bannerbanner
Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка
Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка

Полная версия

Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка

Настройки чтения
Размер шрифта
Высота строк
Поля
На страницу:
9 из 14

Немає сумнівів у тому, що діяльність рибалок і китобоїв сприяла збільшенню знань про вітри й складні морські течії. Також можливо, що європейські рибалки, які плавали у берегів Нової Землі, могли натрапити на Американський континент навіть раніше за Колумба. Хоч як там було, але широкі знання англійців і французів про місцеві води були однією з причин, що спонукала їх до пошуку альтернативних маршрутів до Азії через португальський шлях повз мис Доброї Надії. По суті, йдеться про один із варіантів маршруту Колумба, тобто про подорож на Схід через Захід, з урахуванням того, що між Європою й Азією було відкрито новий континент. Отже, для того, щоб обійти нові землі, слід було знайти «шлях на північний захід».

Джон Кабот

Першим, хто здійснив цю спробу, був ще один житель Генуї на ім’я Джон Кабот (1450?—1498) котрий служив королю Англії Генріху VII (1457–1509); останній раніше відмовився від послуг Колумба (1451?—1506). У 1497 р. Кабот покинув Бристоль і на невеличкому кораблі «Метью» приплив до Нової Землі. Наступного року він здійснив другу подорож, під час якої, на жаль, помер. У останній чверті століття інші англійські мореплавці намагалися знайти оманливий шлях на північний захід: серед них були Мартін Фробішер, Гемфрі Гілберт і Генрі Гудзон, на честь якого назвали річку й невелику затоку. Маршрут до Азії вони так і не знайшли, однак завдяки цим подорожам було зроблено значний внесок у дослідження північного узбережжя Північної Америки.

Водночас англійці плавали й у протилежному напрямку, тобто шукаючи маршрут на північний схід уздовж небезпечного через лід шляху, який проходив на північ від Скандинавії і Московії. Вони і цього разу не досягли своєї мети, однак їм удалося встановити нові торговельні відносини з таємничим Російським царством. У 1555 р. англійці заснували Московську торговельну компанію, мета якої полягала в розвитку торгівлі з Росією і яка отримала від царя Івана Грозного (1530–1584) право на торговельну монополію.

Джованні да Верраццано і Жак Картьє

Через двадцять років після подорожі Кабота флорентієць Джованні да Верраццано (1480?—1528), котрий служив королю Франції Франциску І (1494–1547), вирушив у плавання з тією самою метою – знайти маршрут на північний захід. Верраццано приплив до Нової Землі й у подальшому досліджував американський берег. Важливішими були результати, отримані іншим великим дослідником на службі у Франції, Жаком Картьє (1491–1557). Ще під час свого першого плавання в 1534 р. він знайшов річку Святого Лаврентія, а під час другого проплив по ній аж до того місця, де згодом було засновано місто Монреаль.

Перші спроби співпраці: Канада, Бразилія і Віргінія

Третя подорож Картьє, що розпочалася в 1542 р., не стільки мала дослідницький характер, скільки ставила мету створити поселення для колоністів і каторжників неподалік від згаданої річки Святого Лаврентія. Насправді, європейці зрозуміли, що у Північній Америці є такий дорогоцінний ресурс, як хутро, і це стало головною причиною для вторгнення до північної частини континенту. Однак кліматичні умови тут були суровими, а тубільці – незамінні партнери в торгівлі хутром – часто були налаштовані доволі вороже. Таким чином, спроби самого Картьє, так само як і Жана Франсуа де ла Рок де Роберваля, виявилися марними. Для народження французької Канади доведеться чекати наступного століття.

Ніколя Дюран де Віллеганьон

Протягом другої половини XVI ст. релігійні війни суттєво уповільнювали будь-які ініціативи монархів. Однак саме гугеноти раніше розпочали плавання до берегів Бразилії – цікаве місце не стільки через наявність там цукру, скільки через бразильське червоне дерево, або пау-бразіл; воно містило екстракт бразилін, який широко використовувався у французькій текстильній промисловості. У 1555 р. гугенот Ніколя Дюран де Віллеганьон на трьох кораблях доплив до затоки біля сучасного Ріо-де-Жанейро, де побудував форт Коліньї, названий на честь адмірала-гугенота. Однак колонія із помпезною назвою Антарктична Франція (France antartique) існувала недовго. У 1560 р. португальці знову отримали контроль над місцевістю і тим самим поклали край спробам французів створити колонії у Південній Америці.

Волтер Релі

Якщо перші спроби французів колонізувати певні території були здійснені з міркувань отримання певних економічних ресурсів – хутра, кольорових речовин, то англійці діяли через відкритий чи прихований конфлікт із королем Іспанії Філіппом ІІ (1527–1598). У 1584 р. Волтер Релі (1552–1618) отримав від королеви дозвіл на дослідження й завоювання земель у Новому Світі. Вибір місцевості, де вперше висадився Релі, що пізніше отримала назву на честь королеви Єлизавети – Віргінія, залежав як від економічного потенціалу регіону, так і від того, наскільки вона може бути зручною для створення бази – загрози для комунікації між іспанськими кораблями. Отже, незважаючи на конкуренцію, попри укладений договір, між європейськими державами – Іспанією і Португалією, до кінця XVI ст. вони твердо контролювали Новий Світ.

Виклик морському володарюванню Іспанії і Португалії

Французи й англійці не обмежували своїх амбіцій водами Атлантичного океану. У 1510 р., наприклад, три французькі каравели приплили до острова Суматра. Однак португальська влада там була настільки міцною, що, попри всі їхні зусилля, ця подорож не привела до жодних результатів. Те саме трапилося й зі спробою англійців у 1591 р. Із трьох споряджених кораблів повернувся лише один. Очевидно, що спроба Франції і Англії кинути виклик гегемонії королівств Піренейського півострова закінчилася поразкою. Досягнення Тюдорів і Валуа в дослідницькій та колонізаторській діяльності не змогли похитнути верховенства Іспанії і Португалії.

Корсари

Однак це не означає, що іспанці й португальці могли спати спокійно. Французи, англійці, а наприкінці століття ще й голландці з успіхом користувалися типовим інструментом тих, хто хоче кинути комусь виклик у морі, але не може зробити цього відкрито, – піратством або, навіть точніше, нападами корсарів. У першій половині XVI ст. переважно французькі корсари зі своїх баз у Ла-Рошелі, Сен-Мало, Дьєппі, Бордо, Дюнкерку влаштовували засідки іспанським галеонам у Атлантичному океані і португальським каракам, що поверталися з Азії з великим вантажом спецій. У 1522 р., наприклад, Жану Флері вдалося заволодіти скарбами Шокойоцина – останнього правителя ацтеків, якого запросив до Іспанії Кортес.

Прославлені діяння

У другій половині Чинквеченто на головну загрозу перетворилися здебільшого посилені англійські й голландські кораблі. У 70—80-х роках Френсіс Дрейк (1542–1596), до того як зробити знищення Непереможної армади найвищим досягненням у своїй кар’єрі, завдав низку страшних ударів по іспанських колоніях і флоту в Атлантичному океані від Панами до Канарських островів і Кабо-Верде. Навіть спокійні води Тихого океану перестали бути безпечними. У 1586 р. інший англійський корсар, Томас Кевендіш (1560–1592), зумів захопити відомий манільський галеон, який з’єднував Мексику з Манілами на Філіппінах. Кілька років потому англійці завдали ще одного удару, і цього разу – португальцям. У 1592 р. Джон Барроу захопив гігантську караку Madre de Deus, що поверталася зі Сходу із сотнями тонн перцю, прянощів та дорогоцінних каменів.

У водах Атлантичного океану межі між торгівлею, контрабандою, нападами корсарів і справжнім піратством часто були доволі розмитими. Іспанці намагалися захистити власну монополію в Атлантиці, але не завжди інтереси колоніальної експансії збігалися з інтересами Батьківщини, що пояснює потурання й спільництво, якими в іспанських колоніях користувалися ворожі до королів-католиків корсари. Плантатори вимагали знаряддя з Європи й рабів, і для їх отримання вони не цуралися жодних методів. У 60-х роках Річард Хоукінс (1562–1622) та Френсіс Дрейк заробляли на контрабанді невільників, незважаючи на протидію влади.

Див. також:

Домінування на морі, с. 57;

Франція, с. 122;

Англія, с. 136

Піренейські імперії в Новому Світі

Вітторіо Х. Беоніо Брок’єрі

Через іспанську колонізацію Центральна й Південна Америка зазнала суттєвих політичних, економічних, культурних і навіть політичних змін. По суті, за політичною та воєнною колонізацією розгорнулися культурна і духовна. Тим часом між Старим і Новим Світом розпочався процес обміну тварин і рослин, що змінив економіку й навколишнє середовище. Економічна інтеграція країн, що омиваються водами Атлантичного океану, породила під час тривалого процесу експансії світове господарство, і це господарство поєдналося з економікою країн Азії за межами Тихого океану.

Організація конкісти

Попри те, що, здається, завдяки тріумфу Пісарро (1473?—1541) іспанці досягли піка завойовницької політики, вони продовжували розширювати підвладну територію в Центральній, Північній і Південній Америці.

Енком’єнда

Водночас створений завдяки завоюванням новий колоніальний світ визначився зі своєю соціальною, економічною і політичною структурою. На першому етапі фундаментальним інститутом, що регулював відносини між іспанцями й аборигенами, була енком’єнда, згідно з якою певну кількість корінних жителів «доручали» колонізатору. У теорії аборигени ставали для колонізатора робочою силою як свого роду сплати за їхню євангелізацію. На практиці ж ішлося про справжню експлуатацію місцевого населення, яку нещадно критикували ті, хто, як священник-домініканець Бартоломе де лас Касас, намагалися захистити права індіанців. Кастильська корона і сам Карл V (1500–1558) не надто переймалися юридичними й моральними проблемами, спричиненими завойовницькою діяльністю, так само як і долею підкореного населення; звідси навіть з’явилася стурбованість про те, що енкомендеро – поручителі – перетворювалися на спадкову аристократію, яка була здатна уникнути контролю корони. Хоч і на початку через величезну відстань та труднощі з комунікацією можливість центральної кастильської влади втручатися у світ колонізаторів була вкрай обмеженою.

Органи контролю

Врешті-решт, завоювання здійснювалися не самою короною. Вона лише укладала угоди з приватними «підприємцями», котрі інвестували в цю справу власні кошти, а отже, і залишали собі більшість прибутку. Першим органом центрального контролю, заснованим у 1503 р., була Каса-де-Контратасьон (Casa de la Contrataсion de Sevilla), яку в 1521 р. було доповнено Королівською та верховною радою Індій (Consejo real y supremo de las Indias) за синодальною моделлю уряду, характерною для габсбурзької монархії. Ця рада стала справжнім центральним контрольним органом, який виконував за законом суверенні повноваження, подібні тим, що в областях іспанського королівства чи італійських держав.

Суперечки стосовно прав індіанців

Згідно з прийнятими у 1542–1543 рр. Новими законами, король ставав також правителем індіанців, а його волю мала виконувати верхівка ієрархії аборигенів. Це юридично затверджене рішення відображає невпевненість самих іспанців стосовно законності колонізації. Різноманітні теологи і юристи, такі як лас Касас і Франсиско де Віторія (1483?—1546), вважали, що язичництво тубільців та необхідність повернути їх до християнства ще не дають іспанцям права їх поневолювати. Згідно з природним правом, політичний устрій самих аборигенів був цілком законним. Так іспанська Америка була поділена на два віце-королівства – на Нову Іспанію в Центральній Америці та Перу. Влада віце-короля була суто військовою. Колоніальна еліта відобразилась в аудієнсіас (audiencias) – органах скоріше політико-адміністративних, ніж юридичних. На місцевому рівні було призначено алькальдів (alcades) і коррехідорів (corregidores), відповідальних за тубільців.

Духовна колонізація

Євангелізація була головним ідеологічним виправданням іспанської колонізації Америки. Так, як Фердинанд (1452–1516) та Ізабела (1451–1504) викорінили іудаїзм та іслам з іспанської землі, так і «їхні нащадки покладуть край цим сектам у всьому світі й остаточно повернуть усі народи до лона Церкви», – писав монах-францисканець Херонімо де Мендьєта. Аби здійснити цю місію в Америці, Африці й Азії, король Іспанії та його португальський колега отримали від понтифіка справжній патронат, тобто повний контроль над усіма церковними установами за межами Європи.

Знищення храмів та ідолів

На відміну від Азії, духовна колонізація в Америці відбувалася паралельно з колонізацією політичною і військовою. Відповідно до цього, передумовою для початку євангелізації було знищення індіанських храмів та ідолів, а також убивство їхніх жерців. Далі відбувалися проповіді й навернення, часто поспішне, з боку священників францисканського, домініканського й августинського орденів, котрі часто виступали проти жорстокості й насильства до індіанців з боку іспанських колоністів. Однак августинців виключили з лав духовенства, принаймні до кінця XVI ст.: «Вони були створені, – писав де Мендьєта, – аби бути учнями, а не вчителями, парафіянами, а не священниками».

Спротив і репресії

Однак і нові віруючі не завжди були покірними й спокійними. Реакція корінного населення на «духовну колонізацію» варіювалася від ентузіазму стосовно прийняття нової віри, що розглядалась як інструмент інтеграції в суспільство завойовників, до активного спротиву, втіленого у формі міжрасових шлюбів та синкретизму. Справжнє та ефективне навернення до християнства спостерігалося лише серед представників еліти корінних жителів Америки, котрі навчалися в таких престижних навчальних закладах, як колегіум Санта-Крус де Тлателолько в Мексиці. Воднораз у селищах під тонким шаром конформізму християнські ритуали й символи опинилися поряд із релігійними традиціями аборигенів, однак не замінювали їх повністю. Викриття поширеного підпільного виконання дохристиянських ритуалів іноді спричиняло жорстку реакцію з боку влади. Наприклад, це відбулося в 60-х роках XVI ст. у місцевості майя, коли тисячі індіанців були допитані й катовані. Зокрема, у регіонах біля Анд, куди складніше потрапити, релігійні традиції корінного населення зберігалися набагато довше.

В останні роки Чинквеченто ентузіазм місіонерів став слабшати. До 1570 р. практично всі єпископи мали європейське походження (багато хто з них мав високий сан у духовенстві) і були щиро заклопотаними своєю місіонерською діяльністю. Згодом відсоток креольських єпископів (тобто тих, хто мав іспанське чи португальське походження, але народився в Америці) збільшився, але це призвело як до певного зниження «якості» самих священників, так і до посилення нерозуміння, якщо не відкритої ворожнечі до корінного населення.

Колумбів обмін

Зернові

Мікробний шок, який виник одразу після прибуття європейців і став однією з причин різкого зменшення корінного населення, був, на щастя, не єдиним аспектом того, що історик Альфред В. Кросбі визначив як «Колумбів обмін», або гібридизацію екосистем Нового і Старого Світу. Протягом тривалої історії їхнього культурного й біологічного відчуження, Америка з одного боку, а Євразія й Африка – з іншого, мали зовсім різні флору та фауну і, відповідно, різні системи ведення сільського господарства. Зернові культури, на яких базувалася неолітична революція з епіцентром на Близькому Сході та в Китаї, а саме пшениця, ячмінь, просо, рис та інші рослини, були невідомими в Америці. Замість них на мексиканських рівнинах і уздовж берега Південної Америки люди вирощували кукурудзу і картоплю, про які, у свою чергу, не чули у Старому Світі.

Картопля й кукурудза

Акліматизація цих рослин у новому для них середовищі ніколи не була ні швидкою, ні легкою через сам клімат, але також і внаслідок культурних особливостей. Зернові з Євразії знайшли придатні для них клімат і ґрунт лише у помірному поясі Америки, а іспанці стикнулися з труднощами, намагаючись вирощувати звичні для них оливкові дерева й виноград у тропічній місцевості. Хоч і далеко не одразу, кукурудза і картопля досягли в Європі приголомшливого успіху. Порівняно з традиційними зерновими, вони мали таку перевагу, як вищий урожай на одиницю площі, й, особливо картопля, краще адаптувалися до суворого клімату та гірських ґрунтів – тобто ті якості, що компенсують низьку харчову цінність. Однак і Америці було що запропонувати і, хоча цих продуктів було не так багато в раціоні європейців, але вони суттєво змінили їхні смаки і харчові звички. Варто згадати лише про помідор, перець, різні види квасолі, какао і таку псевдо-їжу, як тютюн.

Тварини

Щодо фауни, то Америка була бідною як на робочих тварин, так і на тих, з яких можна було отримати продукти харчування чи сировину. Таких великих тварин, як бики, вівці, свині та коні, не було взагалі, і це значно обмежувало економіку американських народів до прибуття Колумба. Цих істот почали завозити з Європи ще на початку колонізації, і пізніше вони поширились, часто повертаючись у лоно дикої природи. Водночас єдиним представником американської фауни, що поширився у Старому Світі, був індик.

Трансатлантична работоргівля

Слід зробити важливе уточнення, коли ми говоримо про рослини і тварини, завезені зі Старого Світу в Новий. В окремих випадках ці продукти призначені для місцевого споживання, наприклад, зернові культури, інколи виноград і олія, м’ясо, а в інших продукти рослинного і тваринного походження мають на меті задоволення потреб споживачів зі Старого Світу. Якщо природні умови колонізованих іспанцями й португальцями тропічного та екваторіального поясів Америки були не завжди придатними для розведення тварин і рослин, звичних до середземноморського чи помірного клімату, то вони виявилися вельми придатними для вирощування тих видів рослин, які не мали необхідних кліматичних умов у Європі, зате користувалися величезним попитом серед європейців. Насамперед до цих продуктів належала цукрова тростина, до якої в наступних століттях додалися кава, бавовна, каучуконосні рослини…

Економіка плантацій

По суті, засадження Центральної Америки цукровою тростиною (передусім у другій половині XVI ст.) було свого роду перенесенням в особливо великих масштабах економічної і соціальної моделі, яку іспанці та португальці випробовували на найближчих до Європи островах у Атлантичному океані. Клімат на Карибських островах і у Бразилії також був добрим, але, як у минулому столітті показав досвід Канарських островів, відсутність робітників-аборигенів спричиняла певні труднощі для колонізаторів. Було вирішено зробити те саме, що й завжди, тобто завезти рабів з Африки. Так утворилася плантація – економіко-соціальна система, що, можна сказати, поєднує сучасні елементи, тобто вирощування на великій площі товару, призначеного на експорт до географічно віддалених ринків, і такий, на перший погляд, архаїчний інститут, як рабство.

Три століття депортацій

Якщо експорт цукру через Атлантичний океан пов’язав колоніальну американську економіку з європейською, то работоргівля трагічно поєднала африканську частину Атлантики, що належала португальцям, із американською, яка належала іспанцям. Оскільки джерело робочої сили перебувало у сфері впливу португальців, то саме вони більш як століття постачали її для зростання виробництва на американські плантації, кількість яких швидко зростала. У період між 1519 і 1600 р. понад 250 тисяч африканців були вивезені до Америки й приблизно ж стільки померли через ув’язнення та транспортування, що відбувалося в нелюдських умовах. І це було лише початком трагедії тривалістю у три століття. Португальська монополія на трансатлантичну работоргівлю принаймні частково пояснює першість Бразилії у виробництві цукру. У 1570 р. у португальській колонії налічувалось 60 engenhos a assucar – фабрик із виробництва цукру, сконцентрованих у регіонах Баїя і Пернамбуку. У 1585 р. їх кількість сягнула 130, а у 1629 р. – 346 одиниць.

Перевезення срібла з Анд до Китаю

Іншим чинником економіки іспанської Америки, крім рослин, були дорогоцінні метали, oro y plata (золото і платина), які на кінець XVII ст. становили 80 % вартості всіх речей, що експортувалися до Європи. Пошук дорогоцінних металів став однією з причин для дослідницьких подорожей – «за допомогою золота душа може потрапити до Раю», – писав Колумб, але спершу європейці були розчаровані.

Річка срібла в Європі

На Карибських островах було дуже мало дорогоцінних металів. Між 1500 і 1525 р. до Європи перевезли обсяг дорогоцінних металів (особливо золота), еквівалентний 45 тоннам срібла, і те переважно завдяки пограбуванню золотих запасів імперії ацтеків. Упродовж наступних 25 років загальна кількість сягнула 125 тонн, здебільшого завдяки забраним у американського населення запасам металів і початку видобування корисних копалин.

Знайдення у 1545 р. величезних (хоч і в минулому) родовищ срібла на горі Серро Ріко стало переламним моментом. Через офіційні шляхи чи контрабандно, але у другій половині XVI ст. до Європи привозили більш як 250 центнерів срібла на рік.

Срібний шлях

Ця срібна річка справила величезний вплив на економіку Іспанії, Європи і світу загалом. Насамперед ці періодичні отримання платіжних засобів сприяли підтримці нестабільного авторитету іспанської монархії, майже постійно зайнятої вартісними битвами, ще й на кількох фронтах одразу: проти Франції, проти голландських повстанців, проти Англії, турків, берберів. Усвідомлюючи стратегічну цінність такого ресурсу, іспанці приділяли дуже багато уваги безпеці транспортування срібла з Перу до Європи. З Перу срібло потрапляло морем до Панамського перешийка, через який віслюки перевозили його, аби потім морем дібратися до Куби, звідки двічі на рік у супроводі галеонів вирушали два каравани кораблів.

Однак цей потік металів не зміг допомогти іспанській економіці. Насправді, американське срібло швидко витікало з півострова до Північної Європи, звідки Іспанія імпортувала дедалі більшу кількість товарів і сировини. Інша частина грошей надходила на погашення королівських боргів банкірам, зазвичай генуезьким. Значна частина через море відправлялася до Південної і Східної Азії для сплати за спеції, шовк, бавовну та інші східні товари, зважаючи на той факт, що торговельний баланс Європи зі Сходом був дефіцитним. Згідно з підрахунками, близько 150 тонн на рік (а це понад половина срібла з Америки) потрапляли до Азії.

Світ-економіка в Атлантиці

Структура обох американських материків була зруйнованою через завоювання іспанцями та, меншою мірою, португальцями і перебудовувалася на різних демографічних, культурних і економічних засадах таким чином, аби відповідати потребам європейців. Протягом XVI ст. на межі Атлантики утворився економічний простір, компоненти якого – Європа, тропічна й екваторіальна Америка і західне узбережжя Африки – ставали дедалі залежнішими одне від одного. На формування їхніх соціальних, політичних та економічних структур суттєво впливали взаємовідносини між цими регіонами. Отже, починаючи з Чинквеченто, стає неможливим описувати історію цих величезних територій або окремих держав, на них розташованих, не беручи до уваги взаємозалежність між ними.

Динамічний і об’єднаний світ: системний підхід

Іммануїл Валлерстайн (1930–2019) і Фернан Бродель (1902–1985) назвали цей тип сукупності господарств світ-економікою. Світ-економіка – це простір, чия єдність не має ні політичного характеру (у такому разі йшлося би про імперію), ні культурного, як у випадку з цивілізацією, однак визначається товарообігом і відносинами між владою різних держав. Взаємодоповнюваність між компонентами світ-економіки в Атлантиці, що встановилася у XVI ст., фактично спиралася на істотну асиметрію між ними. Упродовж Чинквеченто центральний регіон, окреслений трикутником Севілья – Антверпен – Генуя, диктував умови й зберігав за собою політичний та економічний контроль завдяки технічній і організаційній перевагам. А периферійні регіони безпосередньо (як Америка) чи опосередковано (як Східна Європа та африканське узбережжя) керувалися владою центральних держав, тоді як їхні економіка і суспільство були перебудованими таким чином, аби постачати харчові продукти, зокрема пшеницю, м’ясо, цукор; сировину, наприклад, деревину, барвники, дорогоцінні та менш дорогоцінні метали за низькою ціною, а також бути джерелом підневільної робочої сили – рабів з Африки та кріпаків зі Східної Європи. Між центром і периферією розміщувалися проміжні райони, такі як частина Північної чи Центральної Європи або сама Італія. Інколи центральні регіони занепадали, а інші, навпаки, набували піднесення, аби кинути виклик гегемонії центральних держав, як у другій половині XVI ст. зробили Англія і Голландія, виступивши проти іспанської імперії Габсбургів.

На страницу:
9 из 14