Повернення Шерлока Голмса

– Але ж для суду важливо, яке враження справляє людина, чи не так? – спитав я.

– На враження, любий Ватсоне, покладатися небезпечно. Пригадуєте Берта Стівенса, того кривавого вбивцю, котрий розраховував, що ми його врятуємо? А на вигляд він був такий сумирний, як учень недільної школи.

– Це правда.

– Тому якщо не подамо обґрунтованої версії, Мак-Фарлейну кінець. Докази проти нього незаперечні, і сьогодні я переконався, що подальше розслідування лише погіршить справу. Між іншим, переглянувши папери, я виявив одну цікаву деталь, яка може послужити висхідною точкою для нашого розслідування. Виявляється, що впродовж цього року Олдейкр заплатив якомусь містерові Корнеліусу доволі солідну суму грошей, тому зараз він, щиро кажучи, жебрак. Цікаво, що це за містер Корнеліус, із яким будівничий, котрий покинув справи, укладав такі серйозні угоди? Чи не має він якогось стосунку до того, що трапилося? Можливо, той Корнеліус – маклер? Однак я не виявив жодної розписки в отриманні таких значних сум. Доведеться звернутися в банк за інформацією про цього джентльмена. Але боюся, любий друже, що нас чекає безславний кінець – Лестрейд нашого підопічного повісить, і Скотленд-Ярд опиниться на висоті!

Не знаю, чи спав Шерлок Голмс тієї ночі, та коли я зійшов вранці до сніданку, він сидів у їдальні блідий, змучений, із темними тінями навколо почервонілих очей. На килимі біля крісла лежали недопалки та купа газет, на столі – розпечатана телеграма.

– Що скажете про це, Ватсоне? – спитав він, підсовуючи послання до мене.

Телеграма була з Норвуда, у ній йшлося: «Знайдені нові важливі докази. Провина Мак-Фарлейна доведена остаточно. Раджу відмовитися від розслідування. Лестрейд».

– Звучить серйозно, – зауважив я.

– Наш Лестрейд насолоджується перемогою, – втомлено всміхнувся Голмс. – І все ж пошуки облишити зарано. Будь-який доказ може обернутися іншим боком і дати розслідуванню напрямок, протилежний тому, в якому рухається Лестрейд. Снідайте, Ватсоне, а потім поїдемо разом і подивимося, що можна зробити. Здається, мені сьогодні не обійтися без вашої допомоги.

Голмс їсти не став. Цей дивовижний чоловік у хвилини душевної напруги навіть думати не міг про їжу. Сподіваючись на свою виняткову витривалість, він не їв і не спав, поки вже з ніг не валився від повного виснаження. «Не можу зараз витрачати енергію на травлення», – відмахувався від мене детектив, коли я, користуючись правом лікаря, змушував його до споживання їжі. Тому я не здивувався, що Голмс і того ранку не торкнувся сніданку.

Любителі гострих відчуттів усе ще юрмилися навколо Діп-Дін-гауса, який виявився точно такою заміською садибою, якою я її собі уявляв. У воротах нас із виглядом переможця зустрів Лестрейд, на його обличчі був вираз тріумфу.

– Ну що, містере Голмс, переконалися, що помилилися? Знайшли свого волоцюгу, га? – реготнув він.

– Я ще не дійшов жодного висновку, – відповів мій приятель.

– Зате ми дійшли свого висновку! І сьогодні він блискуче підтвердився. Доведеться вам визнати, містере Голмс, що цього разу ми вас обскакали.

– Судячи з вашого вигляду, сталося щось надзвичайне.

Лестрейд знов реготнув.

– Ви, як і всі, не любите програвати, містере Голмс! Але що вдієш, людина не може завжди все передбачити, еге ж, докторе Ватсон? Будь ласка, підійдіть сюди, джентльмени, сподіваюся, що зможу надати вам беззаперечний доказ провини Мак-Фарлейна. – Детектив повів нас коридором у темний передпокій. – Скоївши злочин, молодий Мак-Фарлейн зайшов сюди за своїм капелюхом. А тепер погляньте!

Він театральним жестом запалив сірника, і ми побачили на білій стіні темну пляму крові. Лестрейд підняв сірника ближче – це виявилася не просто пляма, а чіткий відбиток великого пальця.

– Придивіться до нього в лупу, містере Голмс!

– Зараз.

– Ви ж знаєте, що в усьому світі не знайдеться двох однакових відбитків пальців?

– Щось таке чув.

– Тоді чи не були б ви такі люб’язні звірити цей відбиток із відбитком великого пальця правої руки Мак-Фарлейна, який зняли сьогодні вранці за моїм наказом?

Він простягнув нам шматочок воску. І без лупи було ясно, що обидва – відбитки одного пальця. Я збагнув, що нашому клієнту кінець.

– Усе ясно, – заявив Лестрейд.

– Авжеж, усе, – мимоволі вирвалося у мене.

– Ясно, як день, – докинув і Голмс.

Почувши несподівані нотки в його голосі, я підняв голову. Обличчя Голмса мене вразило. Воно тремтіло від ледве стримуваного сміху, очі виблискували. Раптом я побачив, що мій товариш ледь опановує себе, щоб не розреготатися.

– Ви тільки подумайте! – нарешті сказав він. – Ніхто не здогадається. Яка, проте, оманлива зовнішність! Який гарний юнак! Урок нам, аби надалі не занадто покладалися на власні враження, чи не так, Лестрейде?

– Саме так, містере Голмс. Зайва самовпевненість лише шкодить, – запевнив той.

Нахабство цього чоловіка перейшло всі межі, але заперечити йому було нічого.

– Яке дбайливе провидіння! Це ж треба було, щоб, знімаючи капелюха з гачка, цей юнак притиснув до стіни великий палець правої руки! Який природний рух, можна лише собі уявити!

Зовні Голмс був повністю спокійний, але все його тіло напружилося, як пружина, від стримуваного хвилювання.

– До речі, Лестрейде, хто мав честь зробити це чудове відкриття?

– Економка. Вона вказала на пляму констеблеві, котрий чергував уночі.

– А де був констебль?

– На своєму посту в спальні, де й сталося вбивство. Наглядав, аби ніхто нічого не чіпав.

– Чому ж поліція не помітила цей відбиток учора?

– Ми не мали особливих причин оглядати передпокій настільки ретельно. У такому місці не відразу й помітиш, самі бачите.

– Так-так, зрозуміло. У вас, звісно, немає сумнівів, що відбиток був тут і вчора?

Лестрейд поглянув на Голмса, як на людину, що несповна розуму. Зізнаюся, веселий вигляд мого приятеля та його безглузде запитання спантеличили й мене.

– Ви що ж, вважаєте, що Мак-Фарлейн вийшов серед ночі з в’язниці зумисне для того, щоб залишити ще один доказ проти себе? – спитав Лестрейд. – У всьому світі не знайдете криміналіста, котрий заперечив би, що це відбиток великого пальця правої руки Мак-Фарлейна й нікого іншого.

– У цьому немає жодних сумнівів.

– То чого ви ще хочете? Я дивлюся на речі тверезо, містере Голмс, мені важливі факти. Маю факти – роблю висновки. Якщо я вам ще буду потрібен, знайдете мене у вітальні, я йду писати звіт.

До Голмса вже повернулася його звична незворушність, хоча мені здавалося, що в його очах усе ще мерехтять веселі іскринки.

– Незаперечний доказ, чи не так, Ватсоне? – звернувся він до мене. – Однак саме йому Мак-Фарлейн буде зобов’язаний своїм порятунком.

– Яке щастя! – радісно вигукнув я. – А я вже боявся, що все пропало.

– Пропало? Такий висновок був би дещо передчасним, любий Ватсоне. Річ у тім, що доказ, якому наш колега Лестрейд надає такого великого значення, має справді серйозну ваду.

– Жартуєте, Голмсе! Яку ж?

– Учора, коли я оглядав передпокій, відбитка тут не було. А тепер, Ватсоне, погріємося трішки на сонечку.

Украй здивований, але з певною надією в серці я спустився за своїм товаришем до саду. Голмс обійшов навколо будинку, уважно його вивчаючи. Потім ми повернулися й оглянули всі кімнати від підвалу до горища. Половина кімнат стояла без меблів, але детектив уважно дослідив і їх. У коридорі другого поверху, куди виходили двері трьох порожніх спалень, на нього знову напали веселощі.

– Випадок і справді незвичайний, Ватсоне, – тішився він. – Мабуть, час просвітити нашого приятеля Лестрейда. Він трохи позловтішався на наш рахунок. Тепер настала наша черга, якщо я правильно розв’язав загадку. Здається, я знаю, що треба зробити… Авжеж, саме так!

Коли ми зайшли до вітальні, інспектор Скотленд-Ярду все ще сидів там і писав.

– Пишете звіт? – спитав його Голмс.

– Так.

– Боюся, передчасно. Розслідування ще не закінчилося.

Лестрейд занадто добре знав мого приятеля, щоб пропустити його слова повз вуха. Він поклав ручку й із цікавістю звів свій погляд на Шерлока.

– Що ви маєте на увазі, містере Голмс?

– А те, що є важливий свідок, котрого ви ще й не бачили.

– Можете його нам показати?

– Гадаю, що так.

– Тоді тягніть його сюди.

– Зараз. Скільки маєте констеблів?

– У будинку й надворі загалом троє.

– Чудово. А скажіть, вони всі хлопці високі, дужі, а голос у них гучний?

– Звісно, однак до чого тут їхній голос?

– Я допоможу вам це збагнути, і не лише це, – пообіцяв Голмс. – Будьте такі люб’язні, покличте ваших людей, зараз і почнемо.

За п’ять хвилин троє полісменів стояли в передпокої.

– У хліві є солома, – звернувся до них Голмс. – Будь ласка, принесіть два оберемки. Це допоможе нам роздобути свідка, про котрого я згадував. Так, дякую. Сподіваюся, ви маєте сірники, Ватсоне. А тепер, містере Лестрейд, прошу всіх іти за мною.

Як я вже казав, на другому поверсі містився широкий коридор, куди виходили двері з трьох порожніх спалень. Ми пішли в кінець коридора, і Голмс розставив усіх по місцях. Полісмени всміхалися, Лестрейд витріщався на мого приятеля. Здивування на його обличчі змінилося очікуванням, а очікування – обуренням. Голмс стояв перед нами з виглядом фокусника, котрий зараз почне демонструвати дива.

– Будьте такі добрі, Лестрейде, пошліть одного з ваших людей принести два відра води. Розкладіть солому на підлозі, ось тут, подалі від стін. Ну ось, тепер усе готово.

Обличчя Лестрейда стало червоним, як буряк.

– Ви що ж, знущаєтеся над нами, містере Шерлок Голмс? – не витримав він. – Якщо щось знаєте, то скажіть по-людськи, нема чого влаштовувати цирк!

– Запевняю, Лестрейде, для всього, що роблю, я маю вагомі підстави. Ви, мабуть, пам’ятаєте, що трохи посміялися наді мною сьогодні вранці, коли удача всміхалася вам, тому не гнівайтеся за цю невеличку театральну виставу. Прошу, Ватсоне, відчиніть це вікно та піднесіть сірник до соломи. Ось сюди.

Я так і зробив. Вітер увірвався у вікно, суха солома спалахнула та затріщала, коридор наповнився сірим димом.

– Тепер, Лестрейде, чекатимемо свідка. Ага, друзі, лементуйте: «Пожежа!» Ну, раз, два, три…

– Пожежа! – заверещали ми щосили.

– Дякую. Ще раз будь ласка.

– Пожежа!!! Горимо!

– Ще раз, джентльмени, всі разом.

– Пожежа!!!

Лемент наш було чутно, мабуть, в усьому Норвуді. І тут сталося те, чого ніхто не очікував. У дальньому кінці коридора, де, як ми всі думали, була глуха стіна, раптом прочинилися двері, і звідти вистрибнув, як заєць із нори, маленький миршавий чоловічок.

– Чудово, – сказав Голмс із холодною інтонацією. – Ватсоне, відро води на солому. Годі! Лестрейде, дозвольте представити вам нашого головного свідка, містера Джонаса Олдейкра.

Лестрейд сторопів і витріщився на худого чоловічка, який мружився від яскравого світла та диму, позираючи то на нас, то на тліючу солому. У нього було дуже неприємне обличчя – хитре, зле, хиже, із метушливими сірими очима та бляклими віями.

– Що ж це означає?! – нарешті гаркнув Лестрейд. – Ви що робили там увесь цей час, га?

Олдейкр зніяковіло захихотів і зіщулився під спопеляючим поглядом грізного детектива.

– Нічого поганого…

– Нічого поганого?! Ви зробили все, щоб невинну людину повісили на шибениці! Якби не цей джентльмен, вам би це вдалося!

Чоловічок замахав руками:

– Що ви, сер, що ви, я просто хотів пожартувати…

– Пожартувати?! Зате ми з вами жартувати не будемо! Відведіть його у вітальню та тримайте там до мого приходу. Містере Голмс, – продовжував він, коли полісмени пішли, – я не міг говорити при підлеглих, але зараз скажу, і нехай доктор Ватсон також чує: ви вчинили диво! Хоча й не розумію, як вам це вдалося. Ви врятували життя невинній людині та запобігли жахливому скандалу, котрий зруйнував би мою кар’єру.

Голмс із усмішкою поплескав Лестрейда по плечу.

– Замість зруйнованої кар’єри – блискучий успіх! Вас чекає не ганьба, а слава. Відкоригуйте трохи звіт, і всі побачать, як важко одурити інспектора Лестрейда.

– Ви не хочете, щоби згадувалося ваше ім’я?

– У жодному разі. Нагородою для мене є сама робота. Можливо, і мені колись віддадуть належне, якщо я дозволю моєму старанному біографу взятися за перо. Як ви гадаєте, Ватсоне? Але огляньмо нору, де ховався пацюк.

Заштукатурена фанерна перегородка з майстерно прихованими в ній дверима відгороджувала від торцевої стіни клітку довжиною в шість футів, куди денне світло проникало крізь щілини між балками під дахом. Усередині стояли стіл, крісло та ліжко, був запас води, їжа, кілька книг, якісь папери.

– Ось що означає – бути будівничим, – зауважив Голмс, виходячи в коридор. – Ніхто не знав про цей притулок, крім, звісно, його економки. До речі, Лестрейде, я б порадив вам, не гаючи часу, додати і її до своєї здобичі.

– Я негайно це зроблю, містере Голмс. Розкажіть лише, як ви дізналися про сховок?

– Я припустив, що «вбитий» ховається десь у будинку. Вимірявши кроками коридор другого поверху, я побачив, що він на шість футів коротший за нижній. Ясно, що сховок міг бути лише там. Я був упевнений, що він не витримає, почувши крики: «Пожежа! Горимо!» Певна річ, можна було просто увійти туди й заарештувати пройдисвіта, але мені хотілося трохи побавитися. Нехай він сам вийде на світ Божий. Крім цього, я прагнув трохи помститися за ваші ранкові глузування.

– Вам це блискуче вдалося, містере Голмс. Але як ви взагалі здогадалися, що він у будинку?

– За відбитком пальця, Лестрейде. Пригадуєте, як ви сказали: «Все ясно!»? Все було справді ясно. Напередодні відбитка не було – у цьому я був упевнений. Як ви могли помітити, деталі мають для мене велике значення. Раніше я ретельно оглянув весь передпокій і достеменно знав, що стіна була чиста. Отже, відбиток з’явився вночі.

– Але як?

– Дуже просто. Коли Олдейкр із Мак-Фарлейном розбирали папери, Джонас Олдейкр міг підсунути юнакові конверт, а той, запечатуючи його, натиснув на м’який сургуч великим пальцем. Він міг зробити це мимоволі й одразу забути. А може, Олдейкр і не підсовував, а все вийшло якось само собою, і він сам не очікував, що відбиток може знадобитися. Але потім, сидячи у своїй норі та міркуючи, він зрозумів, що за допомогою відбитка можна сфабрикувати незаперечний доказ проти Мак-Фарлейна. А вже зняти восковий зліпок із сургучевої печатки, вколоти палець голкою, вичавити на віск кілька крапель крові і прикласти до стіни в передпокої – власною рукою чи рукою домовпорядниці було зовсім не важко. Б’юся об заклад, серед паперів, які прихопив із собою у сховок наш самітник, ви знайдете й конверт із відбитком великого пальця на сургучевій печатці.

– Дивовижно! – вигукнув Лестрейд. – Чудово! Ось тепер усе справді ясно, як день. Але навіщо йому знадобилася вся ця інсценізація, містере Голмс?

Я розважався, дивлячись на детектива: зараз перед нами був не зарозумілий переможець, а боязкий шанобливий учень.

– Це зовсім нескладно. Джентльмен, котрий чекає нас унизу, має злісний, жорстокий і мстивий характер. Ви знаєте, що він колись пропонував заміжжя матері Мак-Фарлейна й отримав відкоша? Не знаєте, звісно! Я ж казав, що спочатку треба було їхати до Блекгіта, а вже потім до Норвуда… Він не пробачив образи, адже саме так сприйняв відмову, і все життя його хитрий, підступний розум виношував план помсти. Останні рік-два справи його похитнулися, ймовірно, через таємні спекуляції. Й одного чудового дня він зрозумів, що не вийде сухим із води. Тоді й вирішив одурити своїх кредиторів і виписав кілька чеків на значні суми на ім’я такого собі містера Корнеліуса, котрим, на мою думку, і є Олдейкр. Я ще не встиг встановити долю чеків, але не сумніваюся, що вони переказані на ім’я цього Корнеліуса в якесь провінційне містечко, куди Олдейкр, котрий веде подвійне життя, час від часу приїжджав. Задум його загалом, як мені здається, такий: зникнути, з’явитися деінде під іншим ім’ям, отримати гроші та почати нове життя. Він вирішив одночасно втекти від кредиторів і помститися. Бездоганна, неперевершена за своєю жорстокістю помста! Його, нещасного старого, вбиває з корисливих мотивів єдиний син його колишньої коханої. Вигадано й реалізовано майстерно. Мотив убивства – заповіт, таємний нічний візит, про який не знають навіть батьки, «забутий» ціпок, плями крові, обгорілі останки якоїсь істоти, ґудзики в попелі – усе, як у книжці пишуть. Цей павук сплів павутину, що мала знищити Мак-Фарлейна. Я, у будь-якому разі, ще дві години тому не знав, як його врятувати. Але Олдейкру забракло почуття міри – чесноти, необхідної справжньому митцю. Йому захотілося покращити й так уже досконалий витвір. Сильніше затягнути мотузку на шиї нещасної жертви. Цим усе й зіпсував. Ходімо, Лестрейде, донизу. Хочу в нього щось спитати.

Олдейкр сидів у своїй вітальні, обабіч його крісла стояли правоохоронці.

– Шановні джентльмени, це був усього лише жарт, – скиглив він благально, не зупиняючись. – Запевняю, сер, я сховався тільки потім, аби поглянути, як мої друзі реагуватимуть на моє зникнення. Ви ж чудово розумієте, я б ніколи не дозволив, щоб із бідним Мак-Фарлейном щось сталося.

– А це вже вирішуватиме суд, – проголосив Лестрейд. – А поки що ви заарештовані за звинуваченням у змові та спробі навмисного вбивства.

– Що стосується ваших кредиторів – то вони, ймовірно, зажадають конфіскації банківського рахунку містера Корнеліуса, – додав Голмс.

Чоловічок сіпнувся й злісним поглядом вп’явся в Голмса.

– Бачу, що багато чим вам зобов’язаний, – прошипів він. – Колись я з вами ще порахуюся.

Голмс усміхнувся.

– Боюся, що найближчим часом вам буде не до цього. До речі, що ви поклали в штабель разом із старими штаньми? Здохлого собаку, кролів чи ще щось? Не хочете казати? Як нелюб’язно з вашого боку! Гадаю, що пари кроликів було досить. Будете писати про Норвудську справу, Ватсоне, – сміливо пишіть про кролів. Істина десь поруч…

Пригода з чоловічками в танці

Упродовж багатьох годин Шерлок Голмс сидів, зігнувшись над скляною колбою, в якій варилося щось винятково смердюче. Його голова була опущена на груди, і він здавався мені схожим на дивну цибату птаху з тьмяним сірим пір’ям і чорним чубчиком.

– Отже, Ватсоне, – озвався він несподівано, – ви не маєте наміру вкладати свої заощадження в південноафриканські цінні папери?

Я аж сіпнувся від подиву, бо ще не звик до надзвичайних здібностей Голмса, і це раптове вторгнення в найпотаємніші мої думки було для мене незбагненне.

– Але звідки, до біса, ви про це дізналися? – спитав я.

Сищик обернувся на кріслі, тримаючи в руці запалену пробірку, і його глибоко посаджені очі радісно заблистіли.

– Зізнайтеся, Ватсоне, що ви цілком збиті з пантелику, – сказав він.

– Зізнаюся.

– Мені варто було б змусити вас написати про це на аркуші паперу та підписатися.

– Чому?

– Бо через п’ять хвилин ви скажете, що все це дуже просто.

– Упевнений, що ніколи цього не скажу.

– Бачте, любий мій Ватсоне… – детектив закріпив пробірку на штативі й узявся читати мені лекцію з виглядом професора, котрий звертається до аудиторії. – Не так уже й важко побудувати череду висновків, у якій кожен наступний природно витікає з попереднього. Якщо після цього видалити всі поміжні ланки та повідомити слухачеві лише першу й останню, це справить приголомшливе, хоча і хибне враження. Після того як я помітив впадину між великим і вказівним пальцями вашої лівої руки, мені було зовсім неважко зробити висновок, що ви не плануєте вкладати свій невеличкий капітал у золоті копальні.

– Але не бачу жодного зв’язку між цими двома обставинами!

– Охоче вірю. Однак за кілька хвилин я вам доведу, що такий зв’язок існує. Ось пропущені ланки цього найпростішого ланцюга: 1) коли вчора ввечері ми повернулися з клубу, западина між вказівним і великим пальцями на вашій лівій руці була забруднена крейдою; 2) щоразу, коли ви граєте на більярді, натираєте цю впадину крейдою, щоб кий не ковзав у вашій руці; 3) ви граєте на більярді лише з Терстоном; 4) місяць тому ви мені сказали, що Терстон запропонував вам придбати до спілки південноафриканські цінні папери, які надійдуть у продаж через місяць; 5) ваша чекова книжка замкнена в шухляді мого письмового столу, і ви не попросили у мене ключа; 6) ви не будете вкладати свої гроші в південноафриканські папери.

– До чого ж просто! – вигукнув я.

– Звісно, – сказав сищик, злегка вражений, – будь-яка задача виявляється дуже простою після того, як вам її розтлумачать. А ось вам завдання, ще не вирішене. Поглянемо, любий Ватсоне, чи вам вдасться впоратися з ним.

Він узяв зі столу аркуш паперу, подав його мені та повернувся до свого хімічного аналізу. Я з подивом побачив, що на аркуші накреслені якісь безглузді ієрогліфи.

– Даруйте, Голмсе, але ж це малювала дитина! – вигукнув я.

– То ви так вважаєте!

– Що ж це, якщо не так?

– Пан Гілтон Кьюбітт із Рідлінґ-Торп-Менору, що в Норфолку, якраз і хотів би знати, що це таке. Цей маленький ребус він послав нам із першою поштою, а сам виїхав сюди найближчим потягом. Чуєте дзвінок, Ватсоне? Це, ймовірно, він.

На сходах пролунали важкі кроки, і за хвилину до нас зайшов високий рум’яний, чисто поголений джентльмен. По його ясних очах і квітучих щоках відразу було видно, що його життя протікає далеко від туманів Бейкер-стрит. Здавалося, що він приніс із собою подих міцного, свіжого вітру зі східного берега. Потиснувши нам руки, він уже зібрався сісти, як раптом його погляд упав на аркуш із кумедними значками, який я тільки-но розглядав і залишив на столі.

– Що ви про це думаєте, пане Голмс? – поцікавився він. – Мені розповідали, що ви великий шанувальник усіляких таємничих випадків, тому вирішив, що дивнішого за це вам аж ніяк не знайти. Я вам заздалегідь вислав цей папірчик, аби дати вам час вивчити його до мого приїзду.

– Це справді напрочуд цікавий малюнок, – зауважив Шерлок. – З першого погляду його можна прийняти за дитячу витівку. Хто, здавалося б, крім дітей, міг намалювати цих крихітних чоловічків у танці? Чому ви надали настільки важливого значення такій химерній дрібниці?

– Та я й не надав би цьому жодного значення, якби не дружина. Вона до смерті перелякалася. Нічого не каже мені, але бачу в її очах непідробний жах. Ось чому я прийняв це так близько до серця.

Голмс узяв папірчик, і сонячні промені лягли на нього. Це був аркуш, вирваний із нотатника. На ньому були накреслені олівцем ось такі силуети:

Уважно розглянувши рисунок, Шерлок обережно згорнув його і сховав у гаманець.

– Ця справа обіцяє багато цікавого та незвичайного, – зазначив він. – Ви вже дещо розповіли мені в своєму листі, пане Гілтон Кьюбітт, але я був би вам вельми вдячний, якби ви люб’язно погодилися повторити свою розповідь, аби дати можливість почути її моєму колезі, доктору Ватсону.

– Я кепський оповідач, – сказав наш гість, нервово стискаючи та розтискаючи свої великі дужі руки. – Якщо в моїй оповідці вам щось видасться незрозумілим, ставте мені, будь ласка, запитання. Почну з того, що торік я одружився… Але мушу повідомити, що хоч я й незаможний, наш рід живе у Рідлінґ-Торпі вже впродовж п’яти століть і вважається найшляхетнішою родиною в усьому графстві Норфолк. Минулого року я приїхав до Лондона на свята та зупинився в мебльованих кімнатах на Рессел-сквер, тому що там зупинився Паркер, наш священик. У цих мебльованих кімнатах жила молода американська леді, її прізвище Патрик, Ілсі Патрик. Ми з нею заприятелювали. Не минуло й місяця, як я палко покохав її. Ми нишком побралися і поїхали до мене до Норфолка.

Вам, ймовірно, видається дивним, пане Голмс, що нащадок хорошого старовинного роду одружується з жінкою, нічого не знаючи про її минуле та про її сім’ю. Але якби ви побачили її та пізнали, вам неважко було б мене збагнути. Вона була дуже щира зі мною, моя Ілсі, надала мені повну свободу відмовитися від шлюбу, якщо захочу. «У моєму колишньому житті були дуже неприємні знайомства, – казала вона, – і я хочу забути про них. Не бажаю повертатися до свого минулого, бо будь-який спогад завдає мені болю. Якщо ти зі мною одружишся, Гілтоне, то поберешся з жінкою, котра особисто нічого ганебного не вчинила, але мусиш повірити мені на слово та дозволити промовчати про все, що було зі мною до того, як стала твоєю. Якщо ця умова видається тобі занадто важкою, повертайся до Норфолка та залиш мені провадити те самотнє життя, яке я вела до зустрічі з тобою».

Ілсі сказала мені це за день до весілля. Я відповів їй, що готовий скоритися її бажанням, і дотримав свого слова. Тепер ми одружені вже рік і прожили його дуже щасливо. Але місяць тому, наприкінці червня, я помітив перші ознаки наближення лиха. Моя дружина отримала листа з Америки – на конверті була американська марка. Дружина зблідла, як сметана, коли прочитала послання, та жбурнула його у вогонь. Жодного разу про нього не згадала, і я нічого не питав, бо обіцянка є обіцянка. Але з цього часу вона жодної миті не була спокійна. У неї тепер завжди перелякане обличчя, і по всьому видно, що чогось очікує.