Крос у небуття

– Ходімо, – Потап вийшов з машини і подався до воріт боксу.

Софрон попростував слідом. Дочекався, доки бригадир зняв з завіс два великих чавунних замки і з рипінням розчинив ворота.

– Братан, не в западло, розверни тачку і піджени багажником впритул до гаража, – попросив Потап у Софрона. Той скорився. Коли заглушив двигун і підійшов до Потапа, той підморгнув:

– Іди сюди, братело, заціниш мої ніштяки.

Софрон, знизавши плечима, подався за бригадиром всередину гаража. Спокійно дивився як Потап підійшов до цегляної стіни, де на кілках висів різний авто-аматорський мотлох, відшукав на ній автоматичний вимикач і клацнув важелем. Після цього наліг на невеличкий свердлувальний верстат, розташований поряд на верстаку, і відсунув його на кількадесят сантиметрів. Під станиною верстата було приховано ще один електроавтомат з великою червоною кнопкою посередині.

– Запам’ятай послідовність, – сказав Потап. – Спочатку вимкнути світло у гаражі, потім перемкнути автомат на стіні. Інакше верстат з місця не зрушиш, все продумано.

– Цікаво.

– Розумно! Дивись далі, – з цими словами Потап натиснув червону кнопку під верстатом. Десь під ногами запрацював електродвигун і в обкладеній брудними кахлями ямі для огляду з’явився освітлений отвір. – Ходімо.

Потап, а за ним Софрон, скочили у яму й протиснулися у замаскований люк. Софрону залишилося лише присвиснути. Приміщення, яке відкрилося його очам, мало не менше двадцяти квадратних метрів площі, високу бетоновану стелю і яскраве електричне освітлення. Вздовж однієї із стін було влаштовано два вкритих армійськими ковдрами лежаки, в кутку стояли холодильник і білий пластиковий стіл з трьома стільцями. Залишалося лише дивуватися, як це все пропхнули у вузький люк. Скоріш за все, занесли до того, як підвал було добудовано.

Але навіть не сам підвал привернув увагу Софрона. Він дивився на протилежну стіну приміщення, на якій було розміщено справжній арсенал. На кількох стелажах лежали автомати, пістолети, гвинтівки й мисливські рушниці. Були там гранати, тротилові шашки і жмути електричних та вогневих запалів до вибухівки. Були навіть міліцейський бронежилет для прихованого носіння і десяток комплектів армійського камуфляжу. Викладені у стовпчик, стояли зелені цинки з набоями.

– Знайомся. Мій резервний склад, при нагоді криївка. Досвід наших предків, партизан з прикарпатських лісів. Як тобі? – криво посміхнувся Потап.

– Круто… – протягнув Софрон. Він підозрював, що у Потапа десь є склад зі зброєю, але щоб таких масштабів!

Потап взяв до рук продовгастий циліндр темно-зеленого кольору, завдовжки близько метра.

– Впізнаєш? – запитливо поглянув на Софрона.

Софрон посміхнувся. Ще б пак! Він недарма проходив два роки у солдатських черевиках. І не в частині ППО чи зв’язку. Десантно-штурмовий батальйон однієї з кращих в країні частин ПДВ! Після такої солідної підготовки Софрон міг не лише навпомацки упізнати будь-яку стрілецьку зброю, а й досить вправно нею володіти.

– РПГ-15, – все ще посміхаючись, відповів він. – «Муха». Найтяжче з того, що маєш?

Потап хмикнув і поклав гранатомет на стелаж.

– Вважаєш, не серйозно?

– Пристойно, навіть більш, аніж очікував. Але в армії доводилося мати справу з важчими речами.

– Ну, я війни не маю наміру починати. Але при нагоді дістану все, що забажаю. Зроби послугу, принеси з багажника стволи.

Софрон махнув головою на знак згоди. За хвилину повертався з оберемком зброї, яку вони брали з собою на минулу справу. Без слів звалив все на стіл перед Потапом. Той, з виглядом досвідченого солдата, заходився розряджати автомати.

– Ти здивований?

– Чим?

– Тим, що я тобі показую все це.

– Я здивований.

Потап кілька хвилин мовчав, очевидно для того, щоб надати більшої ваги наступним словам.

– Я вдоволений тобою, – мовив нарешті. – Ти достойно себе поводив і обґрунтував, що на тебе можна покластися. А між тим, мені немає на кого покластися, хоча це й звучить дивно. Знаєш… Пацани у мене надійні. З кожним із них я значно довше знайомий, аніж з тобою. Але це у нашій справі не головне. Безмірно важливо знати, хто поруч з тобою, але головне мати поруч розумну й віддану людину. Біляш, Морда, Балабон, Буня… вони лише бики. Тупі автоматники. Те саме можна сказати про решту. Ти згоден зі мною?

Софрон вирішив, що приховувати своє відношення до колег по бандитському бізнесу зараз зайве. Звичайно, він далекій від того, аби вивернути душу перед Потапом, але дещицю правди сказати повинен.

– Так, Потап. Вони лише автоматники. І якщо б я розраховував стати одним з них… Це не мій рівень.

– Я помітив. Тому роблю тобі пропозицію. Ти другий. Ти над ними усіма. Але другий. Іншого розкладу я не потерплю, згоден? – Потап подивився на Софрона холодним поглядом убивці. І Софрон зрозумів: або він приймає пропозицію, або його життя з цієї хвилини не варте ні шеляга.

– Я згоден бути другим, якщо перший ти, Потапе, – чітко карбуючи кожне слово, відповів Софрон. Ще від часу, коли попав в роту десантників як простий армійський «дух», він затямив одну річ: спочатку потрібно заручитися підтримкою сильного, а далі… Далі покаже час. Якщо Потап готує йому роль свого «зама», це вже багато на даному етапі. Але не вершина. Життя рухається.

Потап міцно потиснув руку Софрона і вказав на зброю, яку той щойно приніс.

– Зброя ніколи не підведе, якщо ставитися до неї з повагою. Ми повинні почистити й змастити усе це. Згоден?

– Легко, – Софрон зняв шкірянку і кинув її на ліжко. З діловитою скупістю рухів, властивій людині, звиклій до обходження зі зброєю, взявся розбирати автомат. За кілька хвилин ретельно вичистив канал ствола, протер змоченою зброярським мастилом ганчіркою затвор, раму, газовідвідну трубку і газовий поршень, після чого витер все насухо і швидко зібрав «Калашникова». Потап потайки слідкував за ним. Коли автомат зайняв своє місце на стелажі, немов ненароком, зауважив:

– Я умію помічати багато речей, братан. Я умію цінувати відданість і дружбу. Одного я не вмію.

– Чого саме? – погляд Софрона виглядав похмурим.

– Я не прощаю зради та невідвертості. Будь зі мною відвертим, Софроне.

– Я буду відвертим з тобою, Потапе.

– Те, що ти побачив сьогодні, належить лише мені й тобі. Жодна людина про це не дізнається.

– Так.

– Інакше розстріл на місці, – Потап жартівливо спрямував у груди Софрону дуло розібраного пістолета, клацнув язиком, імітуючи постріл і посміхнувся. – Ти мене розумієш?

Софрон витримав погляд. Посмішка у бригадира була зовсім не жартівливою, а у глибині очей ховалась холодна жорстокість. Без жодних вагань Потап виконає вирок, який зараз намагався викласти як жарт.

– Я тебе розумію, шеф, – Софрон пригнув голову.

– Тоді будемо вважати, що розмова відбулася і, маю надію, ми ніколи до неї не повернемось, – він зняв кришку ствольної коробки з другого автомата.

За півгодини, ретельно замаскувавши вхід до схованки у гаражі, бандити їхали у бік Старого міста.

– Маєш плани на сьогоднішній вечір? – запитав Потап.

Софрон знизав плечима:

– Поки жодних.

– Як щодо пропозиції зависнути у сауні? Відсвяткуємо вдалу справу. Бухнемо, попаримось, а потім зателефонуємо Тамарі. Вона щось мукала про своїх нових путан. Каже: просто супер. Сімнадцять років, дев’яносто-шістдесят-дев’яносто, надзвичайно вправні. Лише кілька тижнів працюють. Потрібно перевірити.

Софрону ідея сподобалась одразу. Йому хотілося розважитись. А де можна ще розважитись, як не в сауні з дівчатами? Потапу точно ніхто не поставить на стіл «палений» коньяк або несвіжий лангет. І проститутки Тамари вміють бути не просто вправними, вони уміють бути справжніми жрицями кохання. На мить у пам’яті сплив образ матері. Вона, як і більшість людей, жила не надто заможно. Після розвалу СРСР і зупинки левової частини підприємств знайти роботу й достойний заробіток стало складно. Щоб хоч якось прогодувати себе і сина, Віра Олексіївна була змушена після роботи мити підлоги у кількох приватних крамницях, але від скрути це мало врятовувало. Софрон відкинувся на спинку шкіряного сидіння і зажмурив очі. Запах цигарок «Кемел», що їх палив Потап, відрізнявся від смороду контрабандного молдавського «Флуєрашу», що його змушений був палити раніше Софрон. Так пахне гарне життя – димом дорогих цигарок, парфумами дорогих дівчат і шкірою сидіння дорогого автомобіля. Він ніколи не повернеться до старого життя, нехай задля цього прийдеться йти по трупам. Це для Софрона є більш прийнятним, аніж прислужування іншим, як це робила матір. Жорстока реальність так розставила фігури на шаховому полі його життя. Що ж, він також зможе бути жорстоким.

Коли прибули дівчата, Потап і Софрон встигли «роздушити» другу пляшку «Метакси». Софрон добряче сп’янів, тож грати у джентльмена не мав наміру. Він просто взяв до своєї міцної долоні тендітне дівоче зап’ястя і поволік одягнуту у відвертий купальник білявку у другу кімнату, де бачив диван. Білявка не пручалася, вона знала, в компанії з ким буде сьогодні «відпочивати», тож приготувалася до повної покори. З власного досвіду знала: якщо дати чоловікові відчути себе повновладним господарем, він стає менш жорстоким, а під час розрахунку безкінечно щедрим.

Розділ 7

29 квітня 1996 року. 11.00.

смт Дунаївці

– Ну що там, Федоре? – акумулятор незграбної радіостанції «Віола» не залишав ілюзій з приводу надійного зв’язку протягом наступних двох годин, але доки живлення постачав.

– У мене тиша, – ожив динамік голосом Забузького. – Продовжую спостереження.

Андрій зітхнув і відкинувся на спинку сидіння своїх старих «Жигулів». Він стирчить перед будинком Артема Підгірного від сьомої ранку, але кінця нудному очікуванню не видно. Напередодні сусідка казала, що бачила Артема не далі як годину тому. Він приїхав з Кам’янця, де працював барменом, до батьків. Якби наївна бабуся могла знати звідки насправді прибув додому «бармен» Артем… Вдома його не виявилось, а батько сказав, що Артем пішов до друзів і має повернутися пізно увечері. Але ні увечері, ані ранком Підгірний додому не заявився. Андрій у парі з Забузьким поміняли Кондратишина і дільничного, котрі несли службу у засідці вночі, тож тепер нудьгували кожен на своєму посту. Соколовський позіхнув, прикривши рота долонею. Де він вештається, цей «бармен», який народився у сорочці? Навряд здогадався, що його пасе міліція, скоріше переховується від людей, котрі вже пробували спровадити його до кращого світу. Але повернутися додому повинен. Хоча б тому, що вийшов одягнутим легко і без речей у руках.

Андрій трішки опустив тоноване бічне скло і припалив чергову цигарку. Від тютюнового диму пекло у горлі. Вилаявшись, викинув цигарку і налив собі чаю з великого китайського термоса, що завжди возив з собою у відрядження. Не дивлячись на те, що чай було налито у термос близько доби тому, він обпікав пальці крізь алюмінієві стінки чашки. Відсьорбнув чаю і подумав, що Забузький, як завжди, влаштувався краще. Сидить у літній кухні сусідів Підгірних, крізь вікно якої добре проглядається потрібне подвір’я. І вже встиг не лише поснідати здоровою селянською споживою, а й перехопити чарчину. Знаючи Забузького, сумніватися у такому стані речей не приходилося.

Увагу Андрія привернуло торохкотіння двигуна. Біля протилежної обочини, метрів за п’ятдесят від автомобіля Соколовського, зупинився навантажений купою дров мотоцикл «Дніпро». Водій, чоловік у куфайці, синіх спортивних штанях і гумових чоботах, перевірив мотузки, що ними було закріплено дрова, і покрокував до брами одного з будинків. Там, привітавшись з господарем, сів на лаву перед ворітьми і дістав цигарки. Його співрозмовник вийшов і сів поряд. Очевидно, жоден з них нікуди не поспішав. Андрій відсьорбнув чаю і поглянув на годинник. Половина дванадцятого. Якщо клієнт ночував у подруги, повинен був повернутися кілька годин тому. Жаль, що дільничний про нього мало знає, досі б уже відшукали. Дорогою, порипуючи, прокотився селянський віз, запряжений гнідою кобилою стомленого вигляду. Чоловік на возі привітався з двома на лаві, але не зупинився. Андрій поглянув на воза й спохмурнів. На підводі було встановлено колеса від «Москвича». Пам’ять підказала, що ветеран з Хмельницького шосе зараз пише на нього чергову скаргу, адже вони не бачились уже кілька днів. Соколовський допив чай і закрив термос. Настрій стрімко псувався.

Раптом з бічної вулички вискочив автомобіль з «шашечками» на борту. Таксі по-молодецьки під’їхало до воріт будинку Підгірних і зупинилося у хмарці пилу. Андрій прикипів до нього очима. Не менше хвилини автомобіль стояв з працюючим двигуном. З його салону ніхто не виходив. Водій з пасажиром або розраховувались, або просто теревенили.

– Федоре, приготуйся, – мовив Андрій у мікрофон радіостанції.

– Зрозумів.

Дверцята таксі відчинилися і Артем Підгірний покрокував у напрямку воріт свого будинку.

– Будь обережним, Забузький, – Андрій зняв з запобіжника табельний ПМ і дослав набій у ствол. – Бог його знає, що він з переляку може вкоїти.

– Зрозумів, – вдруге почулося із динаміка радіостанції.

Андрій прочинив дверцята автомобіля і виставив одну ногу на вулицю. Підгірний відчинив хвіртку і зник на подвір’ї. За мить з двору долинув голос Забузького:

– На землю, міліція!

Відповіддю слугував приглушений крик, і хлопець прожогом кинувся назад. Таксі, ревонувши мотором, помчало геть. Можливо, водій не помітив пасажира, який кинувся до його машини, а можливо, просто не схотів бути замішаним у незрозумілу біганину. Підгірний, не спиняючись, кинувся до мотоцикла на узбіччі. Слідом за ним з воріт будинку вискочив з пістолетом у руці Забузький.

– Стій! – крикнув він. – Стій, засранець, стрілятиму!

У відповідь Підгірний пришвидшив біг. Мить – і він біля мотоцикла. Забузький рвонув за ним, але лише сполохав теля, яке мирно спочивало на смарагдовому килимі трави неподалік паркану. Тварина скочила на ноги і струною натягла мотузку, яка утримувала її від мандрівок на проїзну частину. Федір, зачепившись за неї, гепнувся з виглядом полеглого воїна.

– Агов! – почув Андрій обурений крик власника мотоцикла, після чого побіг назустріч утікачеві. Коли до Підгірного залишалося близько двадцяти метрів, мотор старенького «Дніпра» ревонув і мотоцикл зрушив з місця, прямуючи просто на Андрія. Соколовський зупинився і звів пістолет.

– Стояти!!! – загрозливо гаркнув він.

Перелякане обличчя Підгірного зовсім поруч, промахнутись неможливо. Палець намацав спусковий гачок. Намацав і одразу ж відсмикнувся. Цей хлопчина пережив за останні кілька днів надто багато і зовсім не заслужив бути убитим на очах у власних батьків.

Коли мотоцикл пролетів поряд, він опустив руку зі зброєю і клацнув важелем запобіжника.

– Та що це робиться?! – на Андрія переполоханим поглядом дивився власник мотоцикла.

– Все добре, – мовив Соколовський, ховаючи пістолет.

– Та яке там добре! Він мотоцикла у мене вкрав! – чолов’яга швидко відходив від несподіваного шоку, даючи волю обуренню. – Від вас утікав. Хто мені мотоцикла поверне?

– Я сказав, все буде добре, шановний! – прошипів крізь зуби Андрій. – Повернуть тобі твого дракона.

Підбіг засапаний Забузький.

– От шалапут, утік-таки.

Андрій повернувся і покрокував до свого автомобіля.

– В машину, швидко, – махнув рукою наостанок.

Деякий час «Жигулі» петляли покрученими вуличками. Нарешті попереду вони помітили мотоцикл утікача. Підгірний прямував до виїзду з містечка у напрямку обласного центру. Андрій втопив у підлогу педаль акселератора і почав швидко наздоганяти тихохідний «Дніпро». За хвилину вони пролетіли кільце на виїзді з Дунаївець, проминули АЗС праворуч від траси і виїхали на прямий відтинок шляху. Забузький відчинив бічне вікно, приготувавшись стріляти по колесам. Кілька разів зводив руку, але одразу опускав – очевидно боявся влучити у Підгірного.

– Чорти б тебе взяли, Артем! – крикнув нарешті і поглянув на Соколовського. – Якщо кинеться у поля, утече!

– Сам знаю, – зосереджено відповів Андрій. – Стріляй по колесу коляски.

Забузький кивнув і відкрив вогонь. Перша куля вдарила у асфальт поряд з колесом, другої і третьої Соколовський не помітив, зате після четвертого пострілу колесо важко навантаженої коляски луснуло і мотоцикл почав вихляти дорогою. Мить – і мотузки, які утримували дерев’яні колоди, порвалися, а дрова покотились шляхом. Щось з силою вдарило у праву передню підвіску автомобіля і він різко нахилився на правий бік.

– Шарова, чорт забирай!!! – встиг крикнути Забузький.

Андрій вимкнув запалення і обережно зупинився на обочині. З полегшенням помітив, що мотоцикл Підгірного з’їхав з дороги, нахилився й важко упав на бік. Артем встиг зіскочити і тепер, накульгуючи, біг до лісосмуги, що відокремлювала дорогу від поля.

– Ну, шибеник, зараз я тобі покажу! – Андрій вискочив з пошкодженої машини і за кілька секунд нагнав утікача. З насолодою помсти зацідив йому кулаком між лопаток, повалив і сів верхи, дістаючи з кишені кайданки.

– Все, хлопче, приїхали. Тихо лежи, я часом буваю нервовим.

Коли підійшов Забузький, він вже зводив затриманого на ноги. По обличчю у того струмками текли сльози.

– Ну куди ти тікав, бовдуре? Мотоцикла сусідові побив, нам машину! Тьху… – махнув рукою Федір.

– Я нічого не зробив, пустіть, – мовив тремтячим голосом Підгірний. – Я нічого…

– Чого ж утікав?

– Вибачте, хлопці…

Андрій вивів затриманого на узбіччя і наказав сісти. Поглянув у бік селища, від якого встигли від’їхати більше аніж на кілометр. Звідтам, набираючи швидкість, летіла біла «Таврія» дільничного. Коли Підгірний побачив міліцейський мундир дільничного, з полегшенням зітхнув і затулив очі. Із здивуванням подумав, що кілька днів тому помислити не міг, як зрадіє людям у погонах.

Розділ 8

29 квітня 1996 року 19.00.

МВ УМВС України Кам’янця-Подільського

Андрій зацікавлено розглядав Підгірного. Затриманий сидів, похнюпившись, на стільці посередині кабінету. Мовчав. Соколовський відчув, що його дивує вигляд хлопця. Ось людина, котра побувала в лапах смерті та несподівано врятувалася із них. Врятувалась у той час, коли жодної надії на порятунок вже не було. Здавалося б, чого ще бажати від долі? Потрібно радіти життю і молодості, дихати на повні груди. Але Артем Підгірний не виглядав щасливою людиною. Він мав вигляд загнаної у глухий куток тваринки. У очах – страх, безвихідь і прихований гнів.

Андрій клацнув запальничкою і припалив.

– Ну, Артеме, розповідай, – нарешті розпочав бесіду, кинувши на стіл документи затриманого, які досі недбало розглядав.

– Про що розповідати? – запитав затриманий.

– Про все розповідай. На кого вчився, ким зробився… Все.

– Ви краще запитуйте, – шморгнув носом Підгірний.

Андрій видихнув хмаринку сизого диму і поглянув поверх голови співрозмовника на потріскану штукатурку стіни.

– Добре. Ну, хоча б розкажи, який інститут закінчив?

– Чернівецький університет.

– Який факультет?

– Біологія і географія.

– Чудові дисципліни. Ти вчитель?

– За освітою…

– Так ось, за освітою. Тебе держава вивчила в університеті, аби ти ніс дітям розумне, добре й вічне.

– Якось так.

– А як ти можеш донести до них розумне, добре й вічне, коли ти став бандитом? – звів брови Андрій.

– Я не бандит.

– Хто ж ти?

Підгірний знизав плечима і промовчав.

– Мовчиш? Тоді я тобі дещо розповім. Про «Форд», який втопили у Смотричі кілька днів тому. Про три холодні трупи у його салоні, з дзюрками у головах. І про одного бандита, котрому вдалося врятуватися. Можу розповісти й про спроби вище названих товаришів зайнятись рекетом і підім’яти під себе кількох комерсантів. Ти про це нічого не знаєш?

– Нічого.

Андрій хмикнув. Таких наївних хлопчаків він колов десятками. Усі вони спочатку вдають з себе розумників, потім намагаються відмовчуватися, а врешті кажуть і пишуть все, що від них потрібно. За умови, що досі не встигли побувати на зоні. З тими важче. Ті втратили страх і якусь частку людської душі. Її відібрала у них тюрма. Але для цього хлопчини ще не все втрачено. Таких як він, хто, дивлячись на розбиту в друзки мораль сучасного українського суспільства, забажав гарного життя, їх тисячі. І не завжди вони погані люди. Можливо, в певний момент їм здалося, що жити не за законом – правильно. Хапати все, до чого у змозі дотягнутись. Простувати по головам до вершин благополуччя і не звертати уваги на мораль. Якщо подібних до Артема Підгірного не зупинити на початку, доля неодмінно приведе їх на лаву підсудних, і вони теж втратять частину людської душі. Адже колишніх зеків не буває. Це тавро на все життя. У паспорті й за стандартами мислення. А можливий інший варіант. І про нього Артему Підгірному було відомо краще за інших.

– Навіщо ти мені брешеш? – сумним голосом запитав Андрій

– У вас нічого на мене немає, – дивлячись у підлогу, відповів затриманий.

– А мені нічого на тебе не потрібно, Артем.

Підгірний здійняв голову.

– Тоді навіщо затримали? Я знаю карний кодекс. Можете тримати до встановлення особи, але не більше аніж три доби. Далі або арештуєте, або відпустите. Прокуратура не дасть санкції на мій арешт – немає підстав. Тоді навіщо тримаєте?

Соколовський повільно загасив недопалок у попільничці.

– А ти як думаєш?

– Не знаю.

– Для того, бевзь ти дурний, щоб тебе з Смотрича не виловлювати, як твоїх друзів нещодавно.

– Вони мені не друзі.

– Правильно. Подільники.

– Вам видніше.

Андрій витримав довгу паузу.

– Розповідай, хто їх убив, – мовив нарешті.

– Я не знаю.

– Справді?

– Так.

Андрій відчув непоборну нудьгу. Хотілось у затінок на беріг моря. І помовчати.

– Ну от що, розумнику. Ти вільний, – він затулив теку зі справою і пожбурив її у ящик столу.

Підгірний стріпнувся.

– Тобто…

– Тобто йди геть.

Затриманий нерішуче встав і подивився спочатку на двері, після чого обвів поглядом присутніх у кабінеті Соколовського, Забузького і Кондратишина.

– Тоді я йду.

– Звичайно.

Не примушуючи на себе чекати, Підгірний попрямував до дверей. Взявся за ручку, коли почув позаду слова Забузького:

– І матір йому не жаль, паскуднику…

Він повернувся.

– Чому я мушу її жаліти?

– А ти не здогадуєшся? – похитав головою Андрій. – Ну то слухай. Я прямо зараз розпущу містом чутки, що ти здав нам Потапа. А далі гуляй як хочеш і де хочеш. Він тебе знайде. Втім, я думаю, він і так жадає тебе побачити, адже ти свідок потрійного убивства. Потапу не потрібні свідки.

Як тільки Підгірний почув ім’я Потапа, він змінився на обличчі і опустив плечі. Повернувся й сів на стілець, з якого щойно встав. І хоча Андрій навмання згадав одного з найбільших авторитетів бандитського Кам’янця, влучив, як то кажуть, «у десятку». Підгірний затулив обличчя руками і деякий час сидів непорушно.

– Я так розумію, – сказав Кондратишин, – розмова у нас все ж відбудеться.

– Що ви хочете знати? – глухо мовив Підгірний.

– Все. Хто, за що і коли. І не лише знати. Ти все напишеш на папері і я підшию до справи, – додав металу у голос Андрій. – У такому випадку зможу захистити тебе від Потапа. В протилежному – на захист можеш не розраховувати.

Артем поглянув на нього зацькованим поглядом.

– Ви зможете захистити від Потапа?

– А ти не віриш?

Підгірний натягнуто посміхнувся. У посмішці не було веселощів, лише неприязнь.

– Та ні хрена ви не зможете! Підставити, здати, це без проблем, траву підкинути, нирки опустити… А захистити – ніколи!

Андрій підійшов до хлопця впритул і схопив його за комір сорочки. Підняв і добряче струснув.

– Припини істерику! – гукнув, розглядаючи затриманого упритул.

– Відпустіть.

– Обіцяй не голосити, у мене нерви! – Андрій все ще стискав комір сорочки Підгірного.

– Обіцяю.

Соколовський відпустив затриманого і повернувся за стіл.

– Досить полеміки, Артем, – сказав спокійно. – Ти або свідчиш проти Потапа, або я тебе йому зливаю. Нехай я після цього буду чудовиськом. Мені байдуже, я мент. Врешті, загинули твої друзі, а ти, боячись за власну шкіру, не хочеш свідчити проти убивць. Хіба ти кращий?

– Сука… – емоції безвиході. Зазвичай за ними з’являлось бажання співпрацювати. Андрій подумки посміхнувся.

– Будеш писати?!

– Буду.

– Можеш починати. Миколо, – поглянув Андрій на Кондратишина. – Видай молодому чоловікові папір і перо.

Він припалив чергову цигарку і відійшов до вікна. За склом вітер тріпав віттям дерев. Насувалася гроза. Перша у цьому році. Тротуаром вздовж облізлого чавунного паркану міського скверу поспішали, намагаючись уникнути зливи, перехожі. Андрій зітхнув. У пам’яті спливли рядки Ліни Костенко.