Полная версия
Крос у небуття
Дивна річ поезія, подумалось. Усього кілька скупих слів, а у свідомості травневе небо, вагітна зливою хмара, пахощі трав і грандіозність просторів. Просторів, серед яких не могли убити за кількадесят доларів. Про них розповідав і Тарас Шевченко. А у його часи могли так вчинити? Напевне могли. А може й ні. Нинішніх бандитів породила поразка національно-визвольних змагань і роки комуністичної влади. Ті роки, які викоренили українську інтелігенцію і замінили її інтернаціональним пролетаріатом. Безграмотним, безпринципним і жорстоким. Здатним лізти по трупам задля гамування своїх потреб.
Андрій повернувся спиною до вікна. Артем Підгірний схилився над аркушем паперу, щось на ньому виписуючи.
– Пиши, пиши, Ален Прост, – Соколовський загасив недопалок. – Не забудь, що з тебе ще за підвіску до «Жигулів» припадає.
Розділ 9
30 квітня 1996 року. 9.00.
м. Кам’янець-Подільський. Міський ринок
Софрон йшов на чолі групи небезпечного вигляду молодиків, приглянувшись до яких, можливо було впізнати Біляша, Буню, Балабона і Морду. Натовп розступався перед ними і лише позаду чувся стривожений шепіт. Софрон був на сьомому небі від щастя. Страх – це влада. А його боялися. І не лише убогі, що тікали тепер із його шляху. Софрона боялися навіть ті, хто йшов позаду нього. І зовсім не тому, що Потап учора на східняку офіційно оголосив його своєю правою рукою. Вони боялися від хвилини, коли Софрон постріляв тих бовдурів у «Форді». Софрон знав це і відчував гордість. За поясом холодило бік руків’я «ТТ», і це додавало ще більше впевненості у собі. І нехай перша справа, на яку Потап відрядив його самостійно, не надто складна, він продемонструє, що вибір бригадира був вдалим.
За хвилину підійшли до пофарбованого у коричневий колір кіоску, з якого повновида молодиця у болоньєвому спортивному костюмі торгувала турецькими шкіряними куртками. Софрон зупинився, впритул поглядаючи на крамарку, решта бандитів вишикувалися в ряд у нього за спиною.
– Ну? – нахабним голосом звернувся до молодиці Софрон.
Та зблідла і не знала, що відповісти. Руки її почали тремтіти так сильно, що вона впустила вішалку з чорною чоловічою курткою, яку саме тримала у руках.
– Чого мовчиш, суко? – похмуро запитав Софрон. – Хто тут такий сміливий? Хто хобот догори здіймає?
– Ми платили, – промимрила крамарка.
– Платили вони… Чоловік де?!
Невідомо звідки взявся кругленький чоловічок у шкіряному картузі і такому ж, як на молодиці, спортивному костюмі.
– Хлопці, заспокойтеся, я тут, – тремтячим голосом сказав він. – Ми завжди нормально платили. Усі хочуть жити, і ви, і ми… давайте по-людськи!
– З тобою по-людськи, барига? А ти вважаєш, що ми не по-людськи обходимося? Чи може я не знаю, скільки ти тут маєш? Он яке рило нажер, чепушило!
Чоловічок почав тремтіти, як і його дружина, але все ще намагався боронитися.
– Хлопці, не можу я платити вісім доларів щодня. П’ять! Будьте людьми!
Софрон з посмішкою вхопив його за петельки.
– Фуфло нам не штовхай. Не можеш платити – забирайся з базару, не займай місця. Хай торгує той, хто зможе сам заробляти й гарним людям платити. Згоден? – сам цього не помічаючи, Софрон почав наслідувати поведінку Потапа. І от це «згоден» було саме з тієї опери.
Чоловічок зітхнув.
– Добре, хай буде вісім. Але без ножа ріжете…
Софрон відпустив його, дбайливо розправив зім’яту одежину і підтягнув змійку «блискавки» на грудях співрозмовника.
– Ще не ріжемо, не гони біса.
Несподівано він розмахнувся і щосили зацідив чоловічку в обличчя кулаком. Той з криком полетів шкереберть. За собою потяг кількадесят вивішених на вітрині курток, піджаків і пальт.
Софрон поглянув на натовп базарного люду, який щільно їх оточив і мовчки спостерігав за екзекуцією непокірного. Що ж, глядачів зібрано. Пора розпочинати виставу. Він їм покаже хто тут господар. Заодно й декому роти закриє. Адже усім відомо, що найкращий спосіб залякування – це публічна кара. Він дістав з-за пояса пістолет і став коліном на груди продавцеві.
– А от зараз будемо різати. То це ти, дракон, хайло розчиняв і патякав по базару, мовляв досить терпіти бандитів?
– Я такого не казав! – очі у чоловічка стали схожими на рачачі.
– Хочеш мене прогрузити, Вася?!!
– Ні!
– Мовчи, вівця! Я точно знаю не лише що, а де і кому ти говорив. То як, повториш зараз? Перед братвою!
– Я не… каз… казав… – чоловічок почав задихатися. Його дружина з плачем вчепилася у ліву руку Софрона, але Біляш швидко схопив її за плечі і пожбурив у натовп.
– Будеш платити! Інакше я прийду і вб’ю тебе. А заразом і твою суку. А на перший раз отримуй! – Софрон швидко приставив ствол пістолета до ноги продавця і вистрілив, намагаючись не зачепити кістку.
Натовпом пройшов стогін і люди подалися назад. Хтось впав, втративши свідомість. Чоловічок виряченими очима поглядав на свою ногу. Зелена тканина китайських спортивних штанів швидко темніла від крові. Софрон піднявся і стромив пістолет за пояс.
– Мусорам ляпнеш – вб’ю, – він повернувся і пішов геть. Слідом за ним, шоковані тим, що сталося, подалися решта бандитів. Такого ніколи не дозволяв собі навіть Потап. Вчинити стрілянину на очах у десятків свідків… Ні, цей Софрон явно «не дружив» з головою. Така думка одночасно промайнула в головах у всіх чотирьох Софронових супутників. Але жоден з них не подав вигляду. Нехай спочатку дасть оцінку подіям Потап, потім вони вирішать чи вихваляти Софрона, фамільярно поплескуючи по плечу, чи осуджувати його.
Втім, у той час, коли Софрон доступними його розумінню методами поновлював дисципліну на підвладній території, Потапу було зовсім не до того, щоб оцінювати ступінь жорстокості підлеглого. Він сидів у окремому кабінеті ресторану «Карфаген» і пив з великого кришталевого кухля пиво, закусуючи його м’ясом великих червоних раків, які парували поруч на блюді, наповнюючи кімнату запахом кропу. Навпроти нього, з кухлем у руці, сидів чоловік у формі майора міліції.
Немало був би здивований капітан Соколовський, побачивши у компанії злочинного авторитета свого колегу, начальника кам’янець-подільського УДСБЕЗ[1], Сергія Сергійовича Трояна. І багато б дав за можливість почути розмову. Але він не міг її почути. Щось змінилося. І не лише у країні, котра, відокремившись від радянської імперії п’ять років тому, стрімко летіла у невідомість і ніяк не могла зупинитись. Зміни відбулися у головах людей. В першу чергу тих, котрі повинні були слідкувати за дотриманням законності й справедливості. Риба, як відомо, гниє з голови. І якщо з кабінетів київської влади вже не пахло – смерділо продажністю, корупцією і неприхованим злодійством, великі й дрібні представники влади на місцях були позбавлені вибору. Вони повинні були або грати у корпоративну гру, або система викидала їх, скалічивши, інколи, на все життя. На цьому благодатному ґрунті, немов гриби після дощу, зростали подібні до Сергія Трояна. Непевний час не лише пригнічує тих, кому не поталанило. Він легко зносить на вершину інших, кому дістало розуму грати за нав’язаними правилами. Саме тому Сергій Сергійович не вважав себе зрадником. Навіть коли передавав бандитам інформацію, від витоку якої міг загинути хтось із його колег. А отримані зелені купюри вважав чесно заробленими. У нього сім’я. Її потрібно не лише годувати й одягати. Сина, слава Богу, оженив, будує котедж неподалік від міста. Тепер на черзі одруження доньки, а там онуки… Те, що сім’ї мають його колеги, які змогли залишатися «чесними ментами», його не обходило. У кожного своє життя, свій сенс.
Сьогодні Сергій Сергійович розраховував на щедру винагороду. Адже він мав інформацію не про якісь там дрібниці, на кшталт візиту обласного ДАІ для наведення ладу в реєстрації транспортних засобів і у власних глибоких кишенях. Сьогодні він може повідомити Віталію Потапчику про небезпеку, яка загрожує безпосередньо йому.
Потап, з хрускотом відірвавши клешню від чергового рака, поглянув на майора.
– У мундирі якого біса приперся?
– Служба, – хмикнув Троян. – Інколи немає часу забігти додому і переодягнутися.
– Служба, – протягнув Потап. – Знаю я твою службу. Лаве кувати. Справа твоя, але привертати до себе увагу значно менше в твоїх інтересах, аніж у моїх. На чорта ти людям очі зриваєш? Наженуть з посади, ти мені не потрібен.
Сергій Сергійович звик до фамільярного, навіть глумливого тону Потапчика. Він і не думав ображатися. По-перше, тому, що той гарно платив. По-друге, Потап тримав Трояна на «кукані». Так тримав, що у разі, коли б вирішив «злити», справа звільненням з органів навряд чи обмежилась би. Скоріше прийшлось би зняти погони і вирушити туди, куди він так справно спроваджував усякого роду розтратників та хабарників, тобто у ВТК[2].
– Не сварись, Віталіку. Ти краще послухай, для чого я тут. Дивишся, і сарказму у твоєму голосі поменшає.
Масивне, з важким підборіддям, боксерським носом і вузьким лобом обличчя Потапа стало непорушним, мов кам’яна маска. Глибоко посаджені очі пронизливо поглянули на майора.
– Ну, що там?
– «Форд» з трьома баранами у Смотричі твоя робота?
Потап не очікував такого запитання. Сказати точніше, воно пролунало для нього наче грім серед ясного неба. Потап зміг швидко взяти себе до рук. Провів лишень рукою по коротко стриженому волоссю і відкинувся на спинку крісла. Неквапом зробив кілька великих ковтків з кухля.
– Що про це відомо?
– Багато, Віталік. Практично все.
Потап деякий час мовчав. Де він недопрацював? Звичайно, страта конкурентів була запланована таким чином, щоб у місті знали хто її провів. Але лише на рівні чуток. І не менше аніж за кілька місяців після скоєного. Коли ж усього через декілька днів менти володіють розкладом, справа набуває значно серйозніших обрисів. Якщо не сказати більше. Обставини стають вкрай загрозливим.
– Розповідай, – зітхнув Потап за хвилину. – Все розповідай, ти знаєш: я у боргу не залишусь.
І Сергій Сергійович почав свою розповідь. Про неспокійного опера Соколовського, котрий йому самому «у печінках сидить», про Артема Підгірного, якому пощастило вижити після падіння з висоти у сім десятків метрів. А головне про категоричний тон обласного начальства, котре цього разу поставило питання руба: або голови бандитів, або службові посвідчення районного прокурора і начальника міськвідділу внутрішніх справ. А Потап слухав свого «стукача» і відчував, як всередині у нього холодіє. Він досить довго перебував у своєму бізнесі, щоб зрозуміти: всьому кінець. Раніше його терпіли. Декому він платив, дехто мирився з ним тому, що Потап підтримував відносний порядок у кримінальному житті Кам’янця-Подільського. А дехто у владних кабінетах просто не мав на нього часу за скоєнням власних злочинів, як то перекачування коштів з державної казни до власної кишені. Але тепер за нього візьмуться. Тож потрібно намагатися зберегти те, що можливо зберегти. І врятуватися самому. Лише тоді, відсидівшись десь далеко, він зможе повернутися і розпочати все заново. Інакше кінець.
Потап рішуче відставив кухля і запустив руку до внутрішньої кишені свого малинового піджака. Не рахуючи, кинув на стіл перед майором жменю зелених банкнот.
– Іди, майоре. Мені потрібно подумати.
Троян знизав плечима. Він допив пиво, неквапом зібрав зі столу гроші й встав з-за столу, застібаючи мундир на всі ґудзики. Його очі, коли він дивився на Потапа, сміялися. Вони немов промовляли: «Ти труп! І не я тобі, ти мені більше не потрібен!»
– Я сказав: іди геть, майоре! – повним ненависті голосом видихнув Потап.
Коли за Трояном зачинилися двері, він дістав слухавку мобільного телефону. І хоча зовсім не хотів телефонувати на номер, який мав зараз набрати, почав натискати кнопки. Це був телефон Цигана, а Цигана Потап не любив. І не лише тому, що Циган був його головним конкурентом, займаючи, все ж, значно нижчу ступінь в кримінальній ієрархії колишнього обласного центру західного Поділля. А ще й тому, що знав – Циган спить і бачить, як би позбутися його, Потапа, домінування. І якщо не зробив цього досі, то лише з причини повної переваги угруповання Потапа у збройній силі і зв’язках серед владних кіл. Тому й задовольнявся збиранням данини з придорожніх кафе й сільських комерсантів району. Але тепер усе мінялося. І єдине, що Потап міг зробити, це запевнити Цигана в тому, що все під контролем.
Циган підняв слухавку майже одразу.
– Слухаю тебе, Потапе.
– Вітаю, Циган. Як живеш?
– Я? Дякую, що запитав. Твоїми молитвами, дорогий. А у тебе як справи?
– Нормально.
– Так? А я чув, у тебе проблеми. Це правда?
– Для кого цікавишся?
– Заради цікавості, – Циган на тому кінці реготнув. – Ну й взагалі, ми ж не чужі люди.
Потап відчув роздратування. Чортів Циган взнав про все раніше за нього. І це було поганим знаком. Але здаватися Потап не збирався.
– Нехай мої проблеми, Цигане, тебе не хвилюють. Я завжди свої проблеми вирішую сам, згоден?
– Навіть так? – у голосі Цигана чулося глузливе здивування. – Я радий за тебе у такому випадку. Чим тоді завдячувати твоєму дзвінку?
– Просто хотів привітати старого знайомого.
– Дякую, було приємно чути твої вітання.
– І ще хотів повідомити тебе, що, можливо, на деякий час буду змушений вирушити у відрядження. Тому прохаю тебе поводитися так, як поводяться добрі друзі. Тобто не пхати носа у мої справи.
– У відрядження, кажеш, – Циган немов замислився. – І довго триватиме твоє відрядження?
– Воно мине досить швидко, повір. І я не хочу війни. Ти її хочеш?
– Ну що ти, Потап, – Циган, здавалося, відпрацював назад. – Війна нікому не потрібна. Розумні люди не ведуть війни. Розумні люди заробляють лаве. А я розумна людина. Мені вистачає свого, твоє мені ні до чого. Я хочу, щоб ти знав: хлоп’ята, котрих ти скарав, незадовго до смерті були у мене і прохали захисту. Я відмовив. Мені нічого ділити з Потапом, сказав я їм. Ти можеш вирушати у відрядження, я твій щирий друг.
– Дякую за розуміння, Цигане, – сказав Потап і добавив, зробивши наголос на другій половині фрази: – Бережи себе, дорогий!
– Спасибі, і ти бережи себе, – хмикнув Циган і відімкнувся.
Потап кілька хвилин, постукуючи слухавкою телефону до кришки столу, у задумі дивився вдалечінь. Тепер він не мав сумніву в тому, що Циган, користуючись становищем, спробує підібрати під себе належну Потапу частину кам’янецького рекету. Але то пусте. Головне вистояти зараз, а потім він зуміє примусити Цигана віддати належне. Можливо, навіть з відсотками. А тепер потрібно збиратися у «відрядження». Потап витер руки білосніжною серветкою, кинув її на шматки хітину, що залишилися від раків, і покрокував до виходу, за яким на нього очікував автомобіль.
Розділ 10
30 квітня 1996 року. 21.15.
м. Кам’янець-Подільський. МВ УМВС України
Андрій вийшов з дверей міськвідділу і деякий час стояв, не знаючи куди йти. Додому не хотілося, а втома, на яку він останні півроку очікував щовечора в надії, що вона допоможе впасти й заснути, не приходила. Надто багато кави і цигарок. Надто мало біганини містом. Біля тротуару, по-молодецьки загальмувавши, зупинилась красуня «Ауді-80». З неї вийшов Троян. Майор тицьнув пальцем у подушечку електронного ключа, активуючи сигналізацію, і покрокував до дверей відділку. Андрій припалив цигарку, повернувшись до Трояна спиною. Він мав надію, що той пройде повз і з ним не доведеться вітатися. Рік тому вони опинилися на вузькій стежині, коли знайомий Трояна став фігурантом карної справи, а Андрій відмовився за грошову винагороду допомогти уникнути суду.
Троян зупинився і Андрій зрозумів, що привітання не уникнути. Він повернувся і поглянув на майора.
– Доброго вечора, Андрій Вікторович, – глузливо посміхаючись, простягнув руку той.
– Привіт. Знову нові «колеса»?
Троян розвів руками:
– Крутимося, куди маємо подітися?
Андрій затягнувся гірким тютюновим димом. Обличчя Трояна було йому неприємним. Такий, не замислюючись, продасть за кількадесят доларів. А може й уб’є. Він точно не належав до української інтелігенції, яка захоплюється віршами Ліни Костенко. Соколовський повернувся і пішов геть. Навіть не знав, наскільки мав рацію. Не бачив і хижої іскорки у злих очах Трояна, коли той дивився йому вслід.
– Бовдур, – прошепотів Троян, а про себе подумав: «І машину нову помітив. А хто тобі не дає? Сам не гам, і комусь не дам. Може хоч Потап тебе “пришиє”, активіста недоробленого!»
Андрій дійшов до центру міста, коли зрозумів, куди йому зараз необхідно. Швидко відшукав таксофон і стромив у прорізь пластикову картку. Набрав номер. Після кількох гудків слухавку підняли і жіночий голос промовив:
– Алло.
– Таня, привіт.
– Привіт.
Якусь мить Андрій мовчав.
– Як ви?
– Чудово. Що тобі потрібно?
– Я хотів побачити Сашка.
На тому кінці натягнуто засміялися.
– І все? Ти на годинник дивився?
Андрій поглянув на годинник. Була половина на десяту вечора.
– Щойно поглянув. То як?
– Ні.
– Чому?
– А ти не здогадуєшся чому? – голос Тетяни став злим. Таким він завжди бував перед черговою сваркою.
– Не здогадуюсь.
– Хоча б тому, що надто пізно. Дитині вісім років і у такий час вона повинна спати.
– Я усього на кілька хвилин.
– Ні.
– Чому ти забороняєш нам бачитися?
– Послухай, Соколовський, не вдавай з себе жертву розлучення. Я не пущу тебе додому увечері. Приходь за дня.
– Я ніколи не вдаю з себе жертву. Мені завтра о шостій ранку потрібно бути на роботі. І не знаю, коли звільнюся.
– А мені це байдуже, Андрію. Тепер байдуже. Ти ж нічого не помічаєш поза своєю роботою, і ніколи не помічав. Чому хтось має страждати від цього крім тебе? Я до півсмерті стомилася тягти все сама, очікуючи на твої рідкі повернення зі служби. Я благала тебе уділяти нам трішки більше уваги, а що отримувала взамін? Бурмотіння і натяки, що колись це все закінчиться. Доки не зрозуміла: все закінчиться лише тоді, коли закінчиться життя з тобою. Все, з мене досить. Твій прихід увечері схвилює сина. Йому потрібно лягати спати, а завтра рано вставати і йти до школи. Тож будь ласкавим планувати свій день так, щоб знаходити час для зустрічі з сином не лише у пітьмах.
– Ти маєш рацію, – Андрій повісив слухавку і витяг з таксофона пластикову карту. Озирнувшись, пішов до освітлених дверей продуктової крамниці. Додому йти все ще не хотілося. Тоді чому б не взяти кілька пляшок пива і не заночувати у кабінеті? Тим більше, ранком має початися операція, котру він готував кілька днів. Тож у відділі потрібно бути навіть раніше, аніж о шостій.
Ранок справді видався напруженим. Окрім оперативників, яких Степанович зібрав у повному складі, в клас несення служби міського відділку прибули дільничні інспектори, працівники відділу по боротьбі з організованою злочинністю і навіть дванадцять бійців спецпідрозділу «Беркут» з Хмельницького. Останні приїхали напередодні увечері, виконуючи розпорядження начальника обласного УМВС. Беркутята, гротескно-кремезні у своїх бронежилетах і «розгрузках», сиділи за столами у віддаленому кутку. Решта працівників очікували ближче до трибуни, за якою ось-ось мало з’явитися керівництво Кам’янець-Подільської міліції. І бойовий провід не примусив на себе довго очікувати. Андрій тільки зайшов до приміщення і привітався з заспаним Забузьким, коли у клас служби явила себе начальницька кавалькада – полковник Гончар у супроводі Степановича, другого замісника і начальника УБОЗ[3]. Сорок душ, які до цього вели між собою мляві розмови, піднялися з крісел, як це роблять учні середньої школи, зустрічаючи учителя.
– Панове офіцери, – схилив голову Гончар, і всі мовчки розсілися по своїм місцям, після чого він продовжив. – Згідно з наказом начальника Хмельницького обласного УМВС, генерала міліції Палькова, оголошую початок операції «Стоп насильство», у рамках якої ми проведемо затримання кількох осіб підозрюваних у нещодавньому резонансному вбивстві.
Андрій позіхнув, прикриваючи рот кулаком. Усе, про що мала йти мова, було йому відомо. Напередодні він особисто доповів Гончару про хід слідства і разом з ним та Степановичем розробляв деталі нинішньої операції. Шість оперативних груп, кожна з котрих буде складатися з двох оперативників, двох працівників УБОЗ, двох бійців «Беркута» і двох водіїв, одночасно мають вирушити за адресами проживання Віталія Потапчика на прізвисько Потап, Віктора Софронова на прізвисько Софрон, Юрія Буряка на прізвисько Буня, Андрія Безкоровайного на прізвисько Біляш, Сергія Мордюка на прізвисько Морда і Михайла Назарова на прізвисько Балабон. Конверти з іменами тих, кого потрібно затримати, їхніми фотографіями і адресами Гончар за кілька хвилин видасть керівникам оперативних груп. Сам полковник Гончар, з огляду на те, що не бажає ховатися за спини підлеглих і у потаємних мріях бачить себе овіяним славою бойовим генералом, бере на себе найважливішу ділянку роботи – затримання ватажка, тобто Потапчика. Капітану Соколовському, як людині, що розплутала справу, доручалося затримувати Віктора Софронова. Скоріш за все тому, що Артем Підгірний свідчив: відморозок полюбляє стріляти у людей і, не приведи Господи, захоче спробувати відточити стрілецькі навички на особі пана полковника. У той час як Потап, з яким Гончару доводилося зустрічатися за часів перебування останнього на посаді старшого оперуповноваженого, скоріше б погодився на черговий арешт, аніж відкрив би вогонь по ментам. Втім, якщо такий висновок і мав місце, то бойовий начальник міськвідділу помилявся і подальші події довели його помилку.
Решту бандитів доручалося затримувати групам під керівництвом майора Фоміна з УБОЗ і трьом його колегам-капітанам. Одразу ж після затримання бандитів належало допровадити до різних кабінетів і, користуючись психологічним шоком, що його вони мали отримати під час арешту, «колоти», не гаючи часу. Звичайна практика. Перші кілька годин найбільш ефективні для дізнання, далі витягти інформацію з людини, котрій загрожує «вишка», стає значно складніше.
Андрій довгим поглядом оглянув оточуючих. Він мав несміливу надію, що про план операції відомо лише йому і людям на трибуні. Інакше все це не має жодного сенсу. Втім, дещицю оптимізму додавав той факт, що Гончар цього разу справді дотримався усіх канонів секретності.
– Прошу керівників оперативних груп отримати конверти з даними про затримуваних, – перервав думки Андрія голос Гончара. – До сьомої нуль-нуль відкривати конверти заборонено.
Несподівано для себе Андрій помітив Трояна. Той, пригинаючись, щоб не заважати розмові начальника міськвідділу з підлеглими, вибрався з ряду крісел і протиснувся до дверей. Соколовський черговий раз позіхнув. Очевидно Гончар, як він робив це неодноразово й раніше, пригнав по тривозі навіть тих, у кому необхідності не було.
– Куди ви, пане майоре? – поглянув Гончар на Трояна з висоти трибуни. Той щось прошепотів і вкрився червоною фарбою. Гончар хмикнув і продовжив. – Маю надію, решта присутніх встигла відвідати туалетну кімнату перед початком наради?
З райка почулися смішки, а з того боку, де сиділи беркутята, – відвертий регіт. Троян кулею вискочив за двері. Гончар відкашлявся і продовжив промову:
– Інструктаж особового складу проводиться безпосередньо керівниками оперативних груп. На це матимете кілька хвилин перед виїздом на операцію. Усі машини з оперативними групами мають знаходитись на подвір’ї міського відділу до сьомої години ранку, після чого одночасно виїздять за вказаними у конвертах адресами.
Двері відчинилися і на порозі постав неголений Кондратишин. Користуючись нагодою, хотів прослизнути за спинами у тих, кому не вистачило місця за столами, але заховатись від пильного ока Гончара у нього не було жодних шансів.
– А старшого лейтенанта Кондратишина, я бачу, наказ начальника міського управління про збір о шостій годині ранку не стосується?
Кондратишин знизав плечима:
– Прошу вибачення, пане полковнику.
Гончар повернувся до Степановича.
– Прошу вас, Олександр Степанович, накласти на старшого лейтенанта Кондратишина дисциплінарне стягнення у зв’язку з його систематичними запізненнями і недбалим виконанням службових обов’язків.
Степанович лише змахнув головою, кинув на Кондратишина роздратований погляд і записав щось у своєму об’ємистому записнику. Кондратишин знайшов за краще вислухати все, витягнувшись струнко, і не заперечувати розгніваному начальству.
– Всім зрозуміла суть поставленої задачі? – подивився Гончар у зал. Відповіддю слугувала мовчанка. – Добре. Щось хочете додати, Олександр Степанович?
Степанович зняв окуляри і заходився їх протирати.
