Крос у небуття

Юрий Сорока

Крос у небуття

© Ю. В. Сорока, 2021

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2021

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

* * *

Розділ 1

25 квітня 1996 року. 19.15.

м. Кам’янець-Подільський

Сонячний диск ліниво навис над обрієм, примушуючи скелі вздовж неширокої стрічки Смотрича набухнути від жовтогарячої гамми весіннього вечора. І одразу ж карнавал буденної міської метушні почав знижувати свій темп. Вечір, який обіцяв дмухнути прохолодою після денного тепла, готувався запанувати над мальовничою старою фортецею, скелястим каньйоном Смотрича і захованими серед молодої зеленні дерев вулицями Кам’янця-Подільського. Перехожі поспішали до своїх домівок, де на них очікували, завершуючи трудовий день, вечеря, телевізор і домашні справи. У міському парку культури та відпочинку з’явились перші парочки закоханих. Повільно прогулювались, вишукуючи прикриті затінком верб лави, на яких можна було обійнятися й шепотіти ніжні слова кохання. За порослою пагонами дикого винограду огорожею обережно переступали вибоїни і буремні хвилі бруківки нещасні кам’янецькі автомобілі. Прадавнє місто князів Гедеміновичів готувалось зануритись у прохолодні весняні сутінки.

“Втім, налаштовані на романтику молоді люди були не єдиними відвідувачами парку. Ближче до виходу кружляли горілку, розклавши нехитру закуску на газеті, кілька похмурих типів, а сміттєві урни буденно обходив зарослий, наче Карл Маркс, безхатько.

– Пляшечку можна забрати? – звертався він до присутніх на лавах і йшов собі далі, згорбившись і опустивши плечі від реалій життя, що упало на нього жорстоким тягарем та не давало відчути під ногами твердого ґрунту. На кепкування і образливі репліки не звертав уваги. Він давно звик до образ. Слова не калічать і не несуть фізичного болю. Просто йшов алейкою, минаючи тих, хто ще мав надію на лаври в кінці свого кросу у небуття. Механічно діставав із сміття пляшки, кошти за реалізацію яких дадуть можливість з’їсти вечерю і притупити біль душі кількома чарками оковитої.

На одній з лав у глибині алей безхатько минув двох чоловіків, навіть приблизно не схожих на коханців. Один з них, худий і бляклий, мав близько сорока років від народження, другий, спортивної статури, виглядав молодшим. Одягнуті чоловіки були у джинси та турецькі шкіряні куртки, тобто так, як одягались у середині дев’яностих років ХХ сторіччя дві третини чоловічого населення Кам’янця-Подільського і решти України. І якби хтось спостерігав за ними, він би помітив, що чоловіки відверто нудьгували. Молодший час від часу щось занотовував до невеличкої записної книжки. Старший нічого не записував, лише нервово палив, вочевидь побоюючись чогось відомого лише йому. Коротко відповідав на запитання, а іноді знизував плечами, напружено посміхаючись.

Чоловіком з блокнотом у руках був старший оперуповноважений міського відділу внутрішніх справ міста Кам’янця-Подільського, капітан міліції Андрій Соколовський. Його співбесідником – підозрілого вигляду громадянин, відомий в певних колах на прізвисько Косий. Косий мав за плечима дві ходки на зону за звинуваченням у зберіганні наркотиків, а у вільний час досить жваво торгував маковою соломкою і розчином. Окрім торгівлі, біографію Косого доповнювали два факти. Він був наркоманом і сидів на міцному «кукані» у капітана Соколовського – числився таємним інформатором оперативника. З огляду на те, що Косий був у курсі усіх кримінальних подій міста, інформатором досить корисним.

Соколовський зітхнув і заховав блокнот у кишеню. Він не часто зустрічався з Косим в громадських місцях, побоюючись «спалити» агента. Але зранку капітану добряче допекли в кабінеті начальника міськвідділу. Швидкий на розправу полковник Гончар вимагав негайно розкрити серію крадіжок автомобільних коліс, від яких потерпали мікрорайони міста. Природньо, нікого не хвилювало, що старший оперуповноважений Соколовський паралельно займається розкриттям двох убивств. Мотивація тривіальна – людей не вистачає. Соколовському дуже хотілося сказати Гончару, красеню-офіцеру у розквіті літ, сакраментальну фразу: «Розуму вам не вистачає». Але сказати цього він не міг, тому змушений був сидіти у парку із своїм кращим агентом, ризикуючи, що їх помітять і дуже скоро до решти нерозкритих справ долучиться вбивство Косого. Косий теж помітно нервував, тож Андрій вирішив закінчувати зустріч. Агент швидше знався на більш серйозних речах, аніж крадіжки автомобільних коліс, і мало чим міг допомогти. Наостанок вирішив поставити кілька запитань. Так, задля годиться:

– Загальний розклад не змінився?

– В якому розумінні? – Косий припалив чергову цигарку, п’яту від початку зустрічі.

– В розумінні хто під ким ходе і хто з кого має. Ну і взагалі…

– Все як було, – буркнув Косий. – Потап банкує у центрі, Циган на периферії. Є ще кілька гавриків, але так – статисти. Сили за ними немає.

– А Потап лише кришує бариг, чи може інші задумки має?

Косий знизав плечами.

– Несповідимі шляхи… Я багато не знаю, але йому вистачає. Шухеру Потап не хоче. Хоча й свого не віддасть.

– Цей точно не віддасть, – погодився Андрій.

– Слухай, начальник, пора мені валити, без ножа ріжеш! – не витримав нарешті Косий.

Соколовський зітхнув.

– Добре, дрібочи помаленьку. Якщо за колеса дізнаєшся, не забувай.

– Забудеш вас, – буркнув Косий і, не прощаючись, почимчикував геть.

Після недовгих роздумів вирушив до виходу і Андрій. Йшов вулицями міста, вдихаючи на повні легені густий аромат квітучої черемшини, намагався не думати про справи. Іти у відділ не хотілося, нагальної потреби у цьому теж не виникало. Хоча, якби хід думок Соколовського міг простежити його безпосередній патрон – перший заступник начальника міськвідділу, майор Кульчицький Олександр Степанович, в народі просто Степанович, він неодмінно знайшов би десяток аргументів проти такого рішення підлеглого. Але, на щастя, думки підлеглих знаходяться поза межами компетенції керівництва, тож Андрій Соколовський міг дозволити собі вісім цілком заслужених годин відпочинку. Він, поза всяким сумнівом, розумів, що за нього ніхто не буде друкувати звіт за півріччя, або опитувати можливих свідків крадіжки коліс автомобіля «Москвич» по вулиці Хмельницьке шосе 13/2. Але, поклавши руку на серце, Андрію було абсолютно наплювати як на перше, так і на друге. Стосовно крадіжки, на минулому розносі у начальника міськвідділу Соколовський цілком серйозно планував купити два «лисаки» і віддати їх потерпілому, дідугану, що взяв за звичку одягати повний комплект орденів і ходити до відділу як на роботу. Так, він ветеран війни, людина заслужена. І він постраждав від злодіїв. Та навіть з огляду на такий стан справ, Андрій ненавидів дідугана лютою ненавистю. І якщо досі не купив трикляті колеса, то тільки через банальну затримку заробітної платні. Безперечно, рано чи пізно злодіїв буде знайдено і покарано. Але про терміни можна було лише здогадуватися. Цілком ймовірно, заслужений пенсіонер до того часу доконає оперуповноваженого Соколовського або добереться до міністерських порогів у Києві.

Коли він зайшов до своєї невеличкої двокімнатної квартири на п’ятому поверсі облізлої «хрущоби», за вікном панував морок. Андрій без поспіху зняв черевики, повішав на вішалку оперативну кобуру з табельним ПМ, вимив у ванній кімнаті руки й обличчя, після чого увімкнув телевізор. Кілька секунд відсторонено спостерігав за рекламним безглуздям на екрані і почимчикував на кухню готувати яєчню. Не те щоб Соколовський обожнював яєчню. Просто видумувати щось інше не знайшлось бажання, а крім нього готувати було нікому. Уже близько півроку, з тих пір, як Тетяна забрала сина і поїхала жити до матері, мотивувавши свій вчинок тим, що «з неї досить» і «він їй життя зламав». Можливо, вона мала рацію, але роздумувати над резонами дружини Андрію хотілося ще менше, аніж займатися приготуванням вечері.

Коли пательня з омлетом зайняла своє місце на журнальному столику, а остогидлі рекламні ролики на екрані телевізора дали місце футбольному матчу, Соколовський нарешті відчув себе щасливим.

«Хоч би не задзвонив телефон», – сяйнула швидка думка. Відімкнути апарат він не міг з об’єктивних причин, тож залишалося сподіватися на милосердя долі.

Повечерявши, Соколовський запалив цигарку і ліг на диван. Іноді побути наодинці – справжнє задоволення. Лише тепер відчув втому, котра сковувала тіло після добрих дванадцяти годин ходіння містом, біганини коридорами управління, розмов з базарними торгашами, бомжами, наркоманами і злодюжками. Як наслідок – очі почали злипатися задовго до кінця першого тайму. Соколовський загасив недопалок, вимкнув телевізор і за мить вже спав.

Снів побачити не довелося. З чорного, немов дно моря безпам’ятства, вивів телефонний дзвінок. Андрій відкрив очі. За вікном розвиднялось. Годинник на стіні показував шосту п’ятнадцять ранку. Далі на милість фортуни сподіватися не доводилось.

Розділ 2

26 квітня 1996 року. 2.00.

Село Колибаївка Кам’янець-Подільського району

Віталій Потапчик, більше відомий у Кам’янці-Подільському і його околицях на прізвисько Потап, палив, збиваючи попіл у відчинене вікно пошарпаного «Мерса». Він відверто нервував. Раніше, доки не стемніло, його дратували перехожі. Хуторяни витріщались на незнайомі автомобілі під похиленим і давно нефарбованим парканом однієї з хатинок їхнього невеликого селища. Тепер, коли село вклалося спати, Потапа дратували напівп’яні розсуди Балабона, що їх він змушений був слухати кілька годин поспіль. Останній отримав своє «поганяло» через вміння без упину теревенити протягом до чорта довгого часу – табірна звичка. Той факт, що його ніхто не слухає, зупинити Балабона не міг. А тепер підливав масла в огонь Морда. Він разом з іншими допався до ящика шампанського, знайденого у будинку, тож жваво підтримував почату Балабоном розмову. Суть діалогу зводилась до філософського висновку: «Всі баби суки і їх потрібно пресувати». Потап ненавидів себе за те, що не встиг припинити пиятики раніше, але розумів: тепер вдіяти з цим нічого не можливо. Втім, заспокоював він себе, Морда і Балабон не зовсім п’яні й зможуть виконати свої обов’язки. Як і Софрон з Буньою та Біляшем, котрі сиділи у хаті, очікуючи хазяїв.

Потап вкотре подумки зважив на шальках терезів необхідність проведення операції. Операціями він іменував заходи, під час яких виникала необхідність фізичного, а можливо й збройного впливу на опонентів. А у тому, що такий вплив знадобиться зараз, сумнівів не було.

Ці четверо бакланів надто багато на себе брали. Навіть більше – вони почувалися на землі Потапа як на власній. Нахабно підім’яли під себе чотири комерційних кіоски неподалік ринку, автостоянку на околицях, почали отримувати з комерсів, не питаючи дозволу Потапа. Вибачити такого поводження з власною персоною Потап просто не мав права. І не тому, що прибуток з кіосків і дрібної автостоянки був для нього значною сумою. Зовсім ні. Значно важливіший авторитет, котрий міг похитнутися після такого «нешляхетного» з Потапом поводження. А далі що? Лоха вчать. Якщо розвели одні, зможуть інші. Он хоча б Софрон. Під Потапом ходить лише кілька місяців, а крила розпускати почав як тертий урка. Таким тільки покажи слабину, одразу з’їдять. І не скривляться. Чим більше Потап думав про це, тим більше впевнювався, що прийняте рішення «мочити пасажирів» було єдино вірним за даних обставин. Тим більше, його совість чиста – бакланів попереджували і досить прозоро натякали на можливий розвиток подій. Коли минулого разу Потап «забивав їм стрілу», пояснив все досить популярно. Тоді вони вдали, що зрозуміли. А за кілька днів знову взялися за старе. Потрібно було карати.

Поступово від риторичних питань визначення справедливості й необхідності вибору, думки Потапа повернули у більш практичне русло, і він почав пригадувати, яка у розпорядженні господарів помешкання могла знаходитись зброя. Якщо інформація, отримана з цілком надійних каналів, виявиться вірною, то всього лиш один газовий пістолет і один стартовий пістолет, перероблений для ведення вогню малокаліберними набоями. Ну, можливо, кілька ножів. Усього їх четверо, з яких двоє не відрізняються фізичною силою. Натомість у Потапа і його п’яти бійців на озброєнні три автомати АКСУ, два пістолети ТТ, один вальтер і обріз мисливської рушниці. Що стосується рукопашного бою, тут потужність Потапових бійців теж значно переважала силу «здобичі». Софрон, Морда і Буня лише кілька років тому прийшли з армії, де служили у досить серйозних спецпідрозділах. Сам Потап, як і Біляш з Балабоном, віддали молодість спорту, завдяки чому могли протистояти й більш поважним суперникам, аніж ті, на яких зараз очікували. Ну і табірні університети, куди без них.

Від думок відірвав Балабон. Він почав вкотре згадувати, як його покинула подруга. Безумовно нахабний вчинок. Особливо з огляду на той факт, що перед цим п’яний Балабон її публічно побив. Просто у залі ресторану. На очах у десятка знайомих. Потап зітхнув.

– Балабон!

– Так, Потапе.

– Хавало підзавали!

– Шеф, в натурі…

– Вася, ти не зрозумів? Досить біса гнати!

– Та зрозумів…

Балабон відкашлявся і замовк. Потап знав, що він такого базару нікому не вибачає. Окрім нього. Тому що він – Потап. І у цьому слові все. Балабон може, не відчуваючи докорів сумління, поламати людині руки й ноги, а потім сипати дотепами про збирання вибитих зубів поламаними руками. Але Потап може вбити. Без емоцій, довгих ораторій і дотепів. І Балабон був свідком таких діянь. Тому буде робити те, що йому сказано. Не дозволяючи собі зайвих коментарів. Потап жбурнув у вікно черговий недопалок.

– Палити перестаємо. Базарити перестаємо. Скоро лохи під’їдуть. За що ви отримуєте лавандос?!

Балабон в екстремальних ситуаціях відрізнявся ясним розумом, тож суперечки не розпочав. Натомість Морда поліз під свій джинсовий піджак і видобув пістолет.

– Шеф, не думай про нас миршавого, базарю. Порвемо як тузик грілку, – він вишкірився.

– Я сказав: ша, медузи!!! – після крику Потапа на задньому сидінні запанувала мовчанка. – Заховай волину, Морда! Заголиш, коли я скажу, зрозумів?! І на запобіжник постав, бандит, яйця собі відстрелиш!

Морда відкашлявся і стромив пістолет за пояс джинсів.

– Потап, не волай. Я все зрозумів… – у його голосі чулося каяття.

– Мовчати усім! Дракони, ви з паталахами на шашлик виїхали? Чи ділюгу робити? Якщо ці полупокери ландонуть, завтра східняк збереться. Нехай пацани скажуть, чи варто таким фраєрам справи вирішувати!

Тембр голосу Потапа не віщував бійцям нічого доброго, тож кожен повівся по своєму – Морда замовк і потупив погляд, а Балабон підсунувся ближче й поглянув на Потапа поглядом закоханого сенбернара. Цієї миті за кількасот метрів попереду зблиснуло світло фар автомобіля.

– Здається, їдуть, – коротко кинув Потап і дістав з внутрішньої кишені шкірянки невеличку радіостанцію. Натиснув перемикача і покликав: – Софрон!

– Так, шеф, – почув за кілька секунд крізь шипіння радіоефіру.

– Приготуйтеся.

– Зрозумів.

– Коли зайдуть на подвір’я, виходимо разом усі. Без розмов кладемо мордою до ґрунту і в’яжемо, як вчив.

– Без проблем.

– Вас теж стосується, – буркнув Потап до Балабона й Морди, ховаючи радіостанцію. – В’язати маєте чим?

Балабон продемонстрував котушку тоненького, але міцного електрокабелю.

– Все готово.

Автомобіль наближався повільно, минаючи калюжі й вибоїни благенької сільської дороги. Лише за три хвилини Потап зміг роздивитися білий «Форд-Сієрра», котрий належав одному з їхніх клієнтів. У «Форді» автомобіль Потапа теж помітили, тож його рука потяглася до ключа запалювання. Залишати шансів прибулим Потап не збирався: якщо надумають утікати, двотонна торпеда миттєво зачинить їм шлях до відступу. Проте у «Форді» справді знаходились лохи. Нічого підозрілого у вигляді темного автомобіля без номерів вони не помітили. Біла іномарка зупинилась біля воріт, клацнули дверцята, і на вулиці з’явилась постать людини у світлій сорочці й темних штанях. З салону «Форда» залунали потужні ритми сабвуфера. Темношкірий виконавець репу випльовував англійські слова, оповідаючи про повне небезпек життя далекого заокеанського гетто. Молодик у світлій сорочці відчинив ворота, і «Форд», ревонувши прогорілим глушником, заїхав на подвір’я.

– Виходимо, – мовив Потап і першим вискочив з салону, затиснувши у правій руці куций АКСУ. Слідом за ним поспішили Морда з Балабоном. Потап чув, як за спиною двічі клацнули затвори пістолетів.

На порослому травою подвір’ї занедбаної селянської господи прибулі саме виходили з автомобіля, коли трійця бандитів зі зброєю напереваги виросла перед ними. З сіней хати з’явилися інші троє. Хлопці, перелякавшись, завмерли на місці. У світлі місяця вони добре бачили наведені на них стволи й неголену фізіономію Потапа.

– Стволи, ножі, виделки швидко на землю, вівці! – зловісним голосом сказав Потап. – І без жартів, моя братва почуття гумору не має. Я теж.

Один з прибулих обережно витяг з кишені невеличкий пістолет і кинув його перед собою. Інші молодики не рухались, очевидно, не маючи зброї. Потап підійшов до найближчого з оточених і обережно притягнув його до себе за верхній ґудзик сорочки.

– От і зустрілися, Вася, – мовив до нього лагідним голосом. – Я тебе попереджав? Попереджав! А ти? Ти не послухав!

– Потап… – встиг витиснути з себе парубок, – я…

– Помовчи, – покрутив головою Потап. – Зараз я буду говорити. Ви, чепушили, посміли мене розвести. І жити з моєї землі. Гарно жити, маю сказати. Братва шампанське оцінила. І три тисячі бакинських у шхері. Моїх бакинських! Ти, Вася, хотів мене на три тисячі баксів опустити?

– Потап, я все поясню!

Потап повільно похитав головою. Його обличчя скривилось у зловісній посмішці.

– А що ти, фуцин, можеш пояснити? Все ясно як божий день: ти мене хотів опустити на три тисячі. А опускають кого? Вірно, півнів. Але я не півень, Васю. Я лев. І ніколи не вибачаю тих, хто вважає мене півнем. Згоден?

Він розмахнувся і вдарив хлопця прикладом автомата в обличчя. Той, зойкнувши, упав. За мить, отримавши кілька десятків нищівних ударів від бійців Потапа, попадали решта парубків. І хоча вони не намагались чинити опір, Софрон з Біляшем кілька хвилин били їх ногами. Потап неквапливо дістав з кишені пачку цигарок і припалив від запальнички.

– Досить їх пресувати, Софрон! – кинув до бандита, котрий надто затято «працював» над одним з лежачих. Навіть не приглядаючись, можна було зрозуміти, що потерпілий не подає ознак життя. – В’яжіть і в машину.

Опинившись за кермом, Потап замислився. Долю терпил він вирішив давно, залишились хіба технічні питання. Надто ретельно приховувати кінці він не збирався. Трупи мали з’явитись в полі зору широкої громадськості за кілька днів. У такому випадку в близьких до Потапа колах не буде таємницею, хто покарав недолугих конкурентів. Тоді страх стримає бажаючих переходити йому дорогу в майбутньому. Разом з тим, тіла не можна залишати в селі. Їх тут бачили вдень, а мусора, котрі не надто вільно почували себе у Кам’янці-Подільському, все ж почнуть «рити».

До вікна машини підійшов Софрон.

– Завантажили? – поглянув на нього Потап.

– Так.

– Надійно пов’язані, не розбіжаться?

– Вони своє відбігали, – байдужно знизав плечима Софрон. – Але вирішувати тобі. Скажеш – мочканемо прямо тут. Тоді точно на лижі не стануть.

– Не треба здіймати кіпіш у селі, Софрон. Головою думай, – пробурчав Потап.

У пітьмі він не помітив, як хижо блиснув погляд бійця. Софрон не терпів переваги і якщо дозволяв керувати собою Потапу, то лише через переконання у тимчасовості такого становища.

– За кермо їхньої тачки сядеш, – провадив далі Потап. – Балабона з собою візьми про всяк випадок. Нехай під батогом тримає. Навіть теля брикається, коли на забій ведуть…

За хвилину білосніжний «Форд» виїхав з подвір’я і покотився шляхом, яким нещодавно заїхав у село. За ним, немов вовки за пораненим оленем, линули чорний «Мерседес» Потапа, і сиві «БМВ» та «Ауді» його бійців.

Їхали не менше години. За цей час Потап нарешті вирішив, як чинитиме далі. У цих місцях Смотрич ніс свої води до недалекого Дністра у глибокому скелястому каньйоні. Близько десяти років тому нижче по течії Дністра, у Могильові-Подільському, було побудовано ГЕС. Велика дільниця дністрового русла, як і річечки, що у нього впадали, перетворились на водосховище, а скелясті стіни каньйону стали крутим дном водойми. Внаслідок цього Смотрич поглибшав до десяти, а то й більше метрів. Якщо додати до них кількадесят метрів неприступної стіни над водою, Потап отримував ідеальне місце для поховання «Форда» і його покійних пасажирів. Автомобіль швидко знайдуть, а у Кам’янці неодмінно заговорять про «голлівудське» поховання Потапом конкурентів. Мусора нічого не зможуть довести – ні свідків, ні відбитків пальців, ані жодних слідів. Втім, якщо мусора до чогось і докопаються, Потап знатиме, як вийти сухим з води. Адже страх і бажання збагатитися – найміцніші з першопричин, що рухають людьми…

На невеличку галявинку, що стрімко збігала до темної води, поступово перетворюючись на урвище, під’їхали незадовго до світанку. Потап вийшов з автомобіля і припалив чергову цигарку. Підкликав бійців. Ті стали навколо нього й приготувалися вислухати завдання, суть якого була ясною усім ще від вечора. Потап кілька хвилин мовчав, вагаючись, кому призначити роль ката, після чого поглянув на Софрона й криво посміхнувся.

«Пацан молодий, але амбітний. Зрештою когось потрібно мати за спиною у разі шухеру. Чому б не Софрон? – подумав. – Схожі на нього учорашні невдахи легко стають слухняною глиною у майстерних руках. Він розумніший за тупих качків, але позбавлений цинізму досвідчених сидільців. Ідеальна кандидатура на роль «зама». У такому випадку безпосередня участь у вбивстві чотирьох людей буде непоганим засобом тримати у покорі. Вишка – гарний засіб зробити людину слухняною».

Потап дістав з-за пояса потертий «ТТ» і простягнув Софрону.

– Іменем революційного трибуналу, – підморгнув, вискалившись. – На, братан, покажи, чого вартий.

Софрон витримав погляд. Він взяв пістолет, підійшов до «Форда», відчинив по черзі задні дверцята і тричі вистрілив, цілячись у голови пасажирам, котрі встигли лише промугикати щось нерозбірливе. Скінчивши, відчинив багажник і вистрілив ще раз. Після скоєного повернувся до Потапа і простягнув йому пістолет.

– Готові, – сказав так, немов ходив поглянути на мангал з шпицями шашлику. – На останнього даремно набій тратив, ласти склеїв ще в селі.

Потап поглянув на пістолет у руці Софрона і похитав головою. Він не настільки дурний, аби тримати при собі ствол, на якому чотири трупа.

– Залиш собі. Все, братва. «Форд» у Смотрич і по коням. Вже розвиднюється, нам тут нічого робити.

За хвилину білосніжна іномарка, створюючи несамовитий тріск у кущах підліску, помчала у свою останню подорож. Софрон, перед тим як зачинити дверцята, уважно оглянув плоди своєї «роботи», але не помітив, що поміж двох трупів на задньому сидінні, з тремтінням на вустах, намагався боротися із власним жахом забризканий кров’ю і мозковою речовиною, але усе ще живий хлопець. Скоро хвилі зійшлися над понівеченим автомобілем, і лише невеличкі брижі на воді нагадували про трагедію, яка розігралася щойно на березі Смотрича. Три темних іномарки мчали у напрямку Кам’янця-Подільського. Їхні пасажири поспішали відпочити від своїх праць.

Розділ 3

26 квітня 1996 року. 5. 30.

Берег ріки Смотрич. 12 кілометрів від Кам’янця-Подільського

Павло Іванович Карась від учорашнього вечора мав такий гарний настрій, який зіпсувати не могло навіть повідомлення про початок Третьої світової війни. Та що там міфічна Третя світова! Такого настрою не зіпсує приїзд тещі на кілька тижнів. А теща у Павла Івановича, потрібно зауважити, могла зіпсувати настрій середньостатистичного дрібного службовця, навіть не акцентуючи на цьому уваги.

Як і минулорічний виїзд порибалити на Дністер, Павло Іванович ретельно готував зустріч з мрією і переживав все задовго до призначеної дати, плекаючи у думках сходження ранкової зорі і себе з вудкою у руках. Він мріяв про Дністер за кульманом у кабінеті, або у задимленій курилці. У салоні переповненого тролейбусу, або, засипаючи поряд з дружиною, Людмилою Володимирівною. Тією самою Людмилою Володимирівною, котра поступово перетворила життя Павла Івановича на тихий жах.

Дружина Павла Івановича Карася мала чітку впевненість, що її зовнішня привабливість може цілком компенсувати нестерпний характер, а чоловік у сім’ї потрібний саме для того, щоб день і ніч працювати для забезпечення її досить солідних потреб у грошових знаках. Тому й тримала Павла Івановича залізною хваткою, не даючи зайвий раз вхопити ковток жаданої свободи. Чи варто за таких обставин дивуватись, що той рідкісний протяг волі, яким ставав виїзд на Дністер у компанії з кількома давніми друзями й однодумцями, був для Павла Івановича подією непересічною.