Повернення Шерлока Голмса

Ті місяці, що ми прожили поряд, зовсім не були настільки бідними на події, як про це зараз каже Голмс. Гортаючи свої щоденники того часу, я знайшов там відому справу про викрадені документи колишнього президента Мурільйо та трагедію на борту нідерландського лайнера «Фрісланд», під час якої ми з Голмсом мало не загинули. Але горда замкнута душа мого приятеля не сприймала захоплення натовпу, і він змусив мене присягнутись ніколи більше не писати ні про нього самого, ні про його метод, ні про його успіхи. Заборону цю, як я вже повідомляв, він зняв зовсім нещодавно.

Після свого незвичайного протесту Шерлок Голмс зручно вмостився у фотелі, взяв газету й тільки-но почав її неспішно гортати, аж раптом пролунав різкий дзвінок, після чого ми почули дужі глухі удари, ніби в двері барабанили кулаком. Потім хтось із шумом заскочив у передпокій, побіг сходами, і в нашій вітальні опинився блідий, скуйовджений і захеканий юнак із божевільними очима.

– Даруйте, містере Голмс, – насилу вимовив він. – Заради бога не гнівайтеся… Я вже й не знаю, що робити. Містере Голмс, я – нещасний Джон Гектор Мак-Фарлейн…

Він чомусь був упевнений, що це ім’я пояснить нам і мету його візиту, і його дивний вигляд, але із запитального виразу, що застиг на обличчі мого товариша, я збагнув, що для нього воно означає анітрохи не більше, ніж для мене.

– Пригостіться цигаркою, містере Мак-Фарлейн, – запропонував Голмс, підсовуючи гостеві свій портсигар. – Мій колега доктор Ватсон, оцінивши ваш стан, прописав би вам щось заспокійливе. Але ж і припікає сьогодні, правда? Ну от, а тепер, якщо ви трішки отямилися, сідайте, будь ласка, у це крісло та спокійно, не кваплячись розкажіть, хто ви та що привело вас сюди. Ви назвали своє ім’я так, ніби воно мені обов’язково знайоме, але запевняю, що, крім тих очевидних фактів, що ви масон, адвокат, неодружені, хворієте на астму, – я більше нічого не знаю.

Я вже знайомий із методами мого приятеля, тож поглянувши уважніше на нашого гостя, помітив і недбалість в одязі, і пачку ділових паперів, і брелок на ланцюжку від годинника, і засапаний подих – словом, усе, що допомогло Голмсу зробити свої висновки. Але наш відвідувач був уражений.

– Атож, містере Голмс, маєте рацію, до цього можна лише додати, що немає зараз у Лондоні людини, нещаснішої за мене. Заради всього святого, містере Голмс, рятуйте! Якщо вони прийдуть за мною, а я не встигну закінчити свою розповідь, попросіть їх зачекати. Хочу, щоб ви дізналися все від мене. Я піду в каземат зі спокійним серцем, якщо ви погодитеся мені допомагати.

– Вас заарештують? – вигукнув Голмс. – Та це просто диво… просто жахливо. Яке звинувачення вам висувають?

– Убивство містера Джонаса Олдейкра з Ловер-Норвуда.

На обличчі мого товариша відбилося співчуття з відтінком, як мені здалося, задоволення.

– Це ж треба! – зауважив він. – Адже всього кілька хвилин тому я скаржився доктору Ватсону, що сенсації зникли зі сторінок наших газет.

Наш гість простягнув тремтячу руку до «Дейлі телеграф», що так і залишилася лежати на колінах Голмса.

– Якби ви встигли розгорнути газету, сер, вам не довелося б питати, навіщо я сюди прийшов. Мені здається, що зараз усі тільки й пліткують про мене та моє горе, – він указав на першу сторінку. – Ось. Із вашого дозволу, містере Голмс, я прочитаю. Слухайте: «Загадкова подія в Ловер-Норвуді. Зник місцевий будівничий. Підозрюють убивство та підпал. Злочинець залишив сліди». Вони вже йдуть цими слідами, містере Голмс, і знаю, що скоро тут будуть! За мною стежили від самого вокзалу. Вони, певна річ, лише чекають ордера на арешт. Мама не переживе цього, її серце не витримає!

Він у відчаї ламав руки, гойдаючись у кріслі.

Я з цікавістю розглядав чоловіка, якого звинувачували в якомусь страхітливому злочині: йому було десь близько двадцяти семи років, світло-русяве волосся, приємне обличчя з м’якими, ніби змазаними рисами, ні вусів, ні бороди, перелякані голубі очі, майже дитячий рот; судячи з костюма та манер – джентльмен, із кишені літнього плаща стирчить пачка документів, які підказали Голмсу його фах…

– Скористаємося часом, що в нас залишився, – підсумував Голмс. – Ватсоне, прочитайте, будь ласка, цю статтю.

Під викличним заголовком, який прочитав нам Мак-Фарлейн, було надруковано наступне інтригуюче повідомлення:

«Сьогодні вночі, точніше, вдосвіта, у Ловер-Норвуді сталася подія, яка наводить на думку про злочин. Містер Джонас Олдейкр добре відомий в окрузі, де він упродовж багатьох років укладав угоди на будівництво. Містер Джонас Олдейкр – неодружений, йому п’ятдесят два роки, його садиба Діп-Дін-гаус – поруч із Сайденгемом, неподалік від Сайденгем-роуд. За словами сусідів, він дивак, неговіркий і нетовариський. Кілька років тому покинув справу, на якій нажив чималих статків. Однак невеликий склад будматеріалів у нього все ж залишився. Й ось учора ввечері, майже опівночі, у пожежну охорону повідомили, що за його будинком у дворі спалахнув один зі штабелів із дошками. Пожежники негайно виїхали, але полум’я з такою люттю жерло сухе дерево, що загасити вогонь було неможливо, і штабель згорів дотла. З першого погляду могло здатися, що подія ця цілком пересічна, але незабаром з’ясувалися обставини, що вказують на злочин. Усіх вразила відсутність власника складу на місці події. Його взялися шукати, але ніде не знайшли. Коли увійшли до його покою, то побачили, що ліжко не зім’яте, сейф відчинений, на підлозі розкидані якісь документи, усюди сліди боротьби, невеликі плями крові і, нарешті, у кутку дубова палиця, руків’я якої також забруднене кров’ю. Відомо, що ввечері в містера Джонаса Олдейкра був гість, котрого він закликав до спальні. Є докази, що знайдений ціпок належить цьому гостю. Ним виявився Джон Гектор Мак-Фарлейн-молодший, компаньйон лондонської юридичної контори «Ґрем і Мак-Фарлейн», 426. Ґрешембілдінґз, Східно-центральна дільниця. На думку поліції, активи, якими вона володіє, не залишають сумнівів у мотивах, які підштовхнули до цього злочину. Ми впевнені, що незабаром зможемо повідомити нашим читачам нові подробиці».

Ще одне повідомлення.

«Поширилися чутки, що містера Джона Гектора Мак-Фарлейна вже заарештували за звинуваченням у вбивстві містера Джонаса Олдейкра. Добре відомо, що наказ про його арешт уже підписаний. Слідство отримало нові докази, які підтверджують найгірші припущення. Крім слідів боротьби, у спальні нещасного виявили, що, по-перше, скляні двері спальні, які виходять у двір, виявилися відчиненими, по-друге, через двір до штабеля тягнеться слід від важкого предмета, який тягнули по землі, і, нарешті, у попелі виявили обвуглені кістки. Поліція дійшла висновку, що ми маємо справу з жахливим злочином: убивця завдав жертві смертельного удару в спальні, витягнув із сейфу папери, відтягнув труп до штабеля й, аби приховати сліди, підпалив його. Слідство доручили досвідченому фахівцеві Скотленд-Ярду інспектору Лестрейду, котрий узявся за розслідування з властивою йому енергійністю та проникливістю».

Шерлок Голмс слухав звіт про ці надзвичайні події, заплющивши очі й стуливши кінчики пальців.

– Випадок, без сумніву, цікавий, – нарешті промовив він у задумі. – Але дозвольте cпитати вас, містере Мак-Фарлейн, чому ви досі розгулюєте на волі, хоча підстав для вашого арешту начебто цілком достатньо?

– Я з батьками живу в Торрінґтон-лоджі, це в Блекгіті, містере Голмс, але вчора ми завершили справи з містером Олдейкром дуже пізно. Я залишився ночувати в готелі в Норвуді, звідки й поїхав на роботу. Про те, що трапилося, я дізнався лише в потязі, коли прочитав замітку, яку вам зараз показав. Одразу ж зрозумів, яка жахлива небезпека мені загрожує, тому поквапився до вас, щоб про все розповісти. Не маю жодного сумніву, що, якби я замість цього прийшов у свій офіс у Сіті або повернувся вчора додому, мене б уже давно заарештували. Від вокзалу Лондон-бридж за мною йшов якийсь чоловік, і я впевнений… Боже, що це?

Пролунав наполегливий дзвінок, услід за яким на сходах почулися важкі кроки, двері вітальні відчинилися, і на порозі з’явився наш старий приятель Лестрейд у супроводі полісменів.

– Містере Джон Гектор Мак-Фарлейн! – оголосив інспектор Лестрейд. Наш нещасний відвідувач піднявся. Обличчя його побіліло як стіна. – Ви заарештовані за навмисне вбивство містера Джонаса Олдейкра.

Мак-Фарлейн у розпачі обернувся до нас і знову опустився у крісло, неначе йому ноги підломилися.

– Стривайте, Лестрейде, – озвався Голмс, – дозвольте цьому джентльменові закінчити розповідь про те, що він знає про цю надзвичайну подію. Півгодини нічого не змінять. Гадаю, що це допоможе нам розплутати справу.

– Ну, розплутати її буде неважко, – відрубав Лестрейд.

– І все ж, якщо не заперечуєте, мені було б дуже цікаво вислухати містера Мак-Фарлейна.

– Що ж, містере Голмс, не можу вам відмовити. Ви надали поліції дві-три послуги, і Скотленд-Ярд перед вами в боргу. Але я залишуся з моїм підопічним і попереджаю, що кожне його свідчення може бути використане проти нього.

– Саме про це я й прошу, – відгукнувся наш гість. – Вислухайте правду та спробуйте зрозуміти. Більше нічого не треба.

Лестрейд поглянув на годинник.

– Даю півгодини.

– Насамперед хочу повідомити, – почав Мак-Фарлейн, – що до вчорашнього дня я в очі не бачив містера Джонаса Олдейкра. Однак ім’я його чув, його знали мої батьки, але вже багато років не бачилися з ним. Тому я дуже здивувався, коли вчора десь о третій годині дня він з’явився в моєму офісі в Сіті. Але почувши про мету його візиту, я здивувався ще більше. Він приніс кілька вирваних із нотатника сторінок із абияк накиданими позначками та поклав їх мені на стіл. Ось вони. «Це мій заповіт, – сказав він, – прошу вас, містере Мак-Фарлейн, оформити його як годиться. Я посиджу тут і зачекаю». Я сів переписувати заповіт і раптом побачив (уявіть собі моє здивування), що майже весь свій статок він залишає… мені! Я звів на нього погляд: цей дивний, схожий на тхора чоловічок із безбарвними віями спостерігав за мною з усмішкою. Не вірячи власним очам, я дочитав заповіт. І тоді він розповів, що сім’ї він не має, нікого з рідних не залишилося, що замолоду він приятелював із моїми батьками, а про мене завжди чув якнайкращі відгуки й упевнений, що його гроші дістануться достойній людині. Я, звісно, почав дякувати за таку щедрість. Заповіт було складено й підписано в присутності мого клерка. Ось він, на блакитному папері, а ось і ці папірці, як я вже казав, – чернетки. Після цього містер Олдейкр заявив, що в нього вдома є ще папери – угоди, документи на встановлення права власності, заставні, акції, і він хоче, щоб я їх подивився. Він зазначив, що не заспокоїться доти, поки все не залагодить, і попросив мене приїхати до нього додому в Норвуд увечері, прихопивши заповіт, аби швидше покінчити з формальностями. «Пам’ятайте, мій хлопчику: ні слова вашим батькам, поки справу не буде залагоджено. Нехай це буде для них нашим маленьким сюрпризом», – наполегливо повторював він і навіть змусив мене присягнутися мовчати. Розумієте, містере Голмс, я не міг йому ні в чому відмовити. Цей чоловік був моїм добродійником, і я, зрозуміло, хотів якнайсумлінніше виконати всі його забаганки. Я послав додому телеграму, що маю важливу справу й не знаю, коли повернуся. Містер Олдейкр пообіцяв, що пригостить мене вечерею, і просив прийти на дев’яту годину, бо раніше він не встигне повернутися додому. Я довго шукав адресу, і, коли подзвонив у двері, було вже майже пів на десяту. Містер Олдейкр…

– Зачекайте! – зупинив його Голмс. – Хто відчинив двері?

– Літня жінка, мабуть, його економка.

– І вона, вочевидь, спитала, хто ви, і ви їй відповіли?

– Атож.

– Продовжуйте, будь ласка.

Мак-Фарлейн витер спітніле чоло й продовжив:

– Ця жінка завела мене в їдальню, доволі скромна вечеря вже була на столі. Після кави містер Джонас Олдейкр запросив мене в спальню, де стояв важкий сейф. Він його відімкнув і витягнув купу документів, які ми почали розбирати. Закінчили вже десь опівночі. Він мовив, що не хоче будити економку, і випустив мене через двері спальні, які вели надвір і весь час були відчинені.

– Фіранка була опущена? – спитав Голмс.

– Не впевнений, але здається, що наполовину. А, згадав! – він підняв її, щоб випустити мене. Я не міг знайти ціпок, але він заспокоїв: «Не біда, синку, ми тепер, сподіваюся, будемо бачитися частіше, і хочу вірити, що цей обов’язок не стане для вас обтяжливим. Прийдете наступного разу та й заберете свій ціпок». Так я й пішов – сейф відчинений, а пачки документів – на столі. Було вже пізно повертатися в Блекгіт, тому я переночував у готелі «Анерлі Армз». Ось, власне, і все. А про цю страшну подію дізнався лише в потязі…

– Маєте ще запитання, містере Голмс? – поцікавився Лестрейд. Слухаючи Мак-Фарлейна, він разів зо два скептично підняв брови.

– Поки не побуваю в Блекгіті – ні.

– У Норвуді, хотіли ви сказати, – виправив Лестрейд.

– Саме це я й хотів сказати, – поділився своєю загадковою усмішкою Голмс.

Хоча Лестрейд і не любив згадувати це, але він не один раз і не двічі переконався на власному досвіді, що Голмс зі своїм гострим, як лезо бритви, розумом бачить набагато глибше, ніж він, Лестрейд. Останній підозріло глянув на мого товариша.

– Маю потребу переговорити з вами, містере Голмс, – сказав він. – Що ж, містере Мак-Фарлейн, ось мої констеблі, а кеб чекає внизу.

Нещасний юнак піднявся і, благально поглянувши на нас, вийшов із кімнати. Полісмени пішли за ним, Лестрейд залишився. Голмс узяв зі столу чернетки заповіту й уважно взявся їх вивчати.

– Цікавий документ, Лестрейде, чи не так?

Шерлок простягнув нотатки інспектору. Представник влади спантеличено покрутив їх у руках і сказав:

– Я розібрав лише перші рядки, потім ще кілька посередині другої сторінки та два наприкінці. У цих місцях почерк майже каліграфічний, все інше написано дуже нечітко, а три слова взагалі неможливо прочитати.

– І що ви думаєте з цього приводу? – спитав Голмс.

– А що думаєте ви?

– Гадаю, що заповіт писали в потязі. Каліграфічні рядки написані на зупинках, нерозбірливі – під час ходи потяга, а зовсім незбагненні – коли вагон підскакував на стрілках. Експерт відразу визначив би, що заповіт складено в приміському потязі, бо лише при підході до великого міста стрілки розміщені одна за одною настільки часто. Якщо вважати, що він писав усю дорогу, можна зробити висновок, що це був експрес, який лише один раз зупинявся між Норвудом і вокзалом Лондон-бридж.

Лестрейд зареготав.

– Ну, містере Голмс, для мене ваші теорії занадто мудрі. Який це має стосунок до того, що сталося?

– Безпосередній: це підтверджує розповідь Мак-Фарлейна, зокрема те, що Джонас Олдейкр склав свій заповіт нашвидкуруч. Імовірно, він займався цим дорогою до Лондона. Дуже цікаво, що людина пише настільки важливий документ у таких невідповідних обставинах. Напрошується висновок, що він не надавав йому великого значення. Саме так вчинила б людина, котра наперед знає, що заповіт ніколи не виконає свою функцію.

– Що б там не казали, але він написав свій смертний вирок, – заперечив Лестрейд.

– Ви впевнені?

– А ви ні?

– Можливо. Мені в цій справі ще не все зрозуміло.

– Не зрозуміло? Але ж чіткіше й бути не може. Юнак несподівано дізнається, що в разі смерті якогось немолодого джентльмена він успадковує його майно. І що робить? Не кажучи нікому ні слова, під якимось приводом вирушає того ж вечора до свого клієнта, чекає, поки економка (єдиний, крім господаря, мешканець будинку) засне, і, залишившись зі своїм благодійником сам на сам, убиває його, спалює труп у штабелі дощок, затим вирушає в місцевий готель. Сліди крові на підлозі та на руків’ї його ціпка майже не помітні. Можливо, йому здалося, що він убив Олдейкра безкровно, тому вирішує знищити труп, аби замести сліди, які, ймовірно, неодмінно вказували б на нього. Це ж очевидно.

– У тому-то й річ, любий Лестрейде, що аж надто очевидно. Серед ваших чеснот немає однієї – уяви, але все ж спробуйте уявити себе на місці цього юнака на одну мить і скажіть: вчинили б ви вбивство ввечері того ж дня, коли дізналися про заповіт? Невже вам не спало б на думку, що сусідство цих двох подій небезпечне, а ще небезпечнішими є слуги, котрі знають про вашу присутність у будинку. Адже двері гостеві відчиняла економка! І врешті-решт, витратити стільки зусиль, аби знищити труп, і залишити в кімнаті ціпок, щоби всі знали, хто злочинець! Погодьтеся, Лестрейде, що це малоймовірно.

– Що стосується ціпка, містере Голмс, то ви не гірше за мене знаєте, що злочинці часто хвилюються й роблять те, чого б ніколи не зробили в нормальному стані. Швидше за все, він просто побоявся повернутися за ціпком у спальню. Спробуйте вигадати версію, яка пояснювала б факти краще, ніж моя.

– Та скільки завгодно! – стенув плечима Голмс. – Будь ласка, ось, наприклад, цілком імовірний варіант. Дарую його як робочу гіпотезу. Якийсь волоцюга йде повз будинок і завдяки піднятій фіранці помічає в спальні двох чоловіків. Адвокат пішов. Входить волоцюга, зауважує ціпок, хапає його й убиває Олдейкра. Потім влаштовує пожежу, спалює труп і зникає.

– Але навіщо волоцюзі спалювати труп?

– А навіщо це робити Мак-Фарлейну?

– Щоб знищити докази.

– А волоцюга хотів зробити вигляд, що ніякого вбивства не було взагалі.

– Чому ж волоцюга нічого не взяв?

– Бо побачив, що з паперів для нього жодної користі.

Лестрейд похитав головою, хоча мені здалося, що вигляд у нього перестав бути таким самовпевненим.

– Якщо ваша ласка, містере Голмс, шукайте свого волоцюгу, а ми займаємося Мак-Фарлейном. Хто має рацію – покаже майбутнє. Але раджу вам, містере Голмс, звернути увагу ось на яку обставину: вдалося встановити, що не пропав жоден папірець, а Мак-Фарлейн – єдиний у світі, кому нічого не треба було брати. Бо як законний спадкоємець він і так мав усе отримати.

Цей аргумент начебто справив на мого приятеля враження.

– Не можу заперечувати, – сказав він, – що деякі обставини явно свідчать на користь вашої версії. Я тільки висловив думку, що можливі й інші. Втім, як ви слушно зауважили, майбутнє покаже. Бувайте. Якщо не заперечуєте, я сьогодні ж поїду до Норвуда, щоб переконатися, як просувається справа.

Тільки-но за інспектором зачинилися двері, мій товариш схопився з крісла й почав енергійно збиратися, як людина, на котру чекає улюблена робота.

– Передусім, Ватсоне, – говорив він, швидко одягаючи піджака, – я, як і казав, поїду до Блекгіта.

– Чому ж не до Норвуда?

– Тому що перед нами два надзвичайно дивних епізоди, які сталися відразу один за одним. Поліція помиляється, сконцентрувавши всю увагу на другому епізоді, бо він має склад злочину. Але логіка вимагає іншого підходу, це безсумнівно. Спочатку потрібно спробувати з’ясувати все, пов’язане з першим епізодом, тобто з цим дивним заповітом, який було складено так квапливо й на ім’я людини, котра найменше цього очікувала. Можливо, це дасть ключ до розуміння другого епізоду. Ні, мій друже, ви мені навряд чи зможете сьогодні допомогти. Небезпеки немає навіть найменшої, інакше я неодмінно просив би вас скласти мені компанію. Сподіваюся, ввечері зможу оголосити вам, що мені таки вдалося зробити щось для цього нещасного юнака, котрий довірив свою долю в мої руки.

Повернувся мій приятель пізно ввечері, і його потемніле засмучене обличчя краще за будь-які слова повідомило мені, що від його ранкових надій не залишилося й сліду. З годину він грав на скрипці, намагаючись заспокоїтися. Нарешті він відклав інструмент убік і почав докладно описувати мені свої невдачі.

– Кепські справи, Ватсоне, гірше не буває. Перед Лестрейдом я намагався цього не показати, але, чесно кажучи, боюся, що цього разу саме він іде правильним шляхом, а не ми. Інстинкт тягне мене в один бік, а факти – в інший. А англійські судді (маю всі підстави так вважати) не досягнули того інтелектуального рівня, щоб віддати перевагу моїй теорії перед фактами Лестрейда.

– Ви їздили до Блекгіта?

– Аякже, Ватсоне, їздив і дізнався там, що покійний Олдейкр був негідник, яких мало. Батько Мак-Фарлейна поїхав шукати сина, вдома була мати – маленька сивенька бабуся з блакитними оченятами, котра вся тремтіла від страху й обурення. Вона, звісно, не могла й на секунду припустити, що її син винен. А ось щодо долі Олдейкра вона не висловила ні подиву, ні жалю. Мало того, вона характеризувала його такими фразами, що позиція Лестрейда стала ще міцнішою. Адже якщо Мак-Фарлейн знав її ставлення до Олдейкра, то нічого дивного, що він зненавидів його та зважився на вбивство. «Це не людина, це злісна, хитра мавпа, – твердила жінка, – і він був усе життя таким, навіть замолоду». – «Ви знали його раніше?» – спитав я. «Ще б пак, я його добре знала! Він колись залицявся до мене. Яке щастя, що я відмовила йому та вийшла заміж за чесного й порядного чоловіка, хоча й не такого заможного! Ми, містере Голмс, були з Олдейкром заручені, і раптом я якось дізнаюся, що він (який жах!) відчинив пташник і запустив туди кота. Його жорстокість так вразила мене, що я негайно ж йому відмовила». Вона пошукала в шухляді секретера та простягнула мені світлину молодої жінки. Обличчя було порізане ножем. «Це я, – сказала вона. – Ось у якому вигляді він відіслав мою фотографію разом із своїм прокляттям у день мого весілля». – «Але тепер, – заперечив я, – він, мабуть, пробачив вам: адже весь свій статок залишив вашому синові». – «Ні мені, ні моєму синові нічого не потрібно від Джонаса Олдейкра – ні від живого, ні від мертвого! – вибухнула вона. – Є Бог на небі, містере Голмс. Він покарав лиходія. І доведе, коли буде на те Його свята воля, що мій син не винен ні в чиїй смерті!» Як я не старався, нічого не зміг знайти на користь нашої гіпотези. Зрештою, я облишив спроби та поїхав до Норвуда. Садиба Діп-Дін-гаус – великий сучасний будинок із червоної цегли. Він стоїть у саду, а перед ґанком знаходиться обсаджений лавровими кущами газон. Праворуч від оселі та на значній відстані від дороги – склад, де була пожежа. Я накидав у нотатнику план, ось він. Ці засклені двері ліворуч ведуть у спальню Олдейкра, тому з вулиці видно все, що там діється. Це, мабуть, найбільш утішне з усього, що мені сьогодні вдалося дізнатися. Лестрейда не було, всім керував його помічник-сержант. Його люди якраз перед моєю появою зробили важливу знахідку: копаючись у попелі на місці згорілого штабеля, вони знайшли, крім обвуглених кісток, кілька почорнілих металевих кружалець. Уважно вивчивши їх, я переконався, що це – ґудзики від штанів. На одному мені навіть вдалося розібрати слово «Гаймс» – це ім’я кравця, котрий шив для Олдейкра. Потім я взявся вивчати газон, чи немає там слідів. Але там так сухо, що земля твердіша за камінь. Крім того, що крізь живопліт із бирючини якраз навпроти згорілого штабеля по землі протягнули тіло або чимось навантажений лантух. Однак нічого встановити не вдалося. Усе це, звісно, підтверджує версію поліції. Я цілу годину повзав по газону під палючим сонцем, і все дарма. Зазнавши фіаско надворі, я подався в спальню. Плями крові виявилися дуже блідими – ледь помітні, але свіжі. Ціпка я не бачив, його вже забрали, але сліди на ньому також були нечіткі. Палиця, безумовно, належить нашому підопічному – він сам це визнав. На килимі сліди будівничого та Мак-Фарлейна, але жодних слідів третьої особи, і це також свідчить проти нас. Словом, чаша терезів усе дужче схиляється на їхню користь. І все ж у мене з’явилася надія, хоч і дуже слабка. Я переглянув уміст сейфа, який майже повністю було вивалений на стіл. Папери були в запечатаних конвертах, поліція розкрила один чи два. Так от, наскільки я можу судити, цінність їхня вельми незначна, та й банківська книжка Олдейкра не підтвердила, що її власник мав значні кошти. Мені здалося, що деяких паперів бракує. Кілька разів траплялися згадки про якісь операції, пов’язані, як можна припустити, зі значними сумами. Але документів про ці угоди я не знайшов. Якби я зміг це довести, аргументи Лестрейда неминуче обернулися б проти нього. Ну, скажіть, навіщо людині красти те, що й так має їй дістатися? Зрештою, зазирнувши в кожну щілину й не досягнувши якихось результатів, я вирішив поговорити з економкою. Місіс Лексінґтон – похмура, мовчазна жінка, що підозріло поглядала на мене спідлоба. Вона щось знає, але випитати в неї я нічого не зміг. Так, вона впустила містера Мак-Фарлейна о пів на десяту. Краще б їй руки відсохли в ту мить, коли вона підійшла до дверей! Економка лягла спати о пів на одинадцяту. Її кімната розташована в іншому кінці будинку, жодного галасу вона не чула. Капелюх і, наскільки вона пам’ятає, ціпок містер Мак-Фарлейн залишив у передпокої. Жінка прокинулася від вигуків: «Пожежа! Пожежа!» Звісно, її любого господаря вбили. Чи були в нього вороги? У кого їх немає? Але містер Олдейкр жив дуже замкнуто й зустрічався з людьми, лише коли того вимагали справи. Ґудзики вона бачила й переконана, що вони від того костюма, який був на ньому напередодні. Дошки в штабелі були дуже сухі, бо цілий місяць не було дощу. Вони спалахнули, як порох, і коли жінка добігла до складу, полум’я вже все охопило. І вона, і пожежники чули запах смаженого м’яса. Ні про папери, ні про особисті справи містера Олдейкра нічого не знає. Ось, любий Ватсоне, і весь звіт про мої сьогоднішні невдачі. І все ж, і все ж… – його руки нервово стиснулися в кулаки, і детектив продовжив із пристрасною впевненістю: – Я знаю, що гра нечесна. Відчуваю це нутром. Економка щось приховує. Але що саме – все ще не можу збагнути. Вона дивилася похмуро та зухвало, як людина з нечистою совістю. Але що про це говорити, Ватсоне… Боюся, однак, якщо нам не допоможе випадок, норвудська справа не займе свого місця в хроніці наших успіхів, яка, як мені здається, рано чи пізно впаде на голову покірного читача.