Повернення Шерлока Голмса

– Тому що звідси чудово видно наш мальовничий будинок. Чи можу я попросити вас, любий Ватсоне, підійти трохи ближче до вікна? Тільки будьте обережні, ніхто не повинен вас бачити. Ну, а тепер погляньте на вікна наших колишніх кімнат, де почалося стільки цікавих пригод. Зараз побачимо, чи зовсім я втратив здатність дивувати вас за три роки нашої розлуки.

Я ступив уперед, поглянув на знайоме вікно й аж присвиснув від подиву. Фіранка була опущена, кімната яскраво освітлена, і тінь чоловіка, котрий сидів у фотелі, чітко виділялася на світлому фоні вікна. Голова, форма широких плечей, гострі риси обличчя – жодних сумнівів. Голова виднілася впівоберта й нагадувала ті чорні силуети, які любили малювати наші бабусі. Це була точна копія Голмса. Я був настільки вражений, що мимоволі простягнув руку, бажаючи переконатися, чи він дійсно стоїть тут, поруч зі мною. Голмс аж трусився від безгучного сміху.

– Ну, як? – спитав він.

– Це просто неймовірно! – прошепотів я.

– Здається, роки не знищили мою винахідливість, а звичка не висушила її, – сказав детектив, і я вловив у його голосі радість і гордість художника, котрий пишається власним витвором. – Правда, схожий?

– Я готовий був би заприсягтися, що це ви!

– Честь виконання належить містерові Меньє з Ґренобля. Він ліпив цю фігуру кілька днів. Вона зроблена з воску. Все інше облаштував я, коли заходив на Бейкер-стрит сьогодні вранці.

– Але навіщо вам усе це потрібно?

– Маю на те серйозні причини, любий Ватсоне. Хочу, щоб дехто думав, що я перебуваю там, хоча насправді я зовсім в іншому місці.

– То ви думаєте, що за квартирою стежать?

– Я це знаю точно.

– І хто ж?

– Мої старі вороги, Ватсоне. Та чарівна компанія, ватажок якої впокоївся на дні Рейхенбахського водоспаду. Як ви пригадуєте, вони, і тільки вони, знали, що я ще живий. Вони були впевнені, що я рано чи пізно повернуся до своєї колишньої квартири. Вони не переставали наглядати за нею, й ось сьогодні вранці побачили, що я повернувся.

– Але як ви здогадалися про це?

– Визирнувши з вікна, я впізнав їхнього шпигуна. Це доволі відомий чоловік, його ім’я Паркер, за фахом грабіжник і вбивця, і водночас чудовий музикант. Він мене не дуже цікавить. Набагато більше мене цікавить інший – той страшний чоловік, хто ховається за ним, найближчий соратник Моріарті, той, хто кидав у мене каміння з верхівки скелі, найхитріший і найнебезпечніший злочинець у всьому Лондоні. Саме цей чоловік полюватиме за мною сьогодні вночі, Ватсоне, і він не підозрює, що ми полюватимемо за ним.

Поступово я зрозумів, що запланував мій приятель. Із нашого зручного притулку ми мали можливість наглядати за тими, хто прагнув спостерігати за нами, і стежити за нашими переслідувачами. Тонкий силует у вікні служив приманкою, а ми були мисливцями. Мовчки ми стояли поруч у темряві, пліч-о-пліч, й уважно вдивлялися в силуети перехожих, котрі метушилися туди й сюди вулицею унизу. Голмс не зронив жодного слова й навіть не ворушився, але я відчував, що він дуже напружений і пильно стежить за людським потоком на тротуарі. Ніч була холодна та неприємна, різкий вітер дув уздовж довгої вулиці. Люду було багато, майже всі перехожі пересувалися квапливо, ховаючи носи в коміри або кашне. Мені здалося, що та сама фігура кілька разів пройшла повз будинок, і особливо підозрілими здавалися двоє чоловіків, котрі, немов ховаючись від вітру, довго стояли в одному під’їзді неподалік від нас. Я спробував звернути на них увагу Голмса, але він відповів мені лише ледве чутним вигуком розчарування та продовжував уважно розглядати вулицю. Час від часу він переступав з ноги на ногу або нервово постукував пальцями по стіні. Я бачив, що йому стає незатишно, а події розгортаються не зовсім так, як він припускав. Нарешті, коли підійшла північ і вулиця майже спорожніла, детектив почав крокувати кімнатою, вже не приховуючи свого хвилювання. Я хотів щось йому сказати, аж раптом мій погляд упав на освітлене вікно, і я знову відчув подив. Схопивши Голмса за руку, я показав йому на вікно.

– Постать ворухнулася! – вигукнув я.

І справді, тепер силует був обернений до нас уже не профілем, а спиною.

Либонь, роки не пом’якшили різкого характеру Голмса, і він залишився таким самим нестерпним, стикаючись із людьми менш розумними, ніж він сам.

– Звісно, вона ворухнулася, – буркнув він. – Невже я останній телепень, Ватсоне, щоб усадовити в кімнаті явне опудало й сподіватися за його допомогою одурити найбільш хитрющих шахраїв, котрі тільки існують в Європі? Ми сидимо в цій дірі дві години, і за цей час місіс Гадсон змінювала положення фігури вісім разів, тобто кожні чверть години. Звісно, вона підбирається до неї так, аби її саму не було видно… Ага!

Раптом він затамував подих і завмер. У напівтемряві я побачив, як детектив стоїть, витягнувши шию, у позі напруженого очікування. Вулиця тепер була зовсім безлюдною. Можливо, що ті двоє все ще стояли причаївшись у під’їзді, але я вже не міг їх бачити. Навколо нас панували тиша та пітьма. І в темряві чітко виділявся жовтий екран яскраво освітленого вікна з контурами чорного силуету в центрі.

У повній тиші я чув дихання Голмса зі свистом, що свідчило про сильне, насилу тамоване хвилювання. Несподівано він штовхнув мене вглиб кімнати, у найтемніший її закуток, і затиснув мені на хвилину рота рукою, щоб я не промовив ні слова. У цю мить я відчув, як тремтять його пальці. Ніколи ще не бачив я його таким схвильованим, однак темна вулиця й далі здавалася пустельною та безмовною.

І раптом я почув те, що вже вловив тонший слух мого приятеля. Якийсь тихий, приглушений звук долинув до мене, але не з боку Бейкер-стрит, а з глибини того самого будинку, в якому ми ховалися. Ось відчинилися та зачинилися вхідні двері. За секунду чиїсь обережні кроки почулися в коридорі – кроки, які, мабуть, намагалися бути тихими, але гучно відлунювали в порожньому будинку. Голмс притулився до стіни; я зробив те саме, міцно стиснувши револьвер. Вдивляючись у темряву, я розрізнив нечіткий чоловічий силует, чорну постать, трохи темнішу, ніж чорний прямокутник відчинених дверей. Хвильку він постояв там, потім пригнувся і крадучись рушив уперед. У всіх його рухах таїлася загроза. Ця зловісна постать була за три кроки від нас, і я вже напружив м’язи, готуючись відбити напад незнайомого, аж раптом мені спало на думку, що він і не підозрює про нашу присутність. Ледь не торкнувшись нас, він прокрався до вікна й дуже обережно, цілком без шуму, підняв раму майже на півфута. Коли він нахилився до рівня отвору, світло з вулиці, вже не заслонене брудною шибою, впало на його вкрай збуджене обличчя. Очі палали, риси страшенно спотворилися. Незнайомець був уже немолодим чоловіком із тонким яструбиним носом, високим лисіючим чолом і довгими сивими вусами. Циліндр зсунув на потилицю, плащ розчахнув, показавши білосніжну манишку від смокінга. Смагляве похмуре обличчя було помережане глибокими зморшками. У руці він тримав щось на кшталт палиці, але, коли поклав її на підлогу, то вона металево брязнула. Потім чоловік вийняв із кишені плаща якийсь доволі великий предмет і кілька хвилин вовтузився з ним, поки не клацнула якась пружина чи засувка. Стоячи на колінах, він нахилився вперед і всією своєю вагою наліг на якийсь важіль, у результаті чого ми почули довгий, скреготливий, різкий звук. Тоді незнайомець випростався, і я побачив, що в його руці було щось подібне на рушницю з якимось дивним незграбним прикладом. Він відсунув затвор, вклав щось усередину та знову заклацнув його. Потім, сівши навпочіпки, поклав дуло на підвіконня, і його довгі вуса повисли над стволом, а очі блиснули, вдивляючись у цятку прицілу. Нарешті стрілець приклав рушницю до плеча й із полегшенням зітхнув: мішень опинилася перед ним – дивовижна мішень, чорний силует, що чітко виділявся на світлому фоні. На мить він застиг, потім його палець смикнув за гачок, і пролунало дивне дзижчання, а слідом за ним сріблястий дзвенькіт розбитого скла. Тієї ж миті Голмс, як тигр, стрибнув на спину стрільця й звалив його на підлогу. Але за секунду той схопився на ноги й із неймовірною силою схопив Голмса за горло. Тоді я руків’ям мого револьвера зацідив зловмиснику по голові, і той знову впав. Я накинувся на нього, і тієї ж миті Голмс різко засвистів. З вулиці почувся тупіт ніг, і незабаром два полісмени в одностроях, а з ними й детектив у цивільному увірвалися в кімнату крізь вхідні двері.

– Це ви, Лестрейде? – спитав Голмс.

– Атож, містере Голмс. Я вирішив особисто зайнятися цією справою. Радий бачити вас знову в Лондоні, сер.

– Мені здавалося, що вам не завадить наша скромна неофіційна допомога. Три нерозкритих убивства за один рік – це забагато, Лестрейде. Але справу про таємницю Молея ви вели не так уже… тобто я хотів сказати, що ви провели її непогано…

Усі вже стояли на ногах, а бранець важко дихав у руках двох дужих констеблів, котрі міцно тримали його з двох боків. На вулиці почав збиратися натовп роззяв. Голмс підійшов до вікна, зачинив його та опустив фіранку. Лестрейд запалив дві принесені з собою свічки, а полісмени відслонили свої потаємні ліхтарі. Нарешті я міг розглянути нашого полоненого.

У нього було надзвичайно мужнє та водночас відразливе обличчя. Чоло філософа та щелепа розбійника свідчили про те, що в цьому чоловікові була закладена здатність як до добра, так і до зла. Але жорстокі, зі сталевим відтінком очі з навислими повіками та цинічним поглядом, хижий, яструбиний ніс і глибокі зморшки, що проорали чоло, вказували, що сама природа потурбувалася наділити його ознаками, що свідчили про небезпеку цього індивіда для суспільства. Ні на кого з нас він не звертав жодної уваги, погляд був прикутий до обличчя Голмса, на котрого він дивився з подивом і ненавистю.

– Нечистий… – шепотів він. – Хитрий чортяка!

– Отже, полковнику, – зауважив Голмс, поправляючи свій зім’ятий комір, – усі шляхи ведуть до побачення, як співають у старовинній пісеньці. Мені здається, що я ще не мав задоволення бачити вас після того, як ви удостоїли мене своєю пильною увагою. Пригадуєте, коли я лежав у тій розщелині над Рейхенбахським водоспадом?

Полковник, немов загіпнотизований, не міг відірвати очей від мого приятеля.

– Чорт, справжній диявол! – знову й знову повторював він.

– Я ще не представив вас, – сказав Голмс. – Джентльмени, це полковник Себастьян Моран, колишній офіцер Індійської армії Її величності та найкращий мисливець на великого звіра, який будь-коли існував у наших східних володіннях. Гадаю, що не помилюся, полковнику, якщо скажу, що за кількістю вбитих вами тигрів ви все ще залишаєтеся на першому місці?

Бранець насилу стримував лють, але продовжував мовчати. Він і сам був схожий на тигра, його очі зловісно виблискували, а вуса наїжачилися.

– Мене дивує, що моя невибаглива вигадка могла одурити такого досвідченого мисливця, – продовжував Голмс. – Для вас вона не може бути новинкою. Хіба вам не доводилося прив’язувати під деревом козеня і, причаївшись у гілках із карабіном, чекати, поки тигр прийде на приманку? Цей порожній будинок – моє дерево, а ви – мій тигр. Гадаю, що іноді вам траплялося мати в резерві інших стрільців на випадок, якби раптом з’явилося кілька тигрів, або ж на той малоймовірний випадок, якби ви схибили. Ці джентльмени, – він вказав на нас, – мої запасні стрільці. Моє порівняння відповідне, чи не так?

Раптом полковник Моран із лютим лементом рвонувся уперед, але констеблі відтягли його. На обличчя полоненого, сповнене такої ненависті, було страшно дивитися.

– Зізнаюся, ви влаштували мені невеличкий сюрприз, – продовжував Голмс. – Я не припускав, що ви самі захочете скористатися цим порожнім будинком і цим вікном, справді дуже зручним. Мені здавалося, що ви будете на вулиці, де на вас чекав мій колега Лестрейд із своїми помічниками. За винятком цієї деталі, все сталося так, як я й очікував.

Полковник Моран звернувся до Лестрейда.

– Незалежно від того, є у вас підстави для мого арешту чи ні, – заявив він, – я не бажаю терпіти знущання цього містера! Якщо я в руках закону, нехай усе відбувається згідно з ним.

– Це, мабуть, справедливо, – зауважив Лестрейд. – Маєте ще що сказати, перед тим, як ми заберемося звідси, містере Голмс?

Той підняв із підлоги величезну духову рушницю й почав розглядати її механізм.

– Чудова й унікальна зброя! – зронив він. – Стріляє безшумно та діє з нищівною силою. Я знав німця фон Хердера, сліпого механіка, котрий сконструював її на замовлення покійного професора Моріарті. Ось уже багато років, як мені відомо про існування цієї зброї, але ніколи ще не доводилося тримати її в руках. Я особливо рекомендую звернути на неї увагу, Лестрейде, а також на набої до неї.

– Не турбуйтеся, містере Голмс, ми нею займемося, – зазначив Лестрейд, коли всі присутні рушили до дверей. – Це все?

– Усе. Втім, я хотів би спитати, яке звинувачення ви збираєтеся пред’явити злочинцеві?

– Як це яке звинувачення, сер? Певна річ, замах на вбивство містера Шерлока Голмса.

– Та ні, Лестрейде, я не маю жодного бажання фігурувати в цій справі. Вам, і тільки вам, належить честь чудового арешту, який ви здійснили. Вітаю вас, Лестрейде! Завдяки поєднанню властивої вам проникливості та сміливості ви нарешті спіймали цього чоловіка.

– Цього чоловіка? Та хто ж він такий, містере Голмс?

– Той, кого безуспішно шукала вся поліція. Полковник Себастьян Моран, котрий тридцятого числа минулого місяця застрелив сера Рональда Адера пострілом із рушниці, зробленим крізь вікно другого поверху будинку № 427 на Парк-лейн. Ось яким має бути звинувачення, Лестрейде… А тепер, Ватсоне, якщо не боїтеся протягу з розбитого вікна, посидьмо з півгодини в моєму кабінеті та викуримо по сигарі. Сподіваюся, що це трохи розважить вас.

Завдяки зусиллям Майкрофта Голмса та безпосереднім турботам місіс Гадсон у нашій колишній квартирі нічого не змінилося. Правда, коли я увійшов, мене здивувала її незвична охайність, але всі знайомі предмети стояли на своїх місцях. На місці був «куточок хімії», в якому, як і раніше, стояв сосновий стіл, вкритий плямами від активних кислот. На полиці, як завжди, були вишикувані в ряд величезні альбоми газетних вирізок і довідники, які так охоче жбурнуло б у вогонь багато з наших співгромадян! Діаграми, футляр зі скрипкою, поличка з безліччю люльок, навіть перська пантофля з тютюном – усе знову було перед моїми очима, коли я озирнувся навсібіч. У кімнаті перебували двоє: по-перше, місіс Гадсон, котра зустріла нас радісною посмішкою, а по-друге, дивний манекен, який зіграв таку важливу роль у подіях сьогоднішньої ночі. Це був розфарбований восковий бюст мого приятеля, зроблений надзвичайно майстерно та разюче схожий із оригіналом. Він стояв на високій підставці й був так майстерно задрапований старим халатом Голмса, що, коли дивитися з вулиці, ілюзія виходила повна.

– Я так розумію, що ви виконали всі мої вказівки, місіс Гадсон? – поцікавився Голмс.

– Я підповзала до нього на колінах, сер, як ви й веліли.

– Дуже добре. Ви виконали все це якнайкраще. Помітили, куди поцілила куля?

– Авжеж, сер. Боюся, що вона зіпсувала вашу гарну скульптуру, бо пройшла через голову та сплющилася об стіну. Я підняла її з килима. Ось вона.

Голмс простягнув її мені.

– М’яка револьверна куля, погляньте, Ватсон. Адже це просто геніально! Ну хто б подумав, що таку річ можуть випустити з рушниці? Бездоганно, місіс Гадсон, дякую вам за допомогу… А тепер, Ватсоне, сідайте, як бувало раніше, на своє старе місце. Мені хочеться дещо з вами обговорити.

Він скинув поношений костюм, накинув старий халат, знявши його попередньо зі свого двійника, і переді мною знову постав колишній Голмс.

– Нерви в старого мисливця такі самі міцні, а око досі пильне, – сказав він усміхнено та розглядаючи продірявлене чоло воскової фігури. – Потрапив у самісеньку середину потилиці та пробив мозок. Це був наймайстерніший стрілець Індії. Гадаю, що й у Лондоні в нього знайдеться не так уже й багато суперників. Ви колись раніше чули його ім’я?

– Ні, ніколи.

– Так он вона яка, слава! Втім, ви ж, наскільки я пам’ятаю, ще зовсім нещодавно зізнавалися, що не чули навіть імені професора Джеймса Моріарті, а це був один із найвидатніших геніїв нашого століття. До речі, зніміть, будь ласка, з полиці біографічний покажчик…

Зручно вмостившись у кріслі та пихкаючи сигарою, Голмс неквапно гортав сторінки.

– У мене зібралася чудова колекція на «М», – повідомив він. – Одного Моріарті було б достатньо, щоб прославити будь-яку букву, а тут є ще й отруйник Морґан, і Меррідью, котрий залишив по собі страшну пам’ять, і Метьюз – той самий, хто вибив мені ліве ікло в залі очікування на Черінґкроському вокзалі. А ось нарешті й наш сьогоднішній приятель.

Він простягнув мені записник, і я прочитав: «Моран Себастьян, полковник у відставці. Служив у першому саперному банґалорському полку. Народився в Лондоні 1843 року. Син сера Оґастеса Морана, кавалера ордена Лазні, колишнього британського посланця в Персії. Закінчив Ітонський коледж та Оксфордський університет. Брав участь у кампаніях – Джовакській, Афганській, Чарасіабській (дипломатичним кур’єром), Шерпурській і Кабульській. Автор книг «Полювання на великого звіра в Західних Гімалаях» (1881) і «Три місяці в джунглях» (1884). Адреса: Кондвіт-стрит. Клуби: «Англо-індійський», «Тенкервільський» і картярський клуб “Багатель”».

На полях чітким почерком Голмса було написано: «Найнебезпечніша людина в Лондоні після Моріарті».

– Дивно, – сказав я, повертаючи Голмсу нотатки. – Здавалося б, його шлях – це шлях чесного солдата.

– Маєте рацію, – погодився Голмс. – До певного моменту він не робив нічого лихого. Це був чоловік із залізними нервами, і в Індії досі поширені легенди про те, як він проповз висохлим руслом річки та врятував людину, вирвавши її з пазурів пораненого тигра. Є такі дерева, Ватсоне, які ростуть нормально до певної висоти, а потім раптом зазнають якогось потворного відхилення від норми у своєму розвитку. Таке часто трапляється й із людьми. Відповідно до моєї теорії, кожен індивідуум повторює у своєму розвитку історію розвитку всіх своїх пращурів, і вважаю, що кожен несподіваний закрут у бік добра чи зла пояснюється якимось потужним впливом, джерело якого треба шукати в родоводі людини. Отже, його біографія є ніби віддзеркаленням біографії всієї родини в мініатюрі.

– Ну, знаєте, ця теорія дещо фантастична.

– Що ж, не буду на ній наполягати. Хоч якими би були причини, але полковник Моран вступив на слизький шлях. Жодного явного скандалу не було, але він настільки налаштував проти себе когось впливового в Індії, що залишатися там йому вже було неможливо. Полковник подав у відставку, приїхав до Лондона, де також набув лихої слави. Ось тоді про нього й дізнався професор Моріарті, у котрого він певний час був правицею. Моріарті щедро постачав його грішми, але до його допомоги вдавався вкрай рідко – лише в двох-трьох особливо важких випадках, які були не до снаги пересічному злочинцеві. Ви, можливо, пам’ятаєте дивну смерть місіс Стюард із Лаудера 1877 року? Ні? Я впевнений, що тут не обійшлося без Морана, хоча проти нього й не було жодних вагомих доказів. Полковник умів так майстерно ховатися, що навіть після того, як розігнали всю зграю Моріарті, нам не вдалося притягнути його до суду. Пригадуєте, Ватсоне, той вечір, коли я прийшов до вас і зачинив віконниці, остерігаючись пострілу з рушниці? Тоді вам це здалося дивним, але я знав, що робив, бо вже дізнався про існування цієї дивовижної рушниці, і до того ж я знав, що вона потрапила в руки одного з найвправніших стрільців. Коли ми з вами поїхали до Швейцарії, Моран погнався за нами разом із Моріарті, і саме через нього я пережив кілька вельми неприємних хвилин, лежачи в розщелині скелі над Рейхенбахським водоспадом.

Можете собі уявити, наскільки уважно я читав англійські газети, коли був у Франції: сподівався знайти хоч якийсь шанс засадити його за ґрати. Адже поки він вільно розгулював Лондоном, я не міг і думати про повернення. Вдень і вночі ця загроза затьмарювала б моє життя, і врешті-решт, він би знайшов нагоду мене вбити. Що ж мені було робити? Застрелити його при зустрічі я не міг: адже й сам опинився б тоді на лаві підсудних. Звертатися до суду також була марно: суд не має права порушувати справу на підставі одних лише недоведених підозр, а доказів у мене не було. Тож я не міг щось зробити. Але я невпинно стежив за кримінальною хронікою, адже був твердо впевнений, що рано чи пізно мені таки вдасться його впіймати. Й ось сталося вбивство Рональда Адера. Нарешті настав мій час! Знаючи те, що було мені відомо, чи міг я сумніватися, що його вбив саме полковник Моран? Він грав із юнаком у карти, пішов за ним слідом із клубу, застрелив жертву крізь відчинене вікно. Звісно, сумнівів бути не могло. Досить було б лише кулі, аби відправити полковника Морана на шибеницю. Я негайно ж приїхав до Лондона. Шпигун полковника побачив мене і, природно, повідомив йому про це. Той не міг не пов’язати мій раптовий приїзд зі своїм злочином і, звісно, дуже стривожився. Я був переконаний, що він спробує негайно ж усунути мене, для чого вдасться до своєї смертоносної зброї. Тому я приготував йому у вікні свого кабінету бездоганну мішень, попередив поліцію, що мені може знадобитися її допомога (до речі, Ватсоне, ви своїм пильним оком одразу розгледіли двох полісменів у тому під’їзді), і зайняв пост, що здався мені зручним для спостереження, хоча, запевняю, мені й не снилося, що мій супротивник вибере для нападу те саме місце. Ось і все, милий Ватсоне. Тепер, гадаю, вам усе ясно?

– Ні, – відповів я. – Ви ще не пояснили, навіщо знадобилося полковнику Морану вбивати сера Рональда Адера.

– Ну, друже мій, тут уже ми вступаємо в царину припущень, де однієї логіки замало. Кожен може на підставі наявних фактів створити власну гіпотезу, і ваша має стільки ж шансів бути правильною, як і моя.

– Отже, ваша гіпотеза все ж існує?

– Що ж, мені здається, пояснити наявні факти не так уже й важко. Слідство встановило, що незадовго до вбивства полковник Моран і молодий Адер, будучи партнерами, виграли значну суму грошей. Але Моран, без сумніву, грав нечисто – я давно знав, що він шулер. Цілком імовірно, що в день убивства граф зауважив, що Моран шахрай. Він поспілкувався з полковником віч-на-віч і пригрозив викрити його, якщо той добровільно не вийде з клубу й не дасть слово честі назавжди покинути гру. Навряд чи така людина, як Адер, одразу зважилася б публічно кинути це скандальне звинувачення чоловіку, значно старшому за нього, та ще й такому, що займає чільне становище в товаристві. Швидше за все, він розмовляв із полковником наодинці, без свідків. Але для Морана, котрий жив лише на ті гроші, які йому вдавалося здобувати своїми шулерськими методами, виключення з клубу означало б кінець. Тому він і вбив Адера в ту саму мить, коли граф, не бажаючи скористатися результатами нечесної гри свого партнера, підраховував ту суму грошей, яку він мав повернути. А щоб мати та сестра не застали його за цим і не докучали розпитуваннями, що означають усі ці імена на папері та стовпчики монет на столі, він замкнувся на ключ… Ну, що, вдовольняє вас таке пояснення?

– Не сумніваюся, що ви поцілили в яблучко…

– Слідство покаже, мав я рацію чи ні. Та як би не було, полковник Моран більше не турбуватиме нас. Знаменита духова рушниця фон Хердера прикрасить колекцію музею Скотленд-Ярду, і відтепер ніхто не завадить містерові Шерлоку Голмсу присвятити життя тим цікавим маленьким загадкам, якими настільки багате складне лондонське життя.

Будівничий із Норвуда

– Відтоді, як загинув професор Моріарті, – сказав якось за сніданком Шерлок Голмс, – Лондон втратив будь-який інтерес для криміналістів.

– Боюся, що мало хто з доброчинних лондонців погодиться з вами, – засміявся я.

– Атож, звісно, не можна думати лише про себе, – всміхнувся мій приятель, встаючи з-за столу. – Товариство задоволене, всім добре, страждає лише Шерлок Голмс, котрому більше нема чого робити. Коли той чоловік ще був живий, ранкові газети були джерелом невичерпних можливостей. Ледь вловний натяк, випадкова фраза – і мені було ясно: геній зла знову щось замислив. Так, побачивши, як тремтить край павутиння, миттю уявляєш собі хижого павука в центрі. Дрібні крадіжки, незбагненні вбивства, безглузді порушення закону… Але, знаючи Моріарті, я бачив за всім цим один-єдиний злочинний задум. Отож для того, хто займається вивченням кримінального світу, жодна столиця Європи не ставала ареною такого широкого кола діяльності, як Лондон. А зараз…

Голмс із жартівливим обуренням стенув плечима, перелічуючи наслідки своїх власних розумувань.

Епізод, про який я хочу повідати, стався за кілька місяців після повернення Голмса. На його прохання я продав свою практику в Кенсінґтоні й оселився з ним у нашому старому помешканні на Бейкер-стрит. Мою скромну практику купив молодий лікар, котрого звали Вернер. Він не вагаючись погодився на найвищу ціну, яку мені вистачило нахабства назвати. А причину я збагнув лише за кілька років, коли дізнався, що Вернер – далекий родич Голмса, а гроші йому дав ніхто інший, як мій товариш.