Крос у небуття

Він ще звечора приготував три донних вудки й три спінінги, додав до звареної мамалиги кілька своїх фірмових інгредієнтів і довго хитався на хвилях у крихітному гумовому човні, доставляючи прикорм на потрібні ділянки русла.

Судячи з усього, рибалка мала видатися на славу – небо над вкритою зеленним підліском горою на сході вже набирало гарячих тонів. На ньому поступово згасали зорі. Вітру, здається, не варто очікувати – навкруги панувала тиха рибальська ідилія.

Павло Іванович обережно підняв скло й дмухнув на вогник ліхтаря «летюча миша». Полум’я блимнуло і згасло. Тепер у світлі ліхтаря не було необхідності. Павло Іванович, по-черзі, витягнув з води усі три донки, модернізовані гумовими амортизаторами для більш зручного закидання, закріпив волосінь на трьох вкопаних у берег стійках і заходився начіпляти на численні гачки наживку. Процес мав зайняти не менше чверті години з огляду на той факт, що на кожній з вудок малося по дванадцять гачків. Але це не турбувало Павла Івановича. Його уява вже малювала стурбований дзвін крихітного дзвіночка, тріпотіння натягнутої волосіні у руках і блискучий бік знаменитого дністровського ляща. Якщо поталанить, першу рибину він кине у приготований неподалік садок ще до того, як Ігор і Михайло, котрі учора «перехватили» за вечерею, вилізуть зі своїх наметів.

Павло Іванович обережно пустив у воду другу донку і збирався уже взятися за третю, коли його увагу привернули хлопки і незрозумілий шурхіт на протилежному березі. Придивившись, Павло Іванович розкрив від несподіванки рота. Не далі як за п’ять сотень метрів від нього, ламаючи підлісок, кручею униз летів білий автомобіль. Минуло близько десяти секунд, і іномарка з гучним сплеском впала у воду. Якусь мить коливалась на поверхні, після чого зникла у глибині.

– Господи праведний! – Павло Іванович відчув, як руки у нього затремтіли.

І він заволав. Зовсім не так, як це роблять на березі ріки досвідчені рибалки:

– Мишко, Ігор! Мерщій сюди! Треба швидко човна на воду спускати!

– Що тут? – першим підійшов Мишко. З перепою у нього було пом’яте й смішне обличчя, але Павлові Івановичу було не до сміху.

– Машина щойно у річку впала. Пливемо прудко, може хто живий залишився!

Не минуло й трьох хвилин, як Павло Іванович вдвох з Мишком уже сиділи у човні. Мишко веслував незграбно, але човен поволі наближався до місця, на якому хвилі вкрили автомобіль. Ставши колінами на гумовий борт, Павло Іванович напружено вдивлявся у воду під скелястою стіною протилежного берега.

– Ніби виплив хтось! – видихнув нарешті Павло Іванович. Він ясно бачив, що у хвилях борсалась темна постать. – Мишко, наляж, може врятуємо!

Хвилини тяглись повільно, а короткі весла в руках у Михайла так і норовили розвернути човник то в один, то в інший бік. Не дивлячись на це, потерпілий, либонь, помітив своїх рятівників. Павлу Івановичу здалося, що він почав плисти їм назустріч. Минуло ще кілька напружених хвилин і чоловік нарешті опинився поряд з човном.

– Як ти, чоловіче? – гукнув Павло Іванович і простягнув руку потерпілому. – Хапайся! Як же вас так понесло, от біда!

Чоловік у воді мовчав лише голосно дихав. Руки він не подавав. Павло Іванович схопив нещасного за комір і втягнув у човен. Побачив перед собою закривавлене обличчя хлопця років двадцяти п’яти.

– Ти сам був? – прохрипів Мишко. – Може ще когось встигнемо витягти?

Потерпілий мовчав, лише відсапувався. Павло Іванович, який добре знав ці місця, поволі покрутив головою. Якщо у машині хто й залишився, дістати його вони не зможуть. Під днищем човна більше десяти метрів водяної товщі. Подолати їх без спеціального спорядження ніхто з рибалок не зміг би. Раптом погляд Павла Івановича натрапив на руки молодика. Затиснуті у кулаки долоні хлопця посиніли і попухли, а зап’ястя було міцно зв’язано чорним армійським електрокабелем. Павло Іванович бачив такий кабель під час служби у війську. Його використовували для проведення польових телефонів під час навчань. Завдяки сталевій жилі під обмоткою, розірвати такий кабель було не під силу навіть досить сильній людині. Павлові Івановичу стало не по собі.

– Що з тобою трапилось, хлопче?

Мовчання. Павло Іванович дістав свого складного рибальського ножа й заходився звільняти професійно зв’язані руки нещасного. Розрізав кабель, лише добряче затупивши ножа. Далі швидко розмотав пута. Врятований засичав від болю і почав розтирати занімілі руки. Павло Іванович, одягнений, як і Мишко, у армійський бушлат і светр, зрозумів, що хлопчина добряче потерпає від холоду у своєму промоклому наскрізь одязі. Тим часом Мишко майже догріб до берега.

– Ігор, розпали багаття! – крикнув Павло Іванович товаришу на березі.

Причалили до темної стрічки розмитої водою гірської породи, з якої складався берег. Мишко й Павло Іванович, допомогли врятованому вийти на берег. Скоро хлопчина вже грівся біля палаючого багаття, випивши склянку горілки, котру йому завбачливо підніс Ігор. Від часу, коли його втягнули в човен, хлопець не промовив жодного слова. Рибалки ж, розуміючи, що чоловік знаходиться у стані шоку, не допитувалися. Дивувалися лише великому рубцю на лівій скроні у постраждалого. Рубець все ще кровоточив, але коли молодику запропонували забинтувати голову, він відмовився, покрутивши головою.

– Потрібно у міліцію подзвонити, – схаменувся нарешті Павло Іванович.

– Я сходжу, – погодився Ігор.

До найближчого села, з якого можна було зателефонувати, потрібно було йти близько двох кілометрів під круту гору, тому Павло Іванович з радістю погодився на пропозицію товариша.

– Іди. Ми поки що… – тільки тепер він помітив, що врятований знаходиться не менш ніж за сотню метрів від їхнього табору і, не озираючись, простує геть.

– Щось тут нечисто, – похитав головою Мишко.

Павло Іванович зітхнув. Він добре розумів лише одне: надіям порибалити, скоріш за все, справдитися не судилося.

Розділ 4

26 квітня 1996 року. 6.15 ранку.

м. Кам’янець-Подільський

Телефон вперто не хотів замовкати, і Андрій, ще до того як підняти слухавку, відчув: день випав «веселий».

– Я слухаю.

– Доброго ранку, пане капітан, – голос у Степановича був стурбований.

– У чому я маю деякий сумнів. Збиратися?

– Так, зараз за тобою заїде чергова машина.

– Навіть так, – Андрій добре знав, що чергову машину відряджають за операми лише у надзвичайних випадках. – Передчуття мене не ошукало. За десять хвилин буду готовий. Скільки трупів?

– Я казав про трупи?

– Степанович, я не вчорашній.

Степанович невдоволено відкашлявся.

– Не знаю поки. Машину хтось з урвища скинув. Схоже, з пасажирами. Прокатаємось до Устя й побачимо.

Андрій поклав слухавку і почалапав босими ногами у ванну кімнату. Новий день обіцяв затьмарити попередній. Він поглянув у дзеркало на свою заспану й неголену фізіономію, вкотре подумавши:

«А чому б не покинути до чортів собачих цю трикляту роботу й не піти у комерцію? Якщо не спокійніше, то, напевне вже, прибуток більший…»

За десять хвилин Соколовський, ретельно виголений і все ще напівсонний, відчиняв розхлябані дверцята чергового «уазика», який діловито буркотів двигуном біля під’їзду.

На березі була присутньою уся верхівка міської міліції Кам’янця-Подільського. Білий «Форд» з розтрощеним моторним відсіком витягли півгодини тому і зараз у його салоні працював експерт. Поряд з автомобілем, накриті білими простирадлами, лежали три тіла. Серед річкового плеса застиг баркас. Водолази, які на ньому прибули, гомоніли, збираючи троси й обладнання. На крихітному відтинку кам’янистої дороги, якою зазвичай з’їжджали до води рибалки та відпочивальники, ніде було яблуку впасти через велику кількість машин, а в очах рябіло від скупчення міліцейських та прокурорських чинів. Андрія, щойно той виліз з машини, покликав Степанович – невеличкого зросту сухорлявий чоловік у формі майора міліції.

– Що мислиш?

– А що тут намислиш, – знизав плечима Андрій, розглядаючи місце події. – Навмисне вбивство, ясно як божий день. Під самогубство, попри всю віртуозність нашої прокуратури, не підтягнеш. Яка причина смерті?

– У кожного, крім слідів знущань, по кулі у голові.

– Круто.

– Андрію… – Степанович відкашлявся.

– Степанович – ні! – Андрій виставив перед собою руку, немов намагаючись захиститись від удару. – Ви не зробите цього!

– Послухай, Андрію…

– Я просто фізично не можу! Побутове вбивство на цементному заводі на мені, вбивство під час бійки у «Старій Фортеці» теж на мені. Ще цей ветеран, абись він у танку згорів, пробач мені Господи! Коли я встигну?!

Степанович заграв жовнами, що мало означати: я не прошу, я наказую! Помітивши реакцію начальства, Андрій замовк, з виглядом приреченого приготувавшись вислухати власний вирок.

– Це не моя забаганка, – розвів руками Степанович. – Наказ начальника міськвідділу. Справу будеш вести ти. Під контролем прокуратури. Я ж, зі свого боку, чим зможу… На цементному вбивство майже розкрито, залишилося трохи паперової роботи, перекину на когось із хлопців. Може ще заберу вбивство у «Старій Фортеці». Залишаться крадіжки коліс. Крім того, у допомогу дам Забузького й Кондратишина. Подужаєш.

Андрій дістав цигарку.

– Ну то як, згоден? – запитливо зазирнув у очі Степанович.

– А я можу відмовитись?

– Звичайно ні.

– Тоді згоден, – Андрій з ненавистю подивився у той бік, де, одягнений у бездоганний однострій, стояв у товаристві районного прокурора полковник Гончар. – Піду побалакаю з рибалками.

– Давай, – Степанович кинув недопалок на землю і пішов до Гончара.

Павло Іванович, відчуваючи у серці розпач і почуття жалю до себе, змотував і ховав до рюкзака снасті, які так і не згодилися цього дня. І чому все трапилося саме зараз і саме на тому місці, де відпочивав він? Чому не учора, не завтра, або півроку тому чи півроку потому? Ні, саме сьогодні, коли до жаданого ляща і стану тихого умиротворіння залишилося так мало, а до жаданої відпустки так багато! Додавав оптимізму лише той факт, що, незважаючи на велику кількість міліціонерів усіх рангів, ніхто не поцікавився, чому вони збиралися почати риболовлю, коли вона заборонена на час нересту риби. Інакше не обійшлося б без протоколу, листа на службу й штрафу, які самі по собі лише дрібниця в зрівнянні з реакцією на них Людмили Володимирівни. Скоріш за все, у разі такого розвитку подій, виїзди на риболовлю перетворилися б з рідкісної реальності на нездійснені фантазії. І хоча напередодні, випивши три чарки, Павло Іванович намагався довести товаришам, що у його сім’ї господар саме він, а не дружина, сам він добре знав, що краще відмовиться від чого завгодно, аніж піде проти її волі. В іншому випадку йому буде вчинено таку кількість жорстоких істерик, яку Павло Іванович без значної шкоди для здоров’я пережити не зможе.

Закінчивши складувати рюкзак, Павло Іванович без ентузіазму поглянув на молодого чоловіка у джинсах і чорному шкіряному піджаку, з текою для паперів у руках. Чоловік продемонстрував посвідчення капітана міліції і простягнув руку для привітання.

– Капітан Соколовський, карний розшук, – мовив він. – Можемо з вами побесідувати?

Павло Іванович потиснув простягнуту руку. Так, звичайно, він може з побесідувати з міліціонером, що ж йому залишається? Ні, він не бачив напередодні та уночі нічого й нікого підозрілого. Автомобіль помітив лише тоді, коли той летів у безодню. І йому незнайомий ані сам автомобіль, ані ті нещасні, котрих з нього дістали. Павло Іванович не надто полюбляє такі видовища, але позирнув на обличчя загиблих. Він ніколи їх не зустрічав раніше. Йому щиро шкода цих молодих бідолах і їхні родини. Але, можливо, більше про них зможе розповісти четвертий пасажир авто, котрого вони витягли з води і котрий так швидко пішов, навіть не подякувавши за допомогу?

– Що? – Андрій став схожим на мисливського пса, котрий натрапив на слід дичини. – Тобто був хтось, хто вижив?

– Був. Хлопчина. Руки мав сплутані електрокабелем за спиною.

Андрій набрав повні легені повітря.

– Так, а з цього місця я попрохав би більш докладно.

Павло Іванович швидко переповів, як вони врятували молодика і як той, ледве обігрівшись біля багаття, зник у невідомому напрямку.

– А ви могли б його упізнати?

– Напевне. Адже бачив так, як оце зараз вас. За що його так? Цікаво…

– І мені цікаво, – Андрій відкрив теку з паперами, готуючись почати офіційне опитування свідка. – Прошу вас докладну інформацію: прізвище, ім’я, по батькові, фактична адреса, адреса прописки, телефони, де працюєте, словом – все. І потім покличете до мене ваших товаришів.

Розділ 5

26 квітня 1996 року. 13.30.

МВ УМВС України у Кам’янці-Подільському

Високе начальство з області й місцеве з районної прокуратури роз’їхалося лише опівдні, завдавши Гончару і його замам добрячого прочухана за сам факт, що резонансний злочин мав місце на території дорученої їм дільниці. Тож Андрій, після того як вислухав настанови від хмельницьких чинів, а також чергову порцію жовчі від полковника Гончара, міг взятися за роботу лише по обіді. Хоча який там обід – Гончар, після отримання «на цукерки», перебував в особливо нервовому настрої, тож наказав знаходитися на своїх робочих місцях усім без виключення. З огляду на такий стан речей підлеглі Степановича, серед яких перебував і Андрій, змогли на скору руку перехопити лише кілька хот-догів з міцним чаєм. Степанович скористався своїм службовим становищем і кудись почав збиратися. Вигляду набув заклопотаного. Наостанок, як і обіцяв, наказав старлеям Федору Забузькому й Миколі Кондратишину допомагати у слідстві.

– І не варто сподіватись, що за все відповідатиме Соколовський!

– Степанович, ви ж знаєте, ми своїх у біді не кидаємо, – весело підморгнув йому Забузький. – Хоча й не за так.

– З кого могорич? – перегородив двері Кондратишин. – З Андрія чи з вас, Степанович? І не треба робити вигляд, що я запитую надто тихо.

– Бери вище, Микола, – рішуче відсторонив його Степанович. – З самого генерала. Справа у нього на контролі.

– Нап’єшся, – зітхнув Забузький. – Могорич переходить у зал глядачів. І премія.

– Ну ти ж все знаєш, Федоре, – Степанович підморгнув і зачинив за собою обдерті двері кабінету, на яких з внутрішньої сторони висів старий радянський плакат. На плакаті було зображено насторожену комсомолку в червоній хустині. Комсомолка приклала до вуст вказівного пальця, а напис проголошував: «Не болтай!»

– Ну от, попоїли, можна й поспати, – потягнувся, сидячи за столом, Забузький.

Андрій в серцях зім’яв і кинув у корзину для сміття серветку від хот-дога.

– Як попоїли, так і поспимо.

Він повісив на вішалку піджак і пішов до свого столу, розташованого у кутку, біля діжки з двометровим фікусом. Стіл був довоєнний і міцний, заставлений стопками паперу, теками й необхідним для писання дріб’язком. Андрій сів за стіл, відшукав серед паперів пусту теку й заходився підшивати до неї документи.

– Загалом, що ми маємо? – коментував він свої дії. – Протокол огляду місця події. Протоколи огляду трьох тіл і протоколи опитування свідків, а саме Карася Павла Івановича 1955 року народження, а також його друзів, Тихомирова Ігоря Борисовича й Куликова Михайла Петровича 1968 і 1969 років народження відповідно. Одне від одного свідчення не відрізняються практично нічим. І з’явилися вони лише після погроз покликати рибінспекцію. Ще маємо таємничого врятованого з лап жорстокої смерті, який ані з рятівниками, ані з нами спілкуватися не забажав. Ну що у нас за люди!

– Люди як люди. Бояться, – позіхнув Федір.

– Бояться, – погодився Андрій. – Тому й бандити жирують. Все ж цього хлопчину з «Форда» потрібно знайти якнайскоріше. Чує моє серце: багато він нам зможе розповісти… Потрібно дзвонити в ДАЇ.

– Пінкертон, – похитав головою Кондратишин.

– От тільки не потрібно заздрити!

Соколовський підтяг до себе рожевий телефонний апарат, прикрашений тріщиною, яка проходила через увесь корпус і була недбало заліплена блакитною ізоляційною стрічкою. Швидко набрав номер. За хвилину вже записував щось на листку паперу. Даїшники спрацювали як ніколи оперативно – по номеру втопленого автомобіля вже було встановлено місце його реєстрації й данні господаря. Андрій подякував і поклав трубку.

– Так, початок маємо. Потрібно дочекатися, коли будуть готові фотографії трупів і можна вирушати за першою адресою. Зробиш, Федоре?

Забузький простягнув руку й пробіг текст на папірці.

– Це недалеко, прокатаюся. Коли фотографії будуть?

– Степанович говорив, що експерти клялися до чотирнадцятої привезти.

– Побачимо, – флегматично мовив Забузький і відкинувся на спинку крісла, розглядаючи дерева у міському парку за давно не митим вікном. – Весна прийшла, сади зелені… Ех, на природу б зараз!

У двері постукали.

– Увійдіть.

На порозі з’явився молодий лейтенант, якого Андрій знав досить відносно. Бачив, здається, кілька разів у відділку. Та й то віднедавна. Лейтенант несміливо потоптався й поглянув на Забузького, котрий сидів найближче від дверей.

– Дозвольте? Лейтенант Барминський, я…

– Та заспокойся, лейтенанте, тут усі свої, – Забузький піднявся і простягнув прибулому руку. – Федір.

Барминський ніяково посміхнувся. Він зачинив двері, мимоволі затримавши погляд на плакаті, після чого підійшов до Забузького й потиснув йому руку:

– Василь.

– Так краще, Василю. Кажи, по що прийшов.

– Мені у черговій частині сказали, що тут я можу знайти капітана Соколовського.

Андрій підняв правицю зі стисненим кулаком, вдарив себе нею у груди на манер римського легіонера і з пафосом кинув:

– І ти бачиш його на власні очі! Що хотів?

Лейтенант, потроху освоюючись, відшукав стілець, сів на нього і зняв форменого картуза.

– Спека у вас.

– Не повіриш, у нас тут завжди спека. Навіть на Різдво, – вставив свої п’ять копійок Кондратишин.

– Як і у нас. Я, власне, по якому питанню. Моя дільниця, крім іншого, охоплює таке собі село Колибаївка. Я тут випадково почув про вашу машину з річки. Там був білий «Форд»?

– Так! – Андрій насторожився.

– Номер який?

Забузький поглянув на папірець, взятий у Андрія, і прочитав номер машини. Лейтенант з посмішкою зігнув голову.

– Я знаю цю машину. Вони у нас, в Колибаївці, хату наймали. Чим займалися – не знаю. Тут, у Кам’янці крутилися. Я кілька разів у них бував. Так, пиятики, повії з траси там терлися. Місцеві їх не любили.

– Маєш їхні данні?

– Звичайно.

– Лейтенант, давай я тебе розцілую! – видихнув Андрій.

Дільничний заходився порпатися у своїй об’ємистій теці.

– Не варто… Ага, ось, – він дістав кілька аркушів жовтуватого паперу, – Артем Підгірний, Павло Маршалкін, Олексій Бойко і Олексій Бєляєв. Один кам’янчанин, решта із смт Дунаївці.

Андрій зосереджено пробіг очима папери, передані лейтенантом.

– Чудово, Василю, просто чудово. Хлопці, залишилося встановити, хто з них зараз у морзі, а з ким ми мусимо потолкувати. – Він поглянув на дільничного лейтенанта, – вважай, на могорич ти заробив, лейтенанте!

Решта дня обіцяла бути напруженою, однак Соколовського це вже не лякало. Він відчув слід злочинця і решта світу перестала існувати.

Розділ 6

28 квітня 1996 року. 13.00.

м. Кам’янець-Подільський

Софрон, в миру Віктор Софронов, мав поганий настрій від ранку. Уночі він погано спав, а коли у вікно зазирнув сивим поглядом вологий ранок, сон нарешті почав бороти його і цим викликав злість. І хоча Софрон вже не збирався засинати, він довго не виходив зі своєї кімнати, лежачи без руху, з впертим у стелю поглядом. Навіть після того, як мати постукала у двері й повідомила, що сніданок на столі, Софрон вперто відмовчувався. Врешті, постоявши кілька хвилин біля закритих дверей, Віра Олексіївна зітхнула і пішла у свою кімнату.

Віднедавна відносини між нею і єдиним сином помітно погіршилися, хоча мати й намагалася вдавати, що все залишилося як і раніше, коли вона проводжала його до школи, дбайливо перевіривши домашні завдання і приготувавши пакунок з бутербродами. Або пізніше, коли, як мани небесної, очікувала листів сина з війська, чи, затягнувши пасок, складала йому, бувало на половину зарплатні, посилки з цукерками, апельсинами, тушкованим м’ясом та шкарпетками. У 1992 році збирати такі посилки було зовсім непросто. Але вона знаходила у собі сили, хоч і мусіла про все дбати сама. Батько Віктора покинув їх, коли малий пішов до третього класу. Вдруге вийти заміж Віра Олексіївна не змогла. Чи не захотіла, хто знає, як правильно називати любов матері до єдиного сина? Вона просто не бажала, щоб чужа Віті людина поселилася поряд з ними. Хоча пізніше не раз жалкувала. Коли син став підлітком, чоловіча рука йому не завадила б, зовсім з ланцюга зірвався.

От і учора – зайшла до кімнати сина, коли ще не було восьмої. Сіла поряд на ліжко і запропонувала поговорити. Її дуже турбувала поведінка сина останнім часом. Ці нічні походеньки, підозрілі друзі на автомобілях, про вартість яких Віра Олексіївна могла лише здогадуватись, але точно знала, що на чесно зароблені гроші такі авто не придбати. А нещодавно вона навіть бачила у сина бандитського ножа з лезом, яке автоматично викидалось. Віра Олексіївна була надзвичайно стурбована поведінкою сина. Але Софрон не захотів балакати з матір’ю. Промугикав лише роздратоване: «Ма!» і повернувся до неї спиною. Більше того ранку вона з ним не розмовляла, виключаючи лише звичайне повідомлення, що сніданок очікує на столі.

Як і учора, цього ранку Софрон не сів снідати. Швидко зібрався, видобув з-під килима за диваном подарований два дні тому Потапом пістолет «ТТ» і, стромивши його за пояс, пішов геть. Він не відчував нестачі у грошах, тож міг поснідати хоч у ресторані. Софрон знав, що ображений погляд матері буде намагатися пробудити у ньому рештки совісті, тому нервував, знаходячись поряд з нею.

Доки Софрон очікував на Потапа, який мав під’їхати опівдні на площу й забрати його, настрій зіпсувався ще більше – Потап запізнився майже на годину. Звичайно, в бригаді Софрон не надто великий авторитет. Він з ними лише два місяці. І хоч за ці два місяці показав себе у розборах з заїжджими хмельничанами, проламавши одному з них череп, а також показово покарав торгаша на ринку, спаливши йому кіоск, особливої поваги з боку бригадира Софрон не відчував. Навіть після справи на Смотричі Потап дозволяє собі примушувати його очікувати на власну персону протягом цілої години. Ну нічого, рано чи пізно люди дізнаються хто такий Віктор Софронов. А цей бичок Потап гірко пожалкує про своє до нього ставлення.

Автомобільний клаксон примусив Софрона відірватися від невеселих думок. Він повернувся. Неподалік, прямісінько під знаком «Зупинка заборонена», стояв «Мерседес» Потапа. Софрон пожбурив недопалок на бруківку і впав на сидіння поряд з водієм. Звернув увагу, що Потап руки не подав, тримаючи долоні на кермі. Софрон зачинив дверцята і демонстративно стромив руки у кишені шкірянки.

– Привіт, – буркнув до Потапа.

– Привіт, босота, – той і не думав виправдовуватись за запізнення. Увімкнув швидкість і погнав машину у напрямку мосту, що вів до старого міста.

– Відпочив? – запитав за кілька хвилин.

– Я не стомлювався.

– От і добре, – Потап поліз до внутрішньої кишені свого малинового піджака й дістав невелику пачку складених вдвоє зелених купюр. – Тримай. Тут сімсот. Твоя доля за баранів і від мене премія дві сотні.

Софрон взяв гроші. Не рахуючи, опустив у кишеню. Настрій почав помітно підвищуватися. Він і не подумав дякувати – гроші зароблені, не подарунок. Але його посмішку Потап помітив. У відповідь собі криво посміхнувся.

– Знаєш, куди їдемо?

Софрон покрутив головою. Потап припалив цигарку, видихнув дим у розчинене вікно й добавив швидкості – автомобіль вирвався з тісних вуличок Старого міста й покотився з гори у напрямку Турецького мосту. Далі, звернувши біля воріт фортеці, повернув у Карвасари. Цей район Кам’янця-Подільського знаходився під скелею, на якій було побудовано Старе місто. Він здавна користувався славою вуркаганського передмістя і був батьківщиною багатьох представників кам’янецької босоти. У тому числі Потапа. Для чого вони туди їхали Софрон не знав, але з’ясовувати не поспішав.

– Доїдемо, побачимо, – байдужно кинув він.

«Мерседес» кілька хвилин крутився проміж скупчення старих будинків, бараків і порослих бур’янами бастіонів зруйнованої у XVII сторіччі Нової фортеці. Нарешті, рипнувши шинами до жорстви насипної дороги, зупинився поблизу розрахованого на два автомобілі гаража. У хмарі пилу Софрон помітив неподалік двоповерховий барак. З тих, які стали притулком для незаможних верств міського населення.