Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка

Прибуття європейців

Новий ступінь у торгівлі

У цей критичний момент вперше до японських берегів припливають європейці: у 1542 р. (або 1543 р.) шторм відкинув португальській корабель на острів Танеґасіма, розташований на південь від Кюсю. Відтоді європейці (а особливо португальці, котрі мали торговельну базу в Макао) розпочали торгівлю з Японією, що тривала аж до початку наступного століття. Присутність європейців на японській землі мала певні наслідки. З одного боку, було зроблено акцент на важливості торгівлі задля зміцнення економіки. Також і правителі, і місцеві пани сприяли міжазіатській торгівлі з метою збагачення та посилення власної могутності. Оскільки португальські кораблі з Китаю припливали й зупинялися у південних портах островів Кюсю, Сацума (зараз Каґосіма), Бунго (зараз Оїта), Амакуса, Хірадо, а пізніше насамперед у Нагасакі, саме місцеві даймьо (магнати) отримували від цього найбільший прибуток. Коли ближче до кінця століття країна нарешті буде єдиною, першим завданням нових лідерів було або збереження торговельної монополії за собою, або просто запобігання її формуванню.

Іншим наслідком була поява вогнепальної зброї, котра спричинила революцію в тактиці як нападу, так і захисту. Через необхідність захищатися від нового типу зброї у стратегічних пунктах держави почали будувати великі палаци. Та й під час жорстоких війн використання вогнепальної зброї відіграло далеко не останню роль у японській історії.

Католицькі місії

Слідом за європейськими торговцями до Японії прибули християнські місіонери. У 1549 р. Франциск Ксав’єр (1506–1552?) висадився в Кагосімі разом з Анджіро, японцем, котрого він зустрів у малайзійському місті Малакка і якого сердечно прийняв до своєї компанії. Відтоді почалося проповідування християнства, яке було зосереджене на острові Кюсю та навколо столиці і спершу мало дуже позитивні результати. На початку успіхам християнства сприяли самі місцеві даймьо, однак пізніше об’єднувачі країни побачили в іноземній релігії загрозу для власної, поки що крихкої, влади. Одразу почалися переслідування, які завершилися повним викоріненням християнства і закриттям для іноземців усієї держави, за винятком острова Дедзіма біля Нагасакі, де голландці могли вести торгівлю – хоч і дуже обмежену – аж до початку сучасної епохи.

Із культурного погляду зустріч із європейцями, а особливо з португальцями та італійцями під час так званого століття християнства (середина XVI – середина XVII ст.), можна розглядати як втрачену можливість. Японці вбачали в жителях Заходу загрозу для власної держави – сусідні Філіппіни вже були колонією – і навідріз відмовилися поглиблювати культурні відносини. Зображення європейцями японського суспільства, за окремими винятками, також було сповнене упередженнями та зверхнім ставленням до жителів Сходу, що аж ніяк не сприяло гармонічним відносинам між державами.

Об’єднання Японії

Знищення буддійських монахів

У 1568 р. перший етап боротьби за об’єднання Японії виграв Ода Нобунаґа (1534–1582) з Кіото. Перший серед «трьох об’єднувачів» і володар провінції Оварі в центральній Японії, після низки успішних битв, він із власним військом із тріумфом увійшов до столиці і призначив сьогуном Асікаґу Йосіакі, тим самим примусивши останнього заприсягтися, що всі політичні рішення прийматиме Нобунаґа. Шлях до об’єднання країни на чолі з одним єдиним лідером був відкритим. Також Нобунаґа знищив буддійських монахів і ліквідував великі монастирі, які фактично стали центрами незалежної влади. У 1573 р. він захопив сьогуна Йосіакі з Кіото і став володарем офіційно, тим самим припинивши тривале панування клану Асікаґа. У 1582 р. ця невпинна жага до влади над усією країною перервалася, коли Нобунаґу вбив власний генерал. Перед смертю Нобунаґа зробив спадкоємцем молодого племінника і створив раду з чотирьох великих васалів, котрі також були наставниками для юного володаря. Серед них був видатний генерал на ім’я Тойотомі Хідейосі (1536–1598), який прославився за свої здібності на полі бою й незабаром зумів позбутися своїх суперників і сам стати справжнім спадкоємцем Нобунаґи та завершити його справу. У 1585 р. Хідейосі був готовий продовжити кампанію з того місця, де її було перервано; у 1590 р. після тривалих битв проти могутніх даймьо, після підкорення Кюсю і перемоги у битві проти Ходжо в Одаварі, Японію нарешті було об’єднано. Не маючи благородного походження, Хідейосі не міг отримати розрахований лише на аристократів титул сьогуна, і взяв собі титул кампаку, тобто «регента».

У 1590 р., одразу після підкорення всієї країни, Хідейосі видав акт із трьома пунктами, за якими соціальний устрій було структуровано на чотири верстви: найвищими були буші, або самураї, котрі керують країною; потім селяни, що забезпечують харчами все населення; за ними – ремісники, а в самому кінці – купці, яких зневажали за те, що вони збагатіли, нічого не виробляючи. Ця структура з ші (самураями), но (фермерами), ко (ремісниками) і шо (купцями) існувала аж до середини ХІХ ст.

Маючи на меті завоювати Китай (караїрі), Хідейосі здійснив два походи на Корею – ворота до Китаю. У 1592 р. японська армія висадилася на півострові й вступила в марну боротьбу проти китайського та корейського війська. У 1597–1598 рр. Хідейосі розпочав другий похід, але його смерть поклала край цій ризикованій та безуспішній пригоді.

Див. також:

Дослідження та відкриття, с. 52;

Європейці на Сході, с. 64;

Шляхи на суходолі та на морі, с. 236

Завоювання Америки

Вітторіо Х. Беоніо Брок’єрі

У першій половині XVI ст. іспанці вирушили з баз на Карибських островах і почали завойовувати Американський континент. Перевага у військових технологіях та епідемії, із якими прийшли європейці, стали причиною швидкого краху таких великих і густонаселених держав, як імперія ацтеків у Центральній Америці та держава інків у Південній. Наслідками були небачене раніше винищення місцевого населення та зникнення їхньої культури, зумовлене також інтенсивною експлуатацією аборигенів.

Іспанська Америка: з островів на материк

Винищення індіанців

Іспанська Америка народилася майже випадково, коли Колумб (1451?—1506) висадився на острові Сан-Сальвадорі 12 жовтня 1492-го р. У наступні десять років, протягом яких генуезець здійснить ще три подорожі, можна буде охарактеризувати зустріч двох світів, які протягом тисячоліть не знали про існування одне одного: хвороби, жорстокість, інтенсивна експлуатація аборигенів іспанськими колонізаторами спричинили швидке зменшення населення Карибських островів, а в окремих випадках і повне зникнення цілих общин. На момент прибуття іспанців на острові Гаїті налічувалося 300 тисяч жителів. Півстоліття потому їх залишилося тільки 500 осіб. Тим часом економіку, ландшафт, флору й фауну островів змінювали відповідно до потреб колонізаторів та європейського попиту на тропічні продукти. У цей період інші дослідники, багато з яких були італійцями, сприяли кращому визначенню меж і особливо характеристиці природи на знайдених Колумбом землях. Одному з них, флорентійцю на ім’я Амеріго Веспуччі (1454–1512), традиційно приписують першість у висловленні думки про відкриття нового материка – Америки.

Епіцентром іспанської експансії у першу чергу був острів Санто-Домінго, який завойовували насамперед у пошуках робочої сили, срібла й золота: без людей, які б тут працювали, земля була б нічого не вартою. У 1508 р. розпочалася окупація інших великих Карибських островів: Пуерто-Ріко, Куби і Ямайки, які пізніше стали точками відправлення кораблів для дослідження континенту.

У 1509 р. було побудовано маленьку колонію Санта-Марія де ла Антігва, що розташована неподалік Панами, у районі, який називався тоді Кастілья-де-Оро. У 1513 р. Васко Нуньєс де Бальбоа вирушив звідси, перетнув Панамський перешийок і прибув на узбережжя Тихого океану. У 1519 р. була засновано Панаму, якій судилося стати одним із найважливіших центрів іспанської Америки. Того самого року португалець на службі в іспанської корони Фернан Магеллан (1480–1521) знайшов прохід між Атлантичним і Тихим океанами через пролив, який пізніше назвали його ім’ям. Магеллан виплив із Севільї в 1519 р. і не зміг завершити навколосвітню подорож, хоч окремі кораблі з його маленького флоту в 1521 р. все ж повернулися до Іспанії.

Шляхи, відкриті мореплавцями

І знову в ті самі роки європейці зробили рішучий стрибок у проникненні до Нового Світу. Після кількох дослідницьких подорожей уздовж мексиканських берегів, де жили майя, 18 лютого 1518 р. ідальго Ернан Кортес (1485–1547) без дозволу губернатора Веласкеса відплив з Куби з одинадцятьма кораблями й більш як чотирма сотнями членів екіпажу. Пізніше він причалив до мексиканського берега, де заснував місто Веракрус.

Поділ світу та португальська Бразилія

Відкриття нових земель та нових шляхів у вирішальному останньому десятилітті XV ст. поставило тернисті питання з юридичного та релігійного поглядів стосовно законності європейських завоювань і тих відносин, які слід підтримувати з аборигенами, переважно язичниками. Також це спричинило певні труднощі у відносинах між християнськими народами, зокрема в аспекті розмежування сфер інтересів двох держав на Піренейському півострові, що були головними героями цієї історії завоювань і відкриттів – Іспанії та Португалії.

Поділ Папою землі між іспанцями та португальцями

Перше рішення запропонував Папа Олександр VI (1431–1503) у 1493 р. у своїх буллах (особливо у буллі Inter coetera), за яким лінія кордону проходила приблизно за 300 миль на захід від Азорських островів. Усе розташоване на захід від цієї лінії – іспанською мовою raya – належало іспанцям, а землі на південний-схід від Канарських островів входили до володінь португальської корони, згідно з Алкасоваським договором, підписаним у 1479 р. Пізніше король Франції Франциск І (1494–1547) іронічно запитав би себе, де саме був той пункт із заповіту Адама, за яким світ розділили іспанці та португальці.

У будь-якому випадку підписаний у 1494 р. двосторонній Тордесільяський договір змінив цей поділ, встановивши кордон на 46°3̕ південної широти, тобто на 370 ліг на захід від островів Кабо-Верде. На перший погляд, це була зовсім неістотна зміна, але насправді пізніше вона визначила перебіг історії Південної Америки. Завдяки цьому зміщенню кордону, коли в 1500 р. португалець Педру Алвареш Кабрал (1467?—1526?) робив особливо широке коло, аби дійти до мису Доброї Надії, і натрапив на землі, які назвуть Бразилією, він з упевненістю міг від імені суверена назвати їх власністю своєї держави. Так почалася історія іншої Латинської Америки, де нині розмовляють португальською мовою, яка становить приблизно половину континенту.

З’ясувалося, що у Бразилії не так багато золота, однак ця місцевість була більше ніж придатною для вирощування цукрової тростини, яку португальці вже успішно вирощували на Азорських островах і Мадейрі. Звідси систему плантацій імпортували по той бік Атлантики разом із рабами, що відігравали ключову роль у вирощуванні різноманітних культур.

Кортес і завоювання Мексики

На бразильських землях Кабрал та його послідовники стикнулися з народами, чий рівень соціального й культурного розвитку не надто відрізнявся від рівня тих народів, яких Колумб знайшов на Карибських островах. Ідеться про відносно невеликі поселення, де люди займалися полюванням, риболовством, збором врожаю та примітивним сільським господарством. Однак культури, знайдені іспанцями в Центральній Америці, були геть іншими.

Майя і ацтеки

У місцевості сучасного півострова Юкатан, а також на території Белізу і Гватемали тисячі років тому процвітала цивілізація майя, котра створила вражаючі пам’ятки архітектури (насамперед релігійного характеру), які, навіть занедбані, все одно становлять велику культурну цінність. Трохи на південь, на центральному плато Мексики, де століття тому вже були розвинутими такі передові цивілізації, як тольтеки й ацтеки, – войовничий народ, що, ймовірно, прийшов із земель сучасних Сполучених Штатів Америки, котрі збудували величезну імперію із столицею Теночтітлан. Імперія ацтеків (або мешика, як вони самі себе називали) була великою політичною структурою де, ймовірно, жило понад 15 мільйонів жителів; тут були оригінальний соціальний устрій і розвинута економіка, а також суворий військовий апарат. Іншими словами, це була держава, яка за розмірами й рівнем прогресу не відрізнялася від королівств та імперій Старого Світу.

Почувши новину про прибуття Кортеса та його людей, імператор ацтеків Монтесума (1466–1520) був не впевнений у тому, що робити далі. Зокрема, це трапилося тому, що спершу іспанського конкістадора прийняли за Кетцалькоатля – прадавнє божество, яке зникло на Заході й, згідно з міфами, мало повернутися. Кортес, у свою чергу, анітрохи не вагався та майстерно й рішуче прямував до своєї мети, при цьому об’єднавшись із іншими містами – такими, як Тласкала, чиї жителі давно виступали проти агресивної політики ацтеків. У травні 1521 р. Кортес оточив Теночтітлан і в серпні завоював його, коли епідемія віспи знищила значну частину населення. Висока централізація імперії ацтеків стала перевагою для іспанців, котрі успадкували владу, яка раніше належала лише правителям ацтеків.

Пісарро і завоювання Перу

Приблизно десять років потому, вже на території, розташованій на кілька тисяч кілометрів на південь, повторилася та сама історія. Так само, як Куба була місцем, звідки кораблі вирушали завойовувати Мексику, з маленької колонії Кастілья-де-Оро у Панамі розпочалася експансія європейців у Південній Америці. Протягом 20-х років XVI ст. було встановлено перші контакти з населенням Анд, підкорених величезній імперії інків, що простягалася від сучасного Еквадору до північного Чилі. У 1532 р. ідальго Франсіско Пісарро (1473?—1541) залишив панамську землю та з невеличким загоном у 180 осіб досягнув землі інків. І в цьому випадку завоювання відбулося дуже швидко.

Інки

Насправді імперія інків була не надто стародавньою і на той момент ще не особливо потужною. Також вона переживала серйозну династичну кризу. Незадовго до прибуття іспанців, у 1527 р., ймовірно від віспи, помер інка Уайна Капак, і два його сини Атауальпа і Уаскар претендували на престол. Атауальпа вийшов переможцем із цього конфлікту, проте на момент прибуття Пісарро він ще не повністю контролював ситуацію. У листопаді 1532 р., у місті Кахамарка, інку підступно захопили іспанці, а для держави з цілком вертикальною владою це означало крах. У 1533 р. люди Пісарро увійшли до Куско, столиці імперії.

Тим часом досягнення інших конкістадорів збільшували іспанські володіння і знання європейців про Америку. Серед них були: Педро де Альварадо на півострові Юкатан, Франсіско де Орельяна на території Амазонської низовини, Дієго де Альмагро і Педро де Вальдівія в Чилі, Альвар Нуньєс Кабеса-де-Вака і Ернандо де Сото між Флоридою та басейном Міссісіпі.

Конкістадори

За кілька десятиліть величезна територія від Каліфорнії до Чилі увійшла до складу земель Карла V (1500–1558). Кортес явно не покривив душею, коли, звертаючись до імператора, нагадав, що він є людиною, яка «дала вам більше земель, ніж вам залишили всі ваші предки», хоча, як ми бачили, це надзвичайне розширення земель було не лише його заслугою. Очевидно, потрібні пояснення того, як групи з кількох сотень людей відносно швидко завоювали великі імперії з мільйонами жителів. До того ж для згаданих держав це були не просто поразка у війні й політичне підкорення, а цілковитий соціальний і культурний розпад.

Знищення індіанців

Саме демографічний аспект дає змогу оцінити тогочасну кількість населення й найяскравіше продемонструвати масштаби трагедії. Чисельність населення Америки до прибуття Колумба оцінювали по-різному. Найзваженішими є цифри у приблизно 30–40 мільйонів осіб, зосереджених здебільшого в місцях проживання цивілізацій ацтеків, майя та інків. Через одне століття після завоювання материка європейцями тут жили близько 15 мільйонів осіб, і це з урахуванням імміграції поселенців з Європи – вони приїжджали більш-менш добровільно – та рабів з Африки. Тобто кількість корінного населення зменшилася приблизно на 80 %.

Загроза нових хвороб

Протягом століть відповідальність за цю небачену досі катастрофу покладали на постійне насильство і масові вбивства, вчинені конкістадорами, а також на подальшу експлуатацію індійців у копальнях і на плантаціях. Ідеться про leyenda negra – чорну легенду, яку розповсюджували ворожі до Іспанії протестанти; одним із її джерел була діяльність саме іспанських авторів, зокрема священника-домініканця, пізніше єпископа Чіапаса, Бартоломе де лас Касаса (1474–1566). Не так давно причиною загибелі місцевих жителів називали хвороби зі Старого Світу, до яких, на подив самих іспанців, аборигени були дуже вразливими.

Тягар принижень

Немає сумнівів у тому, що безпосереднім фактором такого стрімкого зменшення населення є страшні епідемії звичайної віспи, кору, дифтерії, вітряної віспи та різноманітних форм грипу. Однак цей висновок може бути неповним і, що ще гірше, виправдувальним. Якщо є правдивим факт того, що демографічна катастрофа середини XVI ст. значною мірою пояснюється епідеміями, то правдою також є те, що пізніше не було «технічного відскоку» населення, який відбувається після кризи через смертність під час епідемій завдяки раннім шлюбам та високій народжуваності. Замість збільшення кількості населення до попередніх показників аборигени з американських континентів стикнулися з його скороченням, і ця тенденція почне змінюватися лише у другій половині наступного століття. Відповідальність також лежить на формах соціального, культурного та економічного панування, нав’язаних новими володарями. Духовне завоювання, що передбачає руйнування звичного способу життя, вірувань і культури корінних жителів, призвело до поширення аномії і подекуди справжнього відчаю, коли люди втрачали бажання жити.

Чіткіше можна простежити наслідки для економічної сфери. Общини розпадалися, а родини роз’єднувалися задля тяжкої праці, до якої їх примушували іспанці. В Андах, наприклад, кожна община мала поставити певну кількість працівників для роботи у шахтах (mita). Сотні тисяч людей мусили пройти довгий шлях, аби потрапити до гори Серро Ріко, звідки через виснажливу роботу й нелюдські умови життя на відстані понад 4000 метрів над рівнем моря поверталися далеко не всі.

Слабкість Америки та ціна її ізоляції

Незважаючи на розвинуту структуру суспільства й доволі високий рівень культури й техніки, все ж американська цивілізація виявилася заслабкою порівняно з європейською.

Технологічна вразливість

Насамперед їхня вразливість була пов’язана з технічним обладнанням. Ні ацтеки, ні інки не застосовували залізо і сталь під час наступу чи оборони, так само як і бронзу, якою у Старому Світі користувалися вже не менше трьох тисяч років. Очевидно також, що аборигени не здогадувалися про існування вогнепальної зброї, хоч у Європі вона з’явилася десь півтора сторіччя тому. Не бачили вони і коней, які після винайдення стремена стали головною рушійною силою європейців.

Однак брак коней був лише одним з аспектів загальної нестачі великих свійських тварин в Америці, де не було не лише інших представників сімейства коневіх (наприклад, віслюка), а й корів, вівець та свиней. Єдиними великими одомашненими тваринами в Андах, котрих використовували для транспортування речей і як джерело текстильних волокон, були лама й альпака. Цей фактор став дуже серйозною перепоною для розвитку економіки та технологій корінних американців, адже роль великої худоби у Старому Світі була величезною: тварини становили джерело не тільки сировини і продуктів харчування, а й енергії для робіт у сільському господарстві чи ремісничій діяльності. Відсутність цих тварин також істотно гальмувала процес винайдення важливих речей. Навіщо взагалі вигадувати колесо, якщо немає тварин, котрі б тягнули вантаж?

Біологічна вразливість

Та крім цієї нерозвинутості в технологічній сфері саме біологічна вразливість сприяла високому рівню смертності аборигенів. Причина цього полягала в неспроможності імунної системи захиститися від захворювань, із якими американці, на відміну від європейців, ніколи раніше не стикалися. Такі, відносно безпечні для європейців, хвороби, як кір або грип, для корінного населення Америки виявилися смертельними.

Чи то йдеться про культурний і технологічний аспект, чи про біологічний, остаточне пояснення вразливості американців під час зустрічі з Європою слід шукати у багатотисячолітній ізоляції Америки від решти світу. Екосистема і культура на материку не мали можливості скористатися обігом інформації, знань, рослин, тварин і навіть збудників хвороб, котрі більш-менш швидко впливали на Євразію і частково Африку. Із самого зародження й упродовж тисячоліть великі цивілізації Старого Світу, інколи навіть самі цього не знаючи, обмінювалися технікою, канонами культури, міфами та хворобами (до яких згодом виробили імунітет), взаємно збагачуючи одна одну. Тому американські цивілізації залишилися маргіналізованими. Їх розвиток був суто ендогенним, і навіть обмін між жителями Центральної Америки й Анд був дуже скромним. А от ціна, яку вони за це заплатили, коли прибули європейці, була надто високою.

Див. також:

Англія і Франція за межами Атлантики, с. 83;

Піренейські імперії в Новому Світі, с. 87;

Технології, подорожі, мореплавство, с. 520

Англія і Франція за межами Атлантики

Вітторіо Х. Беоніо Брок’єрі

Перші кроки Англії і Франції, спрямовані на експансію за межі Атлантичного океану, були доволі нерішучими, зокрема через внутрішні конфлікти, що розривали обидві держави. Тимчасово відкинувши можливість розширення власних територій у тропічній частині Американського материка, Франція і Англія присвятили себе дослідженням і першим, спершу невдалим, спробам колонізації східного берега Північної Америки.

По той бік Атлантики: рибалки й китолови

Поки іспанці й португальці досліджували води Атлантичного океану у пошуках нових шляхів до земель, повних золота й прянощів, інші народи, що живуть біля північної частини Атлантичного океану та Північного моря, також почали розширювати свої землі, шукаючи скромніший, однак, можливо, вагоміший ресурс для європейської економіки: рибу та китоподібних.

Від риболовства біля берегів до риболовства у відкритому морі

Протягом останніх століть Середньовіччя важливий прогрес у техніці засолювання риби дав змогу значно розширити радіус дії рибальських човнів і, відповідно, перейти від рибальства на березі, зумовленого необхідністю одразу ж продавати рибу, що швидко псується, до рибальства у відкритому морі. У свою чергу, потреба мати на борту корабля також сіль для обробки улову сприяла збільшенню тоннажу суден.

У другій половині XIV і у XV ст. англійські рибалки, котрих ганзейці витіснили з норвезьких вод, шукали нові косяки риб спершу у водах Ісландії, а потім і біля Нової Землі[11] та в Атлантиці. До них долучилися французи – бретонці, нормани й жителі прибережних міст від Бордо до Нанта, а також баски, галісійці і португальці. Потреби риболовецьких суден у Новій Землі надали поштовх створенню португальських і французьких солеварень, де поповнювали запаси і рибалки з півночі, де невелика освітлюваність не давала солі пересихати.

«Піст Сесіла»

Лише у Франції наприкінці XVI ст. було задіяно понад 500 великих риболовних суден. А найбільш розвинутий у XV ст. англійський риболовецький флот тепер зазнав кризи через Реформацію, яка зумовила відмову від посту – заборони їсти м’ясо по п’ятницях. Криза була настільки серйозною, що міністр королеви Єлизавети Вільям Сесіл (1520–1598) запропонував закон, який передбачав утримання від споживання м’яса по п’ятницях, суботах і навіть у половині дня середи. Аби не образити почуття найрадикальніших протестантів, Сесіл уточнив, що запропонував такі заходи не з релігійних, а суто з економічних міркувань: це мало надати поштовх розвитку риболовства й мореплавства. Однак подібне зауваження не завадило парламенту відхилити цей закон, назвавши його «Піст Сесіла».

Починаючи з другої половини XVI ст., води навколо Нової Землі стали не лише місцем ловлі тріски, а й майданчиком для біскайських і французьких китобійних суден. Вони розробили свою техніку у багатій на китів Біскайській затоці, а безпосередньо на Новій Землі встановили базу для переробки власної здобичі.

Шляхи на північний захід і північний схід

Маршрут до Азії