Могутніше за меч

Джеффри Арчер

Могутніше за меч

© 2015 by Jeffrey Archer

© Є. М. Тарнавський, переклад українською, 2021

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2021

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

* * *

Гаррі присвячую

Дякую за безцінні поради та допомогу Саймону Бейнбриджу, Алану Ґарду, професору Кену Говарду,

Елісон Принс, Кетрін Річардс, Мері Робертс,

доктору Ніку Робертсу і Сьюзен Вотт,

а також Саймону Себаґу-Монтефйоре,

автору книжок «Сталін: двір Червоного царя» та «Молодий Сталін», за його поради та науку

В чоловіків є правило чудове —

Перо могутніше за меч.

Едвард Булвер-Літтон (1803–1873)Пролог Жовтень 1964 року

Пролог

Жовтень 1964 року

Бренден не постукав у двері, просто повернув клямку й просунувся досередини, озираючись назад, аби бути певним, що його ніхто не бачив. Зовсім не хотілося пояснювати, що о цій нічній порі молодик із каютного класу робить у каюті літнього лорда. Не те щоб хтось став це коментувати, але…

– Нас ніхто не потурбує? – запитав Бренден, щойно зачинивши двері.

– Ніхто не заважатиме нам до сьомої години завтрашнього ранку, а пізніше не буде кого турбувати.

– Добре, – схвалив Бренден.

Він опустився на коліна, розблокував замки великої валізи, відкинув віко й узявся перевіряти пристрій, на створення якого йому знадобилося більше місяця. Наступні пів години він провів, вивчаючи, чи не порушені з’єднання дротів, чи кожен механізм налаштований правильно і чи годинник почне відлік при натисканні вмикача. Тільки коли переконався, що все перебуває в ідеальному робочому стані, піднявся з колін.

– Усе готово, – відрапортував бойовик. – Коли накажете його активувати?

– О третій годині. Мені знадобиться тридцять хвилин, аби прибрати все це, й має залишитися достатньо часу, щоб дістатися до моєї другої каюти.

Бренден повернувся до валізи і встановив таймер на третю годину.

– Все, що вам треба буде зробити, це натиснути на вмикач перед тим, як вийти, й перевірити, чи ожила секундна стрілка.

– А що може піти не так?

– Якщо лілії залишаться в її салоні, нічого. Ніхто в цьому коридорі й, мабуть, і на нижній палубі не матиме шансів вижити. В ґрунті під цими квітами лежить шість фунтів динаміту, набагато більше, ніж потрібно, але таким чином ми можемо бути певні, що заробимо свої гроші.

– Ключ є?

– Авжеж, – підтвердив Бренден. – Каюта сімсот шість. Там знайдете новий паспорт і квиток під подушкою.

– Про щось іще треба хвилюватися?

– Ні. Просто переконайтеся, що секунда стрілка ожила – перед тим як вийти.

Ґленартур усміхнувся.

– Побачимося в Белфасті.

* * *

Гаррі відчинив двері каюти й відступив, пропускаючи дружину.

– Я цілком виснажена, – сказала Емма й схилилася понюхати лілії. – Не знаю, як королеві-матері вдається пам’ятати про всіх.

– Вона тільки це й робить, і їй це добре вдається, але, гадаю, й вона була б виснажена, якби кілька днів спробувала попрацювати головою ради директорів компанії Беррінґтонів.

– Я все ж не проміняла б свою роботу на її, – визнала Емма, звільняючись зі своєї сукні та вішаючи її в гардероб. По тому вона зникла у лазничці.

Гаррі ще раз перечитав листа від Її величності королеви-матері. Таке особисте послання. Емма вже вирішила поставити цю вазу в свій кабінет, коли вони повернуться до Бристоля, і наповнювати її ліліями кожного понеділкового ранку. Гаррі всміхнувся. А чом би й ні?

Коли Емма вийшла з лазнички, Гаррі зайняв її місце та зачинив за собою двері. Вона вислизнула з халата й лягла у ліжко, занадто втомившись, щоб прочитати хоч кілька сторінок «Шпигуна, який прийшов із холоду» нового автора, рекомендованого Гаррі. Вона вимкнула світло біля свого ліжка й побажала: «На добраніч, любий», хоча й знала, що Гаррі не може її почути.

До того часу, коли Гаррі вийшов із лазнички, його дружина вже міцно спала. Він пригорнув дружину так, ніби вона була дитиною, поцілував її в чоло і прошепотів: «На добраніч, кохана», а потім ліг у ліжко, звеселившись від її ніжного муркотіння. Він ніколи навіть уявити собі не міг, що вона може хропіти.

Чоловік не міг заснути, настільки пишався нею. Спуск корабля на воду не міг би відбутися краще. Він перевернувся на бік, сподіваючись, що сон не забариться, і хоча його очі налилися свинцем, він почувався виснаженим, та все одно ніяк не міг заснути. Щось було не так.

* * *

Інший чоловік, який зараз благополучно повернувся до каюти другого класу, також не спав. Хоча була третя ранку і його робота була вже виконана, заснути навіть не намагався. Він саме готувався до роботи.

Коли доводиться чекати, тривога завжди однакова. Чи не залишили якісь підказки, що можуть привести прямо до вас? Чи не припустилися якихось помилок, які можуть призвести до того, що операцію спіткає невдача і змусить вас повернутися додому, спіймавши облизня? Він не зможе розслабитися, поки не опиниться в рятувальному човні, а ще краще, на борту іншого корабля, що прямуватиме до іншого порту.

П’ять хвилин і чотирнадцять секунд…

Бойовик знав, що його співвітчизники, котрі борються за ту ж справу, нервуватимуть так само, як і він. Чекати завжди найгірше, коли ви вже нічого не контролюєте й більше нічого не можна зробити.

Чотири хвилини й одинадцять секунд…

Гірше, ніж на футбольному матчі, коли рахунок рівний і ти не знаєш, хто виявиться наполегливішим і здатним забити гол у додатковий час. Він пригадав настанови командира свого підрозділу: коли сигнал спрацює, необхідно одним із перших опинитися на палубі й першим біля рятувальних шлюпок, адже до цього часу наступного дня вони вже шукатимуть когось віком до тридцяти п’яти років із ірландським акцентом, тож стуліть пельки, хлопці.

Три хвилини і сорок секунд… тридцять дев’ять…

Він глянув на двері каюти, уявляючи найгірше, що могло би статися. Бомба не вибухне, двері виб’ють, і дюжина дебелих поліціянтів, а може, й більше, увірвуться всередину, махаючи кийками навсібіч, не піклуючись про те, скільки разів вони по вас поцілять. Але все, що він міг чути, це ритмічне гуркотіння двигуна – «Бекінґем» продовжував свій спокійний рейс через Атлантику на шляху до Нью-Йорка. Місто, до якого він так і не дістанеться.

Дві хвилини тридцять чотири секунди… тридцять три…

Чоловік почав собі уявляти, як це буде, коли він повернеться на Фоллс-роуд. Підлітки в коротких штанцях витріщатимуться з благоговінням, коли зустрічатимуть його на вулиці, їхнім єдиним прагненням стане бути схожим на нього, коли виростуть. Герой, який підірвав «Бекінґем» лише за кілька тижнів після того, як його охрестила королева-мати. Жодної згадки про невинні втрачені життя; немає невинних життів, якщо віриш у свою справу. Насправді він навіть не зустрів нікого з пасажирів у каютах на горішніх палубах. Він прочитає все про них у завтрашніх газетах, і якщо зробив свою роботу належним чином, його імені там не буде.

Хвилина і двадцять дві секунди… двадцять одна…

Що іще може піти не так? Невже пристрій, споруджений у спальні на горішньому поверсі садиби Данґеннон, може підвести його останньої миті? Невже йому доведеться пережити тишу, що означатиме невдачу?

Шістдесят секунд…

Він пошепки почав рахувати секунди.

– П’ятдесят дев’ять, п’ятдесят вісім, п’ятдесят сім, п’ятдесят шість…

Чи п’яничка, який дрімав у кріслі вітальні, чекав часом не на нього? Чи міг би він зараз перебувати на шляху до його каюти?

– Сорок дев’ять, сорок вісім, сорок сім, сорок шість…

Чи могли замінити лілії, викинути, прибрати? Може, у пані Кліфтон алергія на пилок?

– Тридцять дев’ять, тридцять вісім, тридцять сім, тридцять шість…

Може, вдерлися до каюти лорда Ґленартура і знайшли там відчинену валізу?

– Двадцять дев’ять, двадцять вісім, двадцять сім, двадцять шість…

А може, вже повсюди шукають чоловіка, який вислизнув із туалету в салоні першого класу?

– Дев’ятнадцять, вісімнадцять, сімнадцять, шістнадцять…

Якщо вони… він вчепився в краї двоярусного ліжка, заплющив очі й почав рахувати вголос:

– Дев’ять, вісім, сім, шість, п’ять, чотири, три, два, один…

Він перестав рахувати й розклепив повіки. Нічого. Лише моторошна тиша, яка завжди означає невдачу. Він схилив голову й помолився Богові, в якого не вірив. І тієї миті пролунав вибух такої потужності, що його кинуло об стіну каюти, як листок у шторм. Він ледве звівся на ноги й усміхнувся, коли почув людські зойки. І міг лише гадати, скільком пасажирам на горішній палубі вдалося вижити.

Гаррі й Емма

1964–1965

1

– Її королівська величність, – пробурмотів Гаррі, виходячи зі сонної дрімоти.

Він сів, засвітив нічник, а потім вислизнув із ліжка й швидко підійшов до вази з ліліями. Вдруге перечитав привітання від королеви-матері. «Дякую за незабутній день у Бристолі. Сподіваюся, що мій другий дім вдало здійснить своє прем’єрне плавання». Він був підписаний «Її королівська величність Єлизавета, королева-мати».

– Це розповсюджена помилка, – сказав Гаррі. – Як я міг її пропустити?

Він схопив халат й увімкнув горішнє світло.

– Уже час вставати? – запитав сонний голос.

– Атож, – сказав Гаррі. – У нас проблема.

Емма, примружившись, поглянула на свій годинник біля ліжка.

– Але всього лише третя, – запротестувала вона, видивляючись на свого чоловіка, який пильно розглядав лілії. – То в чому проблема?

– Королеву-матір не називають її королівською величністю.

– Усі це знають, – не здавалася Емма, все ще перебуваючи у полоні сну.

– Усі, окрім тих, хто надіслав ці квіти. Вони не знали, що правильно звертатися до королеви-матері не її королівська величність, а її королівська високість. Так звертаються до принцеси.

Емма неохоче піднялася з ліжка, підійшла до свого чоловіка й сама оглянула картку.

– Попроси капітана негайно прийти до нас, – звелів Гаррі. – Необхідно з’ясувати, що у вазі, – додав він, перш ніж опуститися на коліна.

– Там, мабуть, лише вода, – припустила Емма, простягаючи руку.

Гаррі схопив її за зап’ясток.

– Поглянь уважніше, люба. Ця ваза завелика для чогось такого делікатного, як десяток лілій. Поклич капітана, – повторив він, цього разу з більшою наполегливістю.

– Але квітникар міг просто помилитися.

– Будемо на це сподіватися, – сказав Гаррі, підштовхуючи її до дверей. – Але ми не можемо брати на себе такий ризик.

– А куди ти йдеш? – запитала Емма, підіймаючи слухавку.

– Треба розбудити Джайлза. Він має більше досвіду роботи з вибухівкою, ніж я. Два роки свого життя він витратив на закладання вибухівки під ноги атакуючим німцям.

Коли Гаррі вийшов у коридор, його увагу відволік якийсь літній чоловік, котрий хутко крокував у напрямку головних сходів. Чоловік занадто швидко рухався як для старого, подумав Гаррі. Він рішуче постукав у двері каюти Джайлза, але знадобився тривалий вимогливий грюкіт п’ястуком, перш ніж за дверима озвався сонний голос:

– Хто там?

– Це Гаррі.

Серйозність у голосі шваґра змусила Джайлза схопитися з ліжка й негайно відчинити двері.

– Щось сталося?

– Ходімо зі мною, – сказав Гаррі без пояснень.

Джайлз натягнув халат і пішов за своїм шваґром коридором до його каюти.

– Доброго ранку, сестричко, – привітався він із Еммою, а Гаррі вручив йому листівку, сказавши:

– Її королівська величність.

– Зрозумів, – сказав Джайлз після того, як вивчив картку. – Королева-мати не могла прислати квіти. Але якщо вона цього не зробила, тоді хто?

Він нахилився й уважніше оглянув вазу.

– Хто б це не був, він міг би туди напакувати дуже багато семтексу[1].

– Або кілька пінт води, – не хотіла вірити Емма. – Ви впевнені, що є про що турбуватися?

– Якщо це вода, то чому квіти вже зів’яли? – спитав Джайлз, коли у двері постукав капітан Тернбулл та увійшов до каюти.

– Ви хотіли мене бачити, пані голово?

Емма взялася пояснювати, чому її чоловік і брат стоять на колінах.

– На борту є чотири офіцери SAS, – повідомив капітан, зупиняючи тираду жінки. – Хтось із них обов’язково зможе відповісти на будь-які запитання пана Кліфтона.

– Припускаю, що вони опинилися на борту не випадково, – сказав Джайлз. – Не можу повірити, що всі вони вирішили провести відпустку в Нью-Йорку водночас.

– Вони тут на прохання секретаря Кабінету Міністрів, – пояснив капітан. – Але сер Алан Редмейн мене запевнив, що це лише запобіжний захід.

– Як завжди, цей чоловік знає щось, чого не знаємо ми, – зауважив Гаррі.

– Тоді, можливо, саме час дізнатися, в чому справа.

Капітан вийшов із каюти і шпарко пробрався коридором, зупинившись лише тоді, коли дістався до каюти номер сто дев’ятнадцять. Полковник Скотт-Гопкінс відповів на стукіт у двері набагато швидше, ніж Джайлз кількома хвилинами раніше.

– У вашій команді є експерт із вибухівки?

– Сержант Робертс. Він служив мінером у Палестині.

– Мені він потрібен негайно в каюті голови правління.

Полковник не став питати про причини. Він побіг коридором, вибрався на великі сходи й побачив там капітана Гартлі, який саме прямував до нього.

– Я щойно бачив Лаяма Догерті, який виходив із туалету в салоні першого класу.

– Ти впевнений?

– Авжеж. Він увійшов туди, як ровесник царя Гороха, а вже за двадцять хвилин звідти вийшов Лаям Догерті. Він покрокував униз до каютного класу.

– Це все пояснює, – зронив Скотт-Гопкінс, спускаючись лише на крок позаду Гартлі. – Який номер каюти Робертса? – запитав він мимохідь.

– Сім-чотири-два, – відповів Гартлі, коли вони перелазили через червоний ланцюг, за яким починалися вужчі сходи.

Вояки не зупинялися, доки не дійшли до сьомої палуби, а там із тіні виступив капрал Кренн.

– Догерті не проходив повз тебе упродовж останніх кількох хвилин?

– Дідько! – вилаявся Кренн. – Я був певен, що бачив, як той виродок метушився іще на Фоллс-роуд. Він зайшов у каюту сім-нуль-шість.

– Гартлі, – наказав полковник, прямуючи коридором, – ви з Кренном стежте за Догерті. Переконайтесь, щоб він не вийшов із каюти. Якщо спробує зробити це, заарештуйте його.

Полковник грюкнув у двері каюти сімсот сорок два. Сержанту Робертсу двічі повторювати не треба було. Він відчинив двері за лічені секунди й привітав полковника Скотта-Гопкінса з добрим ранком, ніби командир регулярно будив його посеред ночі, одягнений у піжаму.

– Прихопи свій набір інструментів, Робертсе, і йди за мною. Важлива кожна хвилина, – сказав полковник дорогою.

Робертс наздогнав свого командира аж через три сходові клітки. Коли вони дійшли до коридора першого класу, Робертс уже знав, які саме його навички потрібні полковнику. Він зайшов до каюти голови правління, уважно оглянув вазу і покружляв навколо неї.

– Якщо це бомба, – сказав він нарешті, – то велика. Не можу навіть уявити кількість життів, які обірвуться, якщо ми не знешкодимо це дрантя.

– А ви можете це зробити? – поцікавився капітан, його голос звучав напрочуд спокійно. – Бо моя найперша відповідальність – життя моїх пасажирів. Мені не потрібно, щоб цей рейс порівнювали з іншою катастрофічною прем’єрною мандрівкою.

– Не зможу нічого вдіяти, поки не знайду пульт керування. Він має бути десь на кораблі, – сказав Робертс, – ймовірно, зовсім поруч.

– У каюті його вельможності, така моя ставка, – сказав полковник, – адже тепер ми знаємо, що її займав бойовик ІРА на ім’я Лаям Догерті.

– Хтось знає, в якій каюті він перебував? – запитав капітан.

– Номер три, – підказав Гаррі, згадуючи стариганя, який занадто швидко пересувався. – Просто по коридору.

Капітан і сержант вибігли з кімнати в коридор, за ними подалися Скотт-Гопкінс, Гаррі та Джайлз. Капітан відчинив двері каюти за допомогою універсального ключа й відступив убік, щоб пропустити Робертса. Сержант хутко підійшов до великої валізи, що стояла посеред кімнати. Він обережно підняв віко й зазирнув досередини.

– Боже, це має вибухнути за вісім хвилин і тридцять дев’ять секунд.

– А чи не можна просто висмикнути один із них? – запитав капітан Тернбулл, вказуючи на безліч різнокольорових дротів.

– Можна, але який із них, – видихнув Робертс, не дивлячись на капітана, й спробував розділити червоний, чорний, синій і жовтий дроти. – Я мав справу з такими пристроями раніше. І завжди є шанс один до чотирьох, але це не той ризик, який я готовий взяти на себе. Я міг би обміркувати все, якби опинився сам посеред пустелі, – додав він, – але не на кораблі посеред океану, на якому під загрозою опинилися сотні життів.

– Тоді треба притягнути Догерті сюди, – запропонував капітан Тарнбулл. – Він має знати, який дріт різати.

– Сумніваюсь, – сказав Робертс, – підозрюю, що Догерті – не мінер. У них є іще хтось для такої роботи, і лише Бог знає, де він зараз.

– У нас обмаль часу, – нагадав полковник, спостерігаючи за невпинним рухом секундної стрілки. – Сім хвилин, три, дві, одна…

– Отже, Робертсе, що порадите? – спокійно запитав капітан.

– Вам це не сподобається, сер, але, враховуючи обставини, можемо зробити лише одне. І навіть тоді залишиться певний ризик, пам’ятаючи, що в нас менше семи хвилин.

– Та кажи вже, чоловіче, – вимагав полковник.

– Треба взяти цю машинку, викинути її за борт і молитися.

Гаррі та Джайлз кинулися до каюти голови правління й зупинилися обабіч вази. Було кілька запитань, які Емма, тепер уже одягнена, хотіла поставити, але, як і будь-який розумний керівник, вона знала, коли краще помовчати.

– Акуратно підніміть її, – порадив Робертс. – Ставтеся до неї, як до миски, наповненої окропом.

Гаррі з Джайлзом присіли, наче якісь два важкоатлети, повільно підняли важку вазу зі столу й підхопили її. Коли вже були певні й добре все усвідомили, повільно почали просуватися до відчинених дверей. Скотт-Гопкінс і Робертс швидко усували будь-які перешкоди на їхньому шляху.

– Йдіть за мною! – закликав капітан, коли двоє чоловіків вийшли в коридор і повільно рушили до великих сходів.

Гаррі не міг повірити, що ваза може виявитися такою важкою. Потім згадав велетня, який заніс її до каюти. Недарма ж він не чекав на чайові. Зараз, мабуть, уже повертається до Белфаста або сидить біля радіоприймача, щоб почути новини про долю «Бекінґема» і скільки пасажирів загинуло.

Щойно вони досягли парадних сходів, Гаррі узявся рахувати вголос кожну сходинку, яку вони минали. Через шістнадцять кроків він перестав тамувати подих, а капітан та полковник розчахнули перед ними двері, що виходили на сонячну терасу, гордість і радість Емми.

– Треба пройти якнайдалі на корму, – сказав капітан. – Це дасть нам більше шансів уникнути якихось ушкоджень корпусу.

Гаррі це не переконало.

– Не хвилюйтеся, вже недалеко.

«Чи недалеко не означає задалеко?» – подумав Гаррі, який з превеликим задоволенням жбурнув би вазу за борт. Але вголос він нічого не сказав, просуваючись дюйм за дюймом до корми.

– Я знаю, що ти відчуваєш, – підтримав його Джайлз, наче читаючи думки свого шваґра.

Вони продовжили свій черепашачий рух повз басейн, тенісний корт на палубі та шезлонги, акуратно вишикувані для поснулих гостей, котрі з’являться пізніше того ранку. Гаррі намагався не думати, скільки часу їм іще лишилося…

– Дві хвилини, – безпомічно оголосив сержант Робертс, зиркаючи на годинник.

Куточком ока Гаррі міг бачити поруччя на кормі корабля. До нього залишалося усього кілька кроків, але він знав, що це немов підкорення Евересту: останні кілька футів – найповільніші.

– П’ятдесят секунд, – промовив Робертс, коли вони зупинилися біля поруччя.

– Пригадуєш, як ми кинули Фішера в річку наприкінці триместра? – озвався Джайлз.

– Таке неможливо забути.

– Тож на рахунок три кидаймо цю гидоту в океан і позбудемося її раз і назавжди, – сказав Джайлз.

– Один… – обоє чоловіків спробували розмахнулися, але це вдалося лише на кілька дюймів, – два… – іще на кілька, – три… – як зуміли, а потім що було сили, яка ще лишилася в їхніх тілах, вони підкинули вазу в повітря, і вона пролетіла над поруччям.

Коли вантаж падав, Гаррі був упевнений, що той приземлиться на палубу або у кращому разі натрапить на поруччя, але він минув їх за кілька дюймів і впав у море зі слабким плюскотом. Джайлз переможно звів руки вгору і вигукнув:

– Алілуя!

За кілька секунд бомба вибухнула, жбурнувши їх обох на палубу.

2

Кевін Рафферті увімкнув табличку «Вільний», як тільки побачив, що Мартінес виходить зі своєї оселі на Ітон-сквер. Наказ був чіткий: якщо клієнт спробує чкурнути, доведеться визнати, що він не має наміру виплачувати другий транш, який заборгував за вибух на «Бекінґемі», тож його доведеться покарати належним чином.

Ці дії санкціонував районний командир ІРА в Белфасті. Єдиною зміною, з якою він погодився, було те, що Кевін сам може обрати, кого із двох синів дона Педро Мартінеса можна прибрати. Однак і Дієго, і Луїс уже накивали п’ятами до Арґентини і, вочевидь, не мали наміру повертатися до Англії, тож дон Педро залишився єдиним кандидатом на роль жертви.

– Хітроу, – наказав Мартінес, сідаючи в таксі.

Рафферті виїхав із Ітон-сквер і поїхав по Слоун-стрит у бік мосту Баттерсі, ігноруючи галасливі протести на задньому сидінні. О четвертій ранку, коли дощ іще періщив, він проминув лише десяток автомобілів, перш ніж опинився на мосту. За кілька хвилин він загальмував біля безлюдного складу в Ламбеті. Коли переконався, що навколо нікого немає, вибрався з таксі, хутко відімкнув іржаву колодку на вхідних дверях будівлі й заїхав досередини. Розвернув таксі так, аби було готове до швидкої втечі, щойно роботу буде виконано.

Рафферті замкнув двері й запалив голу, вкриту пилом жарівку, що звисала з балки посеред кімнати. Дістав пістолет із внутрішньої кишені й повернувся до автівки. Хоча він був удвічі молодший за Мартінеса й удвічі дужчий, усе ж не міг дозволити собі ризикувати. Коли чоловік вважає, що ось-ось помре, адреналін зашкалює, жертва може перетворитися на надлюдину і чинити неабиякий опір, прагнучи вижити. Крім цього, Рафферті підозрював, що Мартінес уже не вперше стояв на порозі смерті. Але цього разу це вже буде без варіантів.

Він відчинив задні дверцята автівки й махнув Мартінесу револьвером, наказуючи вийти.

– Це гроші, які я мав вам віддати, – сказав чоловік, підіймаючи торбу. – Ви сподівалися заскочити мене в Хітроу, чи не так?

Якби там була вся сума, Рафферті знав, що йому доведеться зберегти клієнту життя.

– Двісті п’ятдесят тисяч фунтів?

– Ні, але тут більше двадцяти трьох тисяч. Це перший внесок, ви ж розумієте. Решта – вдома і якщо ми туди повернемося…

Водій знав, що будинок на Ітон-сквер, разом із усіма іншими активами дона Педро, вже належав банку. Мартінес явно сподівався дістатися до летовища до того, як ІРА дізнається, що він не має наміру виконувати свою частину угоди.

Рафферті підхопив торбу й закинув її на заднє сидіння автівки. Він вирішив зробити смерть Мартінеса довшою, ніж планувалося. Зрештою, йому все одно було нічого робити упродовж наступної години.

Він махнув зброєю у бік дерев’яного ослінчика, що стояв прямо під жарівкою. Він уже був замацьканий засохлою кров’ю від попередніх страт. Ірландець сильно штовхнув свою жертву, і ще до того як дон Педро зміг відреагувати, зв’язав йому руки за спиною, цю процедуру він виконував уже не раз. Опісля зв’язав разом ноги Мартінеса й спинився, щоб помилуватися своєю роботою.

Тепер Рафферті зважував, скільки ще часу дозволити жертві пожити. Єдине обмеження в часі – йому треба встигнути в Хітроу, щоб сісти на ранковий рейс до Белфаста. Він зиркнув на годинник. Йому завжди подобалося бачити цей погляд на обличчі жертви, яка сподівається, що все ж існує якийсь шанс вижити.

Ірландець повернувся в таксі, розстебнув блискавку на торбі Мартінеса й порахував пачки нових п’ятифунтових банкнот. Принаймні він сказав правду про суму, навіть якщо іще бракувало більше двохсот двадцяти шести тисяч фунтів стерлінґів. Застебнув блискавку й зачинив торбу у багажнику. Зрештою, Мартінесу ці гроші більше не знадобляться.

Наказ командира був чітким: після того як роботу буде виконано, тіло необхідно залишити на складі, тоді ним займеться інший оперативник. Єдине, що потрібно від Рафферті, це зателефонувати та повідомити: «Пакет готовий до транспортування». Після цього треба доїхати до аеропорту, залишити таксі з грішми на найвищому рівні автостоянки. Інший оперативник забере й автівку, і готівку.

Рафферті повернувся до дона Педро, який не спускав ока зі свого ката. Якби йому надали вибір, Рафферті спершу вистрілив би жертві в живіт, а потім кілька хвилин чекав, поки вщухнуть зойки, перш ніж вистрілити вдруге – в пах. Волання, можливо, могло стати іще гучнішим, тоді він нарешті вставить револьвер у рота. Споглядав би у вічі своєї жертви кілька секунд, а потім, без попередження, натиснув би на гачок. Але це означало б три постріли. Один можуть не помітити, але три, безперечно, привернуть увагу глупої ночі. Тож доведеться виконати наказ командира. Один постріл і ніякого лементу.