачить цю кляту жінку такою, якою вона є насправді, що дозволить їм знову зблизитися. Але він побоювався, що це станеться не скоро, і в будь-якому разі у Боба були нагальніші клопоти на носі. Цього вечора вони мали бути присутні на публічному прийомі як гості за столом голови правління. Він зовсім не був упевнений, що Прісцилла зможе тримати себе в руках довше, ніж кілька хвилин. Тож просто сподівався, що вони повернуться до каюти без збитків.

Боб захоплювався Еммою Кліфтон, «Бристольською Боудікою»[4], як її називали і друзі, й вороги. Він підозрював, що якби вона знала про це прізвисько, то носила б його як почесний титул.

Раніше того ж дня Емма просунула аркуш pour mémoire[5] під двері каюти, в якому пропонувала їм зустрітися в залі королеви близько сьомої тридцять, перед вечерею. Боб зиркнув на годинник. За десять восьма, про дружину досі не було ні слуху ні духу, хоча він і чув дзюрчання води, що долинало з лазнички. Чоловік узявся міряти кроками каюту, ледве приховуючи своє роздратування.

Боб добре усвідомлював, що леді Вірджинія подала на голову правління позов за знеславу, і ніяк про це не міг забути, бо сидів одразу ж за нею, коли стався цей конфлікт. А коли настав час запитань на цьогорічних зборах акціонерів, леді Вірджинія поцікавилася, чи правда те, що один із директорів «Судноплавної компанії Беррінґтонів» продав усі свої акції заради занепаду підприємства. Певна річ, вона мала на увазі невелику хитрість, до якої вдався Седрик Гардкасл, щоб урятувати компанію від ворожого захоплення доном Педро Мартінесом.

Емма відповіла рішуче й нагадала леді Вірджинії, що саме майор Фішер, її представник у раді директорів, продав її акції, а потім викупив їх за півтора тижня, щоб нашкодити репутації компанії та водночас забезпечити непоганий прибуток для своєї клієнтки.

– Розмовлятимете з моїм адвокатом, – пообіцяла Вірджинія з цього приводу, і тижнем пізніше Емма з ним зустрілася.

Боб навіть не сумнівався, який табір підтримає його дружина, якщо коли-небудь дійде до суду. Якби Прісцилла під час вечері дізналася про якісь корисні аргументи, що могли б допомогти її подрузі, чоловік був певен, що вони потрапили б до адвокатів Вірджинії вже упродовж кількох хвилин після того, як вони зійдуть на берег в Ейвонмуті. Обидві сторони чудово усвідомлювали: якщо Емма програє цю справу, то не тільки зіпсує собі репутацію, яку так довго завойовувала, але й, без сумніву, буде змушена подати у відставку з посади голови правління компанії Беррінґтонів.

Він нічого не розповів Прісциллі про ІРА чи про те, що саме обговорювали під час екстреного засідання ради директорів першого ранку плавання, лише повторив побрехеньку про флотські маневри. І дружина явно йому не повірила, тим не менш не дізналася нічого, окрім того, що Себастьяна затвердили членом правління.