Могутніше за меч

Водій усміхнувся дону Педро, який із надією звів погляд, поки не побачив, як зброя наближається до його рота.

– Розтули, – звелів Рафферті, немов якийсь привітний стоматолог, вмовляючий малюка.

Спільним серед усіх його жертв було цокотіння зубів.

Мартінес пручався і в нерівній боротьбі проковтнув один зі своїх передніх зубів. Піт заливав м’ясисті складки шкіри на обличчі. Довелося зачекати ще кілька секунд, перш ніж натиснути на спусковий гачок, але все, що почув, було сухе клацання.

Дехто непритомнів, дехто просто зневірювався, а інші ворохобилися, коли усвідомлювали, що досі живі. Тих, хто непритомнів, Рафферті ненавидів. Це означало, що йому доведеться чекати, поки вони очуняють, перш ніж розпочати весь процес заново. Але Мартінес залишився при тямі.

Коли Рафферті діставав пістолет, то порівнював свою роботу зі смиканням жил – жертви часто всміхалися, вирішивши, що найгірше вже позаду. Але коли він знову крутонув барабан, дон Педро вже не сумнівався, що помре.

Залишалося тільки питання, коли це станеться. Де і як, уже було вирішено. Рафферті завжди розчаровувало, коли йому вдавалося порішити жертву з одного пострілу. Його особистий рекорд склав дев’ять спроб, але в середньому це було близько чотирьох-п’яти. Не те щоб йому залежало на статистиці. Він знову встромив дуло в рот Мартінесу й відступив на крок назад. Дуже не хотілося заляпатися кров’ю. Арґентинець був настільки нерозумним, що знову став чинити опір, через що втратив ще один зуб, цього разу золотий. Рафферті сховав його до кишені, перш ніж удруге натиснути на спусковий гачок, але й цього разу прозвучало лише сухе клацання. Він витягнув револьвер із надією вибити ще один зуб, ну, хоча б пів зуба.

– Бог любить трійцю, – сказав Рафферті, знову тицьнув дуло до рота Мартінеса й натиснув на гачок.

І знову невдача. Водій почав нервувати, лишалося тільки сподівався, що його вранішня робота завершиться з четвертої спроби. Цього разу він завзято крутонув барабан, але коли поглянув на дона Педро, той уже знепритомнів. Таке розчарування. Рафферті подобалося, щоб його жертви були притомні, коли куля потрапляла їм у мозок. Хоча вони жили ще лише секунду, враження був неймовірним. Ірландець схопив Мартінеса за волосся, змусив розтулити рота й знову засунув туди дуло. Хотів натиснути на курок учетверте, аж тут у кутку кімнати задзеленчав телефон. Наполегливе металеве відлуння у холодному нічному повітрі заскочило Рафферті зненацька. Він навіть не знав, що цей телефон може дзвонити. Раніше він використовував його лише для того, щоб набрати номер і повідомити про результат.

Він неохоче вийняв зброю з рота Мартінеса, підійшов до телефону й підняв слухавку. Нічого не казав і просто слухав.

– Місію скасовано, – промовив голос із дивним акцентом. – Другий транш забирати не треба.

Клацання, а потім теркотіння.

Рафферті поклав слухавку. Може, варто ще раз обернути барабан і, якщо вдасться, відзвітувати, що Мартінес був уже мертвий до цього телефонного дзвінка? Він уже збрехав командирові одного разу – і як результат відсутність пальця на лівій руці. Всім, хто питав, казав, що його відтяв британський офіцер під час допиту, та в це мало хто вірив із обох сторін.

Він неохоче повернув пістолет до кишені й повільно рушив до Мартінеса, який сидів з опущеною головою. Ірландець нагнувся, розв’язав мотузку і зняв її із зап’ястків і щиколоток. Мартінес звалився на підлогу як підкошений. Водій ухопив його за чуприну, закинув на плече, наче лантух картоплі, й швиргонув на заднє сидіння таксі. Якусь мить іще сподівався, що той чинитиме опір і він… але не пощастило.

Рафферті виїхав зі складу, зачинив двері й рушив у бік Хітроу, щоб приєднатися до інших вранішніх таксистів.

Вони вже були за кілька миль від летовища, коли Мартінес знову повернувся у цей світ. Водій спостерігав у дзеркало заднього виду, як до його пасажира повертається свідомість. Мартінес кілька разів поморгав і задивився у вікно, щоб побачити, як повз них мчать ряди приміських будинків. Коли ж почав усвідомлювати ситуацію, він нахилився вперед і виблював на заднє сидіння. Колега Рафферті не зрадіє.

Урешті-решт, дон Педро зумів випростатися. Він учепився обома руками за край сидіння й втупився у свого ката. Що змусило його передумати? Можливо, він і не змінив свого наміру. Може, змінилося лише місце страти. Дон Педро з полегшенням вдивлявся вперед, сподіваючись, що йому ще дадуть шанс врятуватися, але болісно усвідомлював, що підозрілі очі Рафферті кожні кілька секунд спостерігають за ним у дзеркалі заднього виду.

Рафферті повернув з головної дороги й попрямував за знаками до цілодобової автостоянки. Він під’їхав до горішнього рівня й припаркувався у дальньому кутку. Вийшов із автівки, відкрив багажник і розстебнув дорожню торбу, знову насолодившись виглядом акуратних пачок нових п’ятифунтових банкнот. Він хотів би забрати готівку собі для справи, але не міг ризикувати попастися з такою купою грошей – усе ж багато зайвих очей пильно спостерігали за кожним рейсом до Белфаста.

Ірландець витягнув із торби арґентинський паспорт разом із квитком в один бік у першому класі до Буенос-Айреса та десятьма фунтами готівкою, а замість них поклав револьвер та ще дещо, щоб його із цим не спіймали. Замкнув багажник, відчинив водійські двері та поклав ключі з квитком на паркування під сидіння, щоб його колега знайшов їх пізніше того ранку. Потім відчинив задні дверцята й відступив, аби дозволити Мартінесу вибратися назовні, але той не ворушився. Чи збирався він дати драпака? Ні, якщо цінує своє життя. Зрештою, він же не знав, що водій уже неозброєний.

Рафферті міцно схопив Мартінеса за лікоть, витягнув його з автівки й відвів до найближчого виходу. Коли вони спускалися сходами, двоє чоловіків пройшли повз. Рафферті не звернув на них увагу.

Простуючи до будівлі терміналу, вони не розмовляли. Коли дійшли до зали, Рафферті вручив Мартінесу паспорт, квиток і дві п’ятифунтових банкноти.

– А решта? – пробурмотів дон Педро. – Адже ваші колеги, вочевидь, не змогли потопити «Бекінґем».

– Вважайте, що вам пощастило залишитися живим, – сказав Рафферті, а потім швидко зник у юрбі.

На мить дон Педро подумав, чи не повернутися до таксі й забрати свої гроші, але лише на мить.

Натомість неохоче рушив у бік південноамериканської стійки «Британських авіаліній» і передав свій квиток жінці, яка сиділа за стійкою.

– Доброго ранку, пане Мартінес, – привіталася вона. – Сподіваюся, що вам було приємно жити в Англії.

3

– Хто тобі підбив око, тату? – запитав Себастьян, коли пізнього ранку приєднався до своєї родини за сніданком у гриль-барі «Бекінґема».

– Твоя мати, коли я наважився дорікнути їй за хропіння, – відповів Гаррі.

– Я не хроплю, – зауважила Емма, намащуючи ще один тост.

– Звідки ти знаєш, що не хропиш, коли спиш? – поцікавився Гаррі.

– А що з вами, дядьку Джайлз? Моя мати зламала вам руку за те, що також звинуватили її у хропінні? – не вгавав Себ.

– Я не хроплю! – повторила Емма.

– Себе, – твердо сказала Саманта, – ніколи не варто ставити запитання, на яке не хочуть відповідати.

– Розмовляє, як донька дипломата, – посміхнувся Джайлз через стіл дівчині Себа.

– А ви – як політик, який не хоче відповідати на моє запитання, – сказав Себ. – А я хочу знати…

– Доброго ранку, це ваш капітан, – почувся з динаміка голос у супроводі тріскотні. – Зараз ми пливемо зі швидкістю двадцять два вузли. Температура повітря – шістдесят дев’ять градусів за Фаренґейтом, і ми не очікуємо якихось змін погоди упродовж наступних двадцяти чотирьох годин. Бажаю вам приємно провести цей день, обов’язково скористайтеся всіма чудовими можливостями, які пропонує «Бекінґем», зокрема, шезлонгами та басейном на горішній палубі, унікальними для цього корабля.

Виникла довга пауза, перш ніж капітан продовжив:

– Дехто з пасажирів питали мене про незвичний звук, що розбудив їх посеред ночі. Здається, о третій годині ночі наш флот проводив навчальні стрільби в Атлантиці, і хоча вони були за кілька морських миль від нас, у нічній тиші вони могли здатися значно ближчими. Прошу вибачення в усіх, кого розбудили ці нічні вибухи, але я служив на Королівському військово-морському флоті під час війни, тож знаю, що проводити нічні маневри вкрай необхідно. Однак можу запевнити всіх пасажирів, що нікому не загрожувала небезпека. Дякую і пропоную насолодитися рештою дня.

Себастьяну здалося, ніби капітан читав свою промову за підготовленим сценарієм, і, поглядаючи через стіл на свою матір, не сумнівався, хто її автор.

– Я б хотів бути членом ради директорів, – зауважив він.

– І чого б це? – зацікавилася Емма.

– Тому що тоді, – відповів Себастьян, дивлячись на неї впритул, – я міг би дізнатися, що насправді сталося минулої ночі.

* * *

Десятеро чоловіків залишилися стояти, поки Емма не зайняла своє місце на чолі столу, незручного столу, адже бальна зала «Бекінґема» не призначалася для проведення екстрених зборів правління.

Коли вона поглянула на своїх колег, ніхто з них не посміхнувся. Більшість із них стикалися з проблемами у своєму житті, але такого масштабу – ніколи. Навіть губи адмірала Саммерса були щільно стиснуті. Емма розгорнула перед собою синю шкіряну течку, подарунок Гаррі на її призначення головою ради директорів. Саме він, подумала вона, й сповістив її про проблему, а потім її й вирішив.

– Мені не треба нагадувати, що все, що ми сьогодні обговоримо, має залишатися в суворій таємниці. Не буде перебільшенням припустити, що все майбутнє «Судноплавної компанії Беррінґтонів», не кажучи вже про безпеку всіх присутніх на борту, поставлене на карту, – оголосила вона.

Емма поглянула на порядок денний, який підготував Філіп Вебстер, секретар компанії, за день до відбуття з Ейвонмута. Той уже безнадійно застарів. У новому порядку денному залишався тільки один пункт, і це, безумовно, буде єдиним, що необхідно обговорити цього дня.

– Почну, – вела далі Емма, – з неофіційного звіту про те що сталося вдосвіта цього ранку, а тоді ми маємо вирішити, який напрямок дій потрібно обрати. Мене розбудив мій чоловік близько третьої…

За двадцять хвилин Емма лише раз зазирнула у свій нотатник. Вона мала відчуття, ніби охопила все, що сталося вночі, проте визнала, що не може передбачити майбутнє.

– Це нам так зійде з рук? – не повірив адмірал, щойно Емма запропонувала ставити питання.

– Більшість пасажирів, без сумніву, прийняли пояснення капітана, – вона перегорнула сторінку свого нотатника. – Однак маємо скарги від тридцяти чотирьох пасажирів. Усі, окрім одного, погодилися на одне безкоштовне плавання на «Бекінґемі» на вибір у майбутньому як компенсацію.

– Можете бути певні, що їх буде набагато більше, – озвався Боб Бінґем, його звична безцеремонність, притаманна представникам північних країн, переважала зовні спокійну поведінку старших членів правління.

– Що змушує вас так казати? – запитала Емма.

– Тільки-но інші пасажири дізнаються, що все, що їм потрібно зробити, – це написати скаргу, щоб отримати безкоштовну поїздку, більшість із них одразу помчить до своїх кают за авторучкою та папером.

– Можливо, не всі думають так, як ви, – втрутився адмірал.

– Саме тому я і входжу до ради директорів, – відрубав Бінґем, не поступаючись.

– Ви сказали, пані голово, що всі, окрім одного пасажира, вдовольнилися пропозицією безкоштовної поїздки, – нагадав Джим Ноулс.

– Так, – підтвердила Емма. – На жаль, один американський пасажир погрожує подати позов на компанію. Він каже, що був на палубі вдосвіта вранці, від флоту не було ні слуху ні духу, але він все одно зламав ногу.

І тут усі члени ради заговорили водночас.

Емма чекала, поки вони вгамуються.

– У мене призначена зустріч із цим паном, – звірилася вона з паперами, – Гейденом Ранкіном о дванадцятій.

– Скільки ще американців є на борту? – поцікавився Бінґем.

– Близько сотні. А чому ви питаєте, Бобе?

– Будемо сподіватися, що небагато хто з них є юристами, які намовляють позиватися потенційних клієнтів, інакше ми зав’язнемо в судах на всю решту нашого життя.

Нервовий вихор промайнув за столом.

– Просто запевніть мене, Еммо, що пан Ранкін не адвокат.

– Гірше, – сказала вона. – Він політик. Депутат конґресу від штату Луїзіана.

– Ще один хробак, який із задоволенням опинився б у діжці зі свіжими яблуками, – зітхнув Доббс, член правління, який рідко оприлюднював свою думку.

– Я вас не розумію, друзяко, – озвався Клайв Енскотт з іншого боку столу.

– Це місцевий політик, який, либонь, вирішив, що отримав нагоду зробити собі ім’я.

– Саме цього нам бракувало, – зауважив Ноулс.

Директори помовчали якийсь час, поки Боб Бінґем нарешті не сказав:

– Нам доведеться його вбити. Питання лише в тому, хто натисне на гачок.

– Я можу це зробити, – зголосився Джайлз, – оскільки я єдиний чужий хробак у діжці.

Доббс виглядав збентеженим.

– Я спробую перетнутися з ним, перш ніж він зустрінеться з вами, пані голово, й тоді побачимо, чи зможу я чимось зарадити. Будемо сподіватися, що він демократ.

– Дякую, Джайлзе, – сказала Емма, котра ще не звикла до того, щоб її брат звертався до неї так офіційно.

– Якої шкоди зазнав корабель у результаті вибуху? – запитав Пітер Мейнард, який досі мовчав.

Усі погляди звернулися до того кінця столу, де сидів капітан Тернбулл.

– Не так сильно, як я боявся попервах, – відповів капітан, підводячись зі свого місця. – Вибух пошкодив один із чотирьох основних гвинтів, і я не зможу його замінити, поки ми не повернемося до Ейвонмута. Також трохи пошкодило корпус, але досить поверхово.

– Це нас затримає? – поцікавився Майкл Керрік.

– Не настільки, аби хтось помітив, що ми робитимемо двадцять два вузли замість двадцяти чотирьох. Інші три гвинти залишаються в хорошому робочому стані, а позаяк я планував прибути до Нью-Йорка о четвертій годині ранку, тільки найспостережливіший пасажир зможе збагнути, що ми на кілька годин відстаємо від графіка.

– Можу закластися, що депутат Ранкін помітить, – безжально зауважив Ноулс. – А як ви поясните шкоду екіпажу?

– Я цього не робитиму. Їм платять не за те, щоб ставити запитання.

– А як щодо повернення до Ейвонмута? – запитав Доббс. – Чи можна сподіватися, що ми повернемося вчасно?

– Наші інженери працюватимуть над пошкодженою кормою упродовж тридцяти шести годин, коли ми причалимо у Нью-Йорку, тож до припливу маємо бути готові відбути до Бристоля.

– Гарна робота, – похвалив адмірал.

– Але це може бути найменшою з наших проблем, – промовив Енскотт. – Не забувайте, що на борту є ланка ІРА, і лише небо знає, що іще вони запланували на решту плавання.

– Трьох із них уже заарештували, – нагадав капітан. – Вони закуті в кайданки, і їх передадуть владі, щойно ми прибудемо до Нью-Йорка.

– Але хіба не існує ймовірності, що на борту може бути більше людей ІРА? – запитав адмірал.

– За словами полковника Скотта-Гопкінса, ланка ІРА зазвичай складається із чотирьох або п’яти оперативників. Звісно, можливо, на борту є ще декілька, але вони, ймовірно, сидітимуть тихесенько після того, як заарештували трьох їхніх колег. Їхня місія явно провалилася, і це не те, про що вони захочуть патякати всім у Белфасті. І можу підтвердити, що чоловік, який приніс квіти до каюти голови правління, зараз уже не на борту. Він, вочевидь, забрався звідси ще до того, як ми відпливли. Підозрюю: якщо є й інші з ІРА, то вони не сядуть на зворотний рейс із нами.

– Але існує ще дещо таке ж небезпечне, як депутат Ранкін і навіть ІРА, – сказав Джайлз.

Як досвідчений політик, депутат від Бристольських доків, він зумів привернути увагу слухачів.

– Кого чи що ви маєте на увазі? – запитала Емма, дивлячись на свого брата.

– Четверту владу. Не забувайте, що ви запросили журналістів приєднатися до нас у цій поїздці з надією отримати сприятливі публікації. А тепер вони отримали ексклюзив.

– Це правда, але ніхто поза цим приміщенням достеменно не знає, що сталося минулої ночі, й у будь-якому разі наше запрошення прийняли лише троє журналістів – із «Телеґраф», «Мейл» та «Експрес».

– Три – аж надто багато, – зауважив Ноулс.

– Репортер «Експресу» пише про подорожі, – сказала Емма. – Він рідко буває тверезим уже до обіду, тому я подбаю про те, щоб у його каюті завжди було щонайменше дві пляшки віскі «Джонні Вокер» і джину «Ґордонс». «Мейл» спонсорувала дванадцять безкоштовних поїздок у цьому плаванні, тому навряд чи вони будуть зацікавлені у критичному матеріалі. А от Дерек Гарт із «Телеґраф» уже повсюди нишпорить, ставлячи запитання.

– «Він не має серця», – так про нього кажуть колеги, – відгукнувся Джайлз. – Мені доведеться розповісти йому іще якусь кращу побрехеньку, щоб його зайняти.

– Що може бути кращим, ніж можливе потоплення «Бекінґема» ІРА під час першого рейсу?

– Можливе потоплення Великої Британії лейбористським урядом. Ми наміряємося взяти кредит у МВФ на півтора мільярда фунтів стерлінґів, аби зупинити падіння курсу національної валюти. Редактор «Телеґраф» із задоволенням заповнить кілька стовпчиків цією новиною.

– Навіть якщо він так і зробить, – не здавався Ноулс, – пані голово, все ж вважаю, що за такої великої кількості небезпек ми повинні готуватися до найгіршого з можливих результатів. Зрештою, якщо наш американський політик вирішить виступити перед громадськістю, або пан Гарт із «Телеґраф» дізнається правду, чи, не дай боже, ІРА планує ще один напад, це може бути першим і останнім плаванням «Бекінґема».

Запало тривале мовчання, перш ніж Доббс мовив:

– Ми ж обіцяли нашим пасажирам, що це буде свято, якого вони ніколи не забудуть.

Ніхто не засміявся.

– Пан Ноулс має рацію, – визнала Емма. – Якщо будь-хто із цих трьох плескатиме язиком, ніяка кількість безкоштовних поїздок чи пляшок джину нас не врятує. Ціна акцій впаде упродовж ночі, резерви компанії будуть вичерпані, а бронювання скасують, як тільки потенційні пасажири вирішать, що існує навіть найменший шанс, що бойовик ІРА може опинитися в сусідній каюті. Безпека наших пасажирів – першочергове завдання. Зважаючи на це, пропоную вам провести решту дня, збираючи будь-яку інформацію, яку тільки зможете, й запевняючи пасажирів, що все гаразд. Я буду в своїй каюті, тож якщо щось вигадаєте, будете знати, де мене знайти.

– Кепська ідея, – зауважив Джайлз.

Емма виглядала здивованою.

– Пані голова має знаходитися на палубі для засмагання, розслабляючись та насолоджуючись повітряними ваннами, що набагато краще переконає пасажирів, що їм нема чого хвилюватися.

– Гарна ідея, – похвалив адмірал.

Емма кивнула. Вона вже збиралася піднятися зі свого місця, аби дати зрозуміти, що збори закінчено, коли секретар компанії Філіп Вебстер пробурмотів:

– Ще якась справа?

– Не думаю, – сказала Емма вже стоячи.

– Є ще одна справа, пані голово, – мовив Джайлз. Емма знову сіла. – Тепер, коли я є членом уряду, у мене немає іншого виходу, ніж піти у відставку з посади незалежного директора компанії, позаяк мені заборонено займати комерційну посаду під час служби Її величності. Розумію, що це звучить дещо пишномовно, але це те, що зобов’язаний зробити кожен новий міністр. І в будь-якому разі я увійшов до ради директорів лише для того, щоб не допустити обрання головою майора Фішера.

– Дякувати Богу, що він більше не з нами, – видихнув адмірал. – Якби він був тут, до цього часу вже весь світ знав би, що сталося.

– Можливо, саме тому його й не було на борту в цьому плаванні, – припустив Джайлз.

– Якщо це так, він триматиме язика не припоні, коли, звісно, не хоче, щоб його заарештували за пособництво та підтримку терористів.

Емма сіпнулася, не бажаючи вірити, що Фішер міг впасти так низько. Однак після того що Джайлз розповів про школу та військо, Емма не стала дивуватися, що як тільки Фішер почав працювати на леді Вірджинію, вони обоє стали на стежку війни проти неї. Вона обернулася до брата.

– Я хотіла б подякувати серу Джайлзу за те, що він працював директором у нашій компанії у таку вирішальну мить. Однак його відставка спричинить дві вакантні посади в раді, позаяк і моя сестра, доктор Ґрейс Беррінґтон, також вирішила звільнитися. Можливо, ви могли б порадити мені якихось годящих кандидатів, які, можливо, зможуть їх замінити? – поцікавилася вона, оглядаючи присутніх за столом.

– Якщо мені дозволять запропонувати, – озвався адмірал. Усі повернулися до стариганя. – «Судноплавна компанія Беррінґтонів» – західноєвропейська фірма з давніми зв’язками. Наша голова – Беррінґтон, тому, можливо, настав час перейти до наступного покоління й запропонувати приєднатися до ради директорів Себастьяну Кліфтону, що дозволить нам продовжити сімейну традицію.

– Але йому всього лише двадцять чотири роки! – запротестувала Емма.

– Він не набагато молодший за нашу улюблену королеву, коли вона зійшла на престол, – нагадав їй адмірал.

– Седрик Гардкасл, проникливий дідуган, вважав Себастьяна достатньо добрим, аби стати його особистим помічником у банку «Фартинґс», – втрутився Боб Бінґем і підморгнув Еммі. – Й до мене дійшли чутки, що його нещодавно підвищили до заступника керівника відділу нерухомості банку.

– Можу з упевненістю вам сказати, – додав Джайлз, – що коли я приєднався до уряду, то не вагаючись порадив Себастьяну керувати сімейним пакетом акцій.

– Тоді все, що мені лишається зробити, – сказав адмірал, – це запропонувати Себастьяну Кліфтону вступити до правління «Судноплавної компанії Беррінґтонів».

– З радістю це підтримую, – додав Бінґем.

– Зізнаюся, що мені ніяково, – знітилася Емма.

– А це щось новеньке, – сказав Джайлз, покращуючи присутнім настрій.

– Об’являти голосування, пані голово? – поцікавився Вебстер.

Емма ствердно кивнула і відкинулася на спинку крісла.

– Адмірал Саммерс запропонував, – вів далі секретар компанії, – і пан Бінґем підтримав пропозицію запросити пана Себастьяна Кліфтона до правління компанії Беррінґтонів.

На мить він зробив паузу, перш ніж запитати:

– Хто «за»? – всі, окрім Емми та Джайлза. – Хто «проти»? – Жодна рука не піднялася.

Оплески, що вибухнули після цього, змусили Емму вельми пишатися.

– Тож оголошую, що пан Себастьян Кліфтон обраний членом ради директорів компанії Беррінґтонів.

– Тепер будемо молитися, щоб Себ погодився, – прошепотіла Емма своєму братові, коли секретар компанії оголосив збори завершеними.

* * *

– Я завжди вважав, що він поступається Лінкольну та Джефферсону.

Чоловік середнього віку в сорочці з розстебнутим коміром та у спортивній куртці підвів погляд, але книжки не затраснув. Кілька пасом світлого волосся, яке ще не встигло випасти повністю, було старанно зачесане в намаганні приховати передчасне облисіння. Ціпок спирався на його крісло.

– Даруйте, – вибачився Джайлз. – Я не хотів вас перебивати.

– Жодних проблем, – сказав чоловік із безпомилковим акцентом південних штатів, але і досі тримаючи свою книжку розгорнутою. – Насправді мене завжди бентежить, – додав він, – те, як мало ми знаємо про історію вашої країни, хоча ви, здається, дуже добре поінформовані про нашу.

– Це тому, що ми більше не керуємо половиною світу, – зауважив Джайлз, – і так виглядає, що до цього готуєтесь і ви. І знаєте, мені цікаво, чи в другій половині двадцятого століття могли б обрати президентом людину в інвалідному візку, – додав він, кинувши погляд на книжку, яку читав чоловік.

– Сумніваюся, – зітхнув американець. – Кеннеді здолав Ніксона на теледебатах. Але якщо ви слухали це по радіо, то зробили б висновок, що переміг Ніксон.

– Ніхто не може бачити по радіо, як ти пітнієш.

Американець звів брову.

– Чому ви так добре поінформовані про американську політику?

– Бо я депутат парламенту. А ви?

– Я представник в конґресі штату від Батон-Руж.

– А позаяк вам ще не більше сорока, припускаю, що ви націлилися на Вашинґтон.

Ранкін усміхнувся, але нічого на це не сказав.

– Моя черга ставити вам запитання. Як звати мою дружину?

Джайлз уже зрозумів, що його розкрито.

– Розмарі, – сказав він.

– Отже, ми встановили, що ця зустріч не була випадковою, сер Джайлз, то чим можу вам допомогти?

– Мені потрібно погомоніти з вами про події минулої ночі.

– Я не здивований, адже не сумніваюся, що ви один із небагатьох людей на борту, хто знає, що насправді сталося вдосвіта цього ранку.

Джайлз озирнувся. Задоволений, що ніхто не може їх підслухати, він сказав:

– Корабель став об’єктом теракту, але, на щастя, нам вдалося…

Американець зневажливо махнув рукою.

– Деталі мені не потрібні. Просто скажіть, як я можу вам допомогти.

– Спробуйте переконати своїх земляків на борту, що флот і справді проводив маневри. Якщо зможете це забезпечити, я знаю того, хто буде вам вічно вдячний.