Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка

Коло замикається: від Мексики до Китаю

Світ-економіка – це не світова економіка, тому слід відчувати відмінність між створенням тісно інтегрованого економіко-політичного простору в Атлантиці й загальнішою, хоч і менш чіткою тенденцією до примноження економічних, культурних і політичних зв’язків на світовому рівні, як і тенденцією до інтернаціоналізації історії. Поза сумнівом, вторгнення португальців та іспанців у азіатську торгівлю та їхні зусилля щодо поширення християнства мали важливі наслідки для цих двох держав Піренейського півострова, для Європи в цілому й, меншою мірою, для азіатських цивілізацій, з якими контактували Іспанія і Португалія.

Особливість Сходу

Однак це і близько не стоїть поряд із наслідками, що виникли після зустрічі Європи з Америкою. У XVI та й, правду кажучи, у XVII ст., Європа, Індія та Далекий Схід, хоч і зміцнювали відносини між собою, але не могли назватися цілісним економічним всесвітом, органічною системою. Іншими словами, на економічний, соціальний та культурний розвиток у межах кожної з цих сфер не мали вирішального впливу відносини, які їх пов’язують.

Поширення Колумбового обміну на весь світ

Проте це ще не означає, що навіть без істотного посилення вказані відносини не є важливими. Більше того, у середині XVI ст. іспанці розуміли, хоч і дещо по-іншому, що справжнім замислом Колумба було дістатися Сходу – Китаю і Японії, пливучи на Захід. У 1564–1565 р. Мігель Лопес де Легаспі і Андре де Урданета проторували шлях через серце Атлантичного океану між західним узбережжям Мексики і Східною Азією. До того моменту шляхів до Китаю і його багатств було лише два: португальський – з Індійського океану через Малаккську протоку та іспанський – через Мексику, Тихий океан та Філіппіни.

Через Манілу (осередок Іспанії на Філіппінах) іспанці всіляко намагалися втамувати «жагу до срібла» імперії Мін, обмінюючи американське срібло на такі китайські товари, як шовк і порцеляна. Але й названі на честь мексиканського порту «галеони Акапулько», які забезпечували торгівлю з Азією, також привезли туди окремі види рослин з Америки – солодку картоплю, кукурудзу, арахіс, що згодом стали дуже популярними на Сході, тим самим поширивши «Колумбів обмін» (або, у цьому випадку, «Магелланів») на весь світ.

Див. також:

Домінування на морі, с. 57;

Завоювання Америки, с. 77;

Англія і Франція за межами Атлантики, с. 83;

Місіонерство, с. 94;

«Міжнародна республіка грошей», с. 240;

Мінералогія і металургія, с. 479

Місіонерство

Еліза Нові Каварріа

Прогресивна інтеграція народів, що жили за Атлантичним океаном, до європейської культурної моделі відбувалася, зокрема, завдяки прозелітизму місіонерів. Проповіді, сповіді та навчання дітей основ віри: ті самі методи використовувалися й у Європі, як для того, аби привернути людей до протестантизму, так і для того, щоб посилити релігійне життя католиків.

Євангелізація заокеанських народів

Коли 3 серпня 1492 р. Христофор Колумб (1451?—1506) залишив порт Палос у Іспанії з метою досягти Індії, він ще не знав, що через 40 днів висадиться на березі острова неподалік континенту, який пізніше назвуть Америкою. До цієї подорожі та після неї були й інші численні географічні відкриття, але саме плавання Колумба спричинило справжній перелом в історії не лише Європи, а й цілого світу. Дослідження та завоювання європейцями Америки привело до багатьох непередбачуваних наслідків у політичній, а також соціально-економічній сфері, серед яких також була й прогресивна інтеграція Otro mundo (іншого світу) до культурної моделі європейців. Конкіста і подальша асиміляція аборигенів відбувалися швидко, разом із репресіями і переконаннями з боку як військового апарату конкістадорів, так і священників. Переконані у своєму верховенстві та наслідуванні істинної віри, європейці прибули на незвідані землі з жагою до повернення до християнства всіх, як це було за часів апостолів.

Місіонерство і Реформація

Новина про існування величезної кількості людей, котрі живуть у повному невігластві стосовно християнської віри, немовби ввело свіжу кров до рушійної сили послання Церкви. Іспанці й португальці, а за ними й голландці, англійці та французи з перших експедицій використовували присутність місіонерів у Новому Світі для виконання особливого завдання, а саме навернення до християнства невіруючих. Успіх перших християнських проповідей неєвропейським народам був таким, що в сучасників склалося враження, ніби спричинені протестантським розколом втрати цілком компенсуються наверненням заокеанських народів.

Мільйони хрещених

Шлях до місіонерства відкрився для дванадцяти ченців францисканського ордену в 1523 р., коли вони висадилися на березі щойно завойованої Мексики на запрошення Ернана Кортеса (1485–1547). Відтоді й протягом усього XVI ст. католицька Церква досягала дедалі більших успіхів у цій сфері. У 1526 р. тут висадилися ченці домініканського ордену, а в 1533 р. – августинського; до прибуття єзуїтів у 1572 р. євангелізацію корінного населення здійснювали переважно священники зі спеціально реформованих представництв трьох згаданих орденів. Завзяття ченців і швидкий занепад місцевих общин пояснюють надзвичайно велику кількість осіб, які в ті роки офіційно назвали християнство своєю релігією. У написаному в 1532 р. листі до Карла V брат Мартіно ді Валенсія розповідає про щонайменше мільйон аборигенів, котрі прийняли християнство менше ніж за десять років. Дехто говорить про ще тріумфальніші досягнення: наприклад, Торібіо де Бонавенте оцінює кількість американців, навернених до християнства між 1524–1536 рр., у п’ять мільйонів осіб.

У Південній Америці євангелізація відбувалася значно повільніше, ніж у Мексиці. Перші отці ордена єзуїтів прибули до Бразилії наприкінці 40-х років; приблизно в той самий час домініканці заснували свою церкву в Перу, а францисканці й августинці висаджувалися у Парагваї та Чилі. Не менш позитивні результати можна було побачити і за межами Нового континенту, зокрема на певних узбережжях Африки, особливо біля гирла річки Конго, разом із успіхами, які здобули єзуїти, Франциск Ксав’єр (1506–1552) у Японії (де наприкінці століття налічувалося щонайменше 300 тисяч християн) і Маттео Річчі (1552–1610) у Китаї між 1583 і 1610 рр.

Повідомлення як джерело відомостей з антропології

У Європі про місіонерську діяльність серед невіруючих із Нового Світу дізнавалися завдяки друку листів і брошур, де поширення християнства перепліталося з етнографічною документацією. Вивчення далеких народів із геть іншою культурою відбувалося поступово, і отримані новини спонукали представників різних орденів подорожувати по нових маршрутах й оселятися серед незвіданого населення. У доповідях церковній владі в Римі місіонери надавали численні відомості про реалії, в яких вони працюють: про клімат, навколишнє середовище, ландшафт і, особливо, про ритуали й релігії корінних народів. З огляду на те, що ці доповіді зумовлювалися необхідністю добре знати місцевість і людей, аби ефективніше провадити просвітню діяльність, їхнім результатом стала обізнаність європейців у антропології інших народів світу, хоч оцінки характеризувалися крайнощами й були або позитивними, або негативними.

Вплив виховання

У середині XVI ст. стратегія масового навернення й примусового хрещення, а також «колонізаторське» сприйняття аборигенів першими місіонерами стали повільно змінюватися більш шанобливим ставленням до місцевих традицій і поширенням сучасної ідеї місіонерства, яке покликане виховувати душі, а не завойовувати їх. Цей метод полягає в адаптації християнства до культур, геть відмінних від європейської, і застосовували його єзуїти та капуцини – два християнських ордени, створені, відповідно, у 1540 і 1528 рр., – із метою ефективнішої євангелізації в нових землях. Використовувані ними інструменти становили комплексну стратегію втручання до іншої культури й охоплювали проповіді, сповіді та релігійну освіту дітей. Однак ченці не залишили ідею християнізації, що ґрунтувалася на проповіді Євангелія та хрещенні. Навіть наприкінці XVI ст. історіографія францисканців базувалася на великій кількості новохрещених і тим самим прославляла діяння ордену в Америці.

Місіонерство та розкол Церкви

Водночас поширення протестантизму в Європі створило для церковних ієрархій не лише тривожну проблему симуляції серед як неофітів, так і самих християн, а й гострішу потребу ретельно утверджувати навіть серед католиків стиль життя згідно зі словом Церкви. Далі відкриваються нові обрії для місіонерства, а його інструменти й методологія вдосконалюються.

Місіонерство у межах Європи

Поширення єретичних рухів, розкол у християнстві через появу протестантизму і посилення позицій ісламу, неосвіченість великих верств населення стосовно найпростіших елементів віри (особливо у сільській місцевості), неналежне дотримання (або взагалі ігнорування) церковних обрядів навіть серед тих, хто продовжував називати себе католиками, турбували Церкву, котра почала процес оновлення й реорганізації, що характеризував епоху Тридентського собору. Таким чином, у її стратегіях формувалася ідея місіонерської діяльності, яку слід проводити серед невіруючих європейських жителів.

Обов’язки єзуїтів

Саме в Італії – місці, де жив Папа і де жваво поширювалося інакодумство, насамперед почали випробовувати нову модель місіонерства у межах Європи. Саме єзуїти найбільше відзначилися на цьому поприщі: з одного боку, вони інтенсивно проповідували та сповідували, а з іншого – жорстко контролювали виконання церковних доктрин і проводили справжні репресії проти підозрюваних у інаковірстві (як, наприклад, між 1541–1547 рр. діяли отці Франсіско де Бобаділья, Альфонсо Сальмерон і Сільвестро Ландіно у Вітербо, Модені та Болоньї). Усього за кілька років після обрання папою Павла IV, справжнього чемпіона у боротьбі проти єресі, єзуїти стають самостійними у веденні місіонерської діяльності. Члени ордену були покликані виконувати свою місію або в тих місцях, де люди сильно відступають від церковних доктрин, або в регіонах, де поряд співіснують дві конфесії, наприклад, серед вальденсів, що жили в долинах Альп, у Калабрії та Апулії, зокрема, серед іспанських морисків чи протестантів у Ельзасі та Німеччині, з метою як навернути єретиків до істинної віри, так і стимулювати посилення віри серед католиків.

Однак ще до єзуїтів саме капуцини проводили інтенсивну проповідницьку діяльність спочатку в Італії, а потім і в інших європейських містах і селах. У Франції вони оселилися в 1574 р. і зосередилися на місцевості Шабле поряд із Франциском Салезьким (1567–1622) та на провінціях Ліон та Прованс, де настільки поширили свою активність, що майже оточили осередки кальвіністів, котрі проживали там. У 1583 р. падре у провінції Парижа відправив капуцинів до Нідерландів; спочатку вони прибули до Сент-Омера, а потім оселилися в Антверпені.

Євангелізація селищ

У іншій частині Європи – Богемії, Моравії та Сілезії – співпраця місіонерів та імператорських військ стає поширеною практикою. Знадобилося багато часу, щоб місіонери, які почали з ознайомлення з іншими культурними й людськими реаліями завдяки повідомленням із заатлантичних країн, удосконалили свої навички спостереження і почали виявляти антропологічні особливості і звичаї тих європейських народів, із якими вступають у контакт. Паралельно з розумінням необхідності стримування протестантської пропаганди та водночас сприяння відродженню католицької Церкви з’явилося також усвідомлення ще однієї, навіть серйознішої проблеми, а саме: неоднорідні релігійні умови, з якими стикалися жителі сільської місцевості.

Las Indias de por acá

На початку XVI ст. єзуїт Сільвестро Ландіно вирушив із місією на Корсику і виявив, що жителі острова навряд чи знають бодай найелементарніші відомості з християнського вчення. Кілька років потому Джованні Ксав’єр, котрий жив у крайній провінції Південної Італії, написав верхівці ордена єзуїтів про незламну й дику натуру жителів Калабрії. Подібні повідомлення надходили до Рима навіть із боку місіонерів, що поширювали католицизм під час спалахів єресі на Сардинії та в Абруццо.

Внутрішній фронт євангелізації

Маленький провінційний світ, із яким єзуїти вступили в контакт у 50—60-х роках XVI ст., постав перед ними у всій його, сповненій розпаду та маргіналізації, драматичній реальності, яку єзуїти не забарилися порівняти з точною і вдалою метафорою про Indias de por acá – місцевих індіанців. Відкриття цих Індій усередині Європи, де проживало грубе й неосвічене населення, стало для єзуїтів надзвичайно гострим і невідкладним питанням, насамперед тому, що за подібними культурними звичаями та народною поведінкою вони вбачали руйнівну роботу диявола. Однак знадобиться ще кілька років, перш ніж у масштабних планах ордена єзуїтів з’явиться ширший проєкт християнізації селян у Південній Італії, а також Провансу, Лангедоку та інших підданих окресленому ризику регіонів Європи.

Клаудіо Аквавіва і «внутрішнє» місіонерство

Автором великих ініціатив у цій сфері став Клаудіо Аквавіва – п’ятий генерал ордену у 1581–1615 рр., котрий був настільки зосереджений на зміцненні позицій внутрішньоєвропейського місіонерства, що вимагав, аби в кожній колегії ордену працювали щонайменше два священнослужителі, зайняті місіонерською діяльністю. Інструментами для цієї потужної кампанії з пропаганди католицизму і насамперед поширення серед селян більшої єдності в церковних ритуалах і звичаях були проповіді на такі теми, як гріх, смерть і пекло, здатні емоційно впливати на слухачів, а також сповіді й релігійна освіта дітей, котрих розглядали як надію на майбутнє.

Нові ритуали

Використовуваний місіонерами метод передбачав, що наприкінці кількаденної інтенсивної діяльності, спрямованої на посилення релігійності, мала бути проведена процесія покаянь, що характеризувалася особливою емоційною напруженоістю та сценічним навіюванням. Методи, які місіонери започаткували й випробували на неєвропейських землях у перших десятиліттях XVI ст., утворили цілу школу: у наступних століттях вони стануть зразком і для священників нових конгрегацій, які присвятять себе цій специфічній формі проповідництва у Європі.

Див. також:

Католицька Реформація і Контрреформація, с. 177;

Шляхи на суходолі та на морі, стр 236;

Культура освічених людей і народна культура, с. 255;

Філософія людини: Мішель де Монтень, 327

Ситуація в Європі

Felix Austria[12]: імперія Габсбургів під владою «оголеного хлопчика» в «чарівній Празі»

Марина Монтакутеллі

Протягом Чинквеченто скромному дому з Аргау ціною великих зусиль вдається перетворити німецьку перспективу пророцтва Даниїла: в універсальну монархію, яка, здається, ніколи не буде зруйнована, існуватиме нескінченно й розтрощить будь-яку іншу владу, королівство, «де сонце ніколи не сідає». Над усім височіє імператор Карл V: «лицар-імператор», вселенський монарх не лише тому, що він осаджує Францію – як на півночі, так і на півдні, – з територіями під її короною; і навіть не тому, що за часів його правління було розкрито слабкість цілої епохи, і його труднощі, і вир, і глибину. Передусім тому, що між іспанською та німецькою перспективами і Європою загалом, як і в Карла Великого, у кожного народу все ще є власний Карл.

Дід Максиміліан – «кілька денаріїв»

Не легко починати таким чином. Маючи великого прадіда – Фрідріха III (1415–1493, король з 1440 р.), колекціонера реліквій, який перетворив скромний дім з Ааргау на світову імперію: єдиний Габсбург, коронований у Римі, він, схоже, наперед визначає долю свого правнука Карла (1500–1558), створюючи девіз династії AEIOU, Austriae Est Imperare Orbi Universo (Австрії судилося правити світом).

Зародження

А потім був дід Максиміліан (1459–1519), який продовжив сімейну сагу: тимчасом як він мріяв бути обраним Папою та організувати остаточний хрестовий похід проти невірних, заснував корпус ландскнехтів, який у 1527 р. розграбує столицю християнства. Але мрії, хоч і увінчані короною, вимагають великих витрат і не відповідають ресурсам; таким чином, він загнав себе у борги. «Максиміліан – кілька денаріїв», як його називали венеціанці, та «голий хлопець» для Юлія II (1443–1513, Папа Римський з 1503 р.), який проникливою шлюбною політикою підбурює гібелінські мрії, що ніколи не згасали: свого сина Філіппа (1478–1506), іменованого «Вродливий», незважаючи на обвислу губу (ще одна відмітна риса родини), одружує на Хуані (1479–1555), доньці Ізабелли Кастильської (1451–1504) та Фернандо Арагонського (1452–1516), яка під впливом свого ймовірного божевілля, породженого генеалогією Габсбургів, дарує Карлу після Тордесільяського договору королівство, де сонце ніколи не сідає.

Століття починається так: 24 січня 1500 р. у місті Гент, у серці багатої Фландрії та Європи загалом, народився Карл, син Філіппа Вродливого та Хуани Божевільної, онук Максиміліана I Габсбурзького. Від останнього він успадковує не лише території Священної Римської імперії та титул Kaiser, а й насамперед «божевілля» універсальної монархії.

Опір

Звичайно, Максиміліан I Габсбург, «король римлян» з 1486 р. та імператор з 1493 р., котрий, мабуть, давно розмірковував над тим, що написав йому один мешканець Рагузи: поки Європа внутрішньо розділена, «у Турецькій імперії вся верховна влада перебуває в руках однієї людини, всі підкоряються султану, єдиному уряду; всі дороги ведуть до нього; словом, він господар, а всі інші – його раби». Порівняння драматичне: його правління транснаціональне, але не універсальне, натомість у ньому інституційно поєднується управління феодальними вотчинами та вільними містами, з якими потрібно вести переговори.

Шлюбна політика

Імператор керує складною державою із «синусоїдальною» тенденцією: австрійське політичне об’єднання з фламандсько-німецьким центром тяжіння й тривалими традиціям опору «наказам», навколо яких поступово накопичуються територіальні володіння: після «повернення» Тіролю (1490 р.) мир, підписаний у Санлісі з Францією в 1493 р., означає привласнення Франш-Конте і насамперед дуже багатих Нідерландів. Але завжди щось втрачається: мешканці швейцарських гір утворюють кантони, формуючи Конфедерацію; Венеціанська Республіка, як завжди, залишається непідкореною: результат восьмирічних сутичок – з 1508 по 1516 р. на тлі італійських воєн та постійного конфлікту з Францією – збереження територіального балансу без істотних змін. Інституційна реформа, що триває з 1495 р., яка започатковує імперську раду (Рейхстаг) із сімнадцяти членів, запровадження податку на оплату військових витрат, спочатку прогресивного (Gemeiner Pfennig), а потім узагальненого (Hussitenpfennig), свідчить про стійкість традицій і потребу в постійних перемовинах, від яких неможливо ухилятися. Простіше зі шлюбами, які приносять дітям землі, а онукам упевнене майбутнє: як у випадку з улюбленою Марією Бургундською (1457–1482) з найбагатшим спадком у Європі, котра народжує Філіппа, Маргаритою та дедалі тіснішими стосунками з Іспанією, а згодом і з савойськими вельможами; Анною Бретонською (1477–1514), шлюб з якою не вдалося довести до завершення і яка згодом стала королевою Франції, проте мала невдачі з потомством (всі її четверо дітей померли); Б’янка Марією Сфорца (1472–1510), племінницею Людовіко Моро, з котрим тісно співпрацював Леонардо да Вінчі. Тим часом угоди з Ягеллонами Польщі, Богемії та Угорщини зумовлюють інші шлюби чи союзи: угода племінниці Марії (1505–1558) з королем Богемії та Угорщини Людовиком II (1506–1526) переплітається з договором Анни Ягеллонки (1503–1547) з іншим племінником – Фердинандом (1503–1564).

Проблема полягає в долі Карла: необхідно багато грошей, щоб переконати семеро великих виборців[13] віддати перевагу йому, а не Франциску I (1494–1547), королю Франції, або Генріху VIII (1491–1547), королю Англії, тимчасом як підпис Максиміліана на векселях вже втратив свою вартість. І все-таки син Філіппа є моральним і реальним спадкоємцем мрії про універсальну монархію; у роки небезпеки для civitas christiana (християнського народу) саме він – той, хто може здійснити ці мрії, як скаже його радник Меркуріно Арборіо ді Гаттінара незабаром, намагаючись переконати Еразма Ротердамського (бл. 1467–1536) скласти імперську версію De Monarchia, започаткованої Карлом Великим. Заради християнської, себто універсальної, імперії Максиміліан – посеред зими – здійснює мандрівку від Аугусти до Сейму в Австрії: він помирає в 1519 р. у крижаному замку Вельс, розташованому на півдорозі, так і не вирішивши проблеми.

Карл: універсальна монархія

Наприкінці Чинквеченто, а можливо, на початку всієї сучасної доби, все обертається навколо нього: Карл Гентський, Карл І Іспанський з 1516 р., Карл V, імператор Священної Римської імперії з 1519 р. Незграбний та сором’язливий, як його описує венеціанський посол Лоренцо Паскуаліго, він був вихований Адріаном з Утрехта, майбутнім Папою Адріаном VI, при дворі високоосвіченої Маргарити Австрійської, правительки Нідерландів: від них йому передаються безкомпромісна релігійність, гострий династичний розум і безсумнівна впевненість. Саме ці якості – поки кордони відомого світу дедалі більше розширяються – мають сприяти виконанню пророцтва Даниїла (цитованого у Старому Завіті): універсальна монархія, яка ніколи не буде зруйнована, існуватиме вічно і знищить будь-яку іншу владу. Водночас, саме під час його дуже витратних виборів було відкрито Мексиканську затоку.

Ціна корони

Хоч і нелегко, Карлу вдається надіти імператорську корону: одразу ж сплативши за це тим, що він не може бути повноправним іспанським або німецьким державцем. Після смерті Максиміліана він не може негайно поїхати до Німеччини, оскільки повстає патриціат кастильських міст. Тому, коли він був коронований імператором – 28 червня 1519 р. у Франкфурті, а потім в Аахені 23 жовтня 1520 р. – він знає, що має борг Вельзерам Августа, Гуальтеротті з Флоренції, Форнарі та Грімальді з Генуї, які позичили йому 30 тисяч флоринів у векселях, зібраних у Якоба Фуггера (1459–1525), котрий додає ще 50 тисяч, зневажливо наголошуючи, що «це відомо всім і є ясним, як день, що ваша імператорська величність не змогла б отримати імператорську корону без мене». Ціна постає гарантією 3 мільйонів флоринів на скарбниці Кастилії та Арагону та зобов’язанням імператора, після чого в 1522 р. у Брюсселі було укладено угоду, в якій Карл передає спадщину Габсбургів своєму братові Фердинанду, обіцяючи йому «корону римлян». Натомість Фердинанд надає фінансистам дозвіл на видобуток корисних копалин у Тіролі і починає «виставляти на аукціон» королівство.

Захід християнської єдності

І це тільки початок боргів і труднощів: адже 3 січня 1521 р. Папа Лев Х, оголосивши буллу Decet Romanum Pontificem, відлучає Мартіна Лютера від Церкви (1483–1546) за звинуваченням у гуситській єресі. Карл був вимушений скликати у Вормсі імперський сейм, започаткувавши тим самим тривалу фазу стратегічного вичікування і намагаючись урахувати особливості й складності на тлі величного проєкту вселенського християнства. Цей проєкт саме під час його правління незворотно руйнується: Аугсбурзький мир (24 вересня 1555 р.), який передує зреченню, визнаний німецькими правителями ius reformandi, запроваджує непорушний принцип cuius regio, eius religio – чия влада, того і віра.

Німецькі князі

На територіальному рівні також історія королівства закінчується крахом: вічна суперечка щодо верховної влади між Габсбургами і Валуа на тлі Італійських воєн, з одного боку, підтверджує труднощі у відчутті себе спадкоємцем Константина і Карла Великого у створенні національних держав, а з іншого – свідчить про регулярні порушення укладених союзів: сфери покровительства, які простягаються від Сицилії до Нідерландів, необхідно постійно підтримувати, карусель акторів у ролі «вірних підданих» тепер завжди чи то прискорюється, чи то сповільнюється. Це добре помітно на прикладі «турецької небезпеки», яка від битви біля Могача не тільки проклала шлях братові Фердинанду, але насамперед підштовхнула армію Сулеймана (1495–1566) до воріт Відня. Звичайно, реакція була гідна вселенського монарха: у 1536 р. імперський флот, яким він власноруч командував, рушив підкорювати Туніс. Але кожна перемога передує подальшому поділу, тоді як лютеранство відіграє підривну роль, поширюючись у самому серці імперії: перехід від civitas до місії сприяв бажаному, навпаки, розпад ідентичності посилюється. Залишається тільки застосування сили. Карл і його командири ніби вміють правильно її вибрати: від Андре Доріа (1466–1560) до Ферранте Гонзага (1507–1557) та Ернана Кортеса (1485–1547). Але якщо між 1524 і 1526 р. було неважко подолати опір дезорганізованих селян, то ситуація з німецькими правителями дуже відрізнялась: необхідно було знову взяти на себе військове зобов’язання та багато позик, аби здобути тимчасову перемогу в Мюльберзі, яка жодним чином не врятувала від краху вселенської мрії внаслідок Аугсбурзького миру.